Луцьк 1970-х: бум соціалізму

"Ми звертаємося з дружніми новорічними поздоровленнями і найдобрішими побажаннями до народів країн соціалізму, комунізму і робітничих партій, робітничого класу, трудящих селян, прогресивної інтелігенції капіталістичних країн, народів, які скинули колоніальні кайдани, всіх борців проти імперіалізму, за свободу і незалежність.

Хай наступаючий, 1970 рік буде роком дальших перемог справи миру, демократії, національної незалежності, соціалізму і комунізму.

Наш новорічний тост - за великий радянський народ, за Комуністичну партію, за нашу любиму соціалістичну Батьківщину. З Новим роком, з новим щастям, дорогі товариші".

З цих слів починалася перша шпальта газети "Радянська Волинь" за 1 січня 1970 року. А поруч плакат - Леніну 100 років. Так почалося десятиліття 1970-х в Луцьку.

Соціалістичне будівництво

Шістдесяті роки завершилися. Останні риси відлиги розсмоктувалися в часі і в сімдесяті роки вся імперія входила з тими тенденціями, які потім назвуть "періодом застою".

Але це не дуже стосувалося Луцька. Саме в сімдесяті роки в місті відбувся бум - розбудова промислових районів, великих фабрик, заводів, створення цілих житлових кварталів, суттєве зростання кількості мешканців, бурхливий розвиток транспорту. Одним словом, "розгорнулося масове соціалістичне будівництво".

Десятиліття, що починалося, давало великі надії міським стратегам на те, який же буде Луцьк тогочасного майбутнього. І цей розвиток мав підкріплюватися певною економічною основою. Перш за все це були заводи всесоюзного значення. У 1973 році в Луцьку здали першу чергу заводу синтетичних шкір, де використали нову на той час технологію виробництва. Першу продукцію в 1972 році дав пластмасовий завод. А пізніше - шовковий комбінат і підшипниковий завод. Збудували і менші заводи.

Все це давало суттєвий оборот продукції. Рухати це все мали живі люди. Цікаво, що за десятиліття сімдесятих населення Луцька збільшилося майже в півтора рази! З 93 тисяч до 137 тисяч.

Всю цю неймовірну масу треба було якось перевозити зранку на заводи, а ввечері - додому чи в кіно. На початку сімдесятих в Луцьку з'явилася новинка - тролейбус! Перший рейс відбувся 8 квітня 1972 року. Він їхав від депо до Розвилки, де був кінотеатр "Комсомолець". Проїзд коштував 4 копійки. Довжина ліній становила всього 13 кілометрів. Першою моделлю тролейбуса на луцьких дорогах став Київ-6 "Киянка".

Вже наприкінці сімдесятих в місті курсувало 70 "траліків". Довжина ліній становила 40 км. Інтервал руху в години-пік - 4 хвилини. Але часами і цього було мало, бо за словами старожилів, було за щастя близько жити біля роботи і не користуватися переповненими тролейбусами вранці. Підрахували, що з початку запуску цього транспорту в місті до кінця сімдесятих років перевезли 125 мільйонів пасажирів, "робітників, трудящих та гостей міста".

Тамара і Мареничі

Радянський союз - величезна імперія, якій була властива своя особлива культура. Основним чинником її розвитку була партійна ідеологія, яка формувала світогляд "трудящих" ще змалечку. Більшість тенденцій, які намагалися контролювати та цензурувати, формували особливу людину - Homo soveticus - з величезним пластом глибоких світоглядних переконань та більш менш стандартним набором шаблонів поведінки.

Як сьогодні видається, життя тодішніх людей зовні було пафосно-ліричним, урочисто-піднесеним та навіть агресивно вразливим. Державна ідеологія та виховання формували стійкі тенденції незмінної любові до Батьківщини, шанування воїнів "Великой Отечественной Войны", показне піднесення ролі праці, строга ієрархічність із майже патетичним ставленням до старшої ланки тощо. Але поряд з цим пробивалася тонка ліричність, схильність до загострених переживань. Варто лише подивитися на те, що і як показували у кіно, як фотографували, писали і взагалі творили.

З сімдесятих років залишилися спогади про місцеву вуличну зірку Тамару. Це була несповна розуму жінка, яка бродила центром Луцька і любила чіплятися до людей. Вона щось говорила, інколи співала, дражнилася. Учащала вона і в популярну "Лакомку" на Радянській. Там приставала до різних компаній, які сміялися з неї і пригощали тістечками чи чаєм. А коли вона бачила когось, хто вирізнявся одягом від інших, вона могла легко почати тицяти пальцями і кричати: "Стиляги модные, всегда голодные!".

Одна зі знакових подій культурного життя тодішнього Луцька була поява театру. Одночасно відбулося дві акції: відкрилося нове спеціальне приміщення для драматичного театру імені Шевченка і з'явився в місті Ляльковий театр! Вже скоро він став четвертим в УРСР ляльковим театром вищої категорії. Згодом саме в Луцьку організували перший республіканський фестиваль лялькових театрів.

Вкінці сімдесятих в Луцьку з'являється тепер легенда тих часів - Тріо Маренич. Вони швидко набувають великої популярності. Їхні пісні переспівують, транслюють на всесоюзному телебаченні. Згодом вони знімають перші кліпи.

Саме в сімдесятих роках в Луцьку, можна вважати, з'явився замок як музейний об'єкт. Раніше територію ніхто не охороняв особливо. В замку прогулювали уроки школярі або просто совалися підземеллями цікаві варвари. Упродовж сімдесятих років замок укріпили, відремонтували. На головній вежі відновили зубці. У той час територія замку була дуже зелена.

Розбудова районів: новаторські соти й ідея Гнідави

Промислово-економічний розвиток дав можливість містові рости і розвиватися фізично. Місто росло не тільки кількісно, а й якісно. Луцьк територіально вийшов за колишні межі й активно став наповнюватися багатоповерхівками та житловими районами. Сьогодні багато мешканців міста живуть на вулицях і кварталах, збудованих у сімдесятих.

Архітектура сімдесятих дуже відрізнялася від попереднього десятиліття. Вона відображала змінені підходи і принципи будівництва міст і загалом трансформації всього радянського життя. Цим архітектура сімдесятих є важливою і унікальною!

В архітектурні тогочасного міста відбувався перехід до комплексної забудови. Однією з особливостей такого будівництва стало явище так званого типового проекту. Але це не означає строгу необхідність використати на місцях запроектовані кимось раніше будинки. Типовими були тільки певні елементи конструктивної схеми забудови, наприклад, конфігурація та розташування квартир. Але цілий будинок чи їх комплекс варто було пристосовувати до місця залежно від містобудівних умов, ландшафту тощо. Певна можливість для творчості все ж була.

Важливою особливістю архітектури сімдесятих стало використання білої силікатної цегли. Вона мала високу якість облицювання, тому будинки з неї вже не штукатурили, а залишали просто білими.

Першим білим район Луцька став відомий тепер 33-й. Тут же архітектори проявили уяву - вони запроектували частину району у вигляді сотів уздовж теперішніх проспектів Молоді та Соборності. Це був абсолютно новаторський крок. Дуже цікаво про це розповідає луцький архітектор Ростислав Метельницький.

"Пам'ятаю, де і коли прийшла ідея блокувати будинки під кутом 120 градусів. Якось йшли ми, я і архітектор Василь Маловиця, майбутній головний архітектор проекту 33-го мікрорайону, до новобудови на вулиці Львівській, які через кілька днів мали здаватись в експлуатацію. Ці будинки 438-ї секції для нас обох були настільки гидкими (адже ми закінчили художній інститут), що й дивитись на них не хотілось. Та куди дітись?

А якщо, подумав я, взяти дозвіл на розробку шестикутної блок-секції, сполучаючи її з секціями нової, 87-ї серії, яка в той час вже визріла в київських колег, не ставити будинки паралельно, а компонувати їх довільно за довжиною із різними поворотами? Серія №87, яку без жодних підстав люди називають "чеською", спершу складалася з десятка секцій з різним набором квартир, хоч і була функціонально значно краща попередніх, все-таки давала одноманітну забудову.

Через деякий час одержали дозвіл Держбуду. Почалось ескізування. В розробках, крім Василя Маловиці бригада конструкторів, очолювана Ольгою Корніюк. Зі своїми експериментальними пропозиціями поїхали в Київ. Захист був вдалим. На засіданні містобудівельної ради лише один її член виступив проти, але тодішній голова планувального управління сказав: не заважайте людям шукати нових підходів, "луцькі хлопці знають, що роблять".

На той час подібних новацій в нашій архітектурі не знали. Не було подібного і в інших республіках Союзу, а за його межами - лише один прецедент: квартал Фогельштанг в Мангеймі (ФРН 1964-71), але про нього ми тоді нічого не знали. Лише значно пізніше з'явилось щось подібне в Ангрені та в Києві, а в Москві тристоронню типову секцію розробили на 15 років пізніше."

Такий оригінальний продукт творчості архітекторів Луцька 70-х заслуговує на збереження як об'єкт культурної спадщини!

Другою величезною містобудівною акцією стало проектування та будівництво району Гнідава. Будівництво підшипникового заводу всесоюзного значення вимагало і розбудову міської інфраструктури поряд.

В 1972 році у волинському філіалі всесоюзної проектувальної організації "Діпромісто" розробили проект забудови району на землях колишнього села Гнідава. Проектна чисельність району - 48-50 тисяч. Важко уявити, щоб у нинішніх умовах в Луцьку запроектували район такої чисельності і взялися до його виконання! :) Але в сімдесятих люди були сміливіші. Цей проект є дуже хорошим прикладом, як під час містобудування враховують особливості території. В даному випадку - широку заплаву, географію місцевості, та розташування історичної частини міста. Головний архітектор - Ростислав Метельницький.

Район запроектували так, що його головна композиційна вісь спрямовувалася на купол костелу Петра і Павла. Район на кінчику осі мав завершуватися невеликим сквером та оглядовим майданчиком, під яким простягався луг, а на горизонті був заповідник. Вся житлова частина в такому випадку опинялася за спиною спостерігача. Обіруч центральної осі (на якій мала бути пішохідна алея) симетрично розташовувалися мікрорайони. У кожному з них мав бути свій центр обслуговування зі школою та двома садочками. Весь район мав оточуватися зеленим кільцем із максимальним виведенням транспорту за межі району. Ідея була шикарна!

Але її не змогли реалізувати через багато різних факторів. Панував хаос у державних структурах і проекту ніхто достатньої уваги не надав. Черговість забудови порушили, по пішохідних напрямках пустили транспорт, в деяких місцях збудували не за проектом, до оглядового майданчика руки не дійшли. В результаті задуманий комплекс був повністю дезорганізований. Реалізований проект має тільки певні натяки на хорошу первинну ідею.

Ідеологія на могилах

Третьою, і не менш важливою, містобудівною акцією сімдесятих стало створення центрального Театрального майдану. Раніше центром міста вважався майдан біля Обкому, де стояв пам'ятник Леніну. Але коли збудували Театральний, центр мимоволі перемістився туди. Планування майдану почалося в 1971 році. До кінця сімдесятих майдан став таким, яким ми його тепер знаємо. Одні з найцікавіших ізюминок нового майдану - драмтеатр у стилі радянського модернізму, фонтан та пам'ятник Лесі.

Будівництво Театрального майдану відбулося такими етапами:

1. Вирубали парк і заклали новий парк на заплаві Стиру. Рідкісні дерева також були вирубані.
2. Кладовище Свято-Троїцького собору було зменшене, а паркан перенесений ближче до споруди.
3. На розі з вулицею Радянською (тепер — Лесі Українки) збудували новий дев'ятиповерховий будинок з електронним годинником та термометром.
4. Недобудований передвоєнний кінотеатр облаштували як будинок культури.
5. У 1975 році збудували фонтан зі світло-музикою.
6. У 1975 році збудували музично-драматичний театр на 800 місць.
7. 19 серпня 1977 року у центрі майдану відкрили пам'ятник Лесі Українці.
8. Рух транспорту винесли за межі майдану на його північну сторону.
9. У північній стороні ще раніше звели центральний універмаг.
10. За театром праворуч у 1978 році збудували тоді найвищий у місті п'ятнадцятиповерховий будинок.

Так відбулося народження нового центрального майдану міста. А скільки, цікаво, читачів пам'ятають сквер, який був до побудови театру?

Ще одна річ, яку можна пам'ятати з тих часів - кладовище на вулиці Артема з цікавими католицькими пам'ятникам та військовими похованнями різних воєн. Але все це вирішили зруйнувати для будівництва, як сьогодні видається, цілком ідеологічного об'єкту - Меморіалу. На жаль, тоді знехтували правилами перепоховання і багато могил просто опинилися під плитами радянської промисловості. Крім того, не врахували проектанти і справжнього початку війни на Волині. Жертви бомбардування Луцька 7-10 вересня 1939 року так і залишилися "за бортом", адже початком війни Меморіал проголошував рік 1941. Там і зараз так значиться: 1941-1945.

Під час спілкування з мером луцька другої половини сімдесятих Юрієм Сулівіним випливла одна цікава історія. Виявляється, проектанти-кияни задумали спорудити в Луцьку вищий обеліск, ніж у Києві. Через це були проблеми.

"Були проблеми з Києвом. У нас обеліск проектувався висотою 43 метри. А в Києві схожий обеліск, який на той час уже був збудований, був нижчий. Дзвонили, обурювалися, казали – так не можна... Як же ж – в якомусь Луцьку буде вищий обеліск, ніж у Києві? Але якось тоді все зам’ялося, заглохло, і ми таки побудували", – зазначив Юрій Сулівін.

Це далеко не все, що збудували в Луцьку в сімдесятих - велика кількість інших житлових будинків та громадських споруд. Загалом архітектура Луцька сімдесятих років дуже двояка. З одного боку, масове будівництво, розбудова міста, певна можливість застосувати новаторські ідеї. Але з іншого, далеко неповна можливість довести цікаві ідеї докінця, застосування типових проектів, складність урізноманітнення забудови через це, використання тільки типових матеріалів та конструкцій, нефаховість партійного бюрократичного апарату, який втручався в роботу архітекторів...

Соти на 33-му хоча і були новаторськими, але двори виглядають досить однаково, в них легко загубитися. Забудова Гнідави попри крутий первинний задум так і не була втілена. Театральний майдан на сьогодні виглядає застарілим, та й композиційно не дуже вдалий, бо складається із кількох розрізнених елементів. Що є центром майдану: Леся, собор, театр?

Луцьк сімдесятих цікавий і водночас сумний. Будівництво однакових будинків та кварталів без особливого благоустрою та продуманої схеми в наш час дає дуже негативні результати. Багато кварталів Луцька схожі з забудовою інших міст, вони депресивні, сірі, мало комфортабельні. Крім того, це все не ремонтувалося десятиліттями. Неекономічність, непривабливість, застарілість - явні параметри тієї забудови у наш час. Кілька екземплярів, як наприклад, соти варто підрихтувати і поставити на державну реєстрацію як пам'ятку, але інше варто було б осучаснити, відремонтувати, не боячись втручання в будівельні ідеї попередніх авторів.

Але архітектура - це лише маленький шматок життя. Місто росло і розвивалося швидкими темпами. Тут народжувалися щасливі люди і витинали свою власну історію в матеріальному і нематеріальному міському середовищі. Через високу професійну працю тодішніх фотографів ми тепер маємо змогу дотикнутися до живої і зворушливої тканини тих літ.