Школа. Рак. Лист

Відсотків на сімдесят цю подачу написано моїм юним другом Яною Коломоєц.

“…Сьогодні мені знову снився дідусь. Він був такий гарний! Красивий-прекрасивий, незважаючи на свої шістдесят! Виголений, радісний! Я цілувала його долоні, його щоки, потім знову долоні та щоки! А дідусь сміявся! Я стала гукати: “Мамо, мамо, йди сюди, до нас з дідусем!» А потім, через секунду, як заверещу: «Ні, ні, не йди, ми з дідусем хворі, не йди, благаю!» І… прокидаюся.

* * *

Дідусь помер майже два роки тому від раку легень. «Рак легень» та «лімфогранулематоз» – ці слова я завчила уже давно.
Лімфогранулематоз…

Зовсім трохи – і я відправилася б з тим лімфогранулематозом жити у Рай до дідуся. Лікарі пошепки спілкувалися між собою: «Четверта стадія, ще місяць — і її не взяла б жодна клініка, а тільки сира земля…»

Дідусь приснився мені у першу мою добу перебування в лікарні. Дід був такий же красивий, як на картинках сьогоднішнього сну! Але тоді, у першому сні, дідусь стояв далеко-далеко від мене, дуже далеко! Я хотіла підійти до нього, та жестом і посмішкою дідусь мене зупинив: «Стій, рано тобі до мене!»

Мені почали робити хіміотерапію, наслідки якої — випадання волосся, набрякання тіла від гормонів, зниження імунітету до позначки «нуль». І це були найстрашніші дні у моєму житті… Найстрашніші, хоч і дитячі.

Я постійно запитувала у себе одне й те ж: «Чому я? Чому? Чо-му са-ме я???» Істерики, нервові зриви, депресії… я намагаюся все це витримати. Я пройшла уже шість курсів хіміотерапії. Я втратила свою зовнішність, яку так не любила, тільки зараз зрозумівши, що була дуже симпатичною дівчинкою, найгарнішою у класі, а можливо, й у школі...

* * *

Одного дня я сказала собі: «Не хочу жити!», а вночі… вдруге побачила уві сні дідуся.

Дідусь стояв уже біля мене, а не за кілька десятків метрів, як першого разу. Але дуже сердитий, втомлений і неголений. «Слухай, онучко, я уже втомлююся розповідати тобі, як треба поводитися! Я навіть не маю часу поголитися – усе пояснюю і пояснюю, що тобі треба робити! Та що ж це таке, га?»

Я позбулася зовнішності, але отримала надію жити! Я зрозуміла, що найголовніше — цінувати кожну, кожну хвилину життя! Я буду боротися за нього стільки, скільки потрібно!
Ви пам`ятаєте, я розповідала про сьогоднішній сон? Це сон-підтримка!

Дякую батькам і усім, хто допомагає мені і підтримує мене. Обіцяю вам, що я не здамся! Я вийду з лікарні, і вийду абсолютно здоровою! Закінчу школу, університет, влаштуюся на роботу. Я вас люблю!

Мама говорить, що сьогодні, 15 лютого, Всесвітній день онкохворих дітей. От бачите, цілий світ мене захищатиме! Цілий світ!
Плакати, страждати, відчувати себе немічною… Для чого?

Протягом останніх кількох тижнів я багато читала. І дуже багато зрозуміла. У мене склалося абсолютно нове поняття цього загадкового і важкого, цікавого і великого слова — життя.

Я одужаю! Я неодмінно одужаю, і це головне! І нехай я зараз без волосся і вій, але усе це відросте, і я буду такою ж, як раніше…

Ні, не такою! Я зовсім інакше мислитиму і ставитимуся до життя.
Хвороба навчила мене цінувати те, що маєш. Любити себе такою, якою є. Я є особистість, неповторна індивідуальність. Такої більше немає, не було і ніколи не буде!

У мене найкращі у світі батьки! Спасибі тобі за них, Господи! Бог ніколи не дає людині більше аніж вона може винести…»

* * *

15 лютого – Всесвітній день онкохворої дитини.

У Луцьку поблизу пам`ятника Лесі Українки цього дня о 17-й годині кілька людей запалять кілька вогників.

Не заважайте їм.

А ще ліпше - постійте біля них, разом з ними.

...Моїй двоюрідній сестрі завжди буде майже вісім. Її мама, моя тітка, уже теж у раю, біля доньки...