Ленін проти Табачника

Дмитро Володимирович Табачник – активний громадський і політичний діяч, давно бере участь у різних «процесах» при всіх президентах, і можна заплутатися в його переконаннях та вчинках на різних етапах кар’єри.

Тому варто зупинитися лише на останньому періоді його політичної біографії, а саме: відколи йому довірили очолити Міністерство освіти і науки, а з грудня 2010 року доручили ще й опікати справи сім’ї, молоді та спорту.

Ось лише основні заходи Міністерства під його орудою, що сколихнули українське суспільство, які стосуються державного суверенітету.

16 квітня 2010 року. Міністр освіти заявив про запровадження нової концепції викладання історії у школі, що «базується на антропоцентричному підході – вивчення історії з позиції особистості, а не певної етнічної групи.»

Наслідок. Насправді йдеться про вивчення історії в руслі російської історіографії, за якою Україна не має власної історії.

20 квітня 2010 року. Міністерства освіти Росії та України на 7 травня запланували проведення спільного «уроку пам’яті». За рекомендаціями Міносвіти РФ, "варто акцентувати увагу на героїчних сторінках спільної історії країн СНД, бойових подвигів земляків, на миролюбній зовнішній політиці держав – «учасників» СНД".

Наслідок. Культивування сталінських міфів, нівелювання ролі України у Другій світовій війні.

28 травня 2010 року. Табачник оголосив, що з підручників історії буде усунуто згадку про Голодомор, як про геноцид українців, назвавши попередні підходи до подачі знакових подій історії «брєдятіною».

Наслідок. Утвердження офіційного російського погляду щодо Голодомору.

26 серпня 2010 року. З’явився новий варіант «Вступу до історії України» для 5-го класу, з якого зникли згадки про штучний Голодомор, репресії в Західній Україні у 1939-1940 роках. УПА була прирівняна до загонів Сидора Ковпака і Сабурова. Зникли сюжети про битву під Крутами та про Помаранчеву революцію.

Наслідок. Знищення історичної пам’яті українців і, як наслідок, пресування тези про єдину з Росією державність. («Український тиждень»,№ 36, 3-9. 09. 2010, с. 26.)

Можна зробити висновок, – зауважує київський політолог Мирослав Левицький, - що Табачник отримав завдання виступати у ролі індикатора: чи українці спроможні на яку-небуть акцію самозахисту, коли зневажаються їхні духовні та соціально-майнові права?

Якщо виявиться, що тутешні проблеми перебивають святоситі, то можна буде спокійно по-новому ділити сфери впливів, стратегічне майно, включно з газо – та нафтопроводами.

Якщо ж нація виявиться наполегливою, то через Табачника можна буде випускати пару суспільної напруги і під її гудіння проводити задумане.

«Не будьмо байдужими сьогодні, - говориться у зверненні Президента Національного університету « Києво-Могилянська академія» Сергія Квіта, -бо наші учні і студенти не вибачать нам цього завтра!» («Інформаційний бюлетень», № 12 ,25.03.2010).

Справжня педагогіка починається з власного прикладу, з відстоювання власної гідності. Закликаємо вас висловитися публічно проти Дмитра Табачника – особи, неприйнятної на такій важливій та відповідальній посаді, як міністр освіти і науки України, - говориться у зверненні до українських освітян.

Його русофільські висловлювання на кшталт « Галичане – это лакеи, едва научившиеся мыть руки», які «практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвинстическом, ни в политическом плане», викликають подив, м’яко кажучи. Такі «умовиводи» доктора історичних наук, міністра освіти і науки, молоді і спорту насторожують. Українці, будьте пильними! Стережіться чужинців на українському троні!

Не відстає від нього і горезвісний українофоб Колісніченко. Ніби намагається догнати і випередити свого побратима по духу і світогляду. Ініціює проекти законів про мовну політику і героїчно їх проштовхує, енергійно виступає за розширення прав «Русского міра», тим самим, витираючи ноги на вразливу і терплячу душу українців.

Їх позиція нетерпимості до будь-якої нації чи національної культури характеризується як ксенофобія. У даному ж випадку мова йде про зоологічну ненависть до українців та української культури з боку міністра і народного депутата, які повинні безпосередньо відповідати за державну політику в освітній і духовній галузі.

* * *

А як відносився до України і, взагалі, до права націй на самовизначення «вождь пролетаріату, кремлівський мрійник» Володимир Ульянов-Ленін, теоретик і організатор жовтневого перевороту та соціалістичного СРСР? Давайте звернемося до першоджерел, до праць вождя світового пролетаріату.

До жовтневого перевороту 1917 року вождь більшовицької партії Ленін писав у своїх статтях, виступав перед однодумцями, пропагував і повчав не тільки російських, а й європейських соціал-демократів про цілковиту підтримку програми «самовизначення націй» та законне «право на відокремлення». Ось що говорять першоджерела.
Рік 1905. Перша російська революція. У промові на III з’їзді партії В. І. Ленін заявляє: "Наша програма визнає принцип самовизначення нації"(пункт 1 у списку літератури)

Рік 1913. Нове, після реакції, піднесення національних рухів. У третьому номері "Рабочей правды" Ленін рішуче виступає проти кадетів і говорить, що «великоруський демократ обов'язково повинен агітувати за свободу відокремлення, за право на відокремлення»(пункт 2 у списку літератури).

Ленінські погляди на свободу націй швидко розвиваються. У тому ж 1913-му в статті «Ліберали і демократи - в питанні про мови», він виділяє принципи програми робітничої демократії в національному питанні: «ніяких безумовно привілеїв ні одній нації, ні одній мові, (виділ.авт.) розв’язання питання про політичне самовизначення націй, тобто і державне відокремлення їх, цілком вільним, демократичним шляхом; видання загальнодержавного закону, в силу якого всякий захід, що проводить в чому б то не було привілей однієї з націй і порушує рівноправність націй або права національної меншості, оголошується незаконним і недійсним, - і всякий громадянин держави має право вимагати скасування такого заходу, як протиконституційного, і кримі¬нального покарання тих, хто став би проводити його в життя»(пункт 3 у списку літератури).

Як багато довелось би карати у нас зарозумілих «ленінців» сьогодні, - зазначає доктор філософських наук професор Іван Балько, - якби ми вже стали цивілізованою державою!...

У вересневі дні 1913 року Ленін друкує статтю «Як єпископ Никон захищає українців?»: «Єпископ Никон справедливо гадає, - пише вождь, - що порушене ним питання є питання надзвичайної ваги, яке стосується калічення 37-мільйонного українського народу", що "багата, красива, талановита, квітуча і поетична країна прирікається на виродження, поступове отупіння і повільне вимирання»(пункт 4 у списку літератури).

Який був передбачливий Ілліч, мов Ностардамус, на початку ХХ століття. Ви вдумайтесь в ці слова, які висловленні ніби сьогодні: “…прирікається на виродження, поступове отупіння і повільне вимирання”. У статті «Критичні замітки з національного питання», написаній вже у жовтні-грудні 1913 року, В. Ле-нін визнає: «Протест гноблення українців великоросами цілком справедливий... Кожен демократ буде рішуче боротися проти нечуваного приниження українців і вимагати повної рівноправності їх"; «чим вільнішою стане Україна і Великоросія, тим ширшим і швидшим буде розвиток капіталізму»; "без демократії немислима ні автономна ні незалежна Україна»(пункт 5 у списку літератури).

У статтях: «Кадети про українське питання» та «Кадети і право націй на самовизначення» (липень, грудень 1913 року) - Ленін вказує, що «недопустимо розносити «сепаратизм» як «маячню», авантюризм, що це прийом шовіністичний...(пункт 6 у списку літератури) що «великоруський демократ обов'язково повинен агітувати за свободу відокремлення, за право на відокремлення, що
це «програмне» питання, яке стосується обов’язків демократії взагалі»(пункт 7 у списку літератури).

Рік 1914-й. Розвиток національно-визвольних рухів. Наближення першої світової війни.

В лютому В. І.Ленін починає писати працю «Про право націй на самовизначення». Він уважно стежить за національними руха¬ми і друкує ряд статей з національного питання: у березні – «Законопроект про національну рівноправність»; у квітні - проект промови «До питання про національну політику» для фракції більшовиків у Державній думі. 16 квітня в газеті «Путь Правды» публікується стаття «Національна рівноправність». Шостого травня Ленін у листі до С. Г.Шаумяна викладає план боротьби з прихильниками «культурно-національної автономії» і зміст окресленого ним проекту закону про рівноправність націй і захист прав національних меншостей. Першого червня в №5 журналу «Просвещение» виходить стаття Леніна «Про права націй на самовизначення».

«Щодо права пригноблених на самовизначення, тобто на відокремлення і утвердження самостійної держави, то соціал-демократична партія безумовно повинна відстоювати це право»(пункт 8 у списку літератури) – прийнято на нараді ЦК РСДРП влітку.

В першому розділі «Що таке самовизначення націй?» Ленін дає чітке пояснення, не «вигадуючи» абстрактних визначень: «...під самовизначенням націй розуміється державне відокремлення їх від чужонаціональних колективів, розуміється утворення національної держави»(пункт 9 у списку літератури). Як просто і дохідливо: «… утворення національної держави…».

Далі він пише: «Якщо ми не виставимо і не проведемо в агітації лозунга права на відокремлення, ми зіграємо на руку не тільки буржуазії, але й феодалам і абсолютизмові гноблячої нації»(пункт 10 у списку літератури).

І далі: «Обвинувачувати прихильників свободи самовизначення, тобто свободи відокремлення, в заохочуванні сепаратизму - така ж дурість і таке ж лицемірство, як обвинувачувати прихильників свободи розлучення в заохочуванні зруйнування сімейних зв’язків» (пункт 11 у списку літератури).

І підсумовуючи свої тези в полеміці з Розою Люксембург, Ленін ставить завдання для пролетаріату Росії: «...боротьбу з усяким націоналізмом і насамперед - з націоналізмом великоруським (мається на увазі шовіністичним – прим. автора); визнання не тільки пов¬ної рівноправності всіх націй взагалі, але й рівноправності щодо державного будівництва, тобто права націй на самовизначення, на відокремлення»(пункт 12 у списку літератури).

Ленін навчає своїх однодумців, що «марксист цілком визнає історичну законність національних рухів»(пункт 13 у списку літератури).

Цікава і повчальна стаття «Ще про «націоналізм». У ній Ленін розглядає матеріали II з’їзду «Всеросійського національного союзу», на якому член Державної думи Савенко прочитав доповідь «Про особли¬во небезпечні прагнення до сепаратизму (тобто до відокремлення від держави) серед білорусів і українців». Ленін цитує за газетним повідомленням: «Рух український особливо становить велику і реальну небезпеку для єдності Росії. Найближча програма українців зводиться до федералізму й автономії України... Якщо українцям удасться, справді відірвати 30 мільйонів малоросів від російського народу, тоді настане кінець великої імперії».

І от Ленін запитує: «Чому ж цей «федералізм» не перешкоджає єдності ні Сполучених Штатів Північної Америки, ні Швейцарії?.. Чому "автономія" навіть зміцнила на довгий час єдність Англії і багатьох із її колоній? Що за дивовижна річ? Чи не спаде на думку.., чому неможливе зміцнення єдності Росії за допомогою автономії України?.. Цькуючи українців та ін. за "сепаратизм",за прагнення до відокремлення, націоналісти (тут Ленін під націоналізмом цілком ясно розуміє шовінізм) тим самим обстоюють привілей великоруських поміщиків і великорусь¬кої буржуазії на «свою» державу. Робітничий клас проти всяких приві¬леїв.., великі держави можуть бути демократичні тільки при найповнішій рівноправності націй, а така рівноправність означає і право на відокремлення»(пункт 14 у списку літератури).

Тому рішуче відстоює право націй на самовизначення:
«… під самовизначенням націй розуміється державне відокремлення їх від чужонаціональних колективів, розуміється утворення самостійної національної держави» (пункт 15 у списку літератури).

«Якщо ми не виставимо і не проведемо агітації лозунгу права на відокремлення, ми зіграємо на руку не тільки буржуазії. Але й феодалам і абсолютизмові гноблячої нації» (пункт 16 у списку літератури).

«Обвинувачуючи прихильників свободи самовизначення, тобто свободи відокремлення, в заохочуванні сепаратизму – така ж дурість і таке ж лицемірство, як обвинувачувати прихильників свободи розлучення в заохочуванні зруйнування сімейних зв’язків» (пункт 17 у списку літератури).

«… великі держави можуть бути демократичні тільки при найтиповішій рівноправності націй, а така рівноправність означає і право на відокремлення» (пункт 18 у списку літератури). Хто може краще аргументувати, ніж «Старик»?

Браво!!!

Рік 1917-й. Історичний поворот у житті великої російської імперії, четвертої країни у світі за економічним потенціалом. Пролунав дзвін Лютневої буржуазно-демократичної революції. Ілліч повернувся з еміграції. Виступаючи з промовою на VII (квітневій) Всеросійській конференції РСДРП (б) з національного питання, він продовжує відстоювати право націй на самовизначення. Тобто, більшовики ще не при владі, а в опозиції до Тимчасового уряду.
«Чому ми, великороси, що пригноблюють більше число націй, ніж який-небудь інший народ, повинні відмовитись від визнання права на відокремлення Польщі, України, Фінляндії? - запитує Ленін. - Нам пропону-ють стати шовіністами...» (пункт 19 у списку літератури). Він обґрунтовує діалектичне положення, що для посилення інтернаціоналізму треба «наполягати на свободі відокремлення», що свобода «з’єднання передбачає свободу відокремлення».

«Оскільки є рештки нерозв'язаних буржуазною резолюцією питань, ми стоїмо за їх розв’язання... Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого немає. Що тут поганого? Хто скаже це, той шовініст (виділ.авт.). Треба збожеволіти, щоб продовжу¬вати політику царя Миколи. Адже Норвегія відійшла від Швеції... Ми будемо продовжувати цю тактику царів? Це - відмовлення від тактики інтернаціоналізму, це шовінізм найгіршої марки (виділ. авт.) Якщо Фінляндія відок¬ремиться, що тут поганого? У обох народів, у пролетаріату Норвегії і Швеції змінилося довір’я один до одного після відокремлення»(пункт 20 у списку літератури).

Ось так! «Хто скаже це, той шовініст… найгіршої марки». Ви чуєте, комуністи-соціалісти всіх мастей, продовжувачі справи «велікого Леніна»?..

Завдання пролетаріату в революції Ленін ставить чітко й ясно: «В національному питанні пролетарська партія повинна відстоювати, насамперед, проголошення і негайне здійснення повної свободи відокремлення від Росії всіх націй і народностей» (пункт 21 у списку літератури).

У червні 1917-го газета «Правда» словами Леніна (стаття «Україна») проголошує, що революційна демократія Росії повинна повернути собі братерське довір’я робітників і селян України. «Цього не можна зробити без повного визнання прав України, в тому числі права на вільне відокремлення» (пункт 22 у списку літератури).

Вождь партії більшовиків гостро критикує буржуазну газету «Речь», яка шалено обрушилась на українців за їхнє «самочинне» рішення. А воно було не що інше, як виданий українською Центральною Радою і ухвалений 2-го червня 1917 р. Всеукраїнським військовим з’їздом «Універсальний акт» про устрій України. Ленін позитивно ставиться до цього акту, наводить витяг з нього і робить чіткі висновки:

«Не відокремлюючись від усієї Росії», - сказано в цьому акті, -
нехай український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям... Всі закони, якими повинен встановлюватися лад тут, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори...»

І далі - коментар:

«Це цілком ясні слова... Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії, якраз беззастережне визначення цього права одне тільки і дає можливість агітувати за цілий союз українців і великоросів» (пункт 23 у списку літератури).

Виявляючи суть і наслідки національної політики царизму на Україні, Ленін гнівно бичує кадетів, що підтримують цю політику, викриває коріння українського буржуазного націоналізму і шовінізму. Він закликає до згуртування, тісного союзу трудящих України і Росії. «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи» (пункт 24 у списку літератури).

Цю цитату Ілліча дуже полюбляли повторювати великоруські держиморди. Вона взята із статті Леніна «Критические заметки по национальному вопросу». Але в тій статті є розділ «Националистический жупел ассимиляторства», де він пише:
«Допустим, что между Великороссией и Украиной станет со временем государственная граница, - и в этом случае историческая прогрессивность «ассимиляции» великорусских и украинских рабочих будет несомненна, как прогрессивное перемалывание наций в Америке. Чем свободнее станет Украина и Великороссия, тем быстрее будет развитие капитализма, который тогда еще сильнее будет привлекать рабочих всех наций из всех областей государства и из всех соседних государств…, рабочую массу в города, на рудники, на заводы» (пункт 25 у списку літератури).

Цю цитату можна характеризувати таким гаслом: «Ленін – проти Табачника!» Чи знають її російські зюганівці, затуліни, жириновські? Чи читали її Петро Симоненко з Наталією Вітренко – осколки російської КПСС, що так войовничо відстоюють інтереси Росії в Україні, як головні провідники «п’ятої колони»? Чи знає її історик і академік Дмитро Табачник та Колісніченко? А якщо вивчали, то чому забули "на догоду яким хазяям"?

Цю думку Ленін ще раз рішуче підкреслює, уже будучи головою Раднаркому, виступаючи на першому Всеросійському з’їзді військового флоту 5 груддя 1917 року. Він каже, що не треба боятися, якщо Росія розпадеться на окремі республіки, хоч би «скільки було самостійних республік, ми цього страшитись не станемо» (пункт 26 у списку літератури).

І підкреслює: коли «ми зараз спостерігаємо національний рух на Україні, то кажемо, що безумовно стоїмо за повну і необмежену свободу українського народу ... Ми скажемо українцям: … ви можете влаштову¬вати в себе життя, як ви хочете» (пункт 27 у списку літератури).

Згодом, вождь змінить свою думку на вкрай протилежну. Табачник – це одіозна постать з практично сіоністською, профашистською ідеологією, яку й не приховує. В іншій країні він міг уже і в’язниці сидіти за деякі свої висловлювання, а тут - стає міністром. Він намагається урвати де тільки можна, а тим часом демагогічно базікає про соціальну справедливість, - сказав Почесний президент університету «Києво-Могилянська академія», професор В’ячеслав Брюховецький («Український тиждень», № 43, 22-28.10.2010, с.21).

Україна потребує єдності і культури, освіти і науки якісного зростання, конкурентноспроможності на глобальній арені, а університети – автономії. До цих завдань злочинно допускати Дмитра Табачника, бо гуманітарна галузь не будується на ненависті і неправді, - говориться у зверненні Сергія Квіта, Президента Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Генеральна Асамблея ООН проголосила «невід’ємне право колоніальних народів на боротьбу всіма засобами, які є в їх розпорядженні проти колоніальних держав, які душать їх стремління до свободи і незалежності28». Цим невід’ємним правом ще задовго до того, як його сформулювала ООН, український визвольний (націоналістичний) рух користувався як правом, наданим самим Богом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ленін В. І. Вибрані твори. – К., 1987. Т. 4. – С. 76.
2. Ленін В. І. ПЗТ. 5-е видання. Т. 23. – С. 324.
3. Там же – С. 407.
4. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 8
5. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 135.
6. Там же. – С. 199.
7. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 23. – С. 323-324.
8. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 58.
9. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 25. – С. 247.
10. Там же. – С. 262.
11. Там же. – С. 272.
12. Там же. – С. 24.
13. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 128.
14. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 309-310.
15. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 25. – С. 247.
16. Там же. – С. 262.
17. Там же. – С. 272.
18. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 310.
19. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 31. – С. 415.
20. Там же. – С. 417.
21. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 31. – С. 162.
22. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 32. – С. 333.
23. Там же. – С.
24. Ленин В. И. ПСС. Т 24. – С. 128.
25. Там же. – С. 128-129.

___________________________________

Олександр Середюк,
доктор філософії, письменник