Мережеві баталії

Вже нікого не здивуєш магнітними подушками, над якими «летять» поїзди. Наші житла забиті під зав’язку машинами, які спрощують нам життя. Те, що раніше можна було побачити тільки в фільмах про Джеймса Бонда, сьогодні – наша сувора реальність.

Згадайте, коли Пірс Броснан у далеких дев’яностих витріщався у монітор, з якого хтось до нього балакав, це було дивно, навіть дивовижно, неймовірно. А зараз що? Сидиш за своїм ноутбуком тихого зимового українського вечора, увімкнув скайпа, побалакав з Китаєм, поностальгував з Америкою. Той, хто поїхав звідси багато років тому, вже не здається таким недосяжно далеким – ви обговорюєте новини, стоматологічні проблеми дітей, імовірне спільне проведення часу, згадуєте минуле.

Хочеш скупитися? Зайди на сайт, замов продуктів, тобі їх привезуть до хати. Чесно кажучи, середньостатистичному фрілансеру вже немає жодної необхідності виходити з дому: тут, за монітором ноутбука, комп’ютера, планшета (неважливо, хоч у телефоні), зосереджене все людське життя. Робота, друзі, шопінг, культурний відпочинок, секс – все це Інтернет, глобальна мережа.

А я щодня стикаюся зі страшним. З місця збереження і передачі терабайтів інформації Інтернет перетворюється на банк людських життів, куди вкладається уся сила людської емоційності.

Наводжу приклад, з яким мені довелося зіткнутися в мережі буквально днями. Одного дня під впливом філологічних емоцій, які накривають мене у різноманітних чергах, я написала пост. Він починався зі слів: «як можна бути здоровою на голову людиною при тверезій пам’яті і питати: хто крайній?». Суперечка під постом була запеклою, тому що кожен своє право на «крайнього» відстоював різними аргументами. Комусь не подобалося упосліджене слово "останній", в когось так казала бабуся, а хтось і взагалі з того регіону, де всі так кажуть.

Менше з тим, наївшись вкрай суперечкою, побачивши, що правопис і тлумачний словник – не аргументи, я просто витерла всю розмову, оскільки сама собою вона не припинялася. Зрештою, це ж моє право.

Наступного дня одну зі своїх френдес я запідозрила в надмірній емоційності щодо тієї дискусії. Вона пафосно зверталася зі своєї сторінки до френдів: мовляв, як можна блокувати когось за незгоду (а чому б і ні, хоча я й не блокувала, а просто витерла конкретний текст?). Отже, я собі фейсбуківку розфрендила без жодних зайвих думок про наступні події… Це преамбула.

Минуло кілька днів. Шарячись на безмежних просторах Інтернету у пошуках важливої мені інформації, вв'язалася я у безневинний тролінг, куди й завітала раніше мною розфренджена пані. Вона так запекло кинулася зі мною в бій, що вже не чула нічого. Не зважала на мої прохання плюватися ядом в приваті, бо тролінг – це прикольно, а флуд – неповага до власника сторінки. Ігнорувала моє логічне зауваження, що свою думку я, такий же користувач Інету, як і вона, маю право, як публікувати, так і видаляти. Та й про те, що взагалі-то ніхто нікому нічого не винен, слухати не хотіла. Людина просто не чула нічого. З жаром привселюдно вона ображалася на мене, обзивалася, кидала якісь незрозумілі звинувачення… Зрештою, навіть не вибачилася, хоча воно, мабуть, і на краще.

А я сиділа, і мене мов обухом по голові било одне: невідома мені жінка з невідомих мені місць образилася на мене просто за те, що я її розфрендила. Вона емоційно, живо, по-жіночому з прикрістю сприйняла подію, яка ніяк не стосується її реального життя. На кого вона образилася? Кому присвятила свої емоції? Може, вбивці, збоченцю, невидимому, невідомому віртуалу, який веде сторінку під чужим іменем. Вона оцей набір пікселів сприймає, як цілісну живу людину, вона бачить цю людину своїм другом, який її раптом зрадив, ударив в спину. Це нічого, що юзери ніколи не бачились, усе, що вони знають один про одного, - це інформація, яку вони самі про себе й розміщують. Людина, жива людина з плоті й крові, у якої, швидше за все, десь мало б бути реальне життя, втратила цілий вечір і жмут нервових волокон на те, що відбувається десь в ефірі, в невидимому просторі, на рух електронів по оптоелектричному волокну. І найсмішніше, що я, людина, яка вірить у свою здатність до критичного мислення, цій буквенно-електронній баталії теж присвятила якісь емоції, думки, рефлексії.

Що це? Психічні розлади, неврози, інтернет-залежність, яку треба лікувати? Хто знає? Чомусь здається, що це просто те майбутнє, яке вже настало, яке витісняє наше справжнє життя з просторів планети. Не хочеться цього визнавати, але нашим комп’ютерам ми вже присвячуємо більше часу, ніж живим друзям. Ех, не справдився б давній фантастичний прогноз, що третя світова почнеться в мережі і закінчиться повною поразкою людей…

Бережіть себе.
Юля Смаль