Чому лучани «кладуть» на спорт

Протягом весни-літа-осені в Луцьку щотижня відбувається кілька спортивних заходів різних форматів та масштабів. Однак, більшість цих подій не викликає зацікавлення у мешканців обласного центру, тому й відвідувачів-глядачів на них приходить мало.

При тому, що більшість з них – батьки-родичі-друзі-знайомі учасників. Друга категорія – місцеві завсідники-ентузіасти, яким небайдужа доля того чи іншого виду спорту. Однак, таких людей в Луцьку вкрай мало. Та й майже всі вони пенсіонери або наближаються до віку, який гарантує такий статус.

Нижче спробуємо розібратися, чому лучани «не ходять колонами» на спорт.

БАЙДУЖІСТЬ. В радянські часи спортивні заходи були чи не найулюбленішим місцем дозвілля населення. Більшість глядачів становили чоловіки, але й жінки не оминали нагоди поспостерігати за змаганнями. Причина цього явища ховається не лише в цікавості подібних подій в ті часи, але й відсутності реальних альтернатив.

Після розвалу СРСР змінилися країни, а з ними й люди. Нові розваги та можливості, які «прийшли з-за бугра» та виникли з різних причин, захопили колишніх радянських людей і вони щороку все менше уваги приділяли спорту. Нині навіть більшість футболістів сприймають гру за той чи інший клуб як щоденну роботу, не відчуваючи того, що вирувало в серцях їх попередників, які одягали форму московського «Спартака», київського «Динамо» чи луцької «Волині»: гордості за свою команду та місто-регіон, яку вони представляють.

Звичайно, це відчуття регіонально-національного патріотизму збереглося в збірних чи в спортсменів, які виступають в менш популярних за футбол видах спорту. Але це вже не те…

Також нині і в дорослих, і в молоді з’явилося чимало альтернатив стадіону чи спорткомплексу, серед яких і не дуже корисні: засідання-п’янки в барах-кафе-ресторанах чи вечір на дивані перед телевізором.

Окрім цього, багато людей збайдужіли або байдужіють до суспільного життя, закриваючи себе в системі координат «дім-сім’я-робота». Причин виникнення такої ситуації є дуже багато, але вони - за межами теми цього матеріалу.

ЗАШКАРУБЛІ ПІДХОДИ. Крах СРСР змінив людей, але не всіх. Стара когорта державних службовців та посадовців різних рівнів й далі організовувала спортивні змагання за «накатаною схемою»: держава дала гроші – робимо, грошей нема – не робимо. Люди, які приходили на їх місця, успішно переймали досвід попередників і в схемі фактично нічого не змінювали.

На жаль, в цьому випадку те нове, яке прийшло «з-за бугра», довгий час залишалися не пізнаними українськими організаторами спортивно масових заходів. Зокрема, в частині реклами та зв’язків з громадськістю. Довгий час грошей на такі речі не виділяли та й відповідних спеціалістів чи навіть банальних курсів-підручників не було.

Варто зауважити, що й донині професія чиновника не приваблює молодих креативних людей, які могли б по-новому підійти до питання організації спортподій. На це є свої причини, які теж за межами теми цього матеріалу. Якщо в трьох словах: це питання нестачі коштів, відповідної освіти та кадрів.

Щоправда, останніми роками відбуваються відчутні зміни, особливо в командних змаганнях. Але знову ж йдеться лише про ініціативність окремих ентузіастів. Для прикладу, жіноча волейбольна команда «Континіум-Волинь-Університет», яку тягне на собі Богуслав Галицький.

Оббивши не одну сотню чиновницьких порогів, які посприяли залученню бізнесменів краю, до відродження цього спорту на Волині, він та його колеги і вихованки зуміли досягнути небаченого результату для Волині: волейболістки двічі поспіль здобули Кубок України, борються за золото чемпіонату та вперше виступали в єврокубках.

Можна й похвалити наших чиновників, які не соромляться сидіти в своїх кріслах й чекати грошей від вищого начальства, а самі йдуть до підприємців і намагаються зацікавити їх та починають шукати способи рекламуватися. Однак, поки масштаби не ті.

А ЧОГО ТУДИ ЙТИ? Насамкінець хотілося б сказати про командні види спорту та їх підтримку лучанами. Якщо говорити про професійні змагання найвищого рангу, то варто виділити три команди, які презентують наш край в Україні: 1. жіночий волейбольний клуб «Континіум-Волинь-Університет», 2. баскетбольний клуб «Волиньбаскет», 3. футбольний клуб «Волинь».

Про успіхи першої команди йшлося вище. Досягнення підопічних Галицького забезпечило й відповідну наповненість трибун. Під час матчів єврокубків в спортивній залі обласної ДЮСШ не було де й яблуку впасти та й більшість матчів Кубку і чемпіонату України відвідують багато людей.

Схожа ситуація і з «Волиньбаскетом». Хлопці Сергія Смітюха торік привезли до Луцька золото національного чемпіонату, а цього року мають намір його залишити в столиці Волині. Трибуни під час баскетбольних двобоїв не «забиті до краю», але, зазвичай, майже повні.

Щодо підтримки луцької «Волині», то тут в Луцьку ситуація катастрофічна. На «Динамо» й «Шахтар» приходить не лише повний стадіон, але й злітається все керівництво регіону. Але коли йдеться про матчі з аутсайдерами чи середняками чемпіонату, то лучани раптово забувають про свій рідний клуб і віддають перевагу іншим формам дозвілля. (Хоча й треба віддати належне хлопцям та дівчатам, які збираються на 17-му секторі, та тим небагатьом фанам старшого віку, які попри будь-яку погоду беруть газету-парасольку-бінокль і йдуть на «Авангард»).

Кидаючи важелезну каменюку в бік вболівальників «Волині», трохи меншу кинемо й власникам футбольного клубу.

На жаль, в клубі не існує широкомасштабної роботи з вболівальниками, яка б не лише утримувала на трибунах старших людей, але й «затягувала» туди якомога більше молодого покоління. Є певні спроби штибу постійного відвідування матчів вихованцями військового ліцею, але це крапля в морі в порівнянні з тим, що може робитися.

Для реалізації таких завдань потрібно створювати окремі підрозділи в структурі клубу. Для прикладу, в керівництві донецького «Шахтаря» існує посада – виконавчий директор з стратегії, комерції та маркетингу, яку зараз займає менеджер із досвідом роботи з «Манчестер Юнайтед» та ще кількома провідними клубами світу, британець Джо Палмер. І курує він роботу окремого департаменту.

У луцькій команді про це можуть лише мріяти, бо й фінансування недостатньо, і кадрів відповідних не те, що на Волині, а й у всій Україні вкрай мало.

Ще одна каменюка летить в бік тренерського штабу. Дуже прикро визнавати, але в Луцьку «хрестоносці» грають дуже погано. В першій частині сезону 2012/2013 статистика їх виступів на «Авангарді»: 2 перемоги, 3 нічиї, 3 поразки. Причини такої негативної тенденції незрозумілі: чи тренери не можуть знайти підхід до гравців, чи гравці у «Волині» погані. А може й справді команда грає договірні матчі, про які так багато говорять вболівальники, наводячи для прикладу матч 3-го туру в Одесі проти «Чорноморця», коли «Волинь» перемогла 0:2, а вдома, у 18-му турів, гостям з Південної Пальміри програли з таким ж рахунком.

Зрештою, важливий навіть не результат гри, а те як «бігають» футболісти. Ніхто не очікує, що «хрестоносці» завтра гратимуть як іспанська «Барселона», але й порівняння з вигаданим російськими гумористами «Газмясом» луцька команда удостоюється не один раз на гру.

***

Це лише поверхневий огляд теми,про яку йдеться в цьому матеріалі. У неї багато аспектів, яких тут навіть не згаданого. Приміром, відсутність інфраструктури або потужної медіа-підтримки спорту.

Чи будуть заповнювати трибуни волейболістки Галицького чи баскетболісти Смітюха, якщо вони переїдуть в зали місткістю 5 тисяч і більше місць? Скільки людей дивитимуться трансляції поєдинків на телеканалах «Нова Волинь» чи «Аверс», якщо й зараз рейтинги цих каналів у місцевого люду невисокі? І взагалі чи зможуть колись лучани відірвати свої дупи від телевізорів, щоб підтримати місцевих спортсменів, якщо зараз їх це не цікавить?

Відповіді на ці та інші запитання ми, мабуть, дізнаємося в майбутньому і хочеться вірити, що вони будуть такими, що потішать вуха сучасних ентузіастів від спорту.