«Іларія, ілюзія»: вибрані розділи. Частина п’ята

Читати попередні вибрані розділи повісті:

ДОЛЯ ВОРОЖКИ

ПРИРОДА ПОКІРНОСТІ Й СТРАХУ

ЕМІГРАНТКА

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ-УКРАЇНЦІ

ВЕЧЕРЯ

— Тату, а в Україні у мене будуть друзі? — спитала восьмирічна Марійка.

Семен Назарчук посміхнувся:

— Будуть, доню, звичайно, будуть! Всі-всі-всі діти у радянській Україні будуть твоїми друзями. Знаєш, у радянській Україні, Радянському Союзі не тільки усі діти дружать, а й усі дорослі.

— Всі-всі люди дружать?

Семен посадив доньку на коліна.

— Всі-всі! Там немає багатих і бідних. Там немає нечесних. Немає злодіїв. Там усі люди допомагають одне одному!

— А в Україні гарно?

— Гарно! У тому селі, в якому ми будемо жити, у Заприп`ятці, дуже гарно! Біля нашого села — річка Прип`ять. А ліси які гарні! І земля не червона, як тут, а золота! На тій землі трудяться чесні люди, отримують чесні гроші і купують своїм дітям за ті гроші все-все-все, що діти забажають!

— Тату, а якщо я усе одно буду сумувати за Парагваєм?

— Знаєш, донечко, Україна трішки схожа на Парагвай. Тільки вона набагато більша. Чим схожа? І Україну, і Парагвай розділяє наполовину велика-превелика річка. Тільки одну країну розділяє на дві частини Дніпро, іншу... Яка?

— Так і називається: Парагвай!

— Моя ти розумашка! А ще і в Парагваї, і в Україні найголовніші міста, Асунсьон і Київ, збудовані якраз на таких річках, які розділяють країни навпіл. А ще... От скажи, до нас яка найближча країна?

— Аргентина, ти що, тату, не знаєш? — здивувалася дитина.

— Знаю, доню! Аргентину та Парагвай розділяє річка Парана. І Україну від сусідки, від Польщі, відділяє теж річка — Західний Буг! От бачиш, скільки між Парагваєм і Україною подібного? То чого ж ти будеш за ним сумувати?

“А ще моя рідна земля є такою ж аграрною, як ця... А якщо і там такі ж насилля та обман колись будуть?” — подумав.
Тим часом проводжальники — друзі, сусіди, знайомі — помаленьку зійшлися.

Сіли за стіл.

Ті, хто повважав за потрібне, перш ніж узяти до рук ложки чи виделки, помолилися.

Кілька жінок пустили сльозу.

Їли помаленьку. Бо ж більше у такому от товаристві, як зараз, трапези не буде ніколи.

Бесідували не поспішаючи. Більше ніколи не зберуться ці співрозмовники за одним столом.

— З якого року закупівельні ціни на сільськогосподарську сировину — бавовну, кукурудзу, тютюн, джербу мате — не підвищувалися?

— Та, певно, з тисяча дев`ятсот сорок дев`ятого! А якщо й підвищувалися, то на малий процент!

— Ну от! А от на різні фабричні і заводські товари піднімалися, певно, разів з п`ятнадцять!

— От того й зубожіли селяни так швидко. А як дітей прогодувати? У банди йти з відчаю?

— Та і йдуть! Особливо гуарані.

— Та гуарані не тому йдуть! Вони ж раніше були повністю кочовими, так? А в оці от кілька останніх років їхні ватажки намагаються привчити гуарані до землеробства. Щоб вони вели осілий спосіб життя. А яке може бути у них землеробство, якщо вони не мають сільськогосподарського інвентаря? Ну от нерозумні люди і намовляють гуарані, щоб вони грабували наших емігрантів. Кажуть їм: дивіться, як ті українці живуть! Авжеж краще, ніж ви! Значить вони і є — ну ми тобто — головними винуватцями зубожіння гуарані! Отак міжнаціональна ворожнеча й з`явилася!

— Йди, Марієчко, погуляй трішки, нехай старші поговорять, — звернувся Семен до доньки. А потім — до гостя:

— Ну ти й назвав їх! Нерозумні люди! Та це бандити, а не люди! Головорізи!!!

— На колонії Сан Борха п`яна банда напала на наших школярів, багатьох дітей покалічила ножами і нагайками!

— Ага, а потім ця ж банда напала на хату Черняка!

— Щоправда, наші емігранти теж одного бандита забили...

— А в Апереа якась банда напала на український еміграційний барак і багатьох наших теж скалічила!

— На одній із вулиць на колонії Фрам бандити мечами пошматували тіло Данелюк. Вона на місці і скончилася!
— Просто якісь терористичні банди царюють!

— А хіба не за дорученням парагвайського уряду ці банди організовуються? Адже одну з них очолює сам шеф таємної поліції департаменту Ітапуа! Капітан Васільєв, отой колишній білогвардієць!

— А фінансує цю банду, кажуть, директор бавовняної фабрики “Фабріль Парагуаджа” Амарілля?

— Та кажуть... Але точно знаю, що це вони вбили Вівсика!

— А Вівсик ні про повернення до Радянського Союзу не мріяв, ні агітації ніякої ніде не проводив. Просто був чесною людиною... ну і газети інколи читав ті, що ми отримуємо...

— Ага, і за ті газети ще раніше був заарештований і тортурований!

— Та ні, він був заарештований начебто за те, що антирелігійну пропаганду вів? Цього білогвардійці теж не люблять...

— Та якби й вів! Хіба мордувати за це, убивати?

— І це ж вони смертельно покалічили Гергуча!

— Дочекаються вони кари!

— Авжеж! Вже один дочекався. Може, хто не знає? Був такий чехословацький капіталіст Кшесіпа, мав свого млина на колонії Каатимі і великого магазина. Спочатку — чоловік як чоловік, а потім наче збісився! Вскочив у терористичну організацію в Кармен-дель-Парана, а в ній верховодами мільйонери Хорхе Вольф і Вейсс...

— Знаємо, що то за мільйонери! Один з них — колишній фашист, в сорок п`ятому сюди втік...

— Ага. Ну і взяв був цей Кшесіпа моду. Позичав грошей людям під один процент, а коли приходила пора віддавати, то, погрожуючи пістолетом, казав, що проценти зросли. Якщо жінка яка самотня, беззахисна, то Кшесіпа міг, не злазячи з коня, і батогом по ній проїхатися! Кричав: “За мною правда, бо за мною — поліція!” Повертався однієї ночі отой Кшесіпа додому. І якась невідома душа стягла його з коня, а ногу прив`язала до стремена. Кінь як погнав галопом! Пошматував того буржуя до невпізнання! Отак Кшесіпа своє існування на білому світі й припинив...

— Тихо будьте, я розповім! На колонії Сандова зловили дванадцятирічну дівчинку, гвалтували, а пізніше порубали мечами на шматки!

— На колонії Куатро Потреро, якраз там, де поселення Нова Україна, так само зловили малолітню дівчинку і так само насміялися з неї! А вона зійшла кров`ю і впала у невиліковну хворобу!

— А коли ми на колонії Домінго Бадо зібралися в школі подивитися українською мовою п`єсу, то теж якісь звірюки до школи влетіли... Багатьох поранили і знекровили...

— А у тюрмі Енкарнасьона безневинно замучили Ясюка!

— Після масових арештів наших громадян на ім`я Стресснера і міністра внутрішніх справ Інсеррана йшли листи, телеграми з протестами не тільки від місцевого населення. Один тільки Слов`янський комітет Канади вислав телеграму з трьохсотма тисячами підписів!

— Ну не зовсім Стресснеру усе до одного місця... Після чотирьох місяців арешту парагвайський уряд усе-таки нас на свободу випустив, — засміявся один із засуджених до депортації.

— На свободу? Ти хіба забув, що Володі Новику, Костянтину Рудницькому, Петру Ківеню, Феофану Рудницькому і Федору Логвинюку уряд наказав залишити межі країни у шестиденний термін? Навіть не у тридцятиденний, як нам, а у шестиденний! Хороша свобода! — заперечив інший.

— От бачиш, значить, нам ще пощастило, — знову засміявся оптиміст. — Давайте, земляки, вже й хороше щось згадаємо. Все ж таки ми і при Стресснерові не сиділи склавши руки, правда? Усе-таки нам вдалося відрядити делегацію на відкриття радянської сільськогосподарської виставки у Буенос-Айрес...

— Я і Симон Кручок були на цій виставці делегатами від “Українсько-білоруської бібліотеки”, — Федір Назарук кивнув головою у бік Симона. — Тридцять п`ять тисяч екземплярів сільськогосподарських машин і різних видів товару було представлено!

— А Дмитро Єфремов — делегатом від спортивного клубу “Прогрес” міста Енкарнасьон, — додав Кручок.

— А Гольштейн — від колонії Домінго Бадо...

— А чого це він на прощальну вечерю не приїхав?

— Я відрадив, — відізвався старший Назарчук. — Кажу йому: “Миколаю, у тебе діти, а той чорт, Бутлеров, з тебе не злазить. Сиди вдома, ми й так знаємо, як ти до нас ставишся”.

— Так у нас у всіх діти, Семене!

— А пам`ятаєте нашу екскурсію на два радянські пароплави: “Краснодар” та “Аргунь”? — Назарчук вирішив відвести мову від свого друга Гольштейна. — Здається над Буенос-Айресом і сонце яскравіше світило, і хмар не було...

— Повернулися до Парагваю, а над ним — чорна безкінечна хмара, суцільна темна ніч...

— Настільки темна, що навіть місцеві, гуарані, не бачать, хто їхній головний ворог! Стреснер, отой диктатор!

— Тихіше, чоловіче, бо й нам такого копняка під зад дадуть, що враз Парану перелетимо! — почувся переляканий жіночий голос.

— Скільки ж то українських емігрантів, котрі переїхали до Парагваю, змушені були згодом втікати і з цієї країни?

— Та, певно, більш ніж половина!

— Утікають від терору, надругання, міжнаціональної ворожнечі...

— І переважно до Аргентини...

— В Енкарнасьоні свій готель має такий собі білогвардієць Сідоров. Хто утікав за кордон, то селився у нього. Вночі приходили контрабандисти, забирали утікача, щоб начебто допомогти йому нелегально перетнути кордон: переплисти через Парану. “А багаж, — казали утікачу, — лишайте в готелі, його наступним човном привезуть, щоб ваш човен не перевантажувати”. І відправляли емігрантів не в Аргентину, а на той світ.

— Знаю, цими бандитами керує такий Володя Домчук. Його банда потопила, певно, уже кілька десятків наших емігрантів. А багаж, що залишався у готелі, ставав власністю Домчука і Сідорова!

— Ви ж теж, перш ніж втікати до Аргентини, попродавали своє майно? — запитали гості у Назарчуків.

— Гроші за виручене майно і, звичайно, свої заощадження забираєте з собою...

— ...але ця банда відбирає усе — до останнього песо!!! Майте на увазі!

— А якщо утікачами були молоді жінки, їх відвозили на острів, там над ними знущалися і залишали помирати з голоду.

— Та могли й не везти на острів! Просто роздягали до стану “у чому матір народила”, викидали з човна у воду і били веслами по голові, поки дівчина не втоне!

— Тихо! Тихо, людоньки, уже час прощальне слово від усіх нас сказати, — устав з-за столу Степан Слюсарський.

Обійми.

Цілування.

— Щасливої подорожі!

— Залишайтесь здорові!

— Прощавайте!

— Прощавайте і простіть, якщо щось не так...

— Та й ви простіть...

...Сльози...

На світанку вози рушили.

Сидячи на возах, утікачі дивилися на парагвайську землю.
Скільки років працювали вони на цьому червоному, як кров, грунті, викорчовуючи клаптик за клаптиком!

“А яка користь з того? — думав Семен Назарчук. — Що нажили деякі емігранти, крім сухот? Нічого”.

* * *

— Федор!

Марія Тамборіні називала Назарчука-молодшого на російський манер. Їй, іспаномовній, так було зручніше.

Федір Назарчук не заперечував.

Ще зовсім юна донька парагвайського землевласника Марія Тамборіні познайомилася з сином емігранта з України рік тому. Сталося це під стінами тюрми Асунсьона. Марія прийшла до в`язниці з гостинцем для свого рідного брата Хуана, Федір — із передачею уродженцю Заприп`ятки Назаруку. Вони потоваришували, переписувалися.

Дівчина уже навчалася в Асунсьоні, тож ні батько, ні Рубен чи Домінго переписці не заважали. А Хуан — той взагалі не був проти їхньої дружби.

В останньому листі молодий чоловік зізнався дівчині, що залишає Парагвай назавжди. Додав, якого саме дня.
Хуанові Федір написав, у якому готелі Енкарнасьона зупиняться ті два представники їхньої групи, котрі залагоджуватимуть справи з перевізниками-контрабандистами. У тому числі й він.

Назарчук-молодший не очікував побачити разом з Хуаном у цьому готелі і його сестру.

Читаючи лист від Федора, Марія зрозуміла, що кохає цього неспокійного бунтаря, народженого на не відомому їй Поліссі.
Вона, студентка, усвідомлювала, що Італія, звідки родом її дідусь, була у Другій світовій війні на боці Німеччини — країни, проти якої воювали комуністи. Вона усвідомлювала різницю між світоглядом Федора та її батька.

Цей молодий чоловік ставиться до неї начебто з симпатією. Але чи має він якесь виняткове бажання пов`язати свою долю із дівчиною з італійською кров`ю? Та ще й донькою людини, проти яких комуністи борються? А він, “Федор”, усе-таки симпатизує комуністам...

А раптом... усе-таки має?

“Я хочу втекти разом з ним. Хочу втекти з країни, у якій ні за що убили мого брата Федеріко. У якій поліція палець об палець не вдарила, щоб знайти злочинця. Невже є ще десь на білому світі країна з такими ж лінивими і продажними поліцейськими?

Чи продажні і ліниві поліцейські якраз і є неодмінною ознакою держави, у якій панує диктатор?

Хочу втекти з країни, у якій інший мій брат Домінго ледь не танцював, коли відспівували Федеріко. Бо для Домінго загибель його рідного брата не горе, а передусім зменшення кількості претендентів на татів спадок.

А коли не стало ще й батька, то, здавалося, щасливішої людини, аніж Домінго, не було у цілому Парагваї! “Нарешті прийшла пора ділити татове багатство!” — так, певно, думав мій братик. І не було нещаснішої людини у Парагваї, ніж Домінго, коли він прочитав татовий заповіт. Бо у заповіті згадані не тільки він та Рубен, а й я, і навіть Хуан! Пам`ятаю, яким ненависним поглядом дивився на мене рідний брат, коли тата ховали! То нехай забирає й моє! Нехай вдавиться!

А я утечу з людиною, яку кохаю. Поїду до країни, про яку мріють Хуан та Маргарита! Побачу, що то за Європа, у якій народився дідусь...

А може Федор захоче залишитися в Аргентині? Я не проти! Там і мову іншу не треба буде вчити!”

Так розмірковувала, мріяла Марія Тамборіні, долаючи потягом відстань від Асунсьона до Енкарнасьона.

— Я теж... я так само ставлюся до тебе, як ти до мене, дівчинко, — відповів їй Федір. — І саме через це проситиму, дуже проситиму тебе не їхати зі мною. Передусім тобі треба вивчитися. Треба я тобі чи ні, покаже час. Але освіта потрібна, це точно! І професія потрібна. Поки ти вивчишся, можливо, у цій країні щось-таки й зміниться на краще. Про це мрій. Про щастя усіх людей у своїй країні, а не тільки про своє. А якщо не зміниться... Що ж, Аргентина поруч, одразу ж за рікою.

— Федор, ти кажеш, що... любиш мене і... проганяєш? У тебе там хтось... вже є?

“Чи маю я право розповідати тобі про це, дівчинко? І чи маю я право тобі про це не розповісти?”

Федір зітхнув:

— Розумієш, я ще й сам не розібрався, як воно там, в Радянському Союзі. У мене там є...

— ...хто?! — крикнула юна Тамборіні.

Назарчук-молодший доторкнувся долонею до щоки Марії.

— Не плач, дівчинко. Не кричи. У мене там є товариш, знайомий з дитинства. Я з ним інколи переписуюся. Петро — а його Петром звати — кілька років тому (у п`ятдесят третьому, здається?) написав мені: “Наша ряба корова, ота біла з червоними боками, яку ти ще дитиною застав, здохла. Потім купили ми корову червону. Як була у нас корова ряба, то мали ми від неї і молоко, і сметану, і масло. А червона корова виявилася нездалою. Від неї навіть молоко не завжди є. Але роги ще більші і ще гостріші, ніж у рябої”. Ось так, дівчинко.

— Ну то й що??? Ну при чім тут корови? Ми хороших купимо, як у тата!

— Ісус, Маріє, як же ж ти не розумієш!?

— Ну чого саме я не розумію? Чого???

— Біла корова з червоними боками — це біло-червоний прапор, польський. Червона корова — це червоний прапор, Радянського Союзу. Мій друг дитинства писав, що... словом, що їхній родині зараз живеться важче, аніж тоді, коли Західна Україна була під Польщею. Більші і гостріші роги? Це значить, що карають нині навіть більше, ніж за пілсудчиків.

— Ніж за кого?

— Ніж до тридцять дев`ятого року.

— Але ж ти сам сказав, що листу уже кілька літ! А якщо за ці роки у твоїй країні щось-таки й змінилося?

— Так, він був написаний ще за Сталіна! Може й змінилося! А якщо ні? Чи маю я право ризикувати людиною, яку... до якої так ставлюся? Чи маю я право відривати цю людину від спокійного життя і гарантованого статку родини Тамборіні? Ні, не маю. Не маю! Саме тому не маю, що... ти для мене дуже дорога.

— Чому ж ти сам туди їдеш, Федор?

— Тому що там — моя Батьківщина. А ти залишаєшся, бо Парагвай — твоя батьківщина. Тому що насильство, згвалтування, грабежі, убивства емігрантів — ось що таке у середині п`ятдесятих років твоя батьківщина для українців. І хоча ваш уряд знає про усі ці звірства, але ніяких заходів не вживає. Навпаки, ваші урядовці побачили, що українці масово звільняють свої землі, і стали домовлятися з Японією про переїзд у колишню українську колонію Фрам японських громадян. Почалася еміграція з Японії. Колонію Фрам, розбудовану українцями, зробили власністю японської еміграційної кампанії! Але головне: ми утікаємо, бо моєму батькові залишити межі цієї країни наказав парагвайський уряд. Моєму, але ж не твоєму, Маріє! Якщо я й образив тебе, то це така образа, яку ти мені простиш. Але якщо я заберу тебе... І червона корова наставлятиме тобі свої гострі великі роги, бо ти приїхала з капіталістичної країни... Я сам собі цього не прощу!

“Не прощу, якщо усе те, що розповідають про Україну, — правда...”

Від редакції ВолиньPost:

П`ятий місяць Ігор Чуб лікується від страшної хвороби - внутрішньо-мозкової пухлини скроневої ділянки головного мозку. Він проходить курс терапії у Рівненському онкодиспансері. Пухлина реально загрожує життю журналіста, тому Ігорю, як ніколи, потрібна допомога.

Звертаємося до усіх небайдужих людей: якщо є змога, допоможіть нашому колезі!

Гроші прохання переказувати на цей рахунок:

Отримувач: ПриватБанк
Назва банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100

МФО: 305299
ОКПО: 14360570

В призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на карту 4405885827601300
ІПН 3112603624
Кому: Бура Ірина Вікторівна.

Номер карти повинен вказуватися без пропусків, обов'язково вказувати ІПН та ПІБ.