Хто ми?

Жоден народ ще не загинув від меча,
але багато їх зникло від асиміляції
Ніколо Макіавелі(1469-1527)

Зайшовши одного осіннього вечора до свого діда, якому був восьмий десяток літ і який любив подискутувати не тільки про діла буденні, а й політичні (бо було про що згадати), я запитав його зненацька:

— Онуфрійович! А хто ви за національністю?

Спочатку він не втямив про що питаю. Став аж виструнчився. Очі збільшились, піднялись брови в знак питання. Що, мовляв, за питання таке пусте й зухвале?

¬— Вой! — гукнув старий місцевим діалектом. — Та що питати таке? Ніби не знаєш, хто я за національністю. Українець, хто ж іще! — сказав і повернувся в бік, дістаючи старий пожовклий напівзітлілий від цигарок мундштук, що означало: кінець дискусій.

Та я не дав йому побавитись улюбленою справою, а наступав іще з одним запитанням:

— Українець? А як ви докажете, чим підтвердите, де це написано?

¬— Як де? Звісно, у паспорті. Минулого року я поміняв на новий, синій із тризубом уже, - похвалився дідусь.

— А де там написано, що ви за національністю українець? — не відставав я від діда. — А ну, дістаньте свій паспорт з тризубом, а ну-но покажіть, - заохочував я старого.

— Вой! — знову вигукнув дідусь в азарті такої дискусії і почалапав до шухляди, де зберігав документи.

Подав мені синьоколірну паспортину. Мовляв, на, дивися і переконайся, хто я за національністю.

Неохоче я взяв цей документ, бо знав які записи там є, якою мовою нашкрябані, яка печатка стоїть.

— Онуфрійович! — покликав я до себе. — Підійдіть ближче і разом ми подивимося, де тут написано, хто ві-те за національністю.

І я почав поволі перекидати кожний листочок, чітко вимовляючи все що там написано. На першій сторінці — прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, де народився чоловік. На другій — те саме, але вже на “общєпонятном язике” з добавкою, коли і де виданий паспорт.

І так поволі разом перелистали, перечитали кожний листочок. Знайшли і про прописку, і сімейний стан, і навіть яка група крові. Майже всі відомості про особу, громадянина України. А про національність — ані рядочка. Нема…

На мить запала мовчанка. Дідусь, ніби й не вірячи мені, сам взяв той документ. Тремтячими руками почав гортати.

— Та не може бути, — насаджуючи товсті окуляри, промовив він. — У старому совіцькому паспорті було ж написано, я добре знав, - бурмотів він, гортаючи сторінки, без надії сподіваючись знайти те, що мало б свідчити про національність. — В кожному паспорті було написано хто я. І в післявоєнному, який був ще зелений, і той останній… Вой!

— То може ви грузин, а може турок, бо чорняві? — пожартував я над старим, а в самого нестерпно стало на душі.

— А хто його тепер знає, — стиха сказав дідусь. Він тяжко опустився в крісло, обм’як, мов зів’ялий сніп, став набагато років старішим. Очі враз стали вологими, сумними.

Більше він нічого не питав. Я теж не задавав більше питань йому. Хотілося б задати декілька запитань зовсім іншим особам у краватках, що в Києві сидять “на Олімпі”.

* * *

На цьому та історія з моїм дідусем могла і закінчитися. Та це тільки приказка. “Казка” — попереду…

Кожна подія, що відбувається у нас, чи то одруження, чи то народження дитини, як в цивілізованій державі, фіксується, записується. Ведеться детальний облік і контроль. Кожний секретар сільської, селищної, міської ради, у відділах ЗАГСів достеменно реєструє і дітонародження, і одруження, і хрестини, записує у спеціальну книгу, заводить карточку, вводить у комп’ютер. Тоді виписують метрику “Свідоцтво про народження”.

Це перший документ маленької особи, яка з’явилася на світ. Тут всі відомості про нього: як звати, прізвище, коли і де народився, хто батько-мати. Та ось в графі “Батьки” (дитини) “національність”, секретар ставить прочерк!

— Чому? — запитую я в секретаря виконкому.

— Тому, що в паспорті немає запису про національність батька, — сказав стиха секретар.

На столі в службовця лежать два документи — паспорти. Сині, з таким уже знайомим гербом тризубом. Паспорт громадянина України — батька, паспорт мами. На їх підставі і робить секретар запис у свідоцтво про народження дитини.

Далі бере й заповнює карточки — “Акт про народження дитини”. І тим таки каліграфічним почерком теж робить запис: “Національність батьків документально не підтверджена”. А у новонародженої дитини у графі про національність – прочерк.

Тепер же в нових бланках, взагалі відсутня навіть графа про національність...

Згадую дідуся. Його ще можна заспокоїти. Він має першоджерело свого походження. Стареньку “метрику” або „Свідоцтво про народження”, де чітко вказано національність батька-матері. При потребі документально підтвердить, що він є українець, а не турок.

А як докажуть діти, які народилися уже в незалежній Україні, хто вони за національністю?

Чиїх батьків? Чиї ми діти?

Пророче писав понад сто років тому Тарас:

Україно, Україно,
Оце твої діти.
Твої квіти молодії
Чорнилом политі…
Московською блекотою заглушені...
Плач Україно!
Бездітна вдовице…

Тепер хочеться запитати в шановних нардепів, державних мужів:

— Хто ж це так вишукано, по-єзуїтськи заклав міну такої повільної дії? Що з України незабаром не залишиться не тільки нічого українського (бо й мови і співу свого не чуть), а й самих українців!? Певним силам, ой, як хочеться, щоб на нашій землі жили не українці, а “населення”, яким “какая разница“, або просто - “громадяни“.

Отже, українців позбавили права мати національність, скасувавши, так звану, 5-ту графу в паспорті. Відбувається підміна поняття громадянства термінами “нація”, “політична нація”, під якими мають на увазі сукупність усіх громадян різних національностей, які живуть в Україні.

- Це не просто цинізм неграмотних владоможців, - сказала доцент Київського національного Університету ім. Т. Шевченка Галина Лозко, виступаючи на VІІІ з’їзді партії Державна Самостійність України. – Це межує з державним злочином. Це цілеспрямована політика міжнаціонального і міжрасового змішування, яка катастрофічно знижує якість українського генофонду. Винахідники цієї “народомішалки” добре знали, що “національна ідея не спрацює там, де нема однорідної нації!

В 1991 році солодкий ковток свободи і незалежності, який вхопила Україна під час „оксамитової революції”, затьмарив голову патріотам – націоналістам, представникам Народної Ради, тобто парламентської опозиції у Верховної Раді, яка не спромоглася відстояти у проекті нового паспорта графу „національність”. Кому заважала графа „національність”?

Спитайте першого –зустрічного громадянина: чи варто було знімати графу „національність” у паспорті?

- Ні! – на 99 відсотків буде відповідь.

Але якщо це зробили, то комусь це було вигідно...

Чи не тому, щоб не було відомо і хто розкрадає національне багатство України? Хто став власником національних багатств? Якого вони роду-племені? Адже можна легко установити походження новоявлених „скоробагатьків” Хто вони за національністю? Якби вони були українцями, то не вивозили в офшорні зони капітал, а золото злитками до Ізраїлю. Вони б вкладали у вітчизняну економіку інвестуючи її, були б спонсорами та меценатами у відроджені української духовності, козацького способу життя. Так як це робили в царські часи Терещенки Семеренки та інші українські банкіри і фабриканти.

Зняття графи у паспорті „національність” ворогами України було зроблено навмисно. З метою втрати українцями самоіндентифікації і не тільки. Щоб унеможливити пропорційного представництва всіх національностей у виборних органах та виконавчій владі.

Це привело до втрати українцями переважною більшості національного багатства, а в перспективі до втрати землі. На нашій землі, давній колисці світової цивілізації, українська титульна нація фактично зведена до рівня нацменшини.

Л. Брежнєв змінив свою національність „українець” на „русский”. Так само вчинив Л. Кучма. Чому вони так вчинили? Їх особисті листки-анкети з відділу кадрів зберігаються. Про це писали неодноразово. Пояснити тут просто: бути „русскими” було вигідно і прагматично. Щоб рухатись по службовій драбині багато українців, ( а вірніше „малоросів” ) змінювали свою природну приналежність до етнічного народу, не розуміючи при цьому, що таке втручання понадприроднє, антагонізмом діє на свою космічну карму.

За „Совєтів” доходило до ще кумедніших ситуацій. Пам’ятаю, як навчаючись на денному відділені історичного факультеті Львівського держуніверситету ім. І. Франка, до нашого однокурсника Романа Луціва, який носив чорні вуса, що звисали до низу ( це йому дуже личило) почали прискіпуватись партійні куратори. Вони кваліфікували таку зовнішність, як причетність до „націоналізму”. Навіть обговорювали це питання у студраді, вимагаючи негайно позбутися вияву „українського буржуазного націоналізму”.

Однією найдоступнішою програмою денаціоналізації і чудового ведення інформаційної війни проти нашої держави є діяльність телевізійних програм штабу як „КВН”, „Кривое зеркало”, „Самый умный” і всілякі „зіркові шоу” з Росії.

Робоча мова на телепередачах лише російська, або розбавлена ведучими , мов Тарапунька і Штепсель. Учасниками конкурсу ставляться запитання, котрі стосуються історії, мови та культури Росії. Українська тематика для самих „умных” не передбачена. Відтак, робить висновок журналіст і письменник, редактор і видавець кандидат філологічних наук, доцент, член Світової організації преси (Брюссель) зі Львова Олег Романчик, - дітям нав’язується думка, що все українське – меншовартісне, неконкурентноспроможне.

Керівники дискотек, власників барів, водії маршруток на своїх плеєрах крутять майже виключно російський продукт, а вірніше московську попсу. Їдучи в маршрутці 20-30 хвилин, постійно лунає в динаміках московський шансон, ретро і т.п. Це йде тихе і підсвідоме зомбування «населенія». Чи вийде з такого автобуса національно-свідома людина, патріотично налаштована на поступ і захист своєї Вітчизни? Відповідь – без коментаря.

Відомий український історик Ярослав Шашкевич пояснює такі парадокси: „Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колоборанти, які глузують, з прав теоретично державної української нації. Ведуть ніким не приборкану антиукраїнську компанію.

Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюються намагання, не зважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією. Не має в світі жодної національної держави, жодного національного уряду і адміністрації , які не те що нехтували правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації”.

Скасування в паспорті графи „національність; веде до того, що наші діти і внуки згодом забудуть якого вони роду – племені, яка їхня рідна мова, хто вони: титульна нація, чи нацменшина . Тоді коли ще в дохристиянські часи наші предки знали свій рід до сьомого коліна.

Нинішня влада для нацменшин створює такі тепличні умови, що ми, українці, почувались проти них як „бідні родичі”.

Відомий кінорежисер і письменник Юрій Ілієнко звернувся був з відкритим листом до Президента Ющенка з проханням, щоб Віктор Андрійович нас, українців, перевів у статус „національних меншин”. Тому що вони мають більше прав, ніж своя титульна нація.

А закон про регіональність мов Колісниченка, взагалі, добиває титульну націю до ручки. На допомогу йому ще й вводять біопаспорти. І пішло-поїхало. Деякі чиновники «учтиві» уже забороняють в ліцеях носити юнакам козацькі зачіски. Комуністи у Верховній раді підготували проект закону про зміну державних символів України.

Ось так, йде тихий безкровний переворот. А ми – «шукаємо таланти», «танцюємо всі», святкуємо другий місяць зимою, потім будемо готуватися до Великодніх пасок і т.д. За великим постом, іде малий. І так потихенько, українці всі перейдуть на цілорічний піст і стануть незабаром біомасою, адже відповідні паспорти уже готові для введення…

Відсутність графи у паспорті „національність” не дає можливості встановити чисельність нацменшин. Згідно останнім переписам населення в Україні проживає 121 тисяча євреїв. А на даному веб-сайті (www.jew-soоts.com) вказано, що їх кількість в Україні становить 600 тисяч. То де вірити правді? Мабуть ні першому ні другому. Так як в українському парламенті, вищому законодавчому органі України - Верховній Раді, депутатів минулого скликання, євреїв налічувалось понад 300 чоловік. ( “Ідеаліст“ №7 ). В нинішньому скликані їх, здається, не менше.

Так ось, у Конституції України законодавчо закріплено несправедливість: попри рівноправність усіх громадян України. Українці мусять фінансувати національні меншини, не кажучи вже про інші „права” нацменшин, які закладені в „Законі про нацменшин”. У самих же українців – жодних прав стосовно нацменшин.

Закон „Про національні меншини” гарантує право на вільний розвиток цим „меншинам”. А хто гарантує право на вільний розвиток корінної української нації? Тому справедливо було давно уже ухвалити Закон „Про українську націю в Україні”.

Факт відсутності у паспорті громадянина України графи „національність” суперечить принципу відкритості суспільства, бо приховує найважливіший чинник, що становить суть міжетнічних взаємин. Як можна вивчати міжетнічні взаємини, не знаючи основного кількісного показника?! Як можна вивчати й характеризувати взаємини між росіянами, євреями, татарами, не знаючи, скільки їх живе в Україні? – запитує Герой України Левко Лук’яненко у фарисеїв. – І якщо ми хочемо відкритого справедливого суспільства, то чого громадянин України має приховувати свою національність?

Нація не має терпіти на своїй території присутності національних груп, які мають іншу, аніж титульна нація, мету, інші ідеали і служать іншим державам. Не можна бути громадянином України і служити Росії, Ізраїлю. Тобто росіянин, чи єврей, який хоче служити Росії чи Ізраїлю, має відмовитися від українського громадянства і виїхати з України.

Тому цілком виправданим і логічним стало Звернення учасників науково-практичної конференції „Проблеми національної безпеки в умовах сучасного розвитку України” до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, в якому вимагається:

8. Повернути графу „національність” у паспортах та свідоцтвах про народження громадян України. Визнати вилучення цієї статті прямим намаганням знищити національну самоідентифікацію українців. Таку ж вимогу ставить і ВО «Свобода».

Наприкінці літа 2010-го року в м. Луцьку Волинська обласна організація „Національний Альянс” провели акцію: „Поверніть українцю національність”. На Театральному майдані вони встановили макет Українського паспорта з отвором для фото обличчя, а внизу вказувалась національність. Охочих сфотографуватись на цей видозмінений документ зголосилося чимало. І подібні акції відбулися в багатьох областях України. Мета акції була гуманна і актуальна: привернути увагу представників влади і включити графу „національність” у паспорт.

Нині, щоб зберегти українську націю, кожній молодій родині необхідно народити не менше 4-5 дітей! Чи маємо ми сьогодні спеціальні державні програми національного порятунку? Більше того – молодь треба виховувати на ідейних і духовних пріоритетах української нації.

Та на жаль, відтворюється все з точністю до навпаки. Один із найвизначніших мислителів ХХ ст. історик і соціолог, філософ і публіцист, громадський і політичний діяч, наш земляк із Волині В.Липинський писав: “Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і я знаю, що як не буде України, як не буде нашої української держави, то я і нащадки мої, не зможемо на своїй землі по людські жити.” Він щиро вірив і самовіддано боровся за незалежну українську державу.

Правда – найвищий критерій справедливості. Шляхетна людина захищає не свого друга, а правду, так, як сказав Сократ: „Платон мій друг, та істина дорожча”.

Отже, поки ми ще маємо незалежність і суверенітет, то й відновимо свою ідентичність.



Олександр Середюк, доктор філософії, письменник