Там, де живе зима

Якщо у героїв знаменитого фільму «Іронія долі або з легким паром» була традиція кожен рік 31 грудня ходити у лазню, то ми з друзями вже не один рік поспіль в останній день року піднімаємось на найвищу українську вершину – гору Говерлу.

Точніше, намагаємось піднятися. Адже декілька разів ураганний вітер, сніжна буря примушували нас повертати назад на півдороги до мети. І лише одного разу, в останній день 2003 року, нам посміхнулася вдача. Вперше, як казали досвідчені туристи і місцеві жителі, за десять останніх років, небо було ідеально чистим, вітер стих.

І коли після більш ніж чотиригодинного підйому ми ступили на чистий сніг висотного полюса України, очам відкрилася фантастична картина. На заході сідало за обрій велике червоне сонце. А навколо на десятки, сотні кілометрів розкинулись хребти, вкриті снігами, які виблискували, переливались всіма кольорами веселки під променями вечірнього сонця. Між горами далеко внизу чорніли провалля долин.

Вражала тиша, яку тут, на більш ніж двокілометровій висоті, не порушували дзвінки мобільних телефонів, вигуки, шум від метушні великого міста. Десь високо у небі пересіклися сліди від двох пролетівших літаків, утворивши хрест, на який сонце, що сідало, кидало багряні відблиски. В цей період ми відчували себе так, ніби знаходились на енергетичній пуповині, на своєрідній точці просвітлення.

Проте довго насолоджуватися грандіозною панорамою не дозволив мороз, який нагадав про себе спочатку легким, а згодом все більш настійливим щипанням пальців рук, ніг та шкіри обличчя. Поглянувши ще раз на вкриті снігом гірські хребти і востаннє побачивши сонце 2003 року, спускаємося з гори.



Цього разу традиційно перед нами стояв план-максимум – 31 грудня піднятися на Говерлу. Туди, де живе зима, де народжуються сніжні бурі і заметілі, де сніг лежить до липня, а в окремі роки не зникає зовсім. Туди, де чисте повітря, а воду можна пити прямо з сотень струмків і річечок.

У селі Яблуниця, де група зупинилась на нічліг, гуцули почали лякати нас штормовим попередженням, лютим морозом і тим, що рятувальні служби перекрили рух автотранспорту до підніжжя Говерли. Незважаючи ні на що збираємось і через селище Ворохту їдемо до найвищої української вершини. Після Ворохти дорога плавно іде вгору, по обидва боки темною стіною стоять високі смереки, присипані снігом.



За 10 кілометрів до підніжжя Говерли дорогу автобусу перекриває шлагбаум – контрольно-перепускний пункт Карпатського національного природного парку. Це легендарне місце серед карпатських мандрівників, своєрідна Сцілла і Харибда на шляху до омріяної мети. Скільки надій на підкорення вершини розбивались об незворушність працівників парку, скільки сподівань дарував туристам дружелюбно піднятий шлагбаум, скільки чуток, байок, переказів, оповідань чули тут вуха карпатських робінзонів.

Майже легендою стала оповідь про поляка, який підкорив дві восьмитисячні вершини у Гімалаях і через легковажність загинув на двохтисячній Говерлі. Від гуцулів до туристів передаються і чимало цікавих подробиць про сходження на гору екс-Президента України Віктора Ющенка.

А вже історій про ведмедів-шатунів, голодних рисей чи зграй вовків, що блукають горами, можна почути безліч. На цей раз вдача нам посміхається. Зваживши на моє посвідчення громадського інспектора охорони природи і на обіцянку не лізти на гору, а обмежитись лише перебуванням на турбазі, екологи піднімають шлагбаум.

«Проте під саму гору ви не заїдете, дорога до кінця не розчищена, були сильні снігопади», - попереджають на прощання вони. Від контрольного пункту ми проїжджаємо ще три кілометри вверх до занедбаного форелевого господарства, де лишаємо автобус.

Далі – пішки ще сім кілометрів до підніжжя найвищої української вершини. На небі крізь хмари пробивається сонце, до самої дороги підступають гігантські лапаті смереки, сніг переливається під сонячними променями, ліворуч під кригою ворочає камінці ще невелика у цій місцевості річка Прут, яка бере свій початок на схилах Говерли.



Клацають фотоапарати, всім весело, здається, піднімемося не те що на Говерлу, а на Джомолунгму. Поступово група розтягується по дорозі на кілька сотень метрів. Дорогою зустрічаємо ще один загін волинських туристів, змішуємося з ними.

Півтори години підйому минають і ми, набравши висоту і лишивши річку далеко внизу, виходимо на турбазу «Заросляк». Це останній форпост цивілізації перед найвищим гірським хребтом України, тут ще у радянські часи побудований довгий триповерховий готель, є невеличка автостоянка, кілька альтанок, новозбудована капличка.

Висота розташування «Заросляку» - 1226 метрів над рівнем моря, звідси веде найкоротший шлях на Говерлу, до вершини якої влітку при гарній погоді і доброму фізичному стані можна дійти за дві половиною години. В обличчя б’є сильний вітер, смереки, розхитані ним, тривожно шумлять, іде сніг, Говерла і Чорногірський хребет затягнуті сніговою пеленою.

Ентузіазм більшості групи відчутно згасає, все більшої популярності у туристичних масах набуває думка про евакуацію у напрямку автобуса. Врешті-решт з 27 людей 22 повертаються назад, ми лишаємось вп’ятьох. Щоправда, приємно дивує ще одна волинська група, з 47 членів якої всі виявили бажання штурмувати вершину.

Нас пробує відмовити від сходження літній рятувальник, який кричить: «Ви не уявляєте, що робиться наверху! Нам прислали штормове попередження! Якщо з вами щось станеться, ми наверх не поліземо, так і знайте!» Заспокоївши «карпатського рейнджера», шикуємось у довгу колону по одному і рушаємо вперед. Спочатку дорога іде лісом. Сніг глибокий, подекуди сягає вище колін. Тим, хто попереду, йти важко, але задні їдуть по добре втоптаній стежині. Вітер тут майже не відчувається, лише по шуму верхівок смерек розуміємо, що він не стихає, а навпаки посилюється з висотою.

Декілька чоловік втомлюються і повертаються назад. Через деякий час група минає ліс і виходить на початок зони рідколісся. Тут на нас, захищених лише карликовою гірською сосною і поодинокими смереками, накидається вітер, який залазить у найменші шпарини одягу, а в обличчя кидає колючий сніг.

Говерла традиційно непривітно зустрічає зимових гостей. Керівник групи Альберт Букшин ще раз звертається до тих, хто втомився, або невпевнений у власних силах, щоби вони не йшли далі, а поверталися. Учасники сходження затягують капюшони, ремені, міцніше зав’язують шнурівки взуття. Після короткого відпочинку рушаємо вперед.

Іти стає важче, глибина снігу збільшується, перших п’ятьох людей час від часу змінюють товариші – так легше пробивати стежку. Ліс лишається внизу, ми лише час від часу, в перервах між поривам вітру, бачимо верхівки смерек. Натиск вітру міцнішає з кожною сотнею метрів підйому. Кущі, залишки сухої трави, карликові гірські сосни буквально стеляться по землі і камінню під його поривами.



Група все частіше зупиняється на відпочинок. Вії і кінці капюшонів вкриваються інієм. Після двох із половиною годин підйому підходимо до підніжжя Малої Говерли. Крутизна схилу тут більше 40 градусів, рослинність взагалі зникає, сніг перетворюється на твердий наст. З лижними палками йти легше, ті, хто їх не мають, лізуть доверху на всіх чотирьох кінцівках.

Група сильно розтягується по схилу, розбивається на кілька мікрогруп. Зупиняємось на відпочинок кожні 5 хвилин, люди від втоми просто падають на сніг, повернувшись спиною до вітру.



Час від часу чуються крики – це хтось послизнувся, не втримався на слизькому насті і покотився вниз по схилу, але пролетівши кілька десятків метрів , загальмував ногами чи руками. Вітер шаленіє, заважає йти, зносить вбік. 15.00, година до заходу сонця – ми досягли вершини Малої Говерли.



Група втомлена, більшість туристів ідуть «на автопілоті», в декого почали відморожуватись відкриті частини шкіри обличчя. Вітер тут настільки сильний, що під час поривів неможливо встояти на місті, тому рухаємось короткими перебіжками, при черговому пориві лягаємо на сніг. То повзучи, то перебігаючи вздовж ланки туристів дістаюся керівника групи, який присів на сніг і з льодорубом та у гостроверхому капюшоні нагадує шамана народів Півночі. Обговорюємо ситуацію.

Група на межі виснаження. До заходу сонця година. При нормальній погоді влітку з Малої Говерли до вершини Говерли якраз година ходу. Але зараз, здається, іти туди цілу вічність. Конус Великої Говерли схований десь в епіцентрі сніжного бурану. Вітер там, мабуть, такої сили, що можна злетіти без пароплана у повітря. Рішення одне – повертатися.

Цього разу Говерла знову не підкорилася нам. Перебігаючи, переповзаючи повз поріділу ланку туристів (до Говерляни дістатися змогли не всі) передаю команду керівника: «Всім спускатися!». Стрій групи зникає остаточно. Дехто спускається повільно, страхуючись лижними палками. Інші, сівши на сніг, з’їзжають, як на санках, по твердому насту з Малої Говерли.

Збираємося докупи вже перед криволіссям, де вітер трохи слабший, і знову ланкою їдемо донизу по старим слідам, майже заметеним снігом. Ще вдосвіта досягаємо межі лісу, чекаємо решту групи, перевіряємо, чи всі на місті. О жах! Десь пропали двоє людей. Альберт, керівник сходження, наказує мені вести всіх на турбазу а сам, взявши ще двох добровольців і бурмочучи під ніс прокльони, піднімається вгору, у снігове пекло.



За годину ми опиняємося на турбазі «Заросляк», заходимо до столової. За чайник окропу готові віддати всі наявні у кишенях гроші. Ще через годину, вже у темряві, повертається керівник разом із зниклими туристами. Вони заблукали на Малій Говерлі, втратили орієнтацію і бродили колами, не знаючі, що робити. Навіть лячно подумати, що могло б із ними статися на горі без жодного укриття при двадцятиградусному морозі.

До автобуса іти сім кілометрів річковою долиною. Група знову розтягується по дорозі. Хтось співає, десь чується сміх. Я йду і просто дивлюся у дивовижно чисте карпатське небо, на якому видніються неймовірної яскравості зірки у просто таки нереальній кількості. Смереки тихенько шепочуть під поривами вітру, їх стовбури потріскують від морозу.

Збоку ріка перекатує камінці. В моїй голові, яка повільно відігрівається після сходження на Говерлу, ніби у сповільненому показі змінюються картини недавнього штурму висотного полюсу України: снігові змійки, що біжать по насту, карликові сосни, які стеляться під поривами вітру по землі, чиїсь ноги у гірських черевиках попереду, крізь заметіль іноді проглядають обриси вершини. До Нового року лишається три години, Говерла з кожним кроком віддаляється від нас.

Відчуваю радість і сум водночас. Пройшов ще один рік. Ми у черговий раз не піднялися на Говерлу. Але рівно через 365 днів ми знову прийдемо до гори в гості, будемо лізти щосили наверх по її голим кам’яним схилам, які продуваються усіма вітрами.

Будемо підкорювати гору, щоб залишити позаду вантаж неприємностей, щоб отримати незабутні відчуття, стоячи на маківці України, там, де живе зима, споглядаючи фантастичної краси пейзажі засніжених білих велетнів. Кудись відступить біль образ, гіркота розчарувань і душу наповнить відчуття тихої радості, гармонії з природою.