Якби в 1944-му дядько не спілкувався з Кремлем по мобільнику, не став би Адам Мартинюк депутатом…

Любешівське село Ветли відоме не лише тим, що є батьківщиною комуніста Адама Мартинюка. Під час війни тут переховувалося від німців, за різними підрахунками, до кількох тисяч чоловік. Усіх їх згодом «зарахували» до когорти радянських народних месників. Совітська пропаганда навіть створила міф про постійний радіозв’язок з «Центром» та літаки з «великої землі», що курсували маршрутом «Москва-Ветли» і приземлялися на кризі Білого озера, справно забезпечуючи «партизан» зброєю, продуктами і інформацією про стан фронтів. Як же було насправді? Досить цікаву версію тих подій мені довелося почути від похилого вже чоловіка, який дуже довго вчителював у цьому селі і мешкав на квартирі в подружжя, котре пережило ті непрості часи.


На фото: Адам - школяр

Зрештою, якщо вже бути послідовним, мова, взагалі-то, йшла про нашого поліського супер-комуніста і, ще донедавна, віце-спікера. Позаяк пенсіонер (прохав не називати свого прізвища, мовляв – хочу спокійно дожити віку) добре пам’ятає не високопосадовця, а саме учня, невдаху-вступника до ВУЗу, потім лаборанта школи і, нарешті, студента Мартинюка. Але події 44-го, як виявилося, мають безпосередній зв'язок із життям Адама Івановича і, зокрема, його успішним кар’єрним ростом.

Ветли - край партизанської слави чи заболочена «Мекка» утікачів?

В 1942-1943 рр. глухе село Ветли на Любешівщині, завдяки своїй заболоченій неприступності і відрізаності від ліній комунікації річкою Прип’ять, стало надійним прихистком для сотень, ба, навіть, тисяч солдатів радянської армії, які зуміли вийти з численних оточень, уникнули полону, дезертирувати, тощо. Переховувалися тут і селяни з навколишніх сіл, аби не сплачувати податків німцям чи не потрапити під облаву на роботи до Германії. Були тут й карні злочинці. Присутності останніх дивуватися не слід. Можна по різному ставилитя до німців, але заперечити їх любов до порядку навряд чи хто наважиться. А порядок окупаційні війська вбачали у всьому. В т.ч. і в боротьбі з крадіжками.

Навіть сьогодні по селах можна почути розповіді старожилів про те, як нещадно німці карали крадіїв не лише їх майна, а й тих, хто нишпорив по українських хатах (щоправда, після війни «постраждалі» за банальні крадіжки ставали совітськими героями, яко борці з фашистами, але це вже інша тема). Одне слово – це була територія відносно вільна від окупації. Найближчі осередки німецької окупаційної влади були на «горі» біля села Невір. По суті – десяток-другий км.

Сьогодні це, звичайно, не відстань для автівки, але в часи війни дістатися до Ветлів транспортом було практично нереально. Зрештою, німці особливо й не намагалися. Якщо хтось, услід за радянськими істориками, вважає, що у Ветлах усі ходили колонами під червоними прапорами і точили сокири на фашистського окупанта – доведеться розчаруватися. Ніяких «…вставай страна огромная…».

Тут було лише одне завдання – вижити за будь-яку ціну. Прибулі просилися в хати селян, працювали за такі-сякі харчі, а, нерідко, й силою відбирали їжу в поліщуків. І сиділи тихо, як миші. Про якісь там підпілля чи збройні операції, підірвані ешелони, як це рекламувалося в повоєнний час, навіть мова не велася. Хоча б тому, що навіть інформації про фронтову ситуацію не було жодної. Не знали чи живий ще друг усіх дітей і батько народів тов. Сталін. Зірка над кремлем чи Свастика.

Не було радіоприймачів і щасливих від «говорить Москва» бородатих партизанів біля них. Не було, зрештою, і літаків з «великої землі» на зледенілому плесі озера Біле.

Це все з’явилося набагато пізніше – в уяві радянських ідеологів, а, найперше, уродженця тих місць, не так давно кандидата в народні депутати комуніста Петра Бущика. Саме він в значній мірі «опартизанив» цю місцину.

В атмосфері невизначеності мешканці Ветлів та їх «гості» прожили аж до весни 1944 року. Лише тоді почалися надходити непевні чутки. Так чи інакше, але й сидіти в болотах ставало дедалі важче. Не вистачало харчів. Одяг, взуття – зношувалися, поновити його ставало дедалі складніше.

Зрештою, тіснитися в селянських хатах також не можна було до безкінечності. Тому, спочатку зрідка, а потім дедалі частіше почали вестися розмови про хоча б якесь майбутнє. Усі розуміли, що потрібно визначатися і до когось приставати. Критерій союзника побутував далеко не радянсько-патріотичний. Вибір був набагато прозаїчніший. Підуть до того, хто зможе нагодувати і одягнути цю численну ватагу.

Але – хто? Німці? Совіти? Українська партизанка? Карушники (так називали червоних партизан-федоровців за те, що ті відбирали в селян «карухи» з вяленим м’ясом чи, як називають у нас, сальтисони)?

Ні від кого з перелічених не було якихось конкретних звісток. Жодна з перелічених сил не робила пропозицій.
Саме в цей час і з’являється постать місцевого селянина Приходька. Рідного, за словами розповідача, дядька вже екс віце-спікера Адама Мартинюка.

«Розмова» з Москвою і бійня під Ковелем

Той факт, що у Ветлах «засів» натовп боєздатних і, хоча й так-сяк, але, все ж таки, озброєних чоловіків не міг не насторожувати червоне командування. Існувало конкретне і небезпідставне побоювання – не сьогодні-завтра ця ватага могтиме долучитися до однієї з ворожих до СРСР сторін і наробити чимало клопоту.

Тому й було вирішено – за будь-яку ціну загітувати їх до лав червоної армії. А вже потім – по ситуації. Кого залишити, кого -- під трибунал, кого – на гарматне м’ясо. Зробити це, як виявилося, було не надто складно. Вже зазначалося – оточенці готові були піти до будь-кого, хто міг би їх нагодувати і одягнути.

Яким чином радянські військові зуміли вийти на Приходька – невідомо. Однак, цей чоловік користувався авторитетом у «ветлівських гостей». Він вважався освіченим, позаяк навчався в польській школі (звичайно, могли бути серед «партизан» і більш освічені червоні командири, однак, тоді, в подібних ситуація мало хто козиряв своїми званнями-знаннями і пхався наперед), до того ж більш поінформованим.
В Приходька була справжня німецька рація!

Майже не цікаво звідки вона в нього взялася. Проблема в іншому – чи можна було назвати цей агрегат засобом зв’язку? (Чому я акцентую на цьому увагу – стане зрозумілим нижче.)
Так ось, цей чоловік почав потроху підбивати солдатів, мовляв потрібно йти до червоних. В якості аргументу, розповідав, що постійно ловить радянські радіохвилі і, навіть, має можливість вийти на зв'язок з самою Москвою.

Це була чистої води фальсифікація. За описом, німецький радіоприймач, який демонстрував Приходько людям, був трохи більшим за перші сучасні мобільники чи радіотелефони і, схоже, це ніщо інше, як одна з модифікацій УКВ-радіостанції "Доретта", котру німецькі солдати носили на поясі і радіус дії якої не перевищував двох кілометрів. Однак! Не варто звинувачувати здеморалізованих людей у надмірній довірливості і наївності. На той час навіть звичайна газета була неабиякою подією і джерелом інформації. А тут - ціла радіостанція. Нехай навіть маленька.

Так чи інакше, але одного прекрасного дня зібрався натовп і почав вимагати від агітатора чіткої відповіді – прийме їх радянське командування чим ні.

Приходько спробував спочатку «порозмовляти з Москвою» в присутності людей. Це йому «чомусь» не вдалося. Тому й наполіг, що розмову вестиме за кілька кілометрів від села, бо тут, мовляв, поганий зв'язок. До того ж наодинці. Так і зробив. Чи зумів він там до когось «додзвонитися» - шкода вести мову. З таким успіхом він міг би поспілкуватися з товаришем Сталіним за посередництвом димових сигналів. Результат був би аналогічний.



Зрештою, аби не бути аж надто прискіпливим, можна розглянути варіант, що Приходько спілкувався з якоюсь військовою частиною. Хоча і це, враховуючи малий радіус (1-2 км) дії «Доретти», також сумнівно. Найближчі червоні знаходилися за кілька десятків кілометрів і носа на «німецьку територію» не потикали. Принаймні, відстань в 2 кілометри можна було здолати пішки і порозмовляти з «ветлівчанськими партизанами» безпосередньо.

Хай там що, але, повернувшись до села, Приходько чітко відрапортував про успішні перемовини. Мовляв, розмовляв з самою Москвою, сказали – пробирайтесь до найближчих червоних частин, там вас нагодують, одягнуть, «обують» і зроблять бійцями регулярних військ. Цих його слів виявилось достатнім. Червоні так червоні.

Пробиратися вирішили до нині вже неіснуючого села Грива Камінь-Каширського району, де, за інформацією цього ж таки Приходька, дислокувалися радянські війська. Разом з оточенцями і втікачами до червоних пішло немало і місцевих селян. Виходити на шляхи й потрапити під обстріл німців не наважилися, тому рушили через ліси в напрямку Пнівного, Червища, і, власне, Гриви.

Тут їх справді зустріли совіти.

Справді нагодували.

І одягнули.

І… «взули»...

… через два тижні погано озброєних, ненавчених «ветлівчан» кинули на штурм Ковеля поперед благонадійних регулярних військ. Тим, хто знайомий з історією ІІ світової, зокрема радянськими операціями під Ковелем весна-літо 44 року, зрозуміло, яку підлість зробили червоні по відношенню до людей, котрі повірили Приходьку… Вижити вдалося лише одиницям. Серед них і господарю помешкання, де квартирував наш розповідач. Його вибуховою хвилею кинуло у воронку і присипало землею… Щоправда, залишився живим і Приходько.

Він… участі в боях під Ковелем не брав. Як, очевидно, і в інших бойових діях на Волині. За таку послугу радянська влада нагородила його цивільними посадами спочатку в любешівському районі, потім десь в обкомі, а далі й вище.

Просувався родич Адама Мартинюка в царині «антирелігійних справ».

До речі, місцеві не пробачили йому смерті своїх близьких, загиблих під Ковелем. Помститися на самому Приходьку не вдалося. Але кара не оминула багатьох з його сім’ї. Звичайно, потім звинувачували в цьому «буржуазних націоналістів», однак, думається, що це справа рук родичів загітованих ним і намарно полеглих місцевих хлопців.

Під Мартинюка у Ветлівській школі створили зайву посаду

Ну, а тепер на виправдання заголовку.

Звичайно, усі здогадалися, що саме заслужений родич дав путівку в життя простому сільському хлопчині. Хоча – чи й справді простому?

Адам Мартинюк досить часто наголошує на одній зі сторінок своєї біографії. Мовляв, трудився він, між іншим, і як сільський педагог. При цьому, чомусь, забуває уточнити предмет, який він викладав. Ще менше він говорить про те, як саме він зумів стати шкільним працівником.

Це й не випадково. Адже, судячи з інформації яку надав мені його колишній вчитель, освітянином Адам Іванович став «по блату», до того ж «трудився» в цій сфері недовго. Трохи менше року..

Як ділиться спогадами пенсіонер-педагог, учнем Мартинюк не пас задніх, але й особливими здібностями похвалитися не міг. Єдине, що виділяло його з-поміж ровесників – незрозуміло чому завищена самооцінка і зарозумілість.

- Ну, от був він якийсь такий… пихатий – згадує наш розповідач, -- завжди поглядав на усіх зверхньо (незважаючи на свій зріст). Мабуть, через дядька. А, може, вже тоді був зв’язаний з відповідними органами. Принаймні, місцевий головний лікар постійно стишував голос коли бачив свою підлеглу – матір А. Мартинюка. Поговорював: «очі і вуха області». Яблуко ж від яблуні…».

На фото: другий зліва - Адам

Перший удар по самолюбству майбутнього віце-спікера було нанесено відразу після закінчення школи. Вступні іспити до ВУЗу на історичний факультет Адам Іванович
блискуче провалив. Очевидно, в приймальній комісії не знали чий він родич, а майбутній віце-спікер вважав, що допомога дядька в даному випадку йому, унікальному, не потрібна. Хоча, можливо, навіть родичання з партійним бонзою не могли компенсувати… інтелектуальні невідповідності з вступними вимогами… Хай там що, але довелося повертатися у Ветли з не дуже гордо піднятою головою. На його щастя, високопоставлений родич в такій скруті не міг залишити свого племінника.

Того ж року в місцевій школі було введено посаду лаборанта. Зайняв її – не важко здогадатися хто. Однак, праця сільського педагога не дуже влаштовувала Адама Мартинюка. Наступної осені він, маючи уже відповідні рекомендації, усе ж таки вступив до луцького педінституту. Продовжив своє навчання в подальшому в аспірантурі Львівського Державного Університету на ідеологічному в радянські часи істфаці.

До речі, дружина нашого співрозмовника, також педагог-пенсіонер додала досить цікавий штрих до психологічного портрета товариша Мартинюка:

- Якось дивлюся – іде Адам селом… А він вже в аспірантурі навчався... Я до нього – добридень, як живеться, як навчання? Кажу: «пощастило тобі Адамку. В Львівскому університеті викладають такі сильні професори». А він якось так скривився недобре і отим своїм противним голосочком (що й по нині не змінився) «Ви знаєте, я б не сказав, що вони такі вже й сильні», думаю – боже, боже, та ти яке й було, таке й залишилося… кого ти оцінювати наважився… та ще й так низько…

Замість епілогу

Все-таки незбагненна річ – наше життя. Якби тоді, в 1944 році, дядько не вигадав оту «телефонну» розмову мало не з самим Йосипом Сталіним, під Ковелем на тисячу смертей було б менше.

Не з’явився б радянський партфункціонер Приходько в історії любешівщини.

Як наслідок, Адам Мартинюк після першої ж невдалої спроби вступити до ВУЗу повернувся б у рідні Ветли і все життя пропрацював в колгоспі пастухом, конюхом, трактористом чи ще кимось подібним.

Одружився.

Народив дітей.

Зараз би забавляв онуків.

І довгими зимовими вечорами, сидячи біля екрану телевізора, на чому світ стоїть матюкав народних депутатів, які надали російській мові статус другої державної. Особливо дісталося б на горіхи від звичайного селянина Мартинюка тій тварині, котра так ганебно просунула на порядок денний питання мови…

А, може, навіть, став би прихильником Радикальної партії.

І, на останніх парламентських виборах, щиро вболівав за Ляшка.

Парадокс…