«Іларія, ілюзія»: вибрані розділи. Частина друга

Попередню публікацю вибраних розділів читай тут

5. ПРИРОДА ПОКІРНОСТІ Й СТРАХУ

Ви не знайдете на карті ні Заприп`ятки, ні Хлопова, ні Святова.

Та населені пункти Полісся мають не менш цікаві назви. Вони говорять, як важко живеться місцевому люду. Візьмемо хоча б Ратнівський район Волині.

Заболоття — тут мешкають за болотами.

Видраниця — село, навколо якого водилися, очевидно, видри. А ці звірки полюбляють ті ж болота, болотисті ліси.

Заліси — теж глушина, село, розташоване десь там за лісами.

Замшани — село за мшанами, тобто за мохом, за болотом.

Тур — недоступна місцевість, у якій ховалися дикі тури.

Заброди, Броди — коментарі зайві.

Слово “корчівники”, що його автор уживав вище, теж дає уявлення про місцевість, у якій відбулася частина описуваних подій.

Інколи виникає враження, що у цих місцинах володарюють не час і навіть не такі, як Рурчук та прокурорські, міліцейські або ж інші чини, а саме болота.

Вони відбирають сили, бо косовиця — найтяжча поліська праця. Вони додають сил, бо годують. Люди тижнями бовтаються у воді, щоб спочатку скосити траву, а потім перетворити її на сіно — а значить, на молоко, сметану, масло. Так було давно, так є у двадцять першому столітті.

Від надлишку дощів картопляні та морквяні поля перетворюються на болота.

І у болотах, у хащах, в глушині в кого питати, де справедливість?

Ви й досі не побачите тут парокінної упряжки. Поліський віз — часто на дерев`яних колесах, оббитих смужкою заліза, не помпезний, на одного коня, з двома голоблями, прикріпленими до дуги. Сто років тому тут долали відстані таким же транспортом.

У цих селах ще мешкають люди, які молотили ціпами, віяли лопатами, розтирали зерно ручними жорнами, у маленьких жорнах товкли просо і били на олію насіння соняшника.

У статті “По глухих закутках Волинського Полісся” в далекому 1937 році Михайло Тучемський писав: “Поліщук живе звичаями свого села, давнім життям, як було сто літ тому назад. Так було, каже поліщук, так є і так мусить бути далі: віки цілі ніхто не поважиться нічого змінити”.

В оцьому-от “ніхто не поважиться нічого змінити” і полягає природа покори більшості тутешніх мешканців.

* * *

7. ПЕРЕДСМЕРТНА ЗАПИСКА

— Здоров, Рурчук! Не спиться?

Директор “Старту” підняв голову, щоб подивитися на тих двох, котрі прийшли у його кабінет без попередження. Гостей він не чекав.

— Ми знайомі? — оцінивши фізичні дані відвідувачів, вирішив не хамити.

— Значить не спиться, — гигикнув один із гостей. — Колі Маткову — знав такого? — теж не спалося. Поки він передсмертної записки не написав. Тільки тоді заснув. Солодко так. І такий йому сон хороший снився, що він вирішив не прокидатися. Заснув навіки.

— Рускому? Якої передсмертної записки?

— На, шукай знайомі прізвища, — складений учетверо аркуш опинився на директорському столі.

— “Рурчук! Рыбчук! Это из-за вас я потерял всё, что имел: семью, детей, квартиру. Зачем жить человеку?» — прочитав. — Я не зрозумів, що це?

— Це? Це зона тобі, Рурчук. За дуже таку нехорошу статтю: доведення до самогубства, — відповів один.

Другий, оглянувши бібліотеку у директорському кабінеті, додав:

— А ти дарма Кримінального кодексу не купив. І Кримінально-процесуального. Ще можеш купити “В`язня замку Іф” Дюма. Там поради, як з тюрми втікати.

— До якого самогубства? До якої тюрми? — розгубився Рурчук.

— У кишенях Руского ніяких записок не було...

— А ми записку у тому хліві, в який ти його поселив, під лавкою знайшли, — повідомив балакучіший, любитель творчості Дюма.

— Рурчук, записку справді написав Коля Матков, тобто Рускій. Це доведе будь-яка почеркознавча експертиза. Судді достатньо цієї записки, почеркознавчої експертизи та розповіді про причину появи Руского у цьому вошивому селі, щоб впаяти тобі термін. За доведення до самогубства.

— А ось тут стоїть не його підпис, — другий відвідувач кинув на стіл копію кредитного договору, укладеного з “Украбанком» начебто Миколою Матковим. — Рускій цих грошей і в очі не бачив. Гроші Колі Маткова раптом стали твоїми.

— Отже тобі його смерть була вигідною, як нікому, — резюмував перший.

— А раптом повіситься, наприклад, Адам Зорюк, твій бригадир? На його документи ти узяв в “Промбанку” тридцять тисяч. Гроші ти забрав собі. Йому дав п`ятдесят гривень. Таких, як Зорюк, Матков, — купа.

Гість назвав ще кілька прізвищ селян Заприп`ятки, котрі, оформивши кредитні угоди на себе, усі кошти віддали Рурчуку.

— І це ще купа статей, за якими — роки й роки на зоні, — додав перший.

— Слухай, а раптом вони й справді через тебе повісяться? А раптом і під їхніми ліжками знайдуть отакі записки? Це ж скільки років тобі доведеться на зоні мотати? Певно, з п`ятнадцять, уявляєш?

— Микита, та ти не бійся, — примирливо почали гості. — Ми нікому про це не скажемо. Ті, кому треба, про тебе уже знають. Узавтра до тебе приїде дуже серйозна людина. Вона підкаже, як разом заробити дуже серйозні кошти. Ти, звичайно, погодишся. По-перше тому, що ти любиш гроші. А по-друге тому, що свободу ти любиш ще більше.

— А якщо ні?

— Повторю для особливо обдарованих: за цим стоять дуже, дуже великі люди! Якби вони хотіли, давно посадили б тебе і без цих папірців. А так ти опиняєшся під їхнім захистом. Бо ж фактично стаєш їхнім бізнес-партнером! — сказав один.

— Це тобі не дріб`язок із зарплатних карток тирити, — перефразував вислів із відомого кінофільму інший.

— Ну, бувай! Узавтра до тебе приїдуть. Пароль: фірма “Прискорення”.

— Відгук: доведення до самогубства і шахрайство з фінансовими ресурсами, — зареготав шанувальник Дюма.

“Поїхати до районного прокурора я завжди встигну. Побачу, що за люди, що запропонують, — виправдовував свій переляк директор “Старту”. — А Петя-банкір, виявляється, теж на гачку. Значить ці дуже серйозні кошти, про які йшлося, буде вкрадено з “Украбанку...”

* * *

9. СІРИЙ І ЧОРНЕ

Чоловік — на вигляд років сорока п`яти, а може й більше, хоч насправді йому не виповнилося й тридцяти п`яти — увів у вену наркотик і закотив очі від задоволення.

Більшість його знайомих звали чоловіка не на ймення, а на прізвисько. На зоні ще під час своєї першої ходки чоловік отримав прізвисько Сірий.

...“Чергова екскурсія Львовом пройшла блискуче, — думав років з чотирнадцять тому майбутній Сірий, чалапаючи вулицею Стрийською у напрямку автобусного вокзалу. — Скільки-то ми з товаришем пива випили? Та хіба порахуєш, якщо почали це діло у “Баварії” в центрі і закінчили... я й не пам`ятаю, як та пивниця називається! Тільки на Мечнікова перехилили по три бокали... Чи по чотири? А на Майорівці?!”

“Ех, — хлопець скривився, — скільки разів зливав і знову хочу... Не донесу з собою до автостанції... За який би то кут завернути? Хоч і темно вже, але посеред вулиці якось негарно... Вахтерка, клята, не дозволила у гуртожитку в товариша заночувати. От і довелося пертися посеред ночі на вокзал. О, ось там якась буда є... магазинчик, чи що. А страшнючий який... Такий і обгидити совість дозволяє”.

Завершивши задумане, опинився на землі — головою у своїй же сечі.

Годину тому із даху цієї нашвидкуруч склепаної торговельної точки, що більше нагадувала металевий хлів, злодії зняли листок шиферу. Потім вони винесли з магазинчика кілька коробок горілки “Распутін” та “Термінатор” у літрових пляшках і ящик лікеру з написом “Амаретто” на етикетці. А спробуйте безшумно передавати з рук у руки паперові ящики зі спиртним і вантажити їх в авто!

У сусідньому будинку хтось чи то нічний дзенькіт пляшок почув, чи то те, як демонтовували шиферину, і зателефонував на “02”. Міліціонери, які через півгодини після дзвінка засіли по периметру магазину, прийняли майбутнього Сірого за злодія, котрий прийшов за другою партією товару.

Алкоголю хлопець випив достатньо, щоб він заснув і в міліцейському райвідділі. Навіть незважаючи на те, що спати довелося на лавці в “мавп`ятнику”, був твердо переконаний: на ранок міліціонери розберуться і відпустять його на усі чотири боки.

Але за годину прокинувся від крику чергового міліціонера:

— Іди звідси, я сказав!!!

— Синку, та я ж заяву приніс, мене ж обікрали, — проскиглив старий відвідувач.

— Тобі не зрозуміло? Немає часу твою крадіжку розслідувати! У нас он рецидивіст в клітці! — черговий кивнув головою у бік майбутнього Сірого.

Дід не йшов і все скиглив.

Міліціонер залишив свою будку, став навпроти старого і двічі важким чоботом ударив його по ногах:

— Тепер зрозумів? Іди звідси, поки ще можеш ходити! Бо лапи переламаю! І спробуй комусь розповісти, що тут було! Тоді переламаю точно!

“Ого! — подумав хлопець. — Якщо тут з потерпілими так поводяться, уявляю, як перепадає затриманим!”

Його слова: мовляв я шукав, де б то злити, а тому й опинився під магазином, міліціонери прийняли за відверту насмішку:

— А, то у тобі сечі забагато? Добре, скоро зіллєш усю.

— Ну давайте сходимо у гуртожиток до мого друга, і він підтвердить, що я майже весь день був з ним.

— У вас, виявляється, ціла злодійська бригада? — задоволено запитав оперативник. — Давай. А заодно й він сяде. Ну а нам — премія. За те, що вивели вашу бригаду на чисту воду.
А вночі після першого допиту майбутнього Сірого побили так, що хлопець обмочився.

— ...Болить? — увійшовши до камери, запитав у нього інший міліціонер, не той, котрий бив.

— Дуже, — прошипів без вини винуватий.

— От звірі, хіба ж так можна з людьми... Треба про цих покидьків начальству розповісти. Щоб вставило їм по сьоме число!

Уже виходячи з камери, немовби згадав щось. Сказав із нотками співчуття в голосі:

— Слухай, ну не можу я дивитися, як ти мучишся... Давай ліки вколю, щоб тобі стало легше...

“Ліки” виявилися звичайною ширкою.

Наступної ночі — ще одне побиття і ще одна безкоштовна доза наркотику.

У слідчому ізоляторі майбутнього Сірого продовжували бити.

Тепер уже, щоб зняти біль, наркотик він купував сам: грошей батько з мамою для сина, котрий потрапив у біду, не шкодували.

Його адвокат порадив: ти підпиши усе, що вони хочуть, — нехай більше тебе не мордують. А у суді скажеш, що зізнання підписав, бо не зміг далі терпіти побоїв. І одяг скинеш, покажеш судді, яке в тебе синє тіло. “Суд мусить тебе відпустити за відсутністю складу злочину”, —
переконував.

Хлопець так і зробив. Але суддя... відправила справу на дослідування. Тобто, сама цього не усвідомлюючи, прирекла майбутнього Сірого на подальші побої і прийом наркотичної речовини.

Наступного разу — після того, як термін, відведений законом на дослідування, сплив — на лаві підсудних був уже типовий наркоман. Цього разу суддя таки наказала майбутнього Сірого звільнити з-під варти — просто у залі суду.

— А чому у тебе руки сколоті? — запитала дівчина у першу ніч після тривалої розлуки.

Спочатку майбутньому Сірому доводилося просто брехати, а потім брехати і позичати у неї гроші. Так, наркотики вимагали витрат. Що далі — тим більших, адже збільшувалася й доза. Врешті-решт він дійсно став брати участь у крадіжках.

Потреба вколотися затуманювала усвідомлення, що вчиняє злочини.

Та, як то кажуть, скільки мотузці не витися... Їхня мотузка квартирних крадіжок також незабаром обірвалася. Молодому наркоману дали три роки позбавлення волі у колонії загального режиму.

Покарання за наступний злочин — вісім років зони режиму суворого.

Попри суворість режиму дістати наркотики і на цій колонії було неважко.

Чотирнадцять років наркоманського стажу і відсутність чергової дози змушували Сірого лізти на стіни. Саме у такому стані застав наркомана один із майбутніх відвідувачів Рурчука — той, котрий любитель Дюма. Сірий і його гість відбували свого часу строк в одній і тій же колонії-“строгачі”.

— Коротше тема є, — сказав любитель Дюма. — До кінця життя ширкою забезпечу (“Тим більше жити тобі, напевно, залишилося недовго”, — подумав).

Гість попросив Сірого найближчої ночі завітати разом з ним у Заприп`ятку до Руского.

Вони представилися бідоласі з Одещини людьми, котрі можуть звільнити його від боргу за насіння пшениці. Для цього треба написати кілька слів, які потім слідчий долучить до справи. Рускій не зовсім адекватно мислив після щойно завершеної пиятики з Хрущем, тому й не ставив собі запитання: “А що це за такі альтруїсти знайшли мене за тисячу кілометрів від дому?”

— Половину справи зробили, — оптимістично сказав напарник Сірого, прочитавши записку. — Ну, Коля, давай і ми з тобою вип`ємо! За твоє повернення додому! А потім, дивись, можливо, і дружина до тебе повернеться! Ми пару пляшок хоро-о-шої горілки привезли, щоб цю справу обмити!

Через деякий час Матков вирубився остаточно.

— Пора! — сказав любитель Дюма, переконавшись, що третій напарник з розпиття алкоголю міцно спить. Липкою стрічкою він заклеїв Рускому рот і зв`язав руки. Через балку на стелі перекинув мотузку.

— Ти зараз накинеш йому на шию петлю, а потім тягтимеш за мотузку доти, доки клієнт не опиниться у повітрі. Зробиш — тоді й матимеш стільки ширки, скільки домовлялися, — пообіцяв Сірому.

Як тільки спите, схудле тіло Маткова стало гойдатися у повітрі, мотузку закріпили на балці.

— Ну, обдирай йому стрічку з рота і з рук, та й поїдемо за твоїм гонораром, — переконавшись, що Рускій віддав Богові душу, сказав любитель Дюма.

«Так, я не мокрушник! Але й без мене він скоро загнувся б! Бо видно ж було, що пив не просихаючи. А без дози загнувся б і я. Тож було б два жмурики замість одного. Кому від того легше стало б?” — втішав себе Сірий, коли після чергової дози до нього поверталася здатність мислити.

* * *

Від редакції ВолиньPost:

Уже три з половиною місяці Ігор Чуб лікується від страшної хвороби - внутрішньо-мозкової пухлини скроневої ділянки головного мозку. Він проходить курс терапії у Рівненському онкодиспансері. Пухлина реально загрожує життю журналіста, тому Ігорю, як ніколи, потрібна допомога.

Звертаємося до усіх небайдужих людей: якщо є змога, допоможіть нашому колезі!

Гроші прохання переказувати на цей рахунок:

Отримувач: ПриватБанк
Назва банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100

МФО: 305299
ОКПО: 14360570

В призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на карту 4405885827601300
ІПН 3112603624
Кому: Бура Ірина Вікторівна.

Номер карти повинен вказуватися без пропусків, обов'язково вказувати ІПН та ПІБ.