Життя прекрасне. РОЗДІЛ 13

Життя прекрасне. 13 розділ Ти фонтан з чистої крові, криштально щирих емоцій, кричущо-дзвінких нервів та заразного підліткового сміху. Вулкан первісно-дикого сексу та полярне коло крижаного спокою. Свята і грішна. Покірна і бунтівлива. Ти доросла мудра жінка, стривожено-запатлана юнка одинадцятикласниця з цигаркою між пальцями і невинне дитя, від якого пахне молоком: вирішуєш серйозні справи, кидаєшся телефонами коли щось не вдається і згортаєшся опісля в теплий клубок в моїх обіймах.

Ти майже не слухаєш сучасної музики, але тебе дивовижним чином забавляє пустопорожня балаканина діджеїв помираючих fm. Ти кажеш, що вони горді моряки, які вперто відмовляються лишати своє судно мертвим течіям штилю соціоапатії. Ти кажеш, що гітарам варто дати перепочити, бо в світі стало занадто багато вивірених до найменших зазубринок звуків і надто мало музики як такої. Що грати навчилися всі, а от про душу згадують все менше.

Ти можеш дозволити собі їздити по справах виключно на таксі, але віддаєш перевагу ветхим, заржавілим від вологих зим тролейбусам: ти кажеш, що там, як ніде, мають здатність акумулюватися концентровані поклади людської справжності. Ти кажеш, що диво з див покластися на карму, і лишитися самій в пустому тролейбусі поки його ремонтують десь посеред проспекту Перемоги. І хай почекають справи, зустрічі, віп-клієнти та педантичний стоматолог. Диво-дивне заговорити із старою пенсіонеркою в цьому ж тролейбусі і виявити, що вона ЖИВА! Що люди по той бік інтернету і хронічних недосипань і досі ДИХАЮТЬ!..

Зрештою, після якогось фільму про майбутнє, ти, розтираючи кулаками свої втомлені від темряви очі, кажеш, що все наше життя це старий, зранку забитий тролейбус і одному Богу відомо, чи відкатає він ще стільки скільки встиг відкатати до цього, чи десь на гірці біля прокуратури по Винниченка випадково заглохне, так і не прийшовши до життєвої тями. Потім ти йдеш до холодильника, випиваєш кружку холодного молока і мовчиш… Голосно, але мовчиш. Тебе завжди дивним чином торкає після перегляду якихось фільмів.

Мені здається, життя буде замало, щоб я зрозумів усі причинно-наслідкові зв’язки у будові твого Я. Ніяких відпусток, канікул і медових місяців не стане на те, щоб зрозуміти в чому секрет твоєї усмішки, яка навіть в найгірші ранки змушує поглянути на цей світ привітніше ніж того вимагає ситуація. І жодні наукові дослідження не дадуть можливості покласти на карту нашого життя всі сузір’я твоїх мініатюрних родимок. (Про деякі з них, мені вперто хочеться в це вірити, знаю тільки я.) І не смійся з мене… Сама знаєш, що біля вас ми часто-густо самі того не помічаючи стаємо безпардонними дітьми. Беззахисними і водночас непримиренно-допитливими.

Зрештою, в якийсь момент твоє сприйняття несвідомо відводить жінці навпроти тебе символічну роль матері. То знак – біля тебе саме та. Втім, в цей час важливо остаточно не перетворитися на сина, до кінця залишаючись чоловіком. ЇЇ плечі як ніколи потребуватимуть твоєї підтримки, впевнених обійм та незборимої стіни за спиною, з якою не страшні жодні життєві виклики. То єдиний випадок, коли відповідальність можна ділити. Непропорційно, але можна. Тут все врівноважується за умови доладності ВАС ОБОХ. Мозаїка або складається, або ні.

Ти фонтан з ранкових співів, які різатимуть слух викладачам вокалу і принциповим музикантам, але для мене звучатимуть не згірше Фаруха чи Елли. Ти любиш чистоту в домі, паперові книги і тверді полуниці. В тебе ціла колекція сорочок, сукенок та футболок в дрібні квітки. А ще окрема колекція заквітчаних світло-синіми суцвіттями трусиків. Ти любиш ходити вдома у найширших у світі спортивних штанях, у строкатих футболках з написами на кшталт «Визволимо ведмедів із зоопарків Канади!» та старих в’язаних кофтах. Ти поза модою, хоча завжди була її законодавцем. Тонкий смак і естетика мінімалізму у твоїх повсякденних образах на вулицях цього міста свідчать тільки про одне: ця жінка або з інших країв, або з іншої планети. Це я постійно ловлю заздрісні погляди чоловіків, і це ти поводишся так, наче інших жінок не існує.

Це ти золотошукач на секонд-копальнях Старого Ринку. Знаходиш смішні шапки, чудернацькі іграшки та старі англомовні комікси. Це в тобі тоді прокидається підступний монстр, який здатен за декілька годин суботнього ранку лишити пустим твій гаманець. Це ти разом зі мною не любиш серіал «Друзі», але кажеш що Еністон одна з кращих жінок Америки. Це ти мрієш навчитися грати на гітарі, але кожного наступного разу коли є можливість спробувати, кажеш, що сьогодні не той день і не ті відчуття… Це ти, як і я, не любиш прокурених клубів і гамірних вечірок, але любиш розчинятися у натовпі випадкових перехожих, які сновигають по Лесі Українки.

Це ти не любиш місцевих поетів, бо вважаєш, що вони стали поетами не тому, що їм небом був подарований дар писати, а тому що комусь з цих людей потрібно було зайняти пустуючу нішу. Це ти нишком пишеш вірші у свій грубезний записник і досі не дала мені прочитати жодного з них. Це ти. Це все ти, мила моя і свободою окрилена жінка.

Це ти прибираєш в квартирі в понеділок і в останній день року переставляєш меблі в ній.

Мені здається, життя буде замало, щоб в якийсь день я несподівано призупинив тебе на мить посеред прогулянки парком на Відродження і сказав: «Нарешті я тебе зрозумів». Інша справа, що найменше, чого я чекаю, так це цього дня. Надто довго все легко розумілося. Надто довго потенційні книги виявлялися черговим каталогом від «оріфлейм».

Але це ти… це ти в школі воювала з вчителькою з алгебри, бо та не могла довести тобі життєву практичність знань про косинуси та інше математичне барахло. І це ти… ти зараз говориш, що наше життя, всі космічно-кармічні закони і поняття часу – це вища математика і ти дуже шкодуєш, що пройшла повз коли була так близько. Що кожен випадок – це точні небесні розрахунки, про які нам, простим смертним, не дано знати. Що «Хмарний атлас» дивовижно сміливий фільм.

І я не знаходжу в собі сил, щоб перечити тобі. Мені хочеться сприймати тебе у всіх твоїх придумках, задумках, родзинках, трусиках у квіточки та незграбно обвислих світерах. Тебе це навіть дратує часом, коли я не в тему виявляюся хріновим опонентом; хоча, бувають дні, коли моє слово стає законом і ти просто підкоряєшся.

В тебе все гармонійно: від втраченого в тролейбусі гудзика на пальто до кольору помади, яка ідеально лягає під барву твоїх черевичків. Я створив цілу релігію, в основу якою поклав віру. Я не пішов слідами тих, хто творили віру, кладучи в основу неї релігію.

І зараз, коли ти намагаєшся мене розбудити, і я бачу твоє обличчя з такої близької відстані, десь на рівні звичного для нас дотику зап’ясть, я відчуваю – ЦЕ ВОНО. Це здобутий, вистражданий циклічними буднями і сірими святами сенс життя – коли ти знайшов кому присвятити своє маленьке життя під небом цієї планети. І скільки б авторів і рокенрольщиків старого і нового віку не говорили про те що любов померла, коли лишається можливість хоча б ще раз потрахатися без зобов’язань на якесь спільне завтра, я собі знаю.

- Мені пора бігти. Сьогодні багато відповідальних зустрічей. Довго не спи, бо життя проспиш.

- Я вже прокидаюся… - Ти знаєш як я прокидаюся. Коли опісля нічого непам’ятаю, коли можу копатися, обзиватися і справляти враження норовливо-розбалуваної дитини. Коли несу таке, що опісля з міріад тих слів можна малювати картини в стилі кращих доробків Босха. І комусь теж приходиться приймати мене таким яким я є, без зайвих спроб вкласти мене в рамки прийнятного. Загнати в систему координат бажаного. Доліпити до мене справжнього стос всього того, чого мені нібито не вистачає. Відчуваю, що частина ліжка поруч вже встигла схолонути…

- І сходи сьогодні за якимись продуктами… Бо можеш померти від голоду з таким життям. А ти мені ще потрібен, мен. Як не як, але не щодня я зустрічаю чоловіків, які вміють робити такі комплексні масажі.

- Нахилися до мене… - Мій голос зранку хрипить. Дивлюся на все через пелену легкого туману. Координація рухів у просторі суттєво порушена. Тягнуся до тебе, а обіймаю повітря. Нахиляєшся. Легкий дурман ненав’язливих солодких парфумів вдаряє в голову і мені хочеться схопити тебе і покласти назад до ліжка. Накрити подушкою і собою. Грудьми й губами. Відчуваю твій гарячий подих. Трохи кави, зубної пасти та цитрусових… - Дякую, Іра.

- За що, мен? – Ти смієшся, і я чомусь певен що в свої 16-ть ти сміялася так же безтурботно і впевнено. І в свої 46-ть сміятимешся незгірше. Бо є жінки, в яких на долі написано бути жінками, а є жінки яким нічого окрім того як бути чиїмось сировинним придатком і не випаде. На жаль. І спитайте їх при нагоді, чи прагнули вони коли-небудь більше? Ну добре. Не питайте.

- …за те, що в цьому наскрізь пройобаному житті лишається хоча б пара трійка причин прокидатися вранці. – Очі мої закриті. Важко сказати, по який бік реальності я в ці хвилини. – За те, що ти така і складна і проста, і настільки ахуєзна в той же час, що я і досі не можу повірити, що в цьому світі є людина, з якою я можу розділити всі свої радості і бачини. І ця людина сьогодні спала зі мною в моєму ліжку… Та… а пару днів назад робила мені суперінтимну стрижку. Після такого не живуть))..

- Мен, ти сонний. Ліпиш чортішо. – Я знаю, що тобі мої слова до вподоби. Я добре пам’ятаю, коли кінчав востаннє, ближче до екватору ночі, ти раптом схопила мене за волосся і попросила щось пообіцяти. Я запитав що. Ти витримала паузу і сказала - «Не відпускай мене ніколи». Я пам’ятаю, хоч і сонний, і незграбний зараз, і кляті слова важко йдуть з пересохлого горла. І взагалі з тобою слова як ніколи в житті йдуть важко, бо важко знайти потрібні їх комбінації, коли всередині тебе цілі океани неідентифікованих почуттів, від краю до краю, від низу до верху клекочуть бурями і торнадо. Коли тротуарами Луцька йдеш на висоті декількох сантиметрів над рівнем асфальту. І поодинокі перехожі по Гордіюк роблять вигляд, що всього цього немає. Не хочу бути у ваших очах черговим казкарем із туси Бегбедера. Все, все… Я мовчу. Ця осінь і дійсно змінила все моє життя. Упокоєні гавані. Тсссс…

Ти ще раз нахиляєшся. Цілуєш мене в щоку.

- І тобі дякую. За справжність, мен. За те, що не боїшся. – Іра, Іра, Іра, Іра, Іра, Іра… - І добре одягайся. На вулиці дико мете. Зима цього року як і осінь, шикарна. Все підозріло чудово)..

- І гарного дня тобі… Дзвони. Якісь проблеми, мутки, я все рішаю. Тільки скажи… ти мене знаєш.

Твій сміх вже дуже далеко. Лишився тільки запах. Я провалююся у сон і щось в мені починає голосно кричати, що пора вставати, що не можна більше спати. Зовсім не час. Що деякі розмови обриваються і обривають… Не той день і не ті смс. Які смс? Які дні? Які збіса розмови? Сон бере наді мною гору і я остаточно вимикаюся. Осінь дійсно вдала. Ти читаєш мої думки. Зчитуєш всього мене з жорстких дисків несказаного. Це та доладність і саме та мозаїка.

… Прокидаюся від телефонного дзвінка. Макс терміново хоче зустрітися і я не знаходжу жодної причини відмовити своєму єдиному другу в аудієнції. Телефон майже розрядився і я думаю, що було б добре вийти з дому хоча б з декількома активними поділками на дисплеї. Не втикнути, традиційно для себе та своєї ситуативної неуважності.

В кімнаті дика ясність і я розумію, що то відблиски снігової пустелі за вікном. Чую виття за шибкою і незначні удари вітру об скло. Лапландія, бля.

Пригадую ранкову, але духом майже нічну смс. В долі секунди ліжко стає некомфортним і я зриваюся. Не хочу думати про Жанну. Про її вибір. Я все розклав по поличках. З поваги та любові. Не хочу думати про автора цього меседжу. Про мотиви та наміри. Думати, гадати і боятися…

Свого часу мені доводилося стикатися з різного роду погрозами та залякуваннями, особливо в ситуаціях, коли вправні мучачики не знаходили в собі сил та натхнення втримувати біля себе своїх коханих. Я ставав у таких випадках стандартно крайнім. Втім, це ніколи не йшло далі погроз, тому зараз важливо зайвий раз не ускладнювати. Бути спокійним. Не забувати про кавалок щастя, який ти носиш в своїх грудях. Від цього залежить не тільки твій внутрішній стан.

… На вулиці дійсно дико мете. Навколо одні кучугури. Ніяких очисних машин. Ніякої Європи. Дикий захід. Рідний і від того ще більш дикий. Засипані автівки в дворі, снігу ледве не по коліна і пекучий вітер, який кидається білим в моє сонне обличчя. Людей не видно, хоча день будній. Суну повільно, але впевнено. Почуваю себе якимось першопрохідцем, торуючи невиразну стежину в снігах. Вже коли сідаю в майже пусту маршрутку, згадую, що так і не зарядив телефон. До біса. Щось придумаю…

Луцьк зараз чудовий. Без характерних виїбонів. Без типового пафосу людей, які віч-на-віч із стихією спрощують вирази облич та глибоко до дупи ховають свої провінційні амбіції. Діти з санчатами. Шкаралупиння цитрусових на білому полотні тротуарів… На фоні останніх зим, коли справжнього снігу до Нового Року так і не з’являлося, ця потішила відразу. З перших днів. Сипонула густо і щедро. Так, наче вирішила засипати нас повністю. Так, наче пророцтва древніх, які як завжди виявилися не тими пророцтвами, потрібно було в терміновому порядку втілити в життя.

Настрій в мене хороший. Видається, що вранці Ірі можна було сказати і побільше хороших слів. І поцілувати ніжніше, і обійняти впевненіше. Або взагалі встати раніше звичного і покликати її покататися на санках, які пиляться в кладовці. Ну а якщо не покататися двом, то хоча б покатати її. І хоча я тверезо усвідомлюю, що ця партія з абсолютно іншої опери, я усміхаюся… Щасливий? О так. І відверто похуй, що я і досі не навчився рано вставати і бути зразком голлівудської чоловічності. ПО-ХУЙ!

- Знаєш, мен, я останнім часом дуже багато думав над тим, чому ми живемо в такому паскудному світі. Тобто з одного боку світ прекрасний: всі ці воістину ідеальні форми, явища, природа, сила стихій... Так, все так, але чомусь люди в ньому далеко не такі прекрасні. З іншого боку, всі люди народжуються абсолютно адекватними створіннями. Але ким вони стають в процесі??? Знову таки, впливи світу… Ніби і прекрасного, але водночас паскудного. Замкнуте коло, бля. Де шукати винних? – Ми сидимо в піцерії на спуску до Старого Ринку. Томатний сік. Величезна піца. Тепло тут і заметіль за вікном. День, який можна присвятити другові. Коли не треба читати лекцій про легкість сприйняття смерті та проводжати за лінію осяжного одну з найрідніших людинок.

Макс чухає підборіддя, його очі хворобливо горять і це доволі підозріло. Починати ранок з таких серйозних розмов це вам неабищо. Тим паче, якщо ініціює їх людина, яка останні років п’ять намагалася зводити все до максимально простих форм сприйняття і аналізу навколишнього. Яка ніколи не впадала в крайню філософію та роздуми про сенс життя. Яка знаходила той сенс у вчорашній вечері з макарон і пари сардельок та виснажливому до нудоти ранковому тренуванні з бодуна. Але ця осінь істотно змінила його очі. І не тільки його. Не скажу, що переді мною абсолютно інша людина, але сміливо можу стверджувати, що в цьому світі нічого просто так не буває. І перші сиві волосинки на скронях з’являються далеко не просто так.

- Я думаю, Макс, це все невідворотні речі. Така специфіка життя. Колись ми говорили з тобою про те, як добро врівноважує зло і навпаки. Ти ж бачиш… глянь на цих людей за вікном, на цю просто шикарну зиму. Круто, та? А тут, направду, немає нічого ідеального… Ось той алкаш, зверни увагу… не факт, що за рік в нього не народиться син, який виросте і винайде ліки від раку. Не факт. І скажи за таких обставин, що цей алкаш дарма проживає своє життя. І зима… ця прекрасна зима. Ця велич і краса. Тільки сидіти і дивитися, писати вірші і малювати картини. А хтось десь замерзає в полях… І так буде завжди. Тут немає до чого чи до кого апелювати. Все і всі на своїх місцях. Слухай, Макс, не в тему… ти випадково не захворів?

- Випадково невелика температура, але це хуйня. Треба мати хоч трохи мізків в голові, щоб в такі дні думати про своє лікування та сидіння вдома. А щодо апелювати, то я б сказав Богу пару теплих слів. Чесне слово. – Неприховано дратується. Запиває нерви соком.

- Ти пив сьогодні щось? – Міміка Макса занадто активна, а очі як ніколи глибокі і злегка темнуваті. Десь мені такі вже доводилося бачити. При цьому хитро усміхається. Схожий зараз на Клуні.

- Нічого особливого… соточку коньячку зранку для підтримки життєдіяльності.

- Зважаючи, що ранок досі триває, ти дуже рання пташка….

Ми сміємося і мені комфортно. Я маю хороший апетит і водночас думаю, що потрібно ставати кращим. Без чужих мотиваційних підштовхувань і власних докорів сумління. Ставати тим, ким ти хочеш бути з власної волі. Дисциплінованішим, уважнішим, зібранішим, чіткішим. Можна і на гітарі краще грати, і кулінарні здібності вивести на абсолютно новий рівень майстерності. Можна Іру любити більше. Можна почати робити речі, які до кінця днів твоїх нагадуватимуть тобі, що ми йдемо, але сліди по собі лишаємо.

- Знаєш, мен… - Обличчя Макса враз стає сумнішим і помітно серйознішим. – Вчора вранці я прокинувся з дуже дивним бажанням. Час підтискає, а я продовжую сидіти на місці. Одним словом, найближчим часом я підзбираю трохи грошенят і вирушу в світ. Деякі заначки вже є, тому то справа невеликого часу.

- Надовго? – Новина приємна і водночас тривожна.

- Назавжди. – Макс запаковує собі в рот добрячий шматок піци і я розумію, що він нервує зараз.

- Як це назавжди?

- Ти тільки не стрімайся, але в мене є передчуття. Точніше не передчуття… одним словом, лікарі кажуть, що мені лишився рік, від сили півтора. Що можна втручатися в процеси хімією і так далі, але в мене є вибір і я хочу зробити його самотужки. Але передчуття каже мені, що треба негайно підірвати свою дупу з рідних асфальтів і дременути подалі від всього цього…

- Макс, які лікарі, які рік-півтора? – В ці секунди мені видається, що наш світ ніколи не стане іншим. Якою б не була прекрасна осінь, хтось всеодно мусить піти за межу. Назавжди. Якими б не були теплими вечори і ночі, на ранок хтось обов’язково напише лиху смс, яка дрижаками проштрикне твій живіт. Якими б чудовими не були ці закохані ранки, хтось викине перед тобою на стіл пригорщу пекучо-неприємних новин і ти сидітимеш прибитий лавиною нерозуміння всього сущого і навіть не знайдеш пари речень, щоб відреагувати належним чином. В якийсь момент слова просто кінчаються. І про це я вже писав. Писав БЛЯДЬ, писав!!!!

- Давай домовимося так. Якщо ти мій друг, то прийми будь ласка все так, як я тебе прошу прийняти. Я хворий. Просто хворий і все, як мільйони людей до мене, зі мною і після мене. – Оце «після мене» прозвучало так гучно, що шматок піци став мені в горлі і я закашлявся, хапаючись за стакан соку. Макс підірвався і почув гамселити мене по спині. Попустило. Із сльозами. – Я поїду в мандрівку світом. Хочу трохи Європи побачити… До Скандинавії гайнути, потім на туманний Альбіон, замками Шотландії пошвендяти. Атлантика… Потім Штати, трохи Канади, можливо на Аляску зазирну. Тихий океан… Австралія обов’язково, як не як батьківщина AC/DC, повага того вимагає. І схід… Японія, Індія, Тибет. Високі гори, низькі долини, чисті люди. Сам знаєш. Там буде моя кінцева. Про багато що мабуть не згадав, але то вже деталі. Центрові точки на карті я тобі намалював. Не факт, що все встигну і не все грошей стане, але воно того вартує…

Я дивлюся на Макса і розумію, що він не жартує. Що хуйня трапляється і дуже часто вона трапляється з тими, хто на неї відверто не заслуговує. Що всі мої розпитування, вмовляння, словесна підтримка, якісь контраргументи, ще щось… це нікого насправді не цікавить. І Макса в тому числі. Коли людині дають стільки часу, найменше про що вона думатиме, це про те, що з цього приводу думають інші. І я його розумію. Мовчу. І шукаю хоча б декілька вдалих слів…

- От таке от мен. Переживав, що дуже важко буде сказати про це тобі, але все минуло гарно. З мамою було поважче. Знаєш, наші мами завжди все беруть надто близько до серця. Колись мама знайшла мій щоденник і прочитала про всі мої найсокровенніші еротичні фантазії. Ох і отримав я тоді… І тільки час дає можливість з позицій років подивитися на все з усмішкою. Чомусь на всі сто певен, що і в теперішній ситуації час все і всіх поставить на свої місця.

- Блін, в мене таке відчуття, що я ніколи не побуваю на батьківщині Бйорк. І Тибет з Аляскою мені не світить, і індійських буйволів за роги я навряд потримаю. Тому як друг, маєш відірватися за двох. Добро?

- Добро, мен! – Обличчя Макса розквітає. Раніше такими я бачив тільки жінок та дітей. Слабкий і сильний водночас, він хапає мене за руку і дуже міцно стискає її. Можливо я придумляю і всяке таке, але саме ця мить і є апофеозом нашої дружби. Нашого пиздець якого місцями неконструктивного спілкування. Нашої майже випадкової зустрічі, яка затягнулася на роки. І навряд це самонавіювання, чи щось таке, але всім своїм зболеним за останній час нутром відчуваю – за стінами цієї піцерії наші дороги розійдуться. Кожен отримає свій персональний армагеддон. Свої останні 5 хвилин та погляд вгору. З надією, яка як завжди подихатиме останньою. Хапаючись за комір твоє куртки та схололі руки. Фіксуй. Фіксуй кожну хвилину. Тссс…

- І ще… Не хочу нікого образити, але ти, Макс, заслуговуєш на більше ніж це місто.

- Хах… Якщо чесно то і Луцьк сам по собі заслуговує на більше.

Ми сміємося. Як в старі добрі часи, коли часу було вдосталь і життя відкривало перед нами всі свої потаємні перспективи. Не хочеться ставити крапок і знаків оклику. Хочеться танцювати. Слемитися. Хочеться з розбігу скочити прямо в небо і перестрибуючи з хмари на хмару мчати на самий край…

Телефонний дзвінок. Номер невідомий, але чомусь знайомий. Дрижаки. Легкі.

- Слухаю…

- Слухай, поки слухаєш. – Чоловічий голос по той бік відчутно дрижить. Нотки неприкритого психозу та відчаю. Потік слів, криків і емоційних міазмів. – Я тобі обіцяв, що ти заплатиш за те, що зробив з Жанною. Вона все мені розповіла до того… Все. Я знаю, що ти маєш стосунок до всіх тих штук із самогубцями. Що ти їм щось розповідав там… Ти міг її відговорити, зупинити. Я знаю. А зараз я лишився сам, хоча все йшло до того, що ми мали бути разом. І ти поплатишся своїм убогим життям, виродку. Тобі пізда. Повір мені, я не жартую. Я тобі об…

- Хто це? – Я перебиваю невідомого співрозмовника. Не те щоб мені страшно, але моє мовчання скидається на переляк жертви. Жертви, яка вже боїться. Вже дрижить… Вже подумки тікає.

- Я Вася. Для тебе Василь Олексійович. Сумніваюся, що тобі це поможе, шмаркля мамина…

Вася, Вася, Вася… Я починаю панічно згадувати всіх Вась, яких знав. Пам'ять пручається, але раптом на поверхню вигулькує шматок мозаїки минулого і перед моїми очима постає потрібна картина. Аякже... Це той самий Вася. «Майдан». Історія Жанни про чиєсь нещасливе кохання. Про якогось хлопчика Васю, який до безтями закоханий в неї. Готовий на все і навіть більше. Готовий чекати, чекати і ще раз чекати. Скільки буде потрібно.

Жанна щиро шкодувала Васю, але нічим біді зарадити не могла: так, хлопчик, за її словами, був чемним, хорошим, добрим, вихованим, розумним і вірним, з «бехою» та маленьким бізнесом; готовий вкладати гроші і час в її музику та інші творчі прояви коханої. Але не той. Абсолютно не той, з ким би хотілося втратити свою невинність та вперше по-серйозному розкритися. Не той, хто мав би побачити її першу кров.

- Які проблеми, Вася? – Мій голос набуває твердості. Мені не хочеться демонструвати таким чином свій характер, кидатися у відповідь високопарними матюками та переходити на вищі тони. Мені потрібно зберігати спокій. Це саме та ситуація. Саме та доладність. Саме та мозаїка.

- В мене жодних. В тебе проблеми серйозні, дядя. Це я тобі гарантую. Не проїб…

Розмова обривається. Телефон декілька раз істерично здригається у віброконвульсіях і замовкає. Очікувано. Стискаю стареньку «нокію» у руці і чую наче збоку скрегіт своїх зубів. Сука.

- Мен, в тебе все ок? Що за Вася?

- Все добре, Макс. Картаю себе за те, що й досі не побував у жодному шотландському замку.

- Ей, мен… Що таке? – Навряд Максу потрібно знати більше. Ні.

- Все гаразд. Я не проти ще однієї піци…

Наступні 10-15 хвилин більше нагадували якийсь фільм про ковбоїв. До закладу завалила ватага з чотирьох опецькуватих жевжиків у дешевих дубльонках. В когось золоті зуби, в когось велика спортивна сумка, в когось з кишені стирчить пляшка «поліської». Запах поту, перегару, цигарок та триденної відсутності гарячої води. Голови немиті, душі захаращені. До них підходить офіціантка. Жевжики щось замовляють і раптом один з них засовує брудну руку під спідничку дівчини. Та з несподіванки відскакує і говорить щось з розряду «що ви собі дозволяєте». У відповідь бруднорукий кидає щось типу «попустися, коза мала, бо я бистро твої рожки повідбиваю…» .

В цю секунду підривається Макс. Зі столу падає стакан з соком. За спиною перевертається стільчик і жердяй в дубльонці, яку він навіть не зметикував зняти, отримує потужний удар між очі. Падає на колегу і тут починається… Я зриваюся, як зриваються інші жевжі. Кричать офіціантки, б’ється посуд, тріщать носи. Хтось цілить мені в голову, хтось отримує від мене по голові графінчиком із гострим соусом. Макс кидає одного на сусідній стіл, потім кидають Макса і той спиною влітає в судник, розбивши скло, збивши полиці з посудом та кухонним начинням… Десятки хаотичних ударів. Вловлюю краєм ока іронічну усмішку Макса, коли той підіймається. Усміхаюся у відповідь, витираючи рукавом розбитий ніс. Ще один удар, удар у відповідь. Падаю, встаю… Від смороду жевжів хочеться проблюватися.

Якісь крики. В піцерію влітає декілька у формі і нас дружньо валять на землю. Їм у тому допомагає парочка кухарів які вмить намалювалися десь з глибин закладу.

Лежу на підлозі, вткнувшись обличчям у холодну плитку. Приємно… Поруч Макс. Дивиться на мене. Ніс розбитий, брова розсічена, губа майже порвана. Суки. Усміхається…

- Життя заєбата штука, мен!..

- Так, Макс, життя прекрасне єбі його мать! – Я теж сміюся і мені щиро смішно.

- Разговорчікі, шановні… - Голос згори. Типовий мєнтовський. Гнилий і надумано владний.

- Іди на хуй! – Макс закриває очі.

… На вулиці сутеніє. Ми довго прощалися з Максом, все ніяк не знаходячи останнього слова… По ходу процесу ми вдвох відчували якусь знаковість цієї розмови. Якусь кінцевість цього руху і вечора. Після дня проведеного у міськвідділі. Після розмов з одними, після жартів з іншими, після обіцянок з третіми. Після паперів, підписів і якихось штампованих облич у формі. Нахуй все.

Хотілося спокою і тиші. Вікна і снігу за ним. Тебе і твоєї рідності. Без боязні, що все це рано чи пізно скінчиться. Що підуть титри і максимум на що ми зможемо розраховувати, так це на біглу згадку в блоці з іменами учасників масовки. Як же не хочеться зливатися з землею. Як хочеться дихати і зустрічати нову осінь. Падати в кучугури і гуляти травневими вечорами. Зустрічатися світанок у серпні і футболити каштани під ногами в останні дні вересня…. Завжди, завжди, завжди.

Заходжу в під’їзд. Голова кричить диким болем, обличчя німе, в грудях мішок каміння. Розхристаний і гарячий. Згадую, що холодильник так і лишився пустим. Що за цілий день жодного разу тобі не зателефонував. І що мабуть добре, що ми сьогодні не планували побачитися, бо навряд ти б вкрай потішилась моїй розбитій фізіономії… Ти б знову нервувала і дратувалася. Поводилася б як моя мама і я знову ловив себе на думці, що ти саме та. Трусики в світло-сині суцвіття і вічне бажання навчитися грати на гітарі.

На моїй площадці тьмяне світло, не найсвіжіший запах та відчуття присутності когось чужого… Мені здається, я про все це знав. І ця постать в кутку, яка за долі секунди опиняється поруч,так що я не встигаю навіть зреагувати. Статура помітно більша за мою і руки посильніше будуть. Мене хапають ззаду за шию і я відчуваю чиєсь зіпсоване дихання. Хвора печінка,не інакше…

- От ти виблядку і попався. Я тебе попереджав… - Я намагаюся вирватися, але це не приносить жодного результату. Мої останні 5 хвилин. Моя надія. Мій персональний армагеддон. Грудень 2012-го. Під’їзд 40-вого. Може все таки Аляска, гори Тибету чи долини Шотландії? Ні, ні мен. Не сьогодні. Не в цьому блядському житті. Нічого випадково. Всі ефекти і всі метелики разом з бумерангами повертаються на місця свої. І ми… ми йдемо туди звідки прийшли.

Я намагаюся заговорити, але в цю мить щось холодне і гостре входить в мої груди і тисячі феєрверків у очах сліплять моє єство і я опускаюся на коліна. Падаю на спину. Майже не відчуваю удару об підлогу. Чую поспішливі кроки і гуркіт дверей під’їзду. Думаю, що хтось може зараз вийти із сусідніх дверей… Думаю. Стає тепло. Тілом розходиться якесь чорне, біснувато-терпке задоволення. Спокій огортає мої очі і руки стають важкими і непіддатними. Намагаюся однією з них дотягнутися до телефону в кишені джинсів. Опір повітря незгірше води на найглибшому океанському дні. Хоча я теж там не бував…

Що подумає мама. Дід би точно не схвалив. Батько сказав би, що молоко на губах ще не обсохло, а бабуся б погладила по голові і по-доброму усміхнулася.

Витягую мобільний. Мокра важка пляма на грудях ширшає. Згадую, що телефон розряджений. Чую як він падає з руки і голосно вдаряється об брудну плитку. Чую, як за декілька десятків дворів звідси, на кухні твоєї квартири, ні з того ні з сього, з твоїх рук вилітає склянка з молоком. Ти починаєш безпричинно дрижати, перелякано збирати уламки скла в молоці, ріжеш палець. Краплі крові падають на білосніжне плесо під твоїми ногами і напевне ти вже все розумієш. Якщо не розумієш, то точно відчуваєш.

Ти ж завжди знала, що все наше життя це старий, зранку забитий тролейбус і одному Богу відомо, чи відкатає він ще стільки скільки встиг відкатати до цього, чи десь на гірці біля прокуратури по Винниченка випадково заглохне, так і не прийшовши до життєвої тями.

Я тягну свій погляд догори, до замизганої лампи у під’їзді. Хочу усміхнутися.

- Іра… - Мені здається я таки усміхнувся. Мені здається, ти це відчула.

Далі буде…

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ
розділ ВОСЬМИЙ
розділ ДЕВ'ЯТИЙ
розділ ДЕСЯТИЙ
розділ ОДИНАДЦЯТИЙ
розділ ДВАНАДЦЯТИЙ