Український Не-Робінзон

Коли за півгодини до передпрем’єрного показу в «Адреналіні» фільму мене колеги запитали про «мої прогнози», сказав чесно: думаю, не сподобається.

Підстав передбачати щось інше, у мене, даруйте, не було. Режисер Іллєнко-молодший? Ні фільмів його не бачив, ні чув про них нічого особливого. «Зірки» Віктор Андрієко чи Віталій Лінецький? Теж мені «ознака якості». Трейлер? Зовсім не «ух ти да тре дивитися!».



Ну, а прогнози окремих «це ж наше, тому не може не сподобатися» взагалі не коментуватиму. Йшов на фільм без патріотичного трепету, але зі здоровим споживацьким цинізмом кінолюбителя.



Прочитавши про фільм, чомусь згадав незграбну патріотичну поробку «Син України» Ігоря Федіва – історію «українського Робінзона», козака, що оселився серед дикунів і робив з них християн-українців, розповідаючи про Києво-Могилянську Академію. Подумав: мдя... А ще коли заголовок однієї зі статтей про це кіно побачив – «Український Рембо» – взагалі засумував.



Сценаристи цього кіна мали реальну історію українця, льотчика, який волею долі потрапив до Канади і став вождем індіанського племені. Звали його Хійока, що в перекладі з мови «червоношкірих» означає «Той, хто вижив після удару блискавки». Саме це ім’я, трохи творчо змінене, й дало назву фільму.



З реального: дійсно був льотчик, з Полтавщини, вправний винищувач, Герой Радянського Союзу, якого під час війни збили десь біля Львова. Далі його загублений слід знайшовся аж у 1967 році. До нашого часу дійшов лиш у розповідях: танцюриста Махмуда Есамбаєва, кінорежисера Тимофія Левчука, української актриси Наталії Наум. Вони, будучи гостями Всесвітньої виставки у Монреалі, у пошуках екзотики завітали до індіанського племені. Там і познайомилися з Іваном Даценком, тоді вже - Хійокою, вождем.



(Кому цікаво – ось тут про історію створення фільму розповідає Михайло Іллєнко. А ось тут – історія самого Івана Даценка-Хійоки).

Далі сценаристи фантазували. Вплели банальну історію любовного трикутника (навколо якої і закрутили сюжет), діда-козака-характерника, сталінський табір, мотиви про «дружбу народів»…



У тому, що нічого путнього з цього вже й не розкрутиться, я продовжував думати десь протягом перших хвилин сорока фільму. Вимальовувався якийсь мотив «Двох капітанів»: знайомі з дитинства главгерой і главгад закохалися в одну дівчину, і негідник вирішив зжити зі світу благородного суперника.



Але… Те, що фільм мене таки затягнув (не захопив, а саме непомітно «увібрав» у свою атмосферу), я зрозумів не відразу.

Це було десь тоді, коли Іван і Люба вчили одне одного своїм мовам. Я піймав себе на думці, що «уміляюся» з цього…



Кіно насправді напрочуд красиве. Великий екран підсилював і хижість вовків, і красу природи, і колорит життя племені, і химерні напівбожевільні видовиська негідника Степана, і жахи табірного побуту. Так, мальованим сценам повітряних боїв далеко до спецефектів сучасного кіно, але й небагато їх там, і геть не головні вони. А в чи не найсильнішій сцені фільму, де льотчики рятують журавлів, – і взагалі не про спецефекти думаєш.



Хоча візуальна складова – не головний плюс фільму. Просто вийшла дуже органічна і цілісна кінопоема. Історія людини, яка і «одна із нас», і – герой. Яка любить, яка живе, яку б’ють, зраджують і якій вдається не зламатися. У якої відібрали усе, окрім головного – бажання жити.



Вийшло переконливо. Красиво, поетично і, що важливо, по-своєму. Без жодного натяку на штампи, «наші відповіді Голівуду» чи псевдопатріотичні мотиви.

Гарно вплелося у сюжет характерництво Івана. Мовляв, від батька він набрався всяких містичних приколів, переданих йому дідом – козаком-характерником. Наприклад, вміння у вовка перекидатися. Уважний глядач і близько не знайде у кіно доказів того, що Іван таки обростав шерстю і вив на місяць, але багато хто в це повірив.

І так в багатьох моментах фільму: непрямо, натяком, півтоном. Аби уява глядача не нудьгувала, аби переживання у кожного були свої, а від того і фільм ставав ближчим.



Ну, і окреме спасибі авторам, що не про УПА. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» подивляться і в Донецьку, і в Києві, і в Тернополі. І всюди він має шанси сподобатися. І всюди скажуть: наш, український! І не підуть пам’ятники фарбою обливати.



А от що не сподобалося – то актори. Хтось просто не запам’ятався, хтось відверто дратував. Хай пробачить мене жіноча частина глядачів (якій, наскільки я зрозумів, красунчик-Іван усі-пусі – сподобався) але головний герой – нікуди. Ні вогню в очах, ні емоцій на обличчі, ні болю (любові/злості/страху) в голосі. Тільки грим міняють – то круги під очима, то губи сині…



Воно то ясно, що роль не з легких: у фільмі Іван – і зелений курсант, і «сталевий» воїн, і пристрасно закоханий, і жорстоко принижений, і філософськи мудрий. А актор – всюди схожий. Благо, загальний дух картини мене особисто примиряв з таким «міскастінгом».



Те ж – і Лінецький в ролі Степана Шуліки, і «довгоносик» Віктор Андрієнко в ролі «слуги царю отца солдатам» полковника Смірнова... Прісно і сіро. Ольга Гришина в ролі Люби ніби й нічого, але й нічим особивим не запам’яталася.



Хіба от Олександр Ігнатуша в ролі Угрюм-руки, та ще Микола Боклан в ролі батька малого Івана виглядали органічно і переконливо. Але так часто буває: досвідчені актори в малюсіньких ролях тішать більше, ніж молоді – у головних.

Не розумію, чому у Луцьку продюсер фільму Андрій Суярко заперечив, що фільм спочатку задумувався як серіал. Генеральний продюсер Володимир Філіппов ось тут говорить про це абсолютно конкретно.



Та, зрештою це й видно з самого кіна: рваний сюжет, місцями незрозумілі моменти. А кількість місць подій, а численні повороти сюжету! І село у дитинстві, і курсантське училище, і довоєнний час, і війна, і сталінський табір, і Сибір, і Канада… Якщо назнімали більше, ніж використали у фільмі, – достойний серіал вийде. Ну, чи вийшов би.

Коротше, якщо цікавить мій вердикт, він однозначний: варто дивитися. Бо достойно. Не шедеврально, не бомбезно. Але - неслабо.

А що прокат організували за всіма законами жанру, та ще й передпрем’єрний показ у Луцьку замутили – за це окремий респект.

І ще. Я зрозумів, що погано знаю поетичне українське кіно. Треба надолужувати. Почну, певно, з «Чорного птаха з білою ознакою». Хотимчук підказав :-)

Фото - з сайту Kinopoisk, а також надані компанією «Ісайтмедіа продюсерський центр»