Життя прекрасне. РОЗДІЛ 12

Життя прекрасне. РОЗДІЛ 12 Любов штука питомо вар’ятська. З якого боку до неї не підходь.

Один з моїх далеких братів, з яким пов’язані не менш далекі роки мого дитячого життя, які тепер сприймаєш як частину біографії зовсім іншої людини, більше любив коней ніж людей. На той період свого дитинства його набагато більше цікавили кінські упряжки і собаченята в найближчій посадці, ніж ігри у війнушки чи перші «чоловічі» розмови про дівчат. Те, як світилися його очі, коли він тріпав за гриву пригнаного з паші жеребця, або витягував на стрьомі з нори трійко собаченят, не повторювалося в жодній ситуації з людьми. Вже навіть пізніше, коли він перший раз закурив і поцілувався з якоюсь сільською нечепурою.

Та любов компенсувала йому невміння читати до класу так сьомого-восьмого (якщо читання по складах не вважати таким вмінням) та абсолютне нерозуміння анекдотів, якими ми любили ділитися в своїй братерській кампашці. Бували ситуації, коли він починав раптово хихотіти. Ми здивовано переглядалися і тільки за якусь мить до нас доходило, що наш любий братик нарешті в’їхав у анекдот. І це саме по собі було цілим анекдотом.

Як і його любов до рибалки та історій про неї. Він збирав різного пошибу снасті, розповідав про якісь диво-риболовлі з старшим братом та карпів до ліктя, які вони тягали мішками… Проте, завжди коли ми вибиралися гуртом порибалити на найближчий ставок, максимум, що ловив наш братик, це пара карасиків на півдолоні та стабільно хоча б один тритон, якого потрібно було вбивати на дорозі поруч, аби хоч якось відчепити плазуна з гачка. Такі пироги.

Між тим, ми любили його таким яким він був. Кепкували, але любили. І він любив нас. Хоча забирати коней з паші і гордо повертатися верхи додому через все село він любив більше. То була велика любов не зіпсута цивілізаційними викликами. Минуло більш ніж десятиліття і ми зустрілися на якось родинному сейшені. Брат поважчав і поширшав. Очі в нього були туманні і говорив він в основному про те, що ганяти машини з-за бугра це дуже прибуткова шняга. Де поділася та давня любов, я так і не зрозумів.

Тільки не кажіть, що він виріс. Не кажіть, що з такої любові виростають. Я не повірю.

Моя ж перша майже «справжня велика любов» (воістину справжня була на той час під носом, але вперто мною не помічался) жила на п’ятому поверсі нашої «хрущовки». Мала русяві кучері і бридкого на вигляд пікінеса, з яким щоранку влітку будила наш під’їзд. Зроблю вигляд, що призабув як її звати. Можливо Оля, можливо Таня, але не виключено, що навіть Катя… Хоча, добре пам’ятаю її пухкі губки бантиком і білі платтячка в червоний горошок. Блакитні очі і вічну претензійність у ставленні до оточуючого світу. А ще пісеньку «тополиный пух» у її виконанні. Спілкувалися ми мало, якось бракувало мені сили волі заговорити з нею про щось серйозне… Можливо тому, що мені було тільки вісім і я був психологічно не готовий до серйозних стосунків.

Бували літні вечори, коли батьки затримувалися десь на городі чи в селі, коли спека спадала, і ця красунька разом з подружками сідала на лавку під розлогою вербою неподалік вікон мого балкону пощебетати про життя-буття; я максимально гучно вмикав музику з надією, що вона почує мій сердечний порив і зрозуміє все без слів. Що наступного дня сама підійде і скаже щось типу… «мен, ти мені теж подобаєшся; давай ходити разом; за руки». Я навіть підспівував в унісон із забутими голосами з касетного магнітофону батька. Старого і глючного. Але цього так і не сталося. В нас навіть до поцілунку не дійшло. Та що там, я навіть не зізнався їй, що неодноразово марив перед сном її ванільними губками…

А далі… далі життя внесло свої паскудні корективи. Губатенька кучерявка разом з батьками переїхала десь на схід України. Батько військовий, якесь там переведення і прощай рідне місто. Прощавайте двір, лавки, верби, гаражі і недоспілі яблука. Прощай рідний, але доглянутий під’їзд, який більше не розриватиме в перші години нового дня писклявий гавкіт собаки з пласкою пикою. Не пригадую, плакав я чи ні, але в день їх випровадин мені було пиздець як несолодко. Моє маленьке серце враз стало великим як найспіліший кавун з «камаза» біля «воєнки». І крапка.

Минув рік. Я заспокоївся. Почав дивитися на інших дівчат, слухати більше музики і звертати увагу на тих, хто звертав увагу на мене. Багато грав у футбол, почав серйозно задумуватися над післяшкільними перспективами і поставив першу пломбу. Кучерявка влітку приїхала до бабусі. Несподівано для всіх. Подорослішала, стала стрункішою і ще гарнішою. Колінця гострі, очі ще більші, хода горда і неземна. Десь в самій глибині мого живота зажеврів вогник надії, що не все ще втрачено. Як мінімум, щось на зразок курортного роману тривалістю у її перебування в бабусі можна замутити…

Яке ж було моє розчарування, коли у відповідь на «привіт. дуже радий тебе бачити» я почув:

- Привет. Тут все по-старому… Ничего не изменилось. И ты такой же смешной. – Вона щиро і характерно для себе дзвінко сміялася. А я не міг відійти від шоку. І справа не в тому, що я вперше в житті почув російську мову не з телевізора. Ні. Я був шокований тим, що цій нещасній знадобився всього рік, щоб повернувшись на свою малу батьківщину, вона заговорила до мене чужою мовою. В мені заклекотало серце українського буржуазного націоналіста і я прийняв той факт, що це крапка. Не зійшлися. В поглядах на музику та національну самоповагу. Решту її перебування в рідному місті та в моєму під’їзді конкретно, я активно займався тим, що на кожному кроці під’юджував оточуючих проти її російської. Проти неї зрештою. Хтось мене розумів і підтримував, але при цьому продовжував з непідробним інтересом спілкуватися з новоявленою кацапкою сприймаючи її як ледь не диковинного звіра…

Кацапці це подобалося. Що таке перебувати в центрі уваги, коли з тобою «дружать» всі, річ усім знайома. Кожен цього прагнув в більшій чи меншій мірі. Кожен, хто мав дитинство. І глибинна суть процесів зводилася явно не до факту її русифікації. Ні. Зводилася вона до того, що я так і не зміг сприйняти її іншою, відмінною від нас, маленьких жителів богом забутого містечка на північного заході нашої країни. Щось таке… Важко пояснити точно. Я ж не письменник. Не Андрухович бля.

Це зараз мені смішно. І вам смішно, певен на всі сто. А тоді… Тоді це була любов, муки і зрада. Справжня трагікомедія в двох діях. Це зараз я можу легко міркувати про те де була любов, а де була просто дитяча маячня. Але… Прошу, давайте тут зупинимося. Справа того вимагає. Як майбутнє вимагає в нас поваги до минулого. Якщо я, семирічний чи восьмирічний, на той час був певен, що люблю когось і та любов наповнювала моє єство тоннами вишневого цвіту, хіба то не була любов? Навіть якщо тривала вона раз, два і закінчилась?.. Була. І не перечте. Вибачте, але тільки любов може дорослого хлопця змусити віддати дівчині жменю абрикосів, з такими труднощами спиздженими з чийогось двору. Тільки любов.

І тільки вона… Тільки та ж сама але іншого духовного ґатунку любов і досі тримає в мене в голові спогади про моїх покійних бабусю і дідуся по маминій лінії. Картинки, слова, ситуації, дотики, останні хвилини перед скрипучим спуском до глиняного царства мертвих.

Бабуся в мене була особлива. Надто добра і мудра, щоб виховувати криком і надто чоловіколюбна, щоб не розуміти моє владне чоловіче начало. Її шорсткі, потріскані від постійної роботи руки. Коли вона гладила мене ними по спині перед сном, бо я вовтузився на матраці набитому свіжим сіном і ніяк не міг заснути, здавалося, що нічого кращого і немає. А її хліб з печі, смачнющий і запашний. З порепаною шкоринкою і живим хатнім духом всередині. І корзинка на гачку під стелею, в якій задовго після закінчення свят лежали сухарики та бублики в цукровій пудрі. Для любого внука. А на печі… на печі поважно стояли мішечки з гарбузками, горіхами та сушиною. Справжній рай. І це я мовчу про її півники із заварним кремом!!! Жодного разу після того і близько нічого подібного куштувати мені не доводилося. Вона часто говорила мені: змовч, коли треба змовчати і скажи тоді, коли маєш сказати. Знову таки, знадобилися роки, аби ця мудрість як у випадку з анекдотами і нашим любим братиком, дійшла до мене.

Кому подякувати на той час вже не було. І це теж було мірилом любові.

Коли ми з батьками приїхали до села і мама в диких сльозах кинулася до кімнати де на лавці лежала покійна бабуся, світ в моїх очах перевернувся. Не в ту секунду, коли дядько, стоячи в прихожій нашої квартири, повідомив про ту лиху звістку і ловив непритомніючу маму, а я перелякано визирав з кімнати і не міг зрозуміти що відбувається. А в мить, коли я побачив, як змінилася моя люба бабуся. Я не впізнавав ні її тонких стиснутих губ, ні запалих щік, ні мертвотно-блідих рук… Де подівся такий рідний рум’янець? Хто забрав мою вічно усміхнену бабусю? Чому на моє «доброго вечора» ніхто з присутніх не відреагував, а всі дзеркала в хаті завішені? Мене ж все життя вчили вітатися із старшими!.. Чому дід сидить і дивиться на мене так, наче я йому чужий і незнайомий? Не бере на руки, не приказує щось?.. Як же ж мені було хріново. І ніхто… ніхто нічого не пояснював, - всі виглядали не в міру дорослими і серйозними!!!

Під ногами березнева багнюка вперемішку з морозним повітрям. Колона розтягнулася і люди заговорили, що то поганий знак. Що потрібно чекати наступного мерця. На кладовищі вже все було готово до останніх хвилин перебування тіла моєї бабусі під небом цієї планети. Коли я цілував її в руки та лоб, з диким переляком, я ще так-сяк тримався. Коли ж кидав на опущену в яму труну декілька грудочок землі і за ними в ту яму ледь не кинулася мама, я не витримав. Ридав первісно і нестримно. Вперше так голосно, щиро і по-справжньому, виплакавши з себе все, що міг виплакати на ті ранні дитячі роки. Починалася весна…

Коли позеленіло, дідусь пішов на кладовище і забитими в землю кілочками відміряв і собі місце біля своєї любки. Горював дико, хоча особливо не показував того. Вперше на людях розплакався тільки на сороковий день. Коли їли пісні рибні голубці і дід запропонував заспівати…

В якусь із ночей перших тижнів по смерті бабусі, мамі наснилося, що та прийшла до її ліжка, нахилилася і поцілувала. Мама почала будити батька, переконуючи його, що то була реальність. Той почав її заспокоювати, мовляв то був сон і все добре. Стрес і нерви. Конфлікт бажаного з дійсністю.

Але знаєте, я їй вірю. Я вірю маминим сльозам, які нестримними потоками текли по її злегка запалих щоках, коли та перебирала бабусин одяг і складала його у шафу. Ось ця зелена кофтинка без одного гудзика, ось хустка на кожен день, а ось на вихід до церкви; тут спідниця подарована на день ангела, а це пальто мама пам’ятає ще з дитинства. Все рідне і таке дороге. Любов. В руках. На щоках і в грудях.

В той день мама розповіла мені, що за декілька годин до своєї смерті бабуся гарно одягнулася, взяла до рук палку та пішла селом. Зайшла до однієї своєї давньої подруги, до сестри, ще деяких людей. Просила вибачення за щось, за щось просто дякувала. Вся сяяла і була щаслива. Ніхто ні про що лихе навіть не подумав. Повернулася додому. А буквально за трохи дідусь знайшов її вже бездиханне тіло біля шопи, в якій вони зберігали торф зимою, а влітку сушили цибулю з часником. Один з моїх братів, який з дзеркальцем підбіг до тіла бабусі, по суті, констатував її смерть.

Хочеться вірити, що вона померла в любові. До життя. До людей.

Дідусь займав теж особливе місце на мапі мого дитинства. Це з ним я вчився співати перших у своєму житті пісень. Це він вчив мене рівняти старі цвяхи, а потім використовувати їх по призначенню. Це він так і не навчив мене косити, але навчив доброму десятку міцних словечок, за які я йому вдячний і досі. І хоча не раз з його вуст у бій бік злітало «сукин ти син», його було за що любити. Можливо за густі чорні брови та рок-н-рольну шевелюру, яку я так любив розчісувати. А можливо за термоядерну «приму» без фільтра і недопалки, які він збирав на чорний день у жерстяних пуделках з-під льодянців. І за кров… кров з свіжозаколотої свині, яку він пив ще гарячою з кружки.

Дід був переконаним бандерівцем та любителем міцних 50-ти грам. В дні, коли він гнав горілку у хліві, йому відкривалися незвідані космічні далі, - погляд втрачав будь-яку прив’язку до навколишнього та губився десь за лінією... Лінією звичного. Посередництвом килішка біля самогонного апарату та скибки житнього хліба. Через кожні півгодини він ходив до хліва, кидаючи бабусі ніби в якості виправдання фразу про те, шо процес серйозний, треба дивитися, шоб все йшло як по маслу. До години так 11-ої ранку дідусь тримав вже кругову оборону і готовий був йти на Москву хрестовим походом. Готовий був виходити на контакт з непізнаним.

У селі дід виконував дуже важливу функцію – ремонтував водопровідні труби, які мали здатність час від часу летіти в країну пройобаних речей. Про нові мови не йшло, а от лагодити старі було справою майже сакральною для діда. Він ставив зажими, стояв по коліна у воді, багато матюкався, але завжди виходив із ситуації переможцем. Одного разу взимку, коли робочий процес затягнувся і плавно перейшов у фазу поствиробничого релаксу, дідусь заснув прямо на порозі нашої хати. До рідного ліжка йому не вистачило всього декілька метрів… Мороз морозом, але на ранок стариган себе почував як ні в чому не бувало. І важко сказати, чи то його бандерівський дух не дав йому замерзнути, чи то кількість випитої смаги дала про себе знати небаченим викидом життєвого духу.

А ще він був вправним жартівником. В сфері знущання над дітьми. Одного разу я підбіг до столу коли той обідав і побачив в нього в руках скибку хліба, намащену якоюсь апетитною на вигляд жовтою рідиною. На питання, що то, дід спокійно і без зайвих емоцій відповів: «Мед». Я довго не думав, схопив і собі кусень хліба, намастив його густим шаром меду і впевнено відкусив від скибки чималий кусок. Уявіть всю глибину мого розчарування і язикорецепторного шоку, коли виявилося, що то була гірчиця. Очі вилізли на лоб, з них пішли сльози, а сам я з дикими криками почав випльовувати на підлогу все, що було в роті. Дідусь тільки посміювався і тихенько повторював мантру про надто великі очі).. Нехай. Гірчиця то була домашня, мав би крихти совісті.

Іншим разом ми засперечалися з ним, чи просиджу я під столом поки він тричі по ньому стукне. На кону стояли якісь гроші. Але ще більше бажання внука довести підступному діду, що я хоч на щось здатен. Так от, заліз я під стіл. Сиджу, чекаю. Дід один раз вдарив по столу. Потім вийшов з хати. Не було його хвилин тридцять і вже в цей час я помаленьку почав усвідомлювати, що розвели мене як цигани лоха на Сорочинському ярмарку. Але сидіти продовжував. За якийсь час дід повернувся до хати. Ще раз стукнув по столі. В мене з’явилась надія, що дідусь наді мною змилостивиться і дасть можливість виграти, але тут він випалив як між іншим:

- Не знаю, цікаво це тобі чи ні, але третій раз я стукну по столі десь з неділі…

Отак мене і кинули на гроші, гордість і чоловічу витримку. З-під стола я був змушений вилізти.

Коли бабуся померла, дід став зовсім іншим. Став ще більше курити і майже забив на господарство. Якийсь час вирощував тютюн, але чи то плоди його плантаторської діяльності не проносили потрібного результату, чи то сама справа вимагала ретельнішого підходу, але з цим було покінчено. А ще з останньою коровою та десятком курей. На зиму він перебирався до нас. На весну знову повертався до хати, яка помала почала втрачати дух життя: на горищі завелася білка, а хатою шмигали дрібні миші. А ще запах… підступний і слабко відчутний сморід запустіння по кімнатах.

У ці останні роки дід зафіксувався в моїй пам’яті у вікні своєї хати. Він курить, плює під підвіконник і на тому місці, куди летить його слина з шмарклями та попелом, зяє сіра дірка голої землі, на контрасті оточена травою. Любові ставало все менше і однієї зими дід просто перестав їсти. Лежав, слухав зі мною «рамштайн», декілька раз на день виходив у під’їзд покурити. Говорив мало і мені ставало лячно, що дід став таким: не жартує, не обзиває мене «сукиним сином», не хоче перехилити 50-т грам і окрім костомах, обтягнутих пергаментом пожовтілої шкіри, не несе світу більше нічого. І тільки очі… дві чорні впадини, темні, глибокі і перелякані. З них на мене дивився вже не дідусь. Звідти на мене у всі очі витріщалася та сама потвора, яка забрала у моєї бабусі її рум’янець та усмішку. Я навіть запах її відчував. Кисло-прогірклий, підвально-сирий…

За якийсь час дідуся забрали в лікарню. В нього виявили рак легень. Досмалився. Дали тижні два, не більше. В якийсь із тих тривожних вечорів батько поїхав до нього. Кормив діда йогуртами. Розповідав, що дідусь їв з апетитом і навіть сміявся, що нами було розцінене як щось воістину дивовижне. О 6-ій ранку передранковий спокій квартири розірвав телефонний дзвінок. Ми всі знали, що чекає нас по той бік проводу.

Вже пізніше батько розповідав, що коли забирав діда з моргу і тримав його на руках, той важив як мала дитина. «Зовсім невагомий», - сказав якось опісля того він. І я подумав тоді про янголів. Так, мій дід пив і курив, матюкався і сварився з сусідами, але це не завадило йому в момент Х стати янголом. І знаєте, я в це вірю. Досі.

Везли діда в село бусом. У фіолетовій труні. Я сидів поруч на табуретці, один на один з цим дико-кричущим кольором та тілом жартуна, рівних якому в цьому житті я не зустрічав. Я навіть заснув був, поклавши голову на труну. Навряд мені щось снилося, але почував я себе в безпеці.

Коли діда внесли в труні до хати і поставили в кутку тієї самої кімнати, де колись лежала бабуся, мене попросили прибити рушник у кутку над труною. Перехилившись через останню, і намагаючись втримати рівновагу на стільці, я почав прибивати рушник до стіни. Раптом стілець полетів з-під ніг і я впав до діда в труну. Мене це не вельми засмутило, але присутній у хаті люд розцінив це як лихий знак.

Коли діда ховали в землю, рівно за 5 років по смерті його дружини, плюс-мінус декілька тижнів, я не плакав. Десь глибоко всередині я радів, що він більше не мучитиме ні себе, ні той моріжок трави під підвіконником. Що він буде там, де має бути. Де на нього чекають чисті і привітні небеса. Де його чекає його дружина, яка вже як мінімум скучила за його 50-ма грамами та тужливими піснями про калину, яку потрібно піднімати…

Я тішився разом з ним. І то була любов. Велика і щира. Яка і досі тліє в мені гарними спогадами про дні, коли я міг так легко дістати рукою на найближчої зірки. І я не хочу думати про дні, коли мені прийдеться проводжати в останню путь тих, хто мені цю ЛЮБОВ і це життя подарували. Тих, втративши кого, ти навіки втратиш частину себе. Безповоротно.

Зараз я закрию очі і повернуся в дні теперішні, початок зими 2012-го… Тиша. Тільки чути як десь за рогом крутить свої танці із стовпами одна з перших цьогорічних заметілей. Пахне вічністю, тихим безсмертям космосу та мандаринами. А може просто спальною пустелею окраїни міста.

Луцьк вкритий міцненьким сніговим панцирем. Тут своя Лапландія. Ранки дуже холодні, а вечорами хочеться ховатися подалі від світу і морозів під ковдрою. З тобою. ЦУМ працює, хоча ми ще досі там не були. Центр надто далеко). За трохи там прикрашатимуть ялинку і помалу розпалюватимуть вогнище передсвяткового духу. Можливо я свідомо себе накручую, але обличчя на вулиці, попри холод, стали якісь привітніші. Зимові вітри видувають з нас багато з того, що робить нас маглами – буденно-дріб’язковими ховрашками. Зимові вітри наближають нас до вічного: коли ти віч-на-віч із стихією, полова відсіюється.

- Найбільше, за що я тобі вдячна, це спокій. – Ми лежимо на моєму дивані. Не розкладаємо. Так тепліше. Ближче. На тобі чорно-білий светрик з оленями, на мені футболка з Ісусом Христом, на якому футболка з Куртом Кобейном. – Я не готова говорити про якісь високі почуття, ще там щось… Мені видається, це зайва і пустопорожня балаканина. Такі речі слів не потребують. Але… біля тебе я так далеко від життєвої круговерті, що весь світ для мене зараз впирається в твої плечі, груди, спину, руки. Ти мій світ зараз. Стіна, за якою я можу сховатися від всіх цунамі. Чесно-чесно! Поцілуй мене!

Я цілую Іру в кутики її губ і в цю секунду певен на всі сто – так як я, її не цілував ще ніхто. Вона наближається до моїх губ, привідкриває свій ротик і я вдихаю в себе її теплий дух. Ковтаю.

- Що ти робиш? – Іра усміхається до мене зараз малим невинним дівчам, якому потрібно відкрити ще стільки нового. Якій потрібно відкрити ще цілий світ!.. Напоїти смачним малиновим чаєм, розповісти найдивнішу у світі казку та проспівати наймилозвучнішу у світі колискову.

- Я вкрав у тебе частинку твоєї душі. Як би там не було, але ти тепер зі мною назавжди. В легенях, біля серця і в самому серці. Давній ритуал єднання закоханих душ.

- Вигадник ти мій… - Обіймаєш моє обличчя своїми долонями, а вони такі ніжні і тендітні, що я страхаюся понівечити їх невинність своєю щетиною. Це зі мною? Це я таким став? Це я так думаю про чиїсь руки, на геть забуваючи, що у цьому світі є ще щось окрім цього?..

- Я не вигадую. Мені про це ще мій покійний прадід розповідав. А він багато відав…

- Але я і так віддала тобі вже свою душу… Себе всю. Зрештою.

- То ціла магія, люба. – Змовч коли треба змовчати, скажи коли маєш сказати. – У тих місцях звідки я родом, кажуть, що ковток тепла чужої людини, який оселяється в тебе в грудях, лишається там назавжди. Зв’язує двох людей вічним союзом. Більше того, коли людина помирає, цей ковток чи не єдине в ній, що по той бік межі дозволить знайти її, коли ти прийдеш вслід за нею.

- Нічого собі… Вперше про таке чую. Хоча книжки з народознавства колись непогано студіювала.

- Сама знаєш, що є речі про які книжки не пишуть. Для них ще не вигадали потрібних слів.

- Знаю.

Моя рука пірнає тобі під светрик. Ніжно торкаюся твого живота, вимальовуючи на ньому загадкові орнаменти, повільно рухаюся догори, відчуваю як частіше починає битися твоє серце. Як вигинається твоя спина та міцно стискаються стегна. Як пришвидшується дихання і твої пальці починають спрагло ловити мою плоть, щоб впитися в неї нігтями.

Я вивчив кожен міліметр цього тіла, я знаю в яку з наступних митей твої груди сколихнуться в пристрасному бажанні скоротити відстань до мінімуму. В яку з наступних митей твої руки та спину вкриє дрібними мурахами і ти ледь чутно зойкнеш, бо отримуєш від дотиків задоволення більше ніж багато хто від фінальних конвульсій злиття двох живих істот.

Я знаю як тверднуть твої соски і як швидко пересихають твої губи.

До вибуху лишається декілька солодких митей… Це потрібно відчути.

А далі летять на підлогу ковдри, светрики, олені, Ісус Христос з Куртом Кобейном, пара джинсів, одні звичайні чорні шкарпетки, одні в’язані десь родом з Карпат, твої сексуальні трусики і мої «боксери». Чути як падає на стільчику поруч з диваном кружка з чаєм і як на паркет починає литися солод фруктового напою. Це вже не з нами. Ми вже не тут…

Я десь там, де маю можливість цілувати тебе відкриту і нагу: всю - від чутливих вигинів твоїх вух до пальців ніг. Доводити тебе до нестямних криків, до подряпин на спині та грудях, до пристрасних хапань за моє волосся, коли я трошки нижче звичного сягаю в глиб тебе. До покусаних в кров губ, до слідів твоїх зубів на моєму плечі, коли я раптово входжу в тебе і ти від несподіванки скрикуєш так голосно і збудливо, що я ледве втримую себе від небес обітованих.

Я десь там, де наша спільна ритміка стає чимось воістину божественним. Де механіка рухів творить на наших очах справжнє ЖИТТЯ, бо саме ЖИТТЯ завжди і повсякчас – не більше і ні менше і є тим РУХОМ вперед. Тією іскрою яка запалює тіла, планети, зірки. Рухом, який не можна зупиняти. Стишувати серцебиття, спадати до ніжних па, притримуючи руками твою попу, відчувати холод твої маленьких п’ят, коли ти впираєшся ними в мої груди. І не зупинятися, не зупинятися…

Ти десь там, де не припиняючи нашого спільного руху, обертаєшся до мене спиною і просиш без зайвого слова лягти поруч. Наказуєш. Десь там, де одна моя рука припідняла твою ногу, а інша жорсткіше звичного обійняла тебе за шию. Де твої руки ніжно пестять себе і я невиліковно щасливий в ці миті від того, що біля мене така неземна і сильна людина. Що я ніжу її, кохаю як найріднішу жінку свого життя; що я ґвалтую і рву її як рвали колись Марію Магдалину і у всьому цьому хаосі облич і інтерпретацій ми з тобою як Адам і Єва, як символ гармонії, як тавро первородного гріха і прощення нам таким немає і ніколи не буде. Бо ми ЛЮБИМО!

І коли ти опинишся зверху і я з останніх сил намагатимуся стримати зорепадло, яке порве небо нашої спільної стелі, я вже знатиму про що ця історія. Про що ці розділи і спроби бути почутим. Про які такі глибини і туманні далі ці рядки. Я вже знатиму слово-синонім до тегу ЖИТТЯ. ЛЮБОВ!!!! ЦЕ ЛЮБОВ!!!!! Стеля рветься тисячами зірок, твої нігті впиваються в мої груди, я відчуваю як твоє тіло в долі секунди натягується струною і ти відпускаєш себе вільною пружиною десь високо вгору… Я чую твій крик, - він десь далеко і дуже близько водночас. Так, наче ні тебе, ні мене не стало. Мені здається я пізнав сенс життя. Мені здається, ти знаєш як б’ються серця людей, які вийшли за рамки.

Змовч коли треба змовчати, скажи коли маєш сказати.

- Я тебе кохаю.

- Я тобою живу.

… Ця осінь і шмат зими були для нас особливими. Про нас впору зняти декілька короткометражок і запрезентувати десь на Заході. Там люблять відверті кадри. Там люблять справжніх людей. Це в нас кожен повинен мати запасний аеродром і пару-трійку масок. Це добре, що в Луцьку такі тумани, що бувають дні, коли пірнаєш в ту імлу одним, а повертаєшся назад зовсім іншим. Це добре, що люди в нас місцями так посліпли, що звертають увагу тільки на твої нові шузи чи пальто. А те, що в тебе за ніч змінився колір очей, проходить повз їх увагу. Це добре.

Всі ці ночі, коли під ранок ми засинали знеможені і покусані. Заціловані і заніжені. Всі ті ситуації, подекуди до неможливості банальні, але для нас такі живі. Кінотеатр в «адреналіні». Якась фантастика на екрані, а твоя рука в моїх джинсах. І я розумію, що ТУТ – ось тут, ви мене правильно зрозуміли, справжня фантастика. Маршрутка на Львів і темрява над останніми сидіннями. Дах біля «Там Таму». І перший нерозталий сніг і ти на ньому. І моя рука, яка запірнула глибше дозволеного на той момент. І твої очі, опісля, заплакані і щасливі. І твої слова, що от так, на снігу, в тебе вперше і слів вдячності не вистачає бо їх знову-таки не існує.

Хтось точно подумав би, що ми стурбовані і вічно голодні, передивились порно і французьких мелодрам, довго не мали сексу і взагалі дикуни дикунами, але нам відверто плювати. Тут цілі покоління помирають з думкою про те, а що в цей час думають інші… А тут ми, дві темні плями на першому сніговому полотні нової зими. Помахайте нам рукою. Ми щасливі.

І всі наші смішки, опівнічні кулінарні експерименти і спільне написання віршів. Повітря, яке виходить з тебе кумедними звуками опісля того, як якусь сотню раз я вдаряюся стегнами об твою приємну попу. І ти, яка постійно кормить мене виноградом, бо хоче, щоб я спливав виключно солодким. Всі ці розмови про краще життя і втрачене минуле, занадто реалістичне теперішнє і непевне майбутнє. І знову виноград і твоя попа… Розмови про країну з якої треба тікати, і дискусії про завтра, яке може не настати, тому давай повернемося до винограду і попи. Поки не пізно. І всі інші діалоги про музику і музикантів, художників і їх картини, наших мам і їх душі, які однією половиною навіки застрягли в мертвій тоталітарній епосі, а іншою намагаються звикнути до епохи вільних думок та широкого вибору ковбасних виробів у магазині. Дійсно, давай ще винограду…

Я ні про що не буду жалкувати. Якби завтра я опинився на помості на якому спалили Джордано Бруно і мене б чекала його доля, я б з гордістю сказав, що кожна моя хвилина з тобою була наповнена змістом. Була наповнена ЛЮБОВ’Ю. І єдине про що я по-справжньому жалкую, так це те, що так мало цілував тебе в кутики твоїх губ. Засинай… До кінця світу ще довго.

… В моїх обіймах. Спиш. Рівне дихання. Волосся розлетілося по всій подушці і на ранок я знову вийматиму його з рота. В ці секунди ми зійшлися двома ідеальними пазлами. Тіло в тіло. Лінія до лінії. Чи все добре? Так. Якщо не думати про лихе. Якщо не думати про тих, хто не з нами. Якщо не сумніватися в тому, чи краще їм там, за межею.

Ти мене розумієш з напівслова. З напівподиху ловиш мої рефлексії.

Втім, останніми днями мені стає все моторошніше від якихось дивних передчуттів наближення непоправного. Це той період, коли ще до кінця не певен… чи добро летить тобі назустріч чи абсолютне зло. Хай вистачить мені снаги зустріти це ЩОСЬ достойно. Хай вистачить тобі сили волі прийняти це ЩОСЬ як данність долі і її містичній філософії ВИПАДКУ.

А я поруч. Завжди. Ми знайшли всі слова і синоніми. Не забувайся про це. Якими б холодними не були дні цієї зими і що б не приносив північний вітер у наші помірні широти. РУХ. ЖИТТЯ. ЛЮБОВ. Вдихни і затамуй подих. Чуєш як бринить струна життя?... Тсссс…

… 7.10. Глупий, туманний ранок. На телефоні sms. Номер невідомий.

«тизаплатишзажаннувбивця».

Далі буде…

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ
розділ ВОСЬМИЙ
розділ ДЕВ'ЯТИЙ
розділ ДЕСЯТИЙ
розділ ОДИНАДЦЯТИЙ