«Іларія, ілюзія»: вибрані розділи. Частина перша

"За віком ви вже повинні бути вчителями, але вас знову треба вчити першим початкам...", - сказано у посланні до євреїв. Мене самого треба вчити, як писати повість, хоч за віком я дійсно уже міг би оцінювати інших.

"...і для вас потрібне молоко, а не тверда їжа". Так, мій вік письменника - це вік немовляти. Пропонуючи вам "Іларію, ілюзію", розумію, що у письменницькому колі я є ще дитиною, котра п`є молоко.

Але мій вік газетяра (а за вісімнадцять років роботи у газеті - від кореспондента до заступника головного редактора - я уже "привчений розрізняти добро і зло") - дозволяє споживати тверду їжу.

Поїмо?

З цього часу почну публікувати кілька розділів своєї книги «Іларія, ілюзія» у Колонці автора на ВолиньPost

ЕМІГРАНТКА

Для Івана Петрука, журналіста провінційного поліського видання, історія, що змінила долю багатьох людей, у тому числі і його, розпочалася зі звичайного телефонного дзвінка.

«Наш директор стільки намахлював, що аж у психлікарню ліг в обласному центрі. Боїться, щоб його не посадили», – почув у слухавці.

Телефонувала давня читачка із Заприп`ятки Марія Комарчук.

Іван знав, що ця жінка була найбільшою у Заприп`ятці бунтівницею. А можливо і у Хлопівському районі теж. Далися взнаки батькові гени та підпільна діяльність – ще дитиною, у тоді не спокійному Парагваї.

Втекти у 1939 році до Парагваю її батька Семена Назарчука змусив страх за дітей. Одного разу сусідка повідомила польську поліцію, що у Семена був нічний гість. Людина принесла листівки. Їх тієї ж ночі закопали під деревом.

Гість був пов’язаний з комуністами — тими, східними, радянськими.

Поляки, не знайшовши листівок, нічого проти Назарчука довести не змогли, хоч і повідбивали йому кийками п`яти.

Коли ноги перестали боліти, він поїхав до міста щось продати. Там знаючі люди сказали: є можливість втекти до Америки.

«Зараз взялися за мене, а завтра битимуть дітей», – подумав Назарчук. І зробив висновок: треба втікати.

З 1939 року Назарчуки – у Латинській Америці.

Нову партію емігрантів завезли під аргентинський кордон, до річки Парана.

Українців у тій місцині було дуже багато. Їх селили у лісі, в довгих бараках, схожих на корівники. Кожній сім’ї виділили ділянки землі, які гуртом обробляли: спочатку — одній сім’ї, потім — іншій. На три сім’ї мали комбайн і сівалку. Ліс рубали вручну, з того лісу і будувалися.

– Перед Другою світовою до Парагваю втікали наші, наприкінці її — японці і знову наші, – якось розповідала Іванові Марія Комарчук, у дівоцтві — Назарчук. – Ми їх називали бандерівцями, бульбашами. Ті, котрі після війни втікали, у більшості своїй багатшими були, аніж ми у тридцять дев’ятому, принаймні землю з нуля обробляли не всі. Пам’ятаю, у матері зуб болів, вона пішла до стоматолога, який також поселився біля нас після війни. Стоматолог каже: “Ти така гарна жінка, давай я тобі хворий зуб вирву, поставлю золотий. Який ти хочеш?” І показує на вибір зубні коронки: від білого золота до червоного. Матір аж знудило від тих коронок, знятих із покійників.

— Батько мій дуже справедливість любив, — казала Іванові Петруку Марія. — В Україні як ішла війна, то він із товаришами у Парагваї організували представництво Червоного Хреста. Ну і господар був добрий. Індіанці батька цінували, бо він платив їм за роботу по справедливості, і навіть більше. Вони збирали у батька бавовну. Батько їм радив: “Могли б свою землю обробляти!” Вони: “А нащо? Того, що ми у вас заробили за день, нам вистачить надовго».

У 1947-му в Парагваї і громадянська війна розпочалася, і життя Марії зачалося. Вона ще у материнській утробі не раз втікала від партії антикомуністів, озброєних мачете.

З подачі радянської пропаганди найодіознішою фігурою з бананово-латиноамериканських диктаторів був чилієць Піночет. Добряче діставалося і нікарагуанцю Сомосі. У тіні залишалися інші персонажі, наприклад Стресснер. У громадянській війні 1947 року він спочатку був за тодішнього парагвайського президента Морінігу, потім — за його противника Лопеса, насамкінець полковник Стресснер допоміг стати президентом Парагваю Чавесу, а сам залишався другим аж до військового перевороту 1954 року — до тих часів, поки не набрид Стресснеру і сам Чавес.

Її батько став одним із найактивніших українських активістів підпільної антистреснерівської організації.

Діти знали: треба побільше мовчати! Як тільки хтось зі сторонніх заходив до батька, дітлахи одразу йшли геть, щоб не дай Бог чогось не почути, а потім не обмовитися.

– Деколи за зв’язкову у досить великій організації була я, — розповідала Марія. — Тато казав: “Після школи зайди на пошту, купи газету”. Начальник пошти був наш, підпільник. Укине мені до портфеля записку, я візьму шкільну сумку в руки, стисну так міцно, що, поки до хати дійду, то й рука заклякне. А удома рук не можу розчепити, – сміялася розповідаючи.

Організацію підпільників під Кармен-дель-Парана узяли майже всю – більше сотні осіб.

Але міліції чи поліції без корупції, без хабарів, без вимагання, без підкупів не буває. І йдеться не тільки про нинішню Україну, а й тодішній Парагвай. Спокусилися на гроші і поліцейські Кармен-дель-Парани.

Коли вантажівка із заарештованими їхала з Кармен-дель-Парани через ліс до міста, у якому була справжня тюрма, то кільком бунтівникам, у тому числі рідному брату Марії, дали під зад копняка, для годиться постріляли по гілках дерев і поїхали далі.

Згодом батькові та брату Марії уряд наказав залишити межі Парагваю у місячний термін.

Отже з Парагваю їм треба було втікати. Батько хотів хоч щось продати — ніхто не купував. Навіщо? Всі: і українці, й індіанці – знали, що через місяць їх тут не буде. Тож худоба, реманент, інструмент, будинок дістануться комусь із них задарма.

Документів, відібраних у Назарчуків при обшуках та арештах, їм не повернули. А менш ніж за місяць виробити нові посвідки було важко.

Назарчуків через Парану перевозили контрабандисти. Перевізники знали місця, куди прожектори не добивали. Втім це був дуже небезпечний спосіб. Існувала велика ймовірність, що дітей просто втоплять.

Як тільки контрабандист відчував щось не те (а до тюрми перевізник не хотів), він одразу перевертав човен із пасажирами, а сам добирався до берега вплав. Або ж човном, але порожнім.

Марія у дев`ятирічному віці фактично опинилася на межі життя та смерті.

На щастя минулося без людських втрат. Втікачі з Парагваю об’єдналися поблизу аргентинського Посадаса.

Рішення повернутися до Заприп`ятки було логічним. Батько Марії у Парагваї агітував за комуністів, читав та переповідав радянську пропаганду. Та й брат її говорив: раз зірвалося у Парагваї, повертаймося у Європу!

В Австрії, в Альпах, Марія уперше побачила сніг.

Батько казав найменшим: “Дивіться, скільки бавовни! Ану мерщій збирати!” – “Тату, а чому бавовняна вата така холодна?” Батько сміявся: “Покладіть собі в кишеню, вона й нагріється”. – “А чого бавовна водою стала?” – “То сніг, ви тепер часто матимете з ним справу”.

Повернулися вони у Заприп`ятку в 1957-му — за півстоліття до початку описуваних у повісті подій. Марії у той рік виповнилося дев`ять.

Коли її батько побачив, що насправді діється у радянській Україні, пережив шок. Хай як притискав раніше поляк, але кожен мав господарство. За Польщі як колодязь не побілений був — штраф, бо ти не хазяїн. За совєтів як був побілений — то в Сибір, бо ти куркуль!

– У п`ятдесят сьомому хліба, навіть кукурудзяного, і того не вистачало. На селі як комуніст — то пияк, пропащий, лається відбірною лайкою. Як комуніст в районі — то за ним неправда! А ми ж пам’ятали, якими людьми були комуністи парагвайські! – розповідала журналістові Петруку Марія. — Ми з Америки приїхали гарно одягнуті, взуті у лаковані черевички, мали кольорові красиві зошити з картинками, геть такі, як сучасні, — їх привезли у Парагвай японці. А тут же не було ні зошитів, ні вбрання, нічого – навкруги одна біда, одна велика біда!!!

Але ні батькові, ні матері, ні старшому братові ніхто із молодших дітей за рішення повернутися у Заприп`ятку не дорікав.

У Заприп`ятці Марія вийшла заміж за Івана Комарчука. Людині, котра стала прототипом Івана Комарчука, а ще — доньці Олександрі й своєму татові, котрий помер від раку навесні 2011 року, присвячую цей твір.

Час і важке бідняцьке життя у забитій поліській глибинці не вбили у Марії Комарчук бунтівних якостей, народжених у Парагваї. Почуття самоповаги, власної гідності, не завжди типове для бідаків Українського Полісся, передалося і її чоловікові Івану.

Коли Марія Комарчук пропонувала написати, що ж насправді стоїть за фальшивою психічною хворобою директора їхнього господарства, тема ця Івана не зацікавила.

Люди, котрі мали хоч трохи влади або грошей, носили хоча б найменші зірочки на міліцейських чи прокурорських погонах, після скоєного злочину часто уникали тієї кари, на яку заслуговували. Якщо, звичайно, не перебігали дороги комусь із тих, у кого влади чи грошей було більше або ж зірочки на погонах були масивнішими. Тоді дрібніші злодії оголошували себе або ж представниками опозиційної партії (щоб назвати відкриті проти них кримінальні справи політичними переслідуваннями), або ж терміново ставали членами партії правлячої, щоб шукати захисту у старших партійних колег. Був і неполітичний спосіб: по-тихому занести гроші у міліцію, прокуратуру, суд.

«Віддасть трохи того, що банку не повернув, то й відкупиться», – подумалося Петруку.

Так само думали і мешканці кількох навколишніх сіл, на землях яких директор господарював....



* * *

Від редакції ВолиньPost:

Уже третій місяць Ігор Чуб лікується від страшної хвороби - внутрішньо-мозкової пухлини скроневої ділянки головного мозку. Він проходить курс терапії у Рівненському онкодиспансері. Пухлина реально загрожує життю журналіста, тому Ігорю, як ніколи, потрібна допомога.

Звертаємося до усіх небайдужих людей: якщо є змога, допоможіть нашому колезі!

Гроші прохання переказувати на цей рахунок:

Отримувач: ПриватБанк
Назва банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100

МФО: 305299
ОКПО: 14360570

В призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на карту 4405885827601300
ІПН 3112603624
Кому: Бура Ірина Вікторівна.

Номер карти повинен вказуватися без пропусків, обов'язково вказувати ІПН та ПІБ.