Життя прекрасне. РОЗДІЛ 11

Розділ 11 Якось дуже давно, один чоловік, який нині живе в столиці і вкрай рідко згадує про дні, коли нашу свободу визначала відсутність грошей, а не їх присутність, сказав мені: «Мен! У тебе одна серйозна проблема: є твоя думка і всі інші – неправильні!!!». Ми стояли на тротуарі посеред Винниченка, був червень і я мав цілими одні джинси, пару футболок та кеди. Отак от. Сказав прямісінько в лоб. Без попереджень. У відповідь я спромігся тільки на кволу і помітно вимучену посмішку. Ну звісно. Всім видніше, які в мене проблеми, думки і все інше… Кожен другий говорить тобі - доживеш до моїх років, зрозумієш. Дожив. Зрозумів. Що робив все абсолютно вірно.

Між тим, цілий день я ходив вагітний тими словами: моє самолюбство згорнулося в колючий клубок і вперто доводило світу факт несприйняття себе хорошого цим світом; моїми нутрощами пройшлося ціле торнадо, лишивши по собі різного ступеню тяжкості нервові руйнації те емоційні спустошення; не можна гребти всіх під одну лінійку; я індивідуальність і навіть шкільну форму відмовлявся носити в школі..); але так як мені було всього 17, вже на наступний ранок я жив абсолютно іншими емоціями.

Що називається – переспав. Поснідав і пішов у світ білий.

Не минуло і десяти років, як я пригадав ті майже знакові слова і таки дав дупля тому, звідки все і куди йшло: якби я був іншим хоча б один день із прожитих мною, я б ніколи не став тим ким є зараз. В перші дні зими 2012-го. Коли потрібно заклеювати старі вікна моєї хибарки білим скотчем, а його як завжди вистачає тільки на один проліт. Так, мене істотно попустило з позицій мислення про власну гіперяскравість, але в решті питань я продовжував вірити, що рок-н-ролл живий.

Юнацький максималізм? Ні. Мамині губи. І дідова впертість. Бонусом.

Так, мені завжди хотілося чогось більшого. Чогось масштабнішого і реальнішого ніж та містечкова пиха і конгеніальність, які ще нікому в цих широтах не дали побачити щось далі свого носа. Хотілося без боязні робити щось хороше і отримувати підтримку і розуміння тих, хто був поруч. Навіть якщо це були абсолютно нездійсненні на той час задуми. До прикладу, дико хотілося екранізувати українські казки, перетворивши їх в епічні кіношедеври. Смішно? Ідіть на хуй. Хотілося написати нових «майстра і маргариту», творячи новий культ і нових героїв нашого часу. Самовпевнено? Ідіть на хуй. Мені до свербіння в долонях хотілося намалювати нову Джоконду та стати новим Фредді! Тупо? Ідіть на хуй. Розкидатися вдалими нотами, точними словами, до неможливості красивими рухами та впевненими усмішками. Пафосно? Теж на хуй.

Я не боявся про все це мріяти. Ні подумки, ні вголос. Але я боявся, що в один чорний день на зміну отій «моїй» думці прийде «правильна» думка більшості. Я страхався цього не менше ніж втрати когось із близьких. Було відчуття, що з тією думкою я назавжди втрачу себе. А разом з собою всю свою колекцію музики, потаємний ящик забитий старими касетами та десяток записників, у яких я ховав від світу щось дуже особисте. Щось таке, що робить кожного з нас сніжинкою. Бо тільки сніжинки… тільки сніжинки ніколи не повторюються у своїх формах. На відміну від людей.

Так, як це не гірко визнавати, але нічого з того, омріяного, наразі не сталося. Не те щоб я погано мріяв. Ні. Просто коли небо не дає тобі чогось бажаного, ніякими вмовляннями, компромісами та зубами в нього цього не вигризеш. Все, чим я можу гордитися, це твої турботливі руки, які раз в декілька днів готують мені смачний салат і без зайвих слів говорять в саму глибину моїх грудей – все вдасться. Дай собі трохи часу. Твої руки, які залазять під футболку, а обіймають серце. Твої губи, з яких пір’їнками злітають такі прості і водночас золоті слова і ми будуємо на уявних пісках паркету моєї квартири декорації «котигорошка» чи «яйця-райця». Розділяєш мене.

Ти кажеш, що я тебе ідеалізую. Нехай. Я цього не соромлюся. Як не соромлюся говорити тобі, що досі не зустрічав жінки, яка б так сильно збуджувалася від ледь вловимих торкань мого пальця, який повільно рухається від твоєї шиї, між лопатками, по лінії хребта до самого низу… Жінки, яка здригається від цих доторків так, що всім єством своїм на відстані півподиху відчуваєш ЖИТТЯ в конвульсіях торкнутого за живе тіла. Тссс… Мовчи. Не час. Наш час ще прийде. А поки дякую за те, що ковтаєш мене всього вкупі з моїми божевільними мріями та страхами.

… І хоча я бачив тих, хто зникав за дверима і більше ніколи в ці коридори не вертався, я вірив. Я досі вірю. Попри всіх тих, хто лишив пензлі, гітари, записники і нотні зошити. Хто з боязні проміняв це все на нормований робочий день і трудові книжки. Хто через зневіру свою збрив розкуйовджену бороду і закинув до кладовки пару старих «конверсів». Хто спокійно сказав «так», коли потрібно було голосно крикнути «ні!!!». Тільки от хто придумав всю цю хуйню про юнацький максималізм, про протестно-революційну і скороминущу запальну молодість? Ви не задавались цим питанням? А я вам скажу. Це придумали ті, кому потрібно було знайти виправдання своїй персональній поразці. Ті, хто засцяв бути іншим.

В іншому житті я би став хорошим актором. Все таки мамині губи. Дідова впертість.

… Зараз, в ці перші двадцять хвилин нової зими, ми, четверо нікому непотрібних музикантів, в захаращеній кімнаті в самому серці 40-го, пробуємо грати музику. Барабани звучать надто гучно, щоб вловити партію басу. Гітара дере по піднебінню грудей своїм брудним звуком і лишає по собі присмак металу в роті. Інша проривається космічними ділеями крізь стіну наростаючого гуркоту і в цій какофонії є щось від Бога. Не того, якому моляться в церкві чи якого згадують при смерті. Якому ставлять свічки і б’ють поклони. А того, який зніс з Олімпа людям трохи пекучого вогню правди і якого за це розіпнули на скелі десь в горах Кавказу. Кого сплутали з кимось іншим.

Я кричу щось в мікрофон. Щось позбавлене раціонального. Звичних словесних форм. Читабельно-слухабельного змісту. Просто кричу, як часом кричать в ейфорії люди, які видерлися на вершину гори… або впали з неї. Як кричать немовлята, які роблять перші ковтки незвично-палючого повітря цієї планети.

Динамічний спад. Легкий гітарний перебір. Бас-бочка. Серцебиття шамана. Переходжу на шепіт. Мантри. Молитви чи просто все те, що так і не наважуюся сказати в очі світу. Очі закриті. В мене, в тих, хто зараз поряд. Є відчуття спорідненості, яке не вимагає поглядів чи тим паче слів. Коли губи зростаються з мікрофоном, пальці переливаються в струни, а груди стають пластами барабанів. Нагнітання… гітари ведуть, голос надривається і в якусь мить я зриваюся. Втрачається відчуття прив’язаності до цих стін, інструментів, облич, власного тіла. Через дірку в голові виходжу назовні. Від зимового холоду зірки помітно яскравіші, між музикою і ними відстань зовсім невелика. І поза тим… поза тим не існує більше нічого.

Так помирають. У любові до звуку, який навпіл розтинає тебе на того, хто думає і на того, хто відчуває. Того, хто боїться і хто робить крок вперед. Того, хто тамує подих і того, хто спрагло вдихає. Того, хто опускає очі і того, хто розкриває обійми. Того, хто рахує гроші і того, хто рахує хвилини до зустрічі з тобою. Так помирають, коли не бажають повертатися назад. Сюди, до людей. Доріжка за доріжкою, голка за голкою, градус за градусом… В клубах 27 і інших спільнотах за інтересами.

Життя прекрасне! Моя футболка мокра, прилипла до спини. Джинси теж. Я падаю на м’який ковролін, жмурю очі і сміюся. Щасливий, як мала дитина, яка довго домагался бажаного і врешті отримала. Вхопила щастя за його примарний хвіст!

Сьогодні ми відіграли концерт перед всіма чистими небесами.

На цій маленькій, забитій в квадрат чотирьох чорних стін, сцені репетиційної бази. Навряд ми коли-небудь вийдемо на більшу сцену, щоб розділити це з тими, хто буде навпроти. Хто разом з тобою заплющуватиме свої очі і через свіжорозкриті дірки в голові виходитиме назовні. Хто разом з тобою в первісному бажанні бути почутим кричатиме так, щоб викричати себе всього.

Не знаю наскільки я добрий до тих хто поруч мене, і наскільки добрі вони, але коли не лишається нічого, завжди можна дати шанс музиці. В мене так завжди було. Коли не зоставалося і пригорщі слів для фінальної сцени, як мінімум знаходилася пісня друга яка могла вичерпно сказати про все. Нота за нотою. Синкопа за синкопою. Приспів за приспівом. До ненав’язливого соло в кінці і непередбачувано-різкої коди… Скільки б тебе потім не ненавиділи за твій спокій. У такі моменти.

Я з навушниками з першого курсу. В маршрутках, на прогулянках, в магазинах, на побаченнях, в ліжку, за комп’ютером, на перервах, посеред пари і навіть на іспиті, на роботі і в піцерії. В стані світлої голови і непробудного сну в заметілях другої половини січня. За завісою, через яку не проникає зайве людське і нікчемне цивілізаційне. За завісою, де лишаючись наодинці сам з собою вчишся чути і говорити правду. Вчишся відрізняти зерно від полови, істинне від модного. Вчишся лишати жінку наодинці, коли вона цього просить, і вчишся слухати тих, хто просить себе почути…

Зважте, що то ціла магія. Зважте, вона піддається осягненю, якщо є потрібної сили бажання.

Дні Sex Pistols. Душа розхристана. Джинси порвані. Після пар повертаюся додому по вулиці Франка. Тут пахне свіжим хлібом і сам Луцьк в світлі цього аромату постає якимось затишнішим. Домашнім. Перший курс. Кеди китайські. З Варшавки. Голодний. Вдома на мене чекають мамині вареники, передані ще вихідними. Заходжу у місцеву крамничку старого совдепівського пошиву, купити сметани. На упаковку особливо не дивлюся, щоправда перепитую чи свіжа. Продавщиця у чепчику на голові відповідає ствердно. Дивиться на мене так, наче я прокажений. Традиційно. Приходжу додому. Смажу на сковорідці вареники. До рум’яної хрумкої шкірки. Викидаю в тарілку, розкриваю пакетик із сметаною. Перехиляю… Замість потрібного мені продукту на вареники виплюскується жовтувата сироватка. У вухах Sex Pistols. No future. Сука! Беру цей пакетик і повертаюся до магазину. Заходжу до крамниці і без найменшого попередження починаю чавити вміст кулька на прилавок… в собачу миску для копійок, на її калькулятор, на вітрину з жуйками і скло холодильника, за яким лежить варена ковбаса і дешеві сардельки. Продавщиця кричить, але я чую тільки музику. I wanna destroy the passerby cause! Я йду. На моїх губах грає усмішка Бога. I'm a lonely boy.

Якась із весен за декілька років до того. Мені так подобається ця дівчинка з якою я щоранку їжджу до школи жовтими розвалюхами №7, кінцева яких біля онкодиспансера… Вона чорнява. В неї густі брови і виразна, випукла попа. Вона менша за мене на років два, але я її хочу. Попри відсутність у мені власне досвіду самого «хочу». Мені здається, що коли я бачу її на зупинці, чи в кінці автобусу, моє тіло самовільно починає рухатися в її напрямку. Мені хочеться знати як вона пахне, яка її шкіра зблизька… В кишені куртки касетний плеєр. Рамазанова. Да, не хватило сил, да, не туда просила, что-нибудь, кроме гитар. Відчуваю, що на найближчій дискотеці в школі запрошу її потанцювати… Переступлю через всі свої страхи. Кто показал тебе звезды утром? Кто научил тебя видеть ночью? Кто, если не я? Проспіваю їй на вухо. Я буду твоим НЛО. 14 тижнів тиші. Вона говорила чистою українською мовою. Це збуджувало. Період, коли моє Я рухалися в абсолютно різних напрямках. Паралельно. Бісівські дні.

Декілька років потому. Одна з перших квартир, яку я знімаю на частину своєї законної стипендії, котра тоді перевалила за 100 гривень. Підвал приватного будинку, в якому три кімнати, і одна з яких моя. Сплю багато. Лягаю відносно рано. Після пар як мінімум 2-3 години теж дрихлю. Перед сном слухаю музику поспокійніше. Scorpions. Під ці пісні я прокидався ще років з п’яти, кожного ранку, коли батько вставав на роботу і разом з ним прокидалася наша маленька квартирка. If we'd go again аll the way from the start. Часто зриваюся посеред ночі. Звуки. На столі, який знаходиться на рівні моєї голови на подушці, височіє буханка свіжого хліба. Її в цей момент пожирає велетенський щур. Я рвучко підіймаюся, той кидається зі стола і зникає в кутку… На наступний день перевіряю всі діри. Затикаю їх по-новому пластиковими пляшками. На тиждень вистачить. Let's make this world a better place to live. Хтось розповідає, що зовсім нещодавно щур відгриз у сні комусь носа. В кімнаті моїй сиро і я постійно ховаюся вночі під ковдру. Без носа мені буде куди важче вижити в цьому світі.

Незадовго після того. Весна. Березень. Велетенські кучугури снігу. Бухаємо. Святкуємо щось питомо інтернаціональне… З квітами, листівками і вихідним в універі. Я не певен, що контролюю процес. У вухах ТОЛ. Кавалькада диких емоцій. Чиїсь губи, квартира, ще одна забігайлівка, горілка, її очі, риси обличчя які стають пластиліновими і течуть. Штучність дружнього порозуміння і ситуативного братерства. Ми ніколи не були по один бік барикад, хоча в ті дні неодноразово хляли за одним столом. Закохані бляді, самозакохані бляді. Таксі, безпам’ятство, снігові замети, блювотиння – жовтим по чисто білому. Держава, я з тобою розмовляю. Кадри на ранок. Автоматизм рухів і власне нікчемашество, яке ліпить тебе до стіни і ти намагаєшся зібрати себе до купи. З решток вчорашньої гідності та сьогоднішнього бажання прийти до тями. Хто з нас сильніший, ми ще то побачимо. Посеред пари ти кидаєшся в туалет і світ перевертається. Назавжди. Точка відліку. ПНД.

Десь за декілька місяців потому. Літо. Липень. Вона приїхала з міста за 300 км, а таке враження ніби прилетіла із сузір’я Оріона. Вона говорить, що тут спокійніше спокійного, а мої очі світять ясним небом навіть вночі. Ми гуляємо сонним Луцьком. У вухах System of A Down. Ми майже не торкаємося одне до одного, хоча між нами велика і дика любов. На рівні читання думок і ситуативних взаємодоповнень. Sweet berries ready for two ghosts are no different than you. Після того так багато телефонних розмов до ранку. Я читаю тобі вірші, ти плачеш у слухавку і розповідаєш, як тобі з ним важко. А я пишу тобі перші в своєму житті пісні і вигадую якісь дурні історії про те, як мене тут люблять. З крайнощів на самі небеса. Do we, do we know... When we fly. When we... when we go... Do we die. Схоже ми таки дійсно були з різних планет, але я і досі вірю в ту казку. Краєм душі. Якось згодом, на березі теплого осіннього моря, ще однієї ночі, ми випадково зустрічаємося і так і не знаходимо потрібних слів. Але ти була завжди кращою за мене. Завжди, С.

Минає ще декілька років. Львів. Тернопіль. Луцьк. Дорога. Ліс. Небо. Я… пустий. Розроджуюся постійно новими віршами. Muse. Як завжди мало сплю. Знову поведений на чиємусь милому голосі та власній напівтворчій хіті. Sun in the sky you know how I feel. Reeds driftin' on by you know how I feel. Час, коли з мене почала виходити агресія. Свідомо фіксую – божеволію. Не розлучаюся з навушниками. Копаю вглиб 70-их. Відкриваю нові імена, звуки і гармонії. Ділюся піснями. Hopeless time to roam.The distance to your home, fades away to nowhere. How much are you worth? Вперше внутрішня дискусія серйозно підводить мене до вибору між «потрібно» і «хочу». Я ламаюся, хоча сам процес мені подобається. В ці місяці на моєму обличчі багато прищів. Минають. Щоб в найближчі 5 років навіть не згадати про себе. Справжній перехідний етап. Our time is running out.

Остання весна. В моїх вухах стільки всього, що я навіть не фокусую уваги на чомусь конкретному. Я прийняв у свої вени кінську дозу бурлеску. Я повернувся в розхристані часи Sex Pistols, йдучи на дно під Radiohead. Стільки пісень. Стільки історій. Стільки мене у тому всьому.

… Прощаємося. Йду додому. В світлі ліхтарів спостерігаю як повільно падають на асфальт перші сніжинки нової зими. Спокійно. Ще один звичний пунктир на мапі земної циклічності. Все як завжди, і тільки ми… тільки ми, такі маленькі і смішні люди, одухотворюємо місяці, дні, вечори, сніг, воду, дерево і камінь, закладаючи у них СЕНС. Сенс, якого вони не мають. Сенс, який вони отримують. Одухотворюємо слова. Наприклад, слово ЛЮБОВ – повторіть його про себе разів п'ятнадцять і ви перестанете розуміти, про що мова і що воно зрештою значить. Звучить як удар резинового чобота об поверхню калюжі. І тільки СЕНС, який ми в нього вклали, не дозволить нам на рівні підсвідомого забути, що ЛЮБОВ - це коли часу завжди не вистачає.

В ці хвилини 40-ий безлюдний. Хулігани позасинали біля телевізорів. Передбачливі мами спальних районів доготовують сніданки. Одинадцятикласниці завершують всі переписки в інтернеті. Одне за одним гаснуть вікна і я вкотре ловлю себе на думці, що коли ви читатимете ці рядки, будете переконані – у всього цього є шанси. На майбутнє. На краще. Поки свистить вітер по підворіттях, блимають світлофори і повільно роз’їжджаються у всі сторони світу таксі з найближчої стоянки. Поки тривають ці циклічні рухи… Ви будете певні, що все це неспроста. Нічого з того, що відбувається не може відбуватися просто так, міркуєте ви. Хоча я давно, дуже давно… а можливо з вчорашнього вечора, певен – все в нашому житті випадок. Саме життя – випадок. Її вагітність, його смерть. Їхня пісня і їхня поразка. Її втеча і його неочікуване повернення додому. І все, все, все…

Потоками свідомості по тисячолітньому дереву раціональності. Я представник покоління духовної шпани, яка не ходить в церкву, говорить про Христа, як про друга дитинства і відкидає природу гріха. Шляхи господні невиправні? Ніякої лотереї не існує? Ок. Вчора вона заперечувала існування Бога, на ранок просила в нього щире прощення за свої слова, а вже наступної суботи в найбрудніших сексуальних фантазіях причащалася тілом і кров’ю його біля вівтаря в храмі.

Ми стоячи аплодували. Ми, БОГИ.

… Зиму я завжди любив. Мене знайшли в кучугурах грудня наприкінці 80-их. Я подавав надії на те, що стану кращим ніж ні, хто мене породив, а сам завжди мріяв про те, щоб все було добре і в дні, коли потрібно ставити ялинку, її завжди було за що поставити. Можна навіть без подарунків. Вистачить старих ялинкових іграшок, яким пару десятків років і невеликої торбинки цукерків з мандаринами. Чесне слово.

До того був Миколай. Якийсь рік я знайшов під подушкою різку і два шоколадних батончики. Ще якийсь рік мене потішили старим армійським ременем з п’ятикутною зіркою. Без батончиків. Приймав я це смиренно, але в школі приходилося вигадувати різні небилиці про мішки солодощів та джипи на пультах. Розчарування після передранкових годин очікування того, що хтось з батьків навшпиньках підійде до твого ліжка і вробить якусь приємну каверзу, минало тільки ближче до нового року… В квартирі витав запах ялинки і мені непотрібно було більше нічого.

Хіба «сам вдома», для традиції. Про якого я і досі згадую з теплом, попри все. Казка з дитинства розвіялася з роками, і колишній диво-малюк, який так імпонував тобі своєю безпосередністю, став типовим голлівудським наркоманом, про якого раз в півроку розповідають в ТСН. Чомусь так і не подорослішавши. Мій дід, коли йому говорили, що він відстає від часу, мружив очі і кидав - «в сраці я мав». +100500. Все в нас і наших грудях. Весь сенс. І вся магія тих років.

Підходжу до під’їзду. На лавці поруч бачу якийсь темний живий клубок. Котеня. Руде. Дрібне і перелякане. Беру його до рук, розстібаю куртку і кладу за пазуху. Сніг дужчає і від цього стає тепліше. Моя пора. Мій сенс. Заходжу в будинок. Відчуваю, як під курткою дрижить і сполохано вовтузиться руде монстреня. Нігтями хапається за світер і тягнеться вгору, щоб висунути голову на світ білий. Вдома.

Дістаю невелику тарілку, молоко з холодильника. Наливаю.

- Будеш?

- Мрррняв! – боязко підходить до тарілки. Ноги підгинаються. Несміливо тикається носом в біле плесо в тарілці і починає хлебтати. Я задоволений. Часом дріб’язок вагоміший за високопарні цілі та довгострокові проекти. Часом все що цьому світу потрібно від тебе, вміщається під твоєю курткою.

- Поживеш трохи в мене, а там побачимо що з тобою робити. Знаю я ваш народ котяцький… - Мені завжди здавалося, що всі ці домашні улюбленці не від хорошого життя. Що це перша ознака людської самотності. І тут жодної ролі не грає те, скільки в тебе дружин, а у неї коханців, у нього дітей, а в неї внуків, в тих сестер, чи в цих кумів. Тут як ніде – твоя турбота віддається тобі сторицею. Щось абсолютно нелюдське. Дивлячись на ось того пенсіонера з кокер-спаніелем, чи ту жіночку за 40 з доглянутим підсвинком-ротвейлером, розумієш – поки ми вчимось цінувати чиїсь руки, брати наші менші давно прийняли це як святе святих. А коти… Коти хитріші. Але ніжні.

Сиджу на кухні. Прихилився до стіни. Очі в стелю. Після репетиції почуваю себе абсолютно спустошеним. Янголом. Без крил. Відчуваю, як руде треться мені об ногу. На душі надто спокійно і це насторожує. Якесь тривожне відчуття ледь вловимим протягом пробіглося підлогою та торкнулося ніг. Роблю вигляд, що не помітив нічого.

… Сплю. Сняться величезні портрети, які висять на фасадах будинків по Лесі Українки. Сниться міліція, яка зриває ці портрети зі стін і кидає їх під ноги. Тебе хапають, відпускають і на зміну міліції десь в напрямку від Ковельської рухається шеренга німецьких нацистів з вівчарками. Люди кидають під ноги їм квіти, а хтось вивісив з приміщення колишнього будинку побуту білий транспарант на якому червоними літерами написано – «Індивідуальність – зло! Хай живе зрівнялівка!». Я опиняюся у якомусь підвалі. В кутку, під тьмяною лампою, в синьому забризканому білим фартуху сидить Янукович. Курить цибух без фільтра. Вираз обличчя характерно-тупий. Усмішка п’яна. «Ці жінки кого хоч доведуть до білої гарячки… то їм не так, цьо їм не так. Революцію їм давай. Давай хай вже беруть віжки у свої руки і їбашать». «Віктор Федорович?», - я чухаю шию, відчуваючи як швидко росте моя борода. «Будеш 50 грам?». - Схоже я прокидаюся.

Що за хуйня сниться? Вібрує телефон. SMS від Жанни. Сон минає миттєво. Очі читають рядки в телефоні і я відчуваю як підодіяльник прилипає до моїх в секунду спотілих ніг. Підриваюся, як скажений. Хапаю джинси. Починаю незграбно їх одягати. Падаю, встаю… Хапаюся за телефон і пробую набрати Жанну. Поза зоною. Сука! Шукаю номер Алли… перед очима рядки з sms.

«Сподіваюся, ти не прокинешся зараз. Хочу попрощатися з тобою. Ти єдиний, перед ким мені соромно за те, що я зроблю. Хоч і легко, бо саме ти дав мені розуміння того, що вічність існує. Я свідома того, на що йду. Ми мусимо відпустити себе, якщо хочемо почати все з нуля. Тут у мене не вийшло, може вийде десь-інде. Бережи Іру і зустрічай її після роботи по можливості. І більше цілуй її. Вона того варта. І ще… Дякую, що так легко знаходив потрібні слова, коли світ мовчав. Цілую. В щоку».

Я завжди був недалеким. Я завжди переоцінював себе і недооцінював людей. Складав погано пазли і часто-густо пропускав повз вагомі слова. Остання осінь була важкою і солодкою. Перша зимова ніч підводить її лихі підсумки. Зараз я готовий відмовитися від всіх Миколаїв, ялинок та нових років. Аби тільки знати, що вічність пізнається і іншими шляхами.

- Алла, де перша партія самогубців? – я майже кричу.

- Яка година, мен?.. Чорт, ти що – здурів? – сонна, хрипка, в’язка і неприємна.

- Де перша партія самогубців, ще раз питаю? Відповідай!

- Вони в Гаразджі. Що ти задумав?

- Де саме? Я мушу зараз туди терміново поїхати…

- Адреси точної не пам’ятаю. Десь від повороту центральної дороги, в напрямку дитячого табору. Там приватний будинок орендований. Думаю, розберешся…

- Дякую.

- Я тебе прошу, не роби нічого дурного. Це бізнес.

Я її не чую. Вибігаю на вулицю, стрімголов лечу до ківерцівського кільця з надією зловити там таксі. Сніг тонким килимом вкрив асфальт і я лишаю по собі виразні сліди. На ранок ні снігу, ні моїх слідів тут не знайдуть. Я повертатимуть іншими шляхами, а для снігу, який залишиться хоча б на декілька днів, ще надто рано. Повітря не вистачає, в животі гупає стос каменюк і мені здається, що ще мить і я втрачу свідомість. Відчуття таке наче балансую на краю прірви. Надто слизько… Заскакую в перше ліпше таксі.

- Куди їдемо? – Шеф сонний і неповороткий.

- Гаразджа. Там зорієнтую куди… - Масую скроні. Кусаю губи.

- Як скажете. – «Ланус» повільно рушає і на мить я повертаю собі віру в чудо. На мить.

Водій перемикає радіостанції. Музика, чиїсь голоси, притрушений снігом і пустельний Луцьк за склом. Тепло, яке огортає ноги. Жанна, яка закриває очі коли співає. Жанна, яка сміється і обіцяє, що кине курити. По той бік ефіру розмова…

- … і ці повідомлення приходять з усіх областей. На ринках зараз дуже важко купити свічки, до прикладу. Люди сприймають інформацію, особливо не обробляючи її, не піддаючи сумнівам. Попри спростування науковців, церкви. Характерна для українців паніка, як наслідок низького освітнього рівня нашого населення. Як наслідок 70-літніх зомбувань радянською машиною. Давайте пригадаємо, як свого часу суспільство накрило інформаційною хвилею про страшну епідемію грипу. І тільки за деякий час виявилося, що смертність тих днів була на рівні попередніх років, а то і менша. Як би не звучало це фантастично, але чимало людей захворівало і помирало від хвороб, у які вони просто повірили. Але яких не існувало. Тут щось схоже.

- Чим вся ця ситуація загрожує нашому соціуму?

- Кінця світу точно не буде. Але масовий психоз, який нині активно підігрівається публікаціями у ЗМІ, може мати специфічні наслідки. І тут люди можуть переступати межу. Питання життя і смерті як ніколи актуальне. Суїцидальні настрої зростають. І навряд тут допоможе церква, психологи чи скажімо якісь спростування ЗМІ. Процес запущений.

- Що б ви все таки порадили нашим слухачам?

- Будьте пильнішими з тими, хто поруч вас. Кінець світу річ абсолютно безпечна з позицій глобального бачення, але в кожного індивіда свій персональний кінець світу. Головне, не спровокувати його передчасно.

Музика. Я буду долго гнать автомобиль… Передчасно. Спровокувати. Пильнішими…

Відродження. Рівненська. Після сіризни останніх декількох тижнів легкі снігові шати Луцьку відверто личать. І хоча я роблю вигляд, що мене це зараз торкає і намагаюся робити вигляд, що не думаю про Жанну, серце моє калатає так, що навіть таксист підозріло зиркає на мене і так і норовить про щось запитатися. В цю секунду я ненавиджу це місто за цю сіризну, за ці темні двори, за цих недомірків у футболках «арії», за сирі підвали і глухих самовдоволених людей. Я ненавиджу його за це вічне демісезонне болото, в якому грузне покоління за поколінням.

Вилітаємо за місто. Дорога кращає. Швидкість збільшується і я кормлю себе сподіваннями, що встигаю. Що музика звучатиме. Свічки горітимуть і хтось обов’язково в кінці чергового розділу скаже, що життя прекрасне. Що ми ще не раз обісремо нашу владу, розкритикуємо, але заслухаємо до дір новий альбом Вакарчука, ти скуриш п’ять цигарок, а я вип’ю пару літрів соку під погожим небом вересня десь на літній терасі «кораблика». Далеко не раз ми пройдемося проспектом Волі, зустрінемо з десяток старих знайомих, хтось з принципу з нами не привітається, бо ми виглядатимемо надто щасливими і на прощання ти традиційно скажеш, що цей вечір міг бути і кращим, але богиням немає на що нарікати і тому на цей раз я пробачений. Не раз я ще почую від тебе, що життя ще те лайно, і знатиму, що ця пісня триватиме ще довго…

Кільце. Гаразджа. Поворот. Ліс. Сніг. Швидкість плавно стишується і коли зліва починаються приватні будинки, я прошу водія ще сповільнитися. Світло фар вихоплює новенькі паркани, фасади охайних пустих будиночків, голі стовбури дерев. Стоп… Бус. І світло горить у вікнах. Прошу зупинитися. Кидаю водієві 50 гривень і йду. Спочатку як у заповільненій зйомці, бо ноги наче ватні, але з кожним кроком все швидше і швидше. Ще трохи, і на все це можна буде дивитися збоку.

Хвіртка відкрита. Доріжка з плитки присипана снігом. Слизька і непевна. Сходи. Двері. Натискаю на ручку, і заходжу всередину. Трійко людей сидить на диван і жмулить пиво. Погляди байдужі і помітно сонні. Серед них впізнаю одного. Той в темі, розповідав мені напередодні зустрічі з першою партією самогубців про клієнтів фірми.

- Де вони? – Мій голос зовсім не мій. Писклявий і гидкий.

- Здоров, мен. Всі в залі. Перша партія пішла. Все як лікар прописав. – Вони сміються і мені хочеться когось в’їбати за це. Я відкриваю ще одні двері. Під колінами починають штрикати тисячі голок. То страх. Йобаний нахуй страх. В кімнаті темно і спекотно. Запах медикаментів і поту замішаного на антиперспірантах. Намацую вмикач поруч з дверима…

Кімната простора. Майже пуста. Посеред неї одна біля одної стоять вісім кушеток. Вісім тіл. Очі у всіх закриті, руки складені вздовж тулубів. Все. Нутром відчуваю, що жодні швидкі нікого з тут присутніх до життя не повернуть. Жанна майже по центру. Красива до бісиків. Волосся розпущене, спадає до підлоги… Підходжу, весь трясуся, падаю на коліна біля її узголів’я і починаю плакати. Вода з моїх очей крапає на її ще тепле обличчя. Я протираю його, цілую її в очі і плачу. Поки ніхто не бачить. Не бачить моєї жалюгідності. Не бачить розпачу людини з покоління духовної шпани, яка пропагує філософію спротиву, реінкарнації та свободи і плаче на колінах, бо несвідомо відпускаючи, по природі своїй не здатна взяти і відпустити…

… Додому суну ногами. Вздовж дороги. Десь далеко з-за спини по лінії траси за мною тягнуться перші пасма ранкового світла. Поруч пролітають вантажівки, маршрутки, поодинокі авто. Десь далеко чути гудіння потяга. Десь за пару кілометрів на захід прокидається Луцьк. Ноги мої змерзли, я майже не відчуваю рук, але і досі відчуваю запах волосся Жанни. Воно пахло травневими травами, духмяними і справжніми. І аромат цей не псував ні запах медикаментів, ні запах тих, хто за межу пішов точно таким, яким зранку виходив по хліб до «вопака».

Дістаю навушники з внутрішньої кишені куртки. Вуха оніміли, але я не відчуваю болю як такого. Все притупилося. Звелося до далекої лінії горизонту, до якоїсь химерної перспективи, яка чекає на нас за рогом. Ти вживаєш героїн, ні, це не ти, це він тебе вживає. Я живу в світі гітар. В світі лампового звуку і спущених струн. Мені вкрай не хочеться повертатися до цієї реальності. Прив’язуватися до чогось чи до когось, відповідати за щось чи за когось. Якщо в мене коли-небудь буде дочка, я назву її Жанною, навчу грати на гітарі і дам їй можливість бути вільною у своїх бажаннях. Зуб даю. Глузд як шльондра, думки як птахи.

Я навіть не уявляю, як проживу найближчий день чи два… Що говоритиму тобі при зустрічі і що говоритимеш мені ти. Не існує причин, щоб іти молодим.

Хай прийде концентрована біла тиша. Хай випаде трохи більше снігу. Ми поставимо ялинку і я спробую заспокоїтися. Коли вішатимемо на неї іграшки я буду думати, що все випадком ВИПАДОК – кожна емоція і кожен світ. Якась іграшка випадково впаде, розіб’ється і я подумаю, що по той бік химерної перспективи як мінімум є щось ІНШЕ. Відмінне від сірості, яка породжує чорноту. Варто навчитися відпускати. Варто берегти в собі краще з того, що було, бо лихе повсякчас говоритиме до тебе тривожним голосом твого персонального досвіду. Закрити очі. Все, все, все…

… Якось дуже давно, один чоловік, який нині живе в столиці і вкрай рідко згадує про дні, коли нашу свободу визначала відсутність грошей, а не їх присутність, сказав мені: «Мен! У тебе одна серйозна проблема: є твоя думка і всі інші – неправильні!!!». Ми стояли на тротуарі посеред Винниченка, був червень і я мав цілими одні джинси, пару футболок та кеди. На голові в мене була не першої свіжості копна розбурханого вітром волосся. За плечем вбогий наплічник у якому я таскав все на світі і книги в тому числі. В голові моїй на той час теліпався стос непотрібних енциклопедичних знань і рване шмаття різної дурманної філософії. Насправді я знайшов що відповісти йому…

- Знаєш, я цього не стидаюся. – Я підняв очі до неба, примружився і засміявся. Прогорнув волосся з очей. – Знаєш на чому тримається цей світ? На тому, що ми до кінця лишаємося собою. Ніхто ні в кого не виростає. Ніяких слонів і черепах. Ніяких гріхів і індульгенцій. Світ – це наші з тобою крайнощі. Від найкровопролитнішої війни до найжертовнішого кохання. Шальки терезів, які повинні урівноважуватися. Для гармонії. А життя… життя прекрасне не тому, що воно таке довговічне місцями красиве. Ні. Воно прекрасне, бо ти маєш можливість відчувати цю неповторну мить… Воно прекрасне, бо ми молоді і нахабні, матюкливі і пустоголові. Ми слухаємо, але не чуємо. У нас є наша думка і наша дитячість. Це і є справжнє життя. І мені хочеться вірити, що я з цим проживу ще довго. Зрештою, це відчуваєш тільки тоді, коли робиш те, що хочеш, а не те що маєш робити.

То був перший раз в житті, коли я свідомо назвав це плинобуття прекрасним. У мене були на те вагомі підстави. У мене була своя думка і всі інші – неправильні. Жанна – лети!

Далі буде…

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ
розділ ВОСЬМИЙ
розділ ДЕВ'ЯТИЙ
розділ ДЕСЯТИЙ