Життя прекрасне. РОЗДІЛ 10

Розділ 10 Макс сидить за столом навпроти мене. Між нами камера на невеликому штативі, націлена в його засмагле обличчя. Двері балкону привідкриті і по ногах тягне зимою. Проникаючи крізь в’язані шкарпетки на них та ледь тліюче тепло батарей, холод забирається під саму шкіру. Час від часу встаю і налягаю на батареї руками. Всотую схололу гарячковість пофарбованого в брудно-біле металу.

Я справжній шмат айсбергу з крайньої півночі. В голові свіжо та чисто.

Як для цих чудернацько-химерних днів середини листопаду 12-го року.

Моя задавнена хвороба надавати певним відрізкам часу якоїсь сакральної знаковості.

Згадую початок цієї осені. Скільки вічностей тому це було? «Забули дихати» (с).

Макс спокійний. Справжній філософ. Без запилюжених фоліантів в сумці на плечі та високопарних міркувань про відносне. Зазвичай. З нотками ледь вловимої зверхності в погляді та майже невидимим, але таким відчутним світлом якогось таємного знання, яке струменить з його розхристаного нутра. Не курить. Дивиться то на мене, то в стелю, то в камеру. Перебирає в руках намисто із біло-жовтавих бусинок. Те тріщить в його руках і мені видається, що ми десь в самому серці Гімалаїв. Вище високого. Хочеться зафіксувати кожну секунду цієї реальності. Розкласти її на мініатюрні пазли, складаючи згодом які, відчуватимеш як сверблять в нетерплячці кінчики твоїх пальців. Лоскотно і трепетно. В передчутті потенційної об’ємності посталої панорами…

- Ти готовий? – Його очі зараз більші звичного і це лякає. Декількатижнева щетина, яка повільно перетворюється в бороду, робить Макса далеким. Місцями чужим і вкрай незрозумілим. Затертою іконою з модних хіпстерських картинок та напівлегендарних розповідей про диво-музикантів з європейської глибинки. Мені видається, що це образ і подоба святих…

- Завжди готовий. Моє діло сьогодні маленьке… - Я дістаю з потойбіччя, яке знаходиться в шафі, стару червону байкову сорочку і одягаю її поверх потріпаної роками футболки «ramones». В такій сорочці батько ходив ще в 90-их. В чорно-білій, щоправда. Просяклій запахом дешевого одеколону «красная москва», який не вбивало навіть прання. Яким би він не ставав пізніше, мій життєвими обставинами а не природою обраний батько, я запам’ятаю його саме таким. – Так буде краще. Справа відповідальна, курва її туди.

- Розумієш, мен… Це має бути такий собі заповіт. На майбутнє. На всяк випадок. Ну знаєш… Раптом мене завтра до смерті затрахає якась хтива інструкторша з тренажерки, чи балкон десь в старому місті впаде на голову. А так, я хочу щоб мене почули. Відкрили, увімкнули і зрозуміли, чим я жив, для кого чи чого, що любив, з чим боровся. Таке. Який чай любив, приміром… Я само собою особливо не готувався, сценаріїв не писав. Тому… як піде так і піде. Головне, зробити це чорне діло. Хай лежить собі, на всяк випадок.

- І все таки – це не могло почекати? – Я думаю зараз про Іру і її маленькі вушка, які так люблю обсипати поцілунками. Від яких вона червоніє і вкривається гусячою шкірою на руках. Думаю… Думаю, що став надто ніжним в останні тижні. Думаю, що думки можуть завести мене надто далеко, якщо довірити їм себе теперішнього. Такого розбурханого і два місяці нестриженого.

- Почекати? Боюся, що з такими темпами життя я… ще дивись… і дочекаюся. – Намисто в руках Макса затріщало гучніше. Усміхається. Нервово якось. – Маленька пауза і починаємо…

Десь дуже далеко, з самих глибин квартири, можливо з кухні, чи від нових сусідів збоку, долітає голос Тома Йорка. Дуже… дуже тихо, але так пронизливо і тонко, що кожним нервом відчуваєш переливи звуків гітари і голосу схибленого британця. Впізнаєш.

No Surprises. Ти в темі.

Від себе не втечеш. Як би швидко ти не бігав і не лишав у минулому тих, хто те минуле творив. Переживаєш цей момент зі мною? Спробуй почути себе. Того, якого закопав живцем у в’язку глину боязні. Спробуй відкрити двері у світ, похований під плінтусом твоєї чергової планки. Твоєї чергової вершини, досягнувши якої, хочеш єдиного – відпустити себе остаточно і у вільному падінні відчути висоту здобутого. Все… Тиша. На старті.

Макс починає говорити… Погляд зосереджений. Дивиться прямо в камеру. Намагаюся зникнути. Розчинитися в стінах, словах і музиці звідкись… з самої музики.

- … ви коли-небудь йшли на дно своєї ванни під Radiohead? Коли ви вимикаєте себе, думки, щоденні інстинкти, цей злоїбучий потяг до змін і якогось ефемерного кращого?.. Вимикаєте всіх тих, кого трахаєте і хто трахає вас. Плавно опускаєтесь під воду. Поки вистачає дихання і свідомості; слухаючи звуки подихаючого світу. Ззовні. Вода в трубах, дитячі крики з-за стіни, меткі удари краплин води, пекельне буркотіння каналізації… так, наче хтось змив чергову партію опущених на днища своїх унітазів душ і ті… з голосінням та диким ревом полетіли бозна в яке пекло. Чи не в тих відзвуках і все наше життя, помережане стінами і потоками екскрементів, крізь які продирається голос Тома? Голос життя. Чуєте? Під водою він звучить по-особливому. Він РОЗЛІТАЄТЬСЯ. Ці брудні гітари, ця флегма, ці соло для таких моральних дегенератів як ми з вами. Чим не наше життя? З його театрально зіграними буднями і шикарно інсценізованими святами… Том, вибач мене, недалекого. Ми живемо в такій периферії, про яку ти міг чути хіба від Анджеліни Джолі на якійсь званій вечері в центрі Лондона. І це не Африка, чоловіче. Це просто ще один край світу. І над всім тим звучить твій голос. Як голос життя. І мене вже не цікавить, що писали в 2011-му про The King of Limbs. Справді… Я почув все що мав. Мен мені в свідки. Lucky.

Макс прикриває рукою очі. Мені моторошно від його серйозності. Від цих перших прогірклих нот в голосі. Від води у цій ванній. Схололій. Як після омивання покійника.

Макс чухає заросле підборіддя, збирається з думками і продовжує. Усміхається мимоволі…

- Кожен з нас був ніким. До пори до часу. Всі ми через це проходимо. От ти став кимось тільки коли зустрів Іру. І можеш не перечити мені. Очі наші говорять більше за наші пиздливі роти, мен. Повноцінність ріже очі обивателя, звична ж половинчастість така звична. Пробач мамо за матюки, але певен… ти вже давно підозрюєш, що я далеко не віфлеємське дитя. You, you… Я от добре пам’ятаю, коли мене визнали. Це було десь на курсі першому. Якось я проводив до гуртожитку знайому. Точно не скажу, як вся та двіжуха почалась, але перед нами виросла парочка лобуряк. Почали лізти до баришні, шарпати її руками. З мене почали стібатися і всяке таке... Було стрьомно, але в свинячий послід обличчям падати не хотілося. І чи то я смак мав, чи то космос в той вечір був за мене, але лобуряки за якихось пару секунд опинилися із зойками на землі, а ми швидко зникли з поля бою. То був перший мій подвиг такого роду. Чесно. До того пиздили в основному мене. Маленька була задоволена. Попри мої руки, які не переставали трястися з переляку. І то нічого, що лобуряки ледь на ногах трималися. Дівчинка тоді поцілувала мене в губи перед общагою і пішла. Видно, була ще тою щебетухою, з уявою. Вранці я йшов факультетом і ловив на собі абсолютно незвичні погляди старших студіків. Як у кіно, мен. Земля пішла з-під ніг. Але я втримався. Далі почалося… І я мав смак, і до мене мали смак, і космос приходив на допомогу.

- А цілісність?.. Хочеш сказати, що ти перестав бути половинчастим, бо на якийсь час став для купки студентів супергероєм? – Я - це просто голос. Я - це стіна навпроти. Я - камера. Я - Макс.

- Цілісність була. Була, мен. Цілісність звали Альоною. Тобі б вона сподобалась, але такою, якою вона була коли була зі мною. Перші місяці. А не тією шматою, якою стала пізніше. Чорнява, розумна, милість цього світу і просто найніжніші руки, які коли-небудь мене торкалися. З нею я був суперменом. Так, мені завжди хотілося для неї кращого, повір. Але як часто буває у таких ситуаціях, в якийсь момент ти сам готовий відпустити своє щастя, аби тільки не бачити як воно тупо здихає в клітці твоїх неспроможностей. Альона. Їй хотілося уваги. Більше ніж будь-чого. В день, коли я перестав говорити їй яка вона хороша і розумна, між нами пробіг той холодок, який пробігає коли на ранок часом не можеш впетрати, хто поруч з тобою і що ти тут робиш взагалі… Це так тупо і до усирачки банально, але коли я побачив її в якийсь день у обіймах голомозого качка, (про типаж йому подібних вона завжди говорила як про якийсь там секс-символ), я все зрозумів. Ні, я не жалкував. Ми гарно цілувалися. В нас був хороший секс і пару змістовних сніданків в ліжку. Одна з моїх тодішніх подруг теж говорила, що я виглядаю цілісним. Повноцінним. З нею. Хоча, я навіть не пам’ятаю, які в неї очі… Зелені, чи можливо карі. Не знаю, з ким вона зараз спить, з футболістом «волині» чи з якимось черговим харизматичним фронтменом, але я пам’ятаю її останні слова… «Макс, визнай, я заслуговую на краще, а ти на щось тобі ближче. Не ображайся тільки». Пам’ятаю. Якщо вона побачить десь це відео, можливо згадає, що я був колись такий. Читав їй Бодлера ночами і малював з натури, а вона називала мене останнім романтиком українського заходу. А не згадає, то я і не подивуюся цій шльондрі. Космос такого не пробачає. Скільки б ти не був впевнений у своїй правоті. Зафіксуй це в своїй милій голівці, Альонка, перш ніж присядеш на вуха якомусь черговому мудаку із своєю ангельською добротою і типу небанальними відчуттями. Я був першим і останнім, хто міг тебе сприймати без мішури і твоєї показухи. Знай це.

Чомусь під останні слова Макса, викинуті в холодне повітря кімнати ледь не криком, повертаюся в останні роки навчання в школі. Я відвідував драмгурток. Грали любе-рябе. Від класики до ледь не порнографії. Про останнє можливо я і перебільшую, але згадуючи роль сутенера у одній з вистав, сонм дівчаток біля себе, кохану, яку звали Віолетта, наркотики і власну смерть на руках у цієї Віолетти, досі не можу зрозуміти, де в цей момент була школа, батьки і Господь Бог?)) Я не моралізаторствую. Ні, в жодному разі. Це радше подив. Це радше проекція на майбутнє і моїх потенційних дітей, які, в теорії, в році так 2033-му, можуть зіграти в школі кінченого наркомана чи Ярослава Мазурка за пару годин до самогубства. Втім, мої театральні експерименти на тому завершились. Хоча грати я не перестав. Для тих, хто більше потребував вистав ніж мене справжнього.

- З того часу я перестав особливо довіряти людям. Про пресу і ТБ взагалі мовчу. Про глянець і всі ці шоу для імбецилів. Так, так… Хочете подивитися як наше бідоття спостерігає за цими типу зірками, за їх копирсанням у власних фекаліях? Хочете подивитися як людей вчать злісно заздрити? Поспостерігайте за ними. Якщо вважаєте себе іншими. Як вони, вечорами, немічні і втомлені, після робочих днів, ринків і заводів, уроків і пар, побачень і вимушених офісних трахів приростають до своїх екранів і живуть чужими життями. Це просто геніально! Хіба можна уявити кращий спосіб втечі, абстрагування? Хіба можна уявити кращий засіб стирання відмінностей між нашими обличчями? Так, ми маємо різний колір волосся і різну кількість родимок на правій половині обличчя, але нас єднає заздрість. Маємо кому заздрити – маємо сенс жити. Більше того, ми платимо за це. Підписуємося, оновлюємо гаджети і обговорюємо всю цю хуйню на обідніх перервах та в скайпі в робочий час. Мамо, пробач, але твої серіали – це йобаний стид. Це клоака нашої периферії. Хіба могла ти відкрити для себе Тома Йорка? Street Spirit. Ніколи. І не тому, що ти з іншого покоління. Ні. Після всього цього, мамо, чому ти дивуєшся, що ми стали не такими, якими ви хотіли нас бачити?.. Та ми робили тупо все, щоб не бути такими як ви. Все. На зло. Я повторюю тисячі раз до мене сказане, але я мушу про це сказати. Хоча б комусь.

В кімнаті стає зовсім прохолодно. Небо сіро-металеве і з’являється відчуття наближення снігу. В наших стінах пахне горами. Сьогодні ми десь в самих мізках Тибету. Звичайні люди. Жителі помірних широт з помірно-теплими серцями та вічно непогашеними кредитками.

- Знаєш, я ще готовий повірити якійсь зірці з екрану. Віриш, торкання до музики чи якогось мистецтва навіть тварин робить більш людяними. Так. Але коли мене просять повірити в чергового вождя чи партію, ловіть мій шлунок, а то я випадково обригаю вас з ніг до голови… Вашими програмами, лозунгами та обіцянками. Коли мене просять повірити в те, що політика це благо, мене вщент розбивають конвульсії. В мене припадки істеричного сміху і не приведи господи, щоб перед тим я випив молока. Thinking About You. Я не виключаю, що десь там, на крайній півночі та в напрямку Атлантики все по-іншому. Але тут… Тут Альонки, мамині серіали та з кожним роком все менше снігу. Тут, мен, кінець світу, від якого ти страхуєшся персональним кінцем за якісь там пару сот баксів. Хіба ні? Том би зацінив. Karma Police.

- Тут в кінотеатрах показують екранки… - Неочікувано кидаю я.

- Тим паче. Все норм? Я говорю по темі, вичерпно? – Макс ріднішає.

- Думаю, краще про себе і не розкажеш. Головне, зметикуй до кінця, що заповідати будеш. Це ж для якихось нащадків, навіть якщо вони наші ровесники.

- Не хорони мене завідомо. Я подумав, що не проти ще один раз дати Альонці під хвіст.

Сміємося. Є щось у цих хвилинах такого, що ні в які словесні схеми не впишеш. Не проспіваєш жодними хітами і не намалюєш на жодному полотні. Цього не вловить ні об’єктив, ні телескоп. Ні руки скульптора, ні руки хірурга. Коли ти, ні більше ні менше – відчуваєш себе на своєму місці. Коли ти відчуваєш на мапі свого життя крапку власного старту та крапку фінішу. Коли тримаєш цю священну приреченість на розкритих долонях, затамувавши подих і надувши щоки. Коли почуваєш себе богом. Коли Том звучить, а небо грізно мовчить. Перед бурею. Перед карнавалом життя... ще мить, маленька мить, повітря не вистачить, ти відкриєш рот, із сміхом випустиш з себе повітря і ця фантасмагорія скінчиться. Щоб початися знову. З криком, який сповістить тобі про нову крапку. Нову мапу. Новий світ.

- Були різні часи. Студентські роки навчили мене виживати. Я то худнув, то повертав колишню вагу. Грошей завжди було мало. Мабуть, ніколи не забуду вагони з цементом в районі Стрілецької. Ще та лажа була. Таке не викреслиш з себе. Весь в пилюзі… в роті, в носі цемент… Тіло тріщить, нерви ламаються. Клянеш всіх і все, себе в тому числі. Обіцяєш помститися всім, хто довів тебе такого розумного до такого краю. Але гордість не дозволяє просити в батьків грошей на тусовки. На книжки. На новий плеєр. Нізащо. Приходиш вечорами додому, падаєш замертво на ліжко, вранці ледь ставиш себе нещасного на ноги. Але… але, мен – то була особлива втома! Якась приємна чи що. Точно знаю, що вже за роки, в цих всіх мережевих заробітках та оргтехніці після робочого дня я почував себе виїбаним та висушеним. І тоді згадувалися мішки з цементом і міцний сон після цього, а не квадратна від моніторів голова. З позицій днів це пиздець як довершено виглядає!.. Як ціла гілка деградації людства. І ми… як частина історії, яка твориться на очах.

Макс замовкає, а я згадую як в студентські часи порадив одному обридливому знайомому нехитрий заробіток – складати вдома ручки. Сам я про це чув поскільки-оскільки. Той послухав. Замовив партію ручок, заплатив півтори сотні за посилку, склав їх оперативно, надіслав за якоюсь адресою, ще раз заплативши за посилку і почав чекати на зарплатню. Досі чекає. З того часу я багато кому казав, що за порадами до мене краще не звертатися. Щось із нового послухати – без проблем. Поділитися десятком нових фільмів теж можу. Прихистити на ніч – саме небо за. Але поради… Ні. Тільки без цього.

- … якось природнім чином всі розбіглися. Поруч лишилися тільки ті, хто міг приймати тебе не тільки як чудака, який без напрягу може прокормити себе, живе безтурботно, має достойних баб за спиною. Ті, хто міг приймати тебе у найгірших проявах твого я - в твоєму абсолютному ранковому аутизмі; полудневих педантичних зайобах; вечірній вульгарщині без країв та меж дозволеного. Зрештою, в якийсь момент я почав виходити з дому тільки по справах. Серйозних справах. Все решта вирішувалося в рамках квартири. В рамках комп’ютера, телефона і стін мого нужника. Всі зайві контакти були стерті. Старі, напівживі чи напівмертві знайомі-друзі, пустопорожні розмови при зустрічах. Якщо я і виходив гуляти, то тільки в нічний, заспаний Луцьк. І тільки в колі тих, хто розумів тебе з напівпогляду, я міг лягти на підлогу, закурити, сказати декілька не найрозумніших слів і заспокоїтися. Забути про те, що десь комусь щось постійно потрібно доводити. Пнутися із шкури. Рватися вгору. Том би цього не зацінив. Все справжнє робиться на відвертому похуї.

Макс хрустить пальцями. Звуки гучні і я далеко не з тих, хто скаже йому – Макс, не хрусти, а то пальці будуть трястися в старості. Не буде ніякої старості. Не буде.

- Сам Луцьк став іншим. Люди стали іншими. Так, зараз стадні інстинкти працюють вже далеко не так. Демократія дає про себе знати. Інтернет, ТБ, ця постійна політична клоунада… Кожен намагається знайти якесь своє обличчя. Інша справа, що ні хріна не виходить. Але Луцьк, той, рідний Луцьк, його більше немає. Луцьк тих днів, в яких я разом з друзяками робив карбідові бомбочки, в яких ми стріляли з рогаток у горобців в Ліпінах і каталися на чортовому колесі біля Сапалаївки… він зник. Розчинився в одному з туманів жовтня кінця 90-их. Мало хто знає, але місцеві тумани дуже небезпечні. Вони густіші ніж будь-де в цих широтах. І те, що там зникали і зникають одинокі перехожі, цілі вулиці з будинками, тонуть машини з тролейбусами, це все лірика… В тих туманах свого часу зникли цілі епохи з із своїми поколіннями. Десь між Набережною, Центром, Київським та Теремним. Без сліду. Я і не зчувся, де поділися всі ті, кого я знав, любив і не уявляв без них цього міста. А до цих, теперішніх, я тупо звик. До їх провінційної немічності, хронічної заздрості, дріб’язковості і пафосної недолугості. Всі ці наші горе-журналісти, стоматологи, депутати, громадські діячі, дрібні бізнесмени, музиканти-генії... Поглянь на них. Вони роблять все це не тому, що їм хочеться це робити. Вони роблять все це, бо їм ЧОГОСЬ дуже серйозно не вистачає. А ще частина … про це я вже згадував… мусить постійно доводити світу і оточуючим, в кінці-кінців собі, неперевершеним, що хоч на ЩОСЬ здатна. Це велика духовна ущербність народу, який живе на краю. Луцьк. Коханий Луцьк.

Десь з вулиці долітає кричущо голосний звук битого скла. Кричить жінка. Сигналізація. Гавкає пес. Я закриваю двері балкону. Відчуваю як задубіли пальці на ногах. Макс важко зітхає.

- Якось сумно в тебе все сьогодні. Зазвичай ти інший. – Я думаю про слова Макса і розумію, що ні хріна не знаю Луцьк. Що всі мої слова про це місто це чистої води графоманія і підколодний фарс. Я ніколи не був у тих диких туманах, про які розповідає Макс. Я ніколи не стикався в обличчя з поколіннями тих, хто ходив по цих зниклих у ранковій імлі вулицях. Я взагалі не певен, що хоча б колись, десь зупинюся на якомусь перехресті і скажу – ось мій дім. Моя хвіртка. Мій сад. Мої стіни та моя велика як світ любов. Як би далеко не заводили мене мрії.

Колись дуже давно, якихось три-чотири вічності тому, у році 2004-му, коли країною палали помаранчеві вогнища тієї знакової осені, в один вечір це місто застало мене абсолютно зненацька… З руками у фарбі від примітивних антикучмістських графіті на фасадах будинків. Із замерзлими в льодинки пальцями та жовтим значком на куртці з чотирма літерами. За мною бігло декілька мєнтів, а я, спотикаючись, у дикому відчаї, не міг лишити ці пару сотень квадратних метрів закаулків десь по Хмельницького і з того переляку таки впав. За якусь коротку мить переслідувачі були вже наді мною і всім своїм єством я відчув, що це місто мене зловило. Їх руками, насмішками, тим холодом і сірими стінами. Я і досі певен, що тоді мав накивати п’ятами і забутися про цю пригоду. Але місто мало свій погляд на ті хвилини. Добре пам’ятаю, як ближче до ранку, коли вийшов з відділку, з похнюпленим носом і спаскудженим настроєм повертався додому. Мої 16-ть легко зпереживались. Луцьком клубочився туман… густий, химерний і ні разу не рідний.

- Знаєш на що я витратив свою першу повноцінну зарплату? Ніколи не повіриш. Я тоді зустрічався з однією хорошулькою з Рокинь. Дуже вже мила дівчинка була. Залікувала всі мої душевні рани, виходила мене, на ноги поставила. Після Альонки-підклійонки) Я, до слова, і досі їй вдячний за ті пару місяців. За якесь натхнення. Рухатися, щось робити, жити для чогось чи для когось… Так от, в день зарплати ми на всі гроші купили мандарин, взяли одного знайомого таксиста на бусі і повезли все те в Ківерці, в дитбудинок їхній… Але повертаючись до цієї хорошульки, розумію – тільки вона одними вихідними могла спонукати мене до такого благородства, а вже іншими, на якомусь буржуйському семінарі в Польщі, на балконі готельчику трахатися зі мною на очах у місцевих пенсіонерів. Були часи.

- Та ну… - Мені дико захотілося цитрусових і я облизав губи. Холодні. Шерехуваті. Чужі якісь. Явно скучили за твоїми губами та пальцями. За твоїм волоссям, яке завжди до них липне. За твоїм єством, яке наповнює мене через рот біснуватими зграями непосидючих метеликів.

- Сам не можу повірити, що був таким хорошим. Це все тумани, мен. Ці болота, ці низини висмоктують з нас все НАШЕ. А мандаринок… мандаринок тоді було дуже багато. В дитбудинку дуже зраділи нашому презенту. І хоча ті діти дивляться на тебе так, що вовком хочеться вити, особливо коли ти йдеш звідти, а вони хапаються тобі за ноги і плачуть, воно того вартувало. О… Згадав. Цю дівчинку з Рокинь звали Оля. Зараз вона десь в штатах. Втекла. Дякуючи небу, знайшла в собі сили вилізти з цієї трясовини, хай Бог боронить мене від моїх же ілюзій.

- Ти в Бога вірити почав? Відколи це?..

- Я в нього завжди вірив. Але ніколи не довіряв. – Очі Макса зараз зовсім темні. Два блискучі озера. Один світ під склепінням, обрамленим пасмом чорнявого волосся. Я завжди знав, що з нього вийшов би чудовий пастор чи шаман. З таким поглядом і голосом можна і другу сексуальну революцію організовувати і демократію в країнах центрально-східної Європи на ноги поставити. Інша справа, що чоловіку більше до снаги валятися на підлозі і слухати скрипучу музику з 60-их. Я не можу не любити його за це. Я не можу не любити людей, які мають СМАК. Які знають про щось дуже таємне і які самі стали частиною цього потаємного. Частиною легенди, краї якої проступають крізь туман за поворотом з Волі на Шопена. Мовчи, мовчи…

Ми перетинаємося з Максом поглядами і я ніяковію. Він говорить. Чомусь надто тихо. Я мушу вслухатися. Десь з самих глибин на зміну Тому приходить Кріс де Бург.

- Зовсім недавно зустрів свою першу вчительку. Не бачилися з нею років з десять. Сяє вся. Каже, що то діти і їх вплив. Що ніякі вони не спиногризи. Що треба мати підхід. І самій трохи дитиною бути. Пам’ятає мене добре. Каже, що таких малолітніх психів як я, на її життя випадало не так і багато. Та розмова якось врізалася в пам'ять… Вона запитала, що змінилося з часу нашої останньої зустрічі і я застиг як вкопаний. Слова тупо кінчились. Ти знаєш, мен, як це. А потім… потім з мене вирвалася ціла тирада – я говорив, що навколо стало більше супермаркетів, бруківки під ногами, каналів на ТБ, користувачів інтернету, фільмів, акцій знижок, піцерій, секонд-хендів, мобільних, рок-груп у Луцьку, тьолок з пірсингом над губою, політичних партій, дітей-індиго, іномарок на вулиці Винниченка, поетів і юристів… Я ледь зупинився. Чесно. Катерина Петрівна стояла і дивилася на мене з привідкритим ротом. Чи то я був занадто емоційним, чи то знову небо втрутилося в мої життєві розклади, але вона сказала, що життя і світ дуже змінилися. А я, як і колись, стоячи біля дошки в школі, нервово кусаю нижню губу. В ту секунду я чи не вперше в житті відчув, що історія летітиме далі з нами чи без нас. В самих грудях стало так млосно, що не стало повітря.

Макс замовкає. Опускає очі в стіл. Згадую Одесу. Берег моря. Кінець зими. Холодно і тривожно. Галька, пісок, брудний сніг з льодом, чайки, колючий вітер, поодинокі перехожі. У вухах Рамазанова і чітке усвідомлення того, що через тисячі років на цьому самому березі хтось точно як і я зараз, стоятиме і слухатиме ці пісні. На березі цього самого моря. І стало мені так самотньо і так холодно, наче в на одну коротку мить мене малого вирвали з утроби матері і закинули у відкритий космос. Майже мертвий, але сяючий і величний. І я, мікроскопічно-мізерний, неприкаяною крижинкою, від зірки до зірки, літаю між тими зорями. Так, наче ніколи і не знав, що таке сила тяжіння. Сила тримання тебе, живого і чутливого. Я повертався від моря в хорошому настрої. Мені здалося, що відчувати подібне, це вже велике благо.

- Джоел якось казав Климентині, що чари минають. Що потрібно насолоджуватися моментом. Так мен, я ж все добре кажу?

- Так, а ще він казав, що розчарувався в піску. Хороше кіно. Не пригадую, чи потому було хоч щось таке ж хороше. Чесне слово. Кінематограф міліє, йоб його туди.

- Так, мен, так. В житті кожного чоловіка має бути один фільм, під який він не має соромитися заплакати. І не тому, що сцени там якісь плачевні чи трагедії. Там Лео тоне біля «титаніка» чи Віллі до моря ніяк довезти не можуть. А тому, що це той один фільм, який має торкати глибше глибшого. Фільм, від якого волосся на твоїх яйцях має диба ставати. І це не розділиш з бабами. Не просічуть. Раз в рік, не більше, закриваєшся від всього світу і дивишся. І не їбе. Я плачу разом з Джоелом. І навіть не соромлюся цього.

Ми починаємо сміятися. Гучність з кожною наступною секундою зростає. Сміх стає всеоб’ємним, перетворюючись на щось майже медитативне. В наших колах це називають дурносміхом. В ці хвилини, коли ти судомно витискаєш з себе повітря, б’єш рукою по столі, тупаєш ногою об підлогу і просто не можеш зупинитися, знай – душа твоя відкрита чистій енергії згори. Коли потім відчуєш спустошеність, не лякайся – це природній стан внутрішньої невагомості і гармонії між двома протилежними світами твого Я.

- Мабуть, буду завершувати… Наплів багато всього, без особливого зв’язку та концепції якоїсь. Але думаю, хоч щось з важливого мені сказати вдалося. В тебе, мамо, за матюки я вибачення просити не буду. Прийми мене, свого сина, таким яким я є. Всі інші, про кого я згадав… Хіба Луцьк. Ти став іншим, але лишився моїм. Така істинна сутність будь-якої любові – ти любиш не за щось, а за те, самобутнє і природнє, що бачиш і відчуваєш перед собою. І ти, мен… Будь собою, бо все інше мотлох прибазарний. І наостанок мого звернення. Ходіть частіше до тих дітей в Ківерці. Можете навіть без мандарин. Просто ходіть. Бо там теж восени густі тумани і чорт ногу зламає дістатися протилежного берега.

Тиша. Зависла в кімнаті. Стало відчутно тепліше і я почав ворушити задубілими пальцями.

Макс чухає бороду, піднімає до мене очі і тихо питає:

- В тебе є щось поїсти?

- Щось придумаємо. Ти задоволений процесом?

- Так. Слова, як завжди самі вибирають тебе, а не ти їх, але справа зроблена. Дякую.

- Зварю макаронів. Добро?

- А що ти ще мені міг запропонувати? Це тільки бруківки стало більше і порно каналів.

Сміємося. Витримано. На кухні. Від сусідів чутно музику… Все це вже було. З цим світом. І Том Йорк співав. І ми гріли руки над камфорками. І розсипали макарони по газовій плитці. Зуб даю. І Луцьк в листопаді вечорами видавався пустим і безлюдним. І Джоел говорив, що закохується в кожну жінку, яка проявляє до нього свою увагу. І за краще не питати звідки я це знаю. Розуміння тобі нічого не дасть. Спробуй відчути це на рівні випадкових торкань зап’ястями.

… Вечір. Луцьк як завжди гарніший, коли ховає зайве. Я не дуже люблю ходити за руки, але коли тримаю зараз твій маленький кулачок у своїй долоні, коли передаю йому тепло своєї руки, коли намагаюся відчути тебе втомлену і злегка роздратовану пробками в цьому маленькому місті, мені видається, що це має сенс. І мій поцілунок в твою холодну щоку. І твоя зніяковілість. І ці таксисти, які смітять лушпинням під ноги, - навіть це вписується в картину. І цей таємничий «бетеер», з якого кричить «скорпіонс» і який помчав по Волі в напрямку Київського.

В якийсь момент ти зупиняєшся, береш моє обличчя в свої руки, мінімально підтягуєшся і смачно цілуєш мене в ніс. Мурахи, мурахи, мурахи… Їх так багато зараз за коміром моє сорочки.

- За тиждень буде сніг. Губами відчуваю. Спробуй…

Мені здається світ зупинився. Чуєш як голосно мерехтять зірки у небі над цим містом?

Далі буде…

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ
розділ ВОСЬМИЙ
розділ ДЕВ'ЯТИЙ