Як зробити Луцьк хоч трохи вільнішим від хамів: маленький приклад

Сьогодні ми з донею, як завжди, гуляли у своєму районі поблизу Львівської. Назустріч йшли четверо хлопців років 23-28, дуже сварились. Потім двоє з них почали бити одного, четвертий спостерігав. Били, мовляв, за те, що той когось з них якось неугодно назвав.

Дійшло до того, що побитий скрутився клубочком під ворітьми наших сусідів, а ті двоє просто-таки добивали його ногами в обличчя, по всьому тілу. Я такого ще ніколи не бачила, навіть у фільмах.

Це все спостерігала ще одна сусідка – старенька бабця, її родич, якась перехожа. На наші вмовляння не чіпати хлопця вони не реагували, оскільки до того ж були п’яними. Тільки четвертий був більш-менш адекватний і коли спробував їх розборонити, теж отримав кулаками.

Я викликала швидку допомогу і міліцію. Моя дитина заснула, і я відвезла коляску додому, а сама повернулась на місце пригоди з собакою, про всяк випадок. Ще встигла побачити, як ті двоє відтягнули побитого у чийсь двір, а самі вийшли, ніби нічого й не було. Прибула швидка, а жертви – немає. Ми пішли туди, куди засунули побитого, майже повністю роздягненого хлопця, однак нікого вже не знайшли. Швидка поїхала.

Я відійшла і почала гуляти з собакою, очікуючи на приїзд міліції. Троє розбишак стояли, щось говорили, кудись дзвонили. Про виклик міліції вони не знали. Стражі порядку прибули досить швидко. Почали в’язати двох забіяк, на яких я вказала. З величезним трудом вони наклали на них наручники.

Господи, я ніколи не здогадувалась, що на світі є такі чоловіки, якби не побачила на власні очі! Ну, їх і людьми важко назвати, не те, що чоловіками. Перший з них пручався страшенно, кричав про свої права і т.д. Коли опинився в машині, то так хотів вирватися, що авто тряслося. Коли почали в’язати другого, він скрутився і почав плакати, щоб викликали швидку, бо йому погано.

Якщо чесно, тут я поспівчувала працівникам міліції, адже працювати з виродками – це ще треба мати витримку і силу! Зауважу, що той, який в машині, весь час хотів зі мною поговорити про справедливість і нагадував мені, що в мене ж дитина. Коли ж я запитала, чи справедливо двом бити одного, він не мав що сказати.

А що ж жертва? Четвертий, адекватний, весь час йому дзвонив. Той або вибивав, або не брав слухавку. Я подзвонила йому зі свого телефону, представилась, попросила підійти на місце, де його били. Андрій (так його звати) сказав, що розбереться зі своїми друзяками сам, не хоче мати діло з міліцією і що це не моя справа. Я відповіла, що мені шкода, що його так мало побили, що він ще мав силу втекти і тепер боїться показатись…

І тут я пожаліла, що викликала міліцію. Бо бажання справедливості і щоб винні були покарані вже мільйон разів вилазило мені боком. Згодом вийшли деякі сусіди, питали, що трапилось. Я розповіла, що двоє побили одного до крові, майже до смерті.

Сусіди підтвердили, що хлопці не з нашого району. Виклик міліції я мотивувала тим, що майже за два роки проживання тут жодної бійки не бачила, в нас завжди все тихо і спокійно, міліціонери теж сказали, що викликів сюди фактично не отримують. І я не хочу, щоб якісь приблуди псували атмосферу на моїй вулиці, щоб влаштовували бійки на очах моєї дитини серед білого дня. Бо де гарантія, що завтра вони її не пограбують чи не зґвалтують? Адже п’яному та ще й дурному море по коліна.

Зрозумівши, що жертва Андрій до нас не покажеться, один з міліціонерів за моєю вказівкою пішов до сусіда, який теж бачив бійку, брати пояснення. Той пояснюючу давати відмовився, погодилась друга сусідка. Я сказала, що постараюсь зробити все, що потрібно, але мені не важливо, щоб вони посиділи добу в міліції чи ще якось були покарані. Мені насправді важливо, щоб вони це запам’ятали і більше такого не повторювали. Хоч дуже сумніваюсь, що так і буде.
Пізніше в їх очах я й так побачила страх, нерозуміння і протверезіння. Той, що адекватний, почав розказувати, що в нього троє дітей і що вони, звісно, сьогодні перебрали, і що такого більше не буде. Читати їм мораль у мене не було ні сил, ні бажання. Прокинулась моя доня, і вже з нею я диктувала пояснюючу записку просто на вулиці. Мжичив дощ, темніло, холодніло…

Троє міліціонерів з двома хамами, які зчинили бійку на вулиці Красовсього, поїхали. Четвертий, адекватний, забрав порвані і брудні речі побитого і пішов собі. Ми повернулись додому.

Міліціонери дзвонили мені двічі, ще щось уточняли. Ну, а я не переживаю, що ці розбишаки ще десь колись мене побачать і щось мені чи моїй дитині зроблять. Я такого просто не боюся. Бо за два з половиною роки життя в Луцьку це п’ятий раз, коли я викликала міліцію або ж швидку просто на вулиці, жодного разу не пройшовши мимо того, хто потребував допомоги. Повірте, за вісім років життя у Львові таких випадків було набагато й набагато більше! Луцьк – набагато комфортніше місто для спокійного життя, і я хочу, щоб воно ставало ще кращим. Без хамів і виродків.

Є таке філософське питання: «Де твоя Батьківщина?» Кожен відповідає по-різному, моя відповідь така: «Батьківщина – там, де безпечно твоїй сім’ї». І хоч цим описаним маленьким прикладом я не зміню ситуацію в цілому, я не зможу зробити цих хлопак героями ТСН чи інших ЗМІ, я не вкладу їм в голову хоч частину розуму, але мені важливо, щоб на моїй вулиці і біля мого дому було безпечно. Як каже Андрій Пальчевський, чим більше ми говоритимемо про виразки нашого суспільства, тим більше шансів матимемо померти у справедливій країні.

P.S. Розв’язка ситуації відбулась через чотири години після пригоди. Подзвонили з міліції, сказали, що знайшли Андрія, він заяву писати не хоче. Інші протверезіли, сказали, що такого більше не буде і попросили пробачення. Їм виписали штраф у розмірі 51 гривня. Якщо вони його не заплатять, їх судитимуть. Мені боятися нема чого, бо мене вже й не пам’ятають. Подякували за співпрацю. Ну, і для чого все це? Що за закони? І як тут жити далі?