Революція чи переворот?

«Можна деякий час обманювати
багатьох, можна тривалий час
обманювати декого,
але не можна весь час обманювати всіх».
(Авраам Лінкольн)

7 листопада – річниця кривавого більшовицького перевороту. Ця дата збігається з днем народження одного з головних організаторів цього злодійства – Лейби Бронштейна-Троцького.

Якщо читач познайомиться з історією Троцького, викладеною в його книзі «Моє життя», то знайде підтвердження, що революцію робили ті, хто не міг реалізувати себе при царизмі.

У ХХ столітті трапилось щось фантастичне і незрозуміле, - робить висновок член проводу Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Микола Лисенко. – Купка заїжджих «професійних революціонерів» (єврейських гангстерів) на чолі з Леніним і Троцьким використала труднощі затяжної війни. За гроші Німеччини здійснила державний жовтневий переворот 1917 року і майже на ціле століття заволоділа найбільшою державою світу. Задуривши голову простому народові бурхливими гаслами: «владу - народу», «землю - селянам», «заводи - робітникам», «мир - народам», більшовики встановили небачений в світі червоний терор. Пізніше юристи світу оцінять діяльність цих головорізів такою фразою: «Людство за всю свою історію не бачило такого масового знищення невинних людей».

Як це було – свідчать факти…

* * *

…Більшовики, переконавшись, що при дотриманні правил демократії влади не доб’ються і втратять те, що встигли хапнути під час жовтневого перевороту, негайно розпочали громадянську війну, до якої закликав «вождь». Криваву вакханалію спрямували на те, щоб Росію, одну з наймогутніших держав світу, роздерти, розгромити «до основания, а затем …».

«Вчення» Леніна про демократію, про державу, про свободу і рівність – це коктейль лжетеорій утопіста, що засвідчило застосування на практиці. Ленін - князь темряви, вождь світового експерименту, начальник тоталітарної республіки і терорист-глобаліст, - прийшов до висновку київський дослідник Василь Мазорчук.

«Диктатура пролетариата –это ничем не ограниченная, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненная, непосредственно на насилие опиравшаяся власть»; «чем демократичнее «государство», состоявшее из вооруженных рабочих и являющееся уже не государством в собственном смысле слова, тем быстрее начинает отмирать «всякое госудаство»; «уничтожение классов – дело долгой, трудной и усердной классовой борьбы, которая после свержения власти капитала, после разрушения власти буржуазного государства, после установления диктатуры пролетариата не исчезнет, а только меняет свои формы, становясь во многих отношениях еще ожесточеннее»…».

Якщо простежити за міркуваннями В. Леніна про суть більшовицької диктатури, то знайдемо відповідь на питання: чому диктатура тільки революційного, а не всього народу?

«Потому что во всем народе, страдающем постоянно и самым жестоким образом… есть люди, забитые физически, запуганные люди, забитые нравственно, например, теорией о непротивлении насилием, или просто забитые не теорией, а предрассудком, обычаем, рутиной, люди равнодушные, то что называется обыватели, мещане, которые более способны отстраниться от острой борьбы, пройти мимо или даже спрятаться… Вот почему диктатуру осуществляет не весь народ, а только революционный народ, нисколько не боящийся, однако, всего народа, открывающий всему народу причины своих действий и все подробности их, привлекающих охотно весь народ к участию не только в «управлении» государством, но и во власти, и к участию в самом устройстве государства».

І такого коктейлю – повні цебрики! Отруйним «пійлом» забивали голови студентам радянських ВУЗів протягом 70-ти років. Чого могла навчити ця піна, до чого призвести, і що можна було побудувати, стало відомо лише після розвалу «імперії зла», яку вибудував «кремлівський мрійник», проповідник класової боротьби.
На тривалий період ленінський привид комунізму переміг з ряду причин. По-перше. Державна влада ослаблена. Лібералізм, демократія і демагогія набридли народу. І московський люд національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії.

Московський народ бачив свій порятунок, насамперед, у твердій владі…

По-друге. Московити після подій 1905 року інтуїтивно відчули дух Європи.

В 1907 році відомий російський філософ Микола Бердяєв передбачав, що більшовицька партія переможе всі партії, бо вона за своєю ідеологією найбільше відповідає світогляду московського народу. О. Салтиков у своїй праці «Две России» зазначав: «Ми, московіти, несемо всю відповідальність за більшовизм. Ми самі покликали його до життя. Він зародився на нашій московській землі. Він є щире московське, національне явище та дуже старого походження.

Споконвічний, престарий, він сидить усередині кожного з нас, москвичів. Тому він і приніс перемогу Леніну в 1917 році і підтримує радянську владу досі. Ленін лише використав реально цей наш рідненький більшовизм у кожному з нас. Більшовизм – це остаточне, історичне завершення будови московської держави…»

Професор Г. Федотов у праці «Судьба империи» писав: «Більшовики захопили державну владу дуже легко в Московщині, без ніякого спротиву. Але в усіх немосковських окраїнах вибухнула запекла війна проти більшовизму та більшовиків… Грунт більшовизму в Московщині підготували: історичне й духовне рабство, община і самодержавство царів. Московський більшовизм є природним витвором історичного життя московського народу. Витвором щиро московським, національним. А накидає світові комунізм Московщина, керуючись лише своїми державними інтересами». Ще в 1906 році Ф. Достоєвський у романі «Бесы» попереджав, якою буде революція.

Московський міністр Д. Толстой у 1875 році писав «…Кожне намагання запровадити в Московській імперії європейські парламентські форми влади – приречені заздалегідь на невдачу. Якщо скинуть самодержавну, деспотичну царську владу, то на її місце автоматично прийде значно деспотичніша – комуністична, за вченням К. Маркса…» Приятель В. Леніна М. Валентінов у своїй праці «Чернишевський і Ленін» писав: «Він (Ленін) є постаттю суто національною, московською, дитиною московського духовного життя. А воно, як відомо, було і є запереченням усього європейського. І Ленін повів свою партію московським національним історичним шляхом».

Павло Штепа у праці «Московство» зазначав4, що московські професори розробляли доктрину так званого євроазійства. Вони визначали азійське походження московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну сили на Азію. Їхній клич: «Москвини, обличчям до Азії!» Це означає: по спинах до Європи.

Вони обґрунтували тези, що Московщина - цілковита природна історична спадкоємниця політичного й ідеологічного капіталу Чингіз-Хана.

Один із засновників І-го Інтернаціоналу, російський анархіст Михайло Бакунін вчив: «Революционер – человек обреченный. Все ненужные чувства родства, любви, дружбы, благодарности и даже самой чести должны быть задавлены в революционере. Он не революционер, если ему чего-либо жалко в этом мире. Он знает только одну науку – науку разрушения».

В програмі революції він писав: «В этой революции нам придется разбудить диявола, чтобы возбудить самые низкие страсти»6.
Тепер маємо змогу аналізувати і робити висновки, «відрізнити зерно від полови». Ще в древньому світі мудреці говорили: «Ale lection ingentum!» - «Книга годує розум!». І щаслива мить, коли можна самостійно відрізнити правду від міфів і брехні. А історія більшовизму та його володарювання наскрізь просякнута легендами.
Висвітлюючи образ «вождя світового пролетаріату», а тим більше – вождя терору ХХ століття, можна спростувати й міф про «Штурм Зимового палацу». Ми пам’ятаємо захоплюючі кінокадри з художнього фільму Есфірі Шуб і Сергія Ейзенштейна. Проте насправді нічого подібного не відбувалося. Штурм Зимового – такий же ефективний пропагандистський штамп, як і «залп Аврори», - переконливо довів дослідник Борис Алмазов7. Якщо б гахнули гармати з крейсера «Аврора», то знесли б всю Двірцеву набережну. Був один холостий постріл з носової (бакової) гармати. По Зимовому били з Петропавловської фортеці, але, на щастя, невміло і невдало.
А що за корабель крейсер «Аврора»?

…Різні бувають кораблі, неоднакові в них складаються їх долі. Але цьому кораблю випала особлива місія – місія виконати волю більшовицьких сатрапів, дати сигнал до штурму Старого світу. Цей корабель знають і старі, і малі. Історія корабля теж його незвичайна. Побудований у Санкт-Петербурзі на грані віків, спущений на воду із стапелів Нове Адміралтейство 24 травня 1903 року. Це – бронепалубний корабель, крейсер першого рангу, в конструкції якого застосовані кораблебудівні новинки і досягнення ХІХ століття.

Назву «Аврора» крейсер успадкував від однойменного сорокачотирьохгарматного російського фрегата, який відзначився в боях з союзною англо-французькою ескадрою, що осаджувала порт Петропавловськ-Камчатський у серпні 1854 року.

Аврора (Aurora) – в римській міфології богиня світанку, у старогрецькій - Еос. Її ім’я надано ранковій зорі (планеті Венера).

Будівництво крейсера велося під керівництвом талановитого російського інженера-кораблебудівника К. М. Токаревського (1857-1904) на Новоадміралтейському і Франко-російському заводах. Броню виготовив Їж орський, артилерію – Обухівський заводи.

Після завершення робіт, проведення заводських і ходових випробувань бронепалубний крейсер «Аврора» вступив у стрій російського військово-морського флоту 29 червня (16 червня за новим стилем) 1903 року.

Потужність корабля – 6731 тонна. Довжина – 126,8 м, ширина – 16,7 м. Три машини забезпечували хід до 20 вузлів.

На озброєнні було: вісім 152-мм гармат на верхній палубі; 24 - 75-мм гармат; 8 – 37-мм гармат; три торпедних апарати. Пізніше кількість 152-мм гармат зросла до 14. Гармати малого калібру у Першу світову війну зняли.

Екіпаж складався з 570 чоловік. Незадовго до російсько-японської війни 1905 року крейсер «Аврора» вийшов у перше бойове плавання на Далекий Схід, але оголошення війни змусило повернутися до Чорного моря, в Росію.

2 жовтня 1904 року крейсер почав безприкладний бойовий похід на Схід у складі ескадри адмірала Рожественського. Командував крейсером капітан першого рангу Е. Р. Єгор’єв.

Загін крейсера здійснив важке півторамісячне плавання неподалік західного берега Африки. 3 жовтня 1905 року ескадра в складі більше 40 вимпелів взяла курс на Корейську протоку. В похмурий день 14 травня вона підходила до острова Цусіма. Близько чотирнадцятої години прозвучав перший бойовий постріл по флагманському кораблю броненосця «Мікоса». Почався Цусімський бій.
В цьому бою крейсер «Аврора» разом з побратимом – «Олег», захищаючи транспорти, вели боротьбу з чотирма японськими крейсерами. Пізніше загін з чотирьох російських крейсерів (в т. ч. і «Аврора») прийняв бій з 10 ворожими кораблями. Осколком, що вцілив у рубку, був убитий командир крейсера Е. Р. Єгор’єв. Екіпаж проявив чудеса мужності і геройства:

- командир Кривоносов схопив гарячий снаряд і викинув за борт;

- важкопоранений матрос С. Борисов зсунув гарячий ящик патронів за борт;

- кочегари і машиністи в складних умовах підтримували хід і маневреність корабля.

В цьому бою на «Аврорі» убито й померло від ран понад 100 матросів. Цілу ніч екіпаж працював, чинив пошкодження.

Прорвавши кільце, пішли на Манілу, і 21 травня прибули на місце.
Американська адміністрація роззброїла обидва крейсери. На цьому закінчився похід «Аврори». У лютому 1906 року після ліквідації пошкоджень крейсер повернувся в Росію. Так завершлось 15-місячне плавання, одержано бойове хрещення.

Згодом були походи в Атлантику, Середземне море, Індійський океан.
Під час Першої світової війни у складі бригади Балтійського флоту «Аврора» несла дозорну службу у водах Фінської затоки. Восени 1916 року крейсер повернувся у Кронштадт для ремонту.

В лютневі дні 1917 році «Аврору» ремонтували на Франко-російському заводі. Могутній і героїчний крейсер став легкою здобиччю більшовицьких агітаторів.

Після Лютневої революції на «Аврорі» вибрали судовий комітет, що став господарем корабля і підпорядковувався тільки Центробалту. Команду переагітували більшовики. На крейсері виступали М. Калінін, В. Володарський та інші революційні пропагандисти.

Матроси «Аврори» брали участь у вуличних боях, двічі зустрічалися з В. І. Леніним. Цьому кораблю більшовики приділяли особливу увагу.

До червня партійна група корабля налічувала 42 чоловіка.
Тимчасовий уряд двічі намагався вивезти «Аврору» з міста та невдало. Головою ревкомітету став машиніст А. В. Белишев. Перед жовтневим переворотом його викликали у Смольний на прийом до Я. М. Свердлова, який призначив А. Белишева комісаром «Аврори». Моряк виправдав довіру ВРК: заарештував всіх офіцерів і зачинив їх у каюті. «Аврора» вийшла до Миколаївського мосту. Під загрозою більшовицького розстрілу капітан Поленов вивів крейсер з Франко-Руської верфі і підігнав до Миколаївського мосту.

О 21 год. 45 хв. 25 жовтня (7 листопада) 1917 року червоний вогонь спалахнув на кріпосній мачті. В ту ж хвилину за командою комісара Белишева прогримів перший холостий постріл. Матроси підтримували «революційний порядок» у Петрограді. 28 листопада 1917 року, закінчивши повністю ремонтні роботи, він пішов з Петрограда в Гельсінгфорс – головну базу ВМФ.

З початком громадянської війни матроси «Аврори» пішли на фронт, дехто з команди одержав відповідальні державні пости. У березні 1918 року контрреволюціонери доставили крейсер на «адську» машину, щоб підірвати його, але це не вдалося. Восени 1918 року «Аврора» перейшла на внутрішню гавань Кронштадта і була здана порту на довгочасне зберігання.

1921 року ІХ Всеросійський з’їзд Рад постановив відродити Червоний ВМФ.

Восени 1922 року військові кораблі знову вийшли в море. Комсомол взяв шефство, і почалось оновлення «Аврори». Комісаром призначили Л. А. Поленова.

Влітку 1923 року крейсер вийшов у море. З 3 серпня шефство над ним прийняв ЦВК.

10 липня 1924 року «Аврора» і учбове судно «Комсомолець» вийшли в далеке закордонне плавання.

1927 року крейсер нагороджено орденом Червоного Прапора.

В період Другої світової війни гармати були зняті і встановлені під Ленінградом, в районі Дуденгофського озера, на Вороновій Горі.
24 серпня 1944 року виконком Ленінградської Ради депутатів прийняв рішення навіки встановити «Аврору» на Петроградській набережній, на Великій Неві. А 17 листопада 1948 року після реконструкції крейсер «Аврора» зайняв своє нинішнє місце.

В день 50-річчя Радянських Збройних Сил «Аврору» нагороджено орденом Жовтневої Революції (1968р).

Крейсер «Аврора» бережно зберігається як історичний пам’ятник жовтневого перевороту і особливо шанується в Росії тепер.

* * *

…Зимовий палац відкритий для обстрілу з усіх боків: і з Неви, і навіть з дахів сусідніх будинків. Його майже ніхто не охороняв і, відповідно, не обороняв. Гарнізон Зимового був сміхотворно малий: жменька ударниць з жіночого батальйону, невеличке число юнкерів, недостатнє для розміщення їх ланцюгом по периметру.

Палац покинули три сотні козаків 14-го Донського полку. Саме того, що в липні розігнав більшовицький заколот. Вони прихопили з собою і дві гармати козачої батареї. Проте це не мало важливого значення, хоча О. Керенський у мемуарах звинувачує козаків у зраді.

З самого початку Зимовий палац був приречений. Однак захопити його все ж було складно, хоча б із-за розмірів. Двох з половиною тисяч матросів вистачило лишеи для того, щоб оточити район і не допустити підкріплення. Американський журналіст і письменник Джон Рід писав, що в той день була субота. Люди йшли в лазню, і їх дуже дратувало, що матроси стояли, взявшись за руки, не пропускали нікого по вулицях, поблизу палацу. Жодного підкріплення не надходило.

Це тільки кіношники змайстрували масовку: вся площа залюднена натовпом з 15-ти тисяч чоловік і в революційному пориві захоплює палац, змітаючи старий уряд. Створений міф. Насправді, «штурмуючих» було близько тисячі осіб. Коли невеличка їх частина викотилася на площу, то вистачило б однієї кулеметної черги поверх голів з балкону палацу, щоб нападники накивали п’ятами. Ніхто не наступав ані з Двірцевої площі, ні з Мільйонної вулиці, ні з боку Адміралтейства. Козаки о 21.40 безперешкодно пішли через площу, по Невському проспекту, в казарми на Обвідний канал. З 20 жовтня їх заблокували броньовики більшовиків. Надати допомогу Тимчасовому уряду козаки не змогли та й не мали бажання.

То хто ж захопив Зимовий палац? Отаман Дутов у середині жовтня 1917 року в інтерв’ю одній російській газеті сказав, що для взяття влади й зміни уряду не потрібні величезні військові частини. Достатньо добре організованої групи підготовлених і озброєних людей.

Професійний військовий добре знав, що говорив. Його висновки впали на сприятливий грунт. Пізніше КДБ і Державне Розвідувальне Управління успішно використовували цю тактику при захопленні влади і зміні урядів у сусідніх державах, зокрема в Афганістані. Можливо, інтерв’ю також читав «наш Ілліч».

Отож, з боку Зимової канавки і набережної увійшла група у складі 200 офіцерів-єгерів, якими командував донський козак, генерал Черемисов – більшовик. Він підкорявся безпосередньо Леніну.

Прибули з Фінляндії, де стояв незайманий Північний фронт. У сучасній інтерпретації таких вояків називають «спецназ». З Фінляндського вокзалу, на який спецгрупа прибула спецпоїздом, перейшли до казарми комендантської роти на Зимовій канавці, де розміщувався госпіталь. Звідти частина єгерів увійшла до Зимового через засклений перехід.

Інша частина єгерів безперешкодно попрямувала до будівлі палацу через відкритий вхід Ермітажного театру. Юнкери, побачивши направлені на них згори (з вікон казарми) рушниці, кинули кулемет на мосту через Зимову канавку.

Темними залами Зимового до кімнати, де знаходились міністри Тимчасового уряду, єгерів провели служителі палацу і власні розвідники, які знаходилися в палаці зранку 25 жовтня.

«Спецназівці» блокували і роззброювали юнкерів і ударниць (жіночий батальйон). Вони дозволили юнкерам розбігтися по домівках. Ударниці, тримаючи дисципліну, залишилися в строю. Пізніше, мабуть, дуже жалкували...

Захопивши палац увечері, єгері впустили групу «революційних трудящих». Ті спокійно пройшли повз штабелі дров через центральну браму, розкриту навстіж. Прибулим передали військовополонених. Антонов-Овсієнко заарештував міністрів: «Кто здесь временные? Ваше время кончилось!».

Під ранок так само непомітно, як і зайшли, єгері відбули з палацу. Тож, ніякого «штурму» не було, як і жертв. При штурмі від шедевру світового мистецтва, пам’ятки архітектури – Ермітажу могли залишитись руїни та попіл. Цьому історія завдячує єгерям і генералу Черемисову. Але вони і гадки не мали, що вчинили, і чим їх професійна робота обернеться для великої Росії та світу...

Бо вже вранці почалося масове мародерство. Крали царський посуд, білизну, зрізали шкіряну оббивку з крісел і диванів (тоді модні були шкіряні куртки). Природну нужду на помсту справляли в коридорах, холах, вимащуючи нечистотами золоті обшивки ваз та перил. Гидили скрізь, де хотіли Грабіжників не цікавили скарби Ермітажу. Головна мета для них - підвали, де зберігалися колекції рідкісних вин. П’яні валялися рядами по всій вулиці. Лише через декілька днів велику п’янку вдалося зупинити кулеметними чергами.

Дорогоцінні вина вилили у Неву, таким чином вичерпавши прецедент пиятики. Та це не зупинило анархію, мародерство, злочини. Жіночий батальйон ударниць ґвалтували у Зимовому, відтак етапували в Білоострів. Про ці останні події мені довелося особисто чути від учасника так званого «штурму» Зимового – волинського матроса Ващука, якого час від часу запрошував обласний краєзнавчий музей на зустрічі зі школярами Луцька. Я в той час (кінець 70-х років ХХ століття) працював старшим науковим співробітником даного музею.

Старий дідуган віком за 80 років з азартом розповідав саме про останні «геройства» братви, а його щораз перебивали вчителі та співробітники музею, сором’язливо виправдовуючись перед дітьми за похабного салдофона.

Отже, о 2 годині 10 хв. ночі 26 жовтня більшовики без спротиву захопили Зимовий палац і заарештували уряд. Колишній міністр фінансів С. К. Бельгард записав у щоденнику: «… Зимний дворец был занят большевиками, разграблен и изгажен. Дворцовая церковь осквернена, а церковная завеса украдена… Над беззащитными юнкерами творят зверства… Кладовые Зимнего дворца разгромлены, серебро расхищено, ценный фарфор перебит. Женский батальон затащен в казармы Павловского полка и изнасилован… В сущности, то, что вчера произошло, - не политический переворот, не восстание, а просто военный заговор… Большевистская свобода печати – уничтожение всех органов, кроме «Правды» и пр. В наш министерский лазарет принесли убитого мальчика – рассыльного лет двенадцати… По городу блуждают немецкие офицеры, снабженные разрешениями большевистского правительства. Попадаются на улицах и немецкие солдаты. Нет никаких сомнений, что все восстание организовано немцами и на немецкие деньги…».

Коли на другий день, 26 жовтня (8 листопада) 1917 року в місті дізналися про переворот, арешт Тимчасового уряду, захоплення влади більшовиками, в столиці почалися акції протесту. Виступили юнкери, мітингували студенти. Та пізно. Більшовики врахували свої помилки під час революції 1905 року, а тому діяли швидко й рішуче, без демагогії та лібералізму. Розгромили повсталих юнкерів та козачі роз’їзди, розстріляли учасників студентських мініфестацій. Закрили й розтрощили редакції газет опонентів. Гасло Леніна: «Перетворення імперіалістичної війни у війну громадянську» втілювалось у життя.

По трупах розпочалася «тріумфальна хода» радянської влади.
Вождь революції висунув чергове гасло: «Всезагальне озброєння народу». З тюрем випускали в’язнів і в першу чергу – кримінальних злочинців. Їх відразу вербували у збройні загони - «червону гвардію». За німецькі кошти, одержані через Парвуса, більшовики закуповували зброю, виплачували платню бойовикам. Особливо цінувалися інтернаціональні загони, які з часів Першої світової війни опинилися в Росії, а тепер червоних більшовицьких агітаторів перейшли на сторону заколотників. Китайські, угорські, латишські стрільці, об’єднані у загони, озброєні до зубів, були, по-суті, гвардією більшовицьких верховодів, штурмовими загонами, як у 30-х роках у гітлерівській Німеччині. Вони безкомпромісно виконували криваві та авантюрні завдання своїх комісарів. Вогнище громадянської війни роздмухувалось з повною силою, колесо кривавої м’ясорубки набирало шалених обертів. Терор став прерогативою більшовицького уряду, який очолив Володимир Ульянов (Ленін).
«… За кілька тижнів зруйновано майже дощенту недемократичні установи в армії, на селі, на фабриці. А іншого шляху до соціалізму, крім як через таке руйнування, нема і бути не може»8, - писав Ілліч в азартному пориві «холоднокровного фокусника».

ЛІТЕРАТУРА:
1. Мазорчук В. Навіщо вірним ленінцям роги лукавого. – «Персонал плюс», 25.11.-1.12.2008.
2. Ленін В. І. Т.38. – С. 351,386-387, Т. 44 – С. 10.
3. Ленин В. И. ПСС, Т. 12. – С. 321.
4. Штепа П. Московство. – С. 13.
5. Истоки зла (тайна коммунизма). – Минск, 2002. – С. 28.
6. Там же. – С. 27.
7. Алмазов Б. Загадки «штурму» Зимового палацу // Інформаційний бюлетень, №39, 8.11.2007.
8. Ленін В. І. Твори. Т. 35. – С. 185.