По цекотах на вершини незвіданих Горган

Від гори до гори вітер стелить містки,
Поганяючи осінь на страту.
У Горганах дощі. Промокають кістки:
«Так далеко і близько до вирію, брате…»
(Микола Васильчук)

Людська діяльність мало торкнулася цих віддалених, диких місць. До 18 століття, коли у тутешніх горах з’явилися перші організовані бригади лісорубів, безроздільними власниками гірських хребтів і долин були мисливці, збирачі ягід, грибів, шукачі пригод та ведмеді, вовки, рисі.



У 13 столітті десь на сході через Яблуницький перевал диким вихором у Європу пронеслася татаро-монгольська орда. На півночі, у Прикарпатті, утворювались міста, які входили до складу різних держав; на півдні, у Закарпатті, вирощували виноград, виробляли вина, торгували з Центральною Європою, на заході через перевал Верхні ворота проходив важливий транзитний шлях з західних Українських земель до європейських держав.

Військові конфлікти відбувалися десь далеко. Лише дві світові війни залишили тут свій слід. У 1914 році на перевалі, який пізніше отримав назву перевал Легіонів, польські юнаки ціною великих жертв зупинили спробу російської армії через хребет Тавпіширку прорватися у Європу.

А під час другої світової війни німецькі і угорські гірські стрільці розгромили неподалік диверсійний загін Сидора Ковпака. Безлюдні гори манили відчайдухів, авантюристів, шукачів пригод в усі часи.



У 18 столітті в долинах між високими гірськими хребтами переховувався зі своїми опришками легендарний Олекса Довбуш. А у середині 20 століття тут проходили запеклі бої між радянськими каральними загонами і останніми організованими групами воїнів УПА. І лише смерть у 1954 році командира УПА-Захід Миколи Твердохліба (псевдо «Грім») ознаменувала поразку антирадянського збройного опору.

Наприкінці 19 століття більшість гірських пралісів, які тисячі років росли недоторканими, були зрубані для потреб австро-угорської промисловості. В долинах річок загуркотіли залізниці-вузькоколійки. Почалося більш інтенсивне освоєння регіону.

Проте і зараз центральний район Українських Карпат – Горгани, що століттями знаходилися далеко від осередків цивілізації, були своєрідною «terra incognita», яку оминали неспокійні вітри історії, залишається надзвичайно цікавою, малодослідженою, практично безлюдною територією України.



При погляді на карту кидається у вічі тоненькі смужки доріг, відсутність залізниць, чорні прямокутники невеликих сіл посеред зеленого моря гірських лісів, які тягнуться на десятки кілометрів. Горганами місцеве населення – гуцули, називають розсипи кам’яних брил (по гуцульському - «цекотів»), якими щедро всипані гірські верхи і хребти цього таємничого краю.

Тому у горганських Карпатах, особливо у їх західній частині, яка входить до складу Івано-Франківської області, практично немає гірських лук – полонин, на яких можна випасати худобу. Це і зумовило з давніх часів малонаселеність регіону, внаслідок чого природа цих місць досить добре збереглась.



У Горганах знаходиться один з найбільших і найгарніших водоспадів України – Манявський, бере початок найчистіша річка Європи Лімниця, ростуть кедри. А ще тут живуть люди, які створили легендарну трембіту.

Відчути неповторність Горган потрібно особисто. Три години їзди автобусом з Івано-Франківська через Калуш і ми у столиці лісової промисловості регіону - невеликому, на кілька десятків хатів, селищі Осмолода. Тут знаходиться єдиний в Україні пам’ятник лісорубам. Щоправда, у скульптури «лісогуба», як називають людей цієї професії екологи і туристи, відсутні кисті рук, якими він тримає бензопилу. Очевидно, відсохли від неправедних діянь.



Вісім кілометрів ходи від Осмолоди стежкою, яка спочатку іде поруч з потічком, а потім різко, кількома петлями уходить вгору, і ми опиняємось у маленькій гірській долині Плісце. На полонині іде будівництво – зводиться невеличкий двоповерховий туристичний притулок.



Як виявилося, на цьому місці у 1930-х роках українські науковці зі Львова побудували будинок для досліджень створеного за ініціативою митрополита Андрія Шептицького першого українського національного природного парку. Споруда згодом була пошкоджена сніговими лавинами і остаточна знищена на початку 1950-х років під час боїв радянських військ із загонами УПА.

Зараз члени молодіжного туристичного клубу із Калуша організували через мережу Інтернет збір коштів для відбудови притулку. Побажавши калуським туристам успіхів і здивувавшись їх наполегливості і працелюбству (доріг на Плісце немає і будматеріали доводиться доставляти «на собі» по гірській стежці з долини), рушаємо далі.



Стежка виводить нас через зарості кущів великої малини (рай для ведмедів!) до лісу, потім поступово починається затяжний підйом на гору Паренки. До речі, туристські маршрути у цьому районі в більшості місць розчищені і впорядковані, на перехрестях гірських доріг встановлені вказівники, на деревах і камінні нанесені спеціальні знаки, які допомагають орієнтуватися при поганій видимості.

Подібного рівня рекреаційного сервісу немає навіть поблизу найбільш відвідуваної української вершини – Говерли. Проте, як виявилося, це заслуга наших західних сусідів. Польська держава, враховуючи часту відвідуваність Горган польськими туристами, виділила у 1990-х роках грант для впорядкування туристичних маршрутів.

Небо затягують хмари, з густого туману, який повзе по долині, виглядають лише верхівки найвищих смерек, які залишилися далеко внизу. Повільно піднімаємось на Паренки (гора виправдовує назву, «попарились» ми на славу) стежкою, яка стрибає по камінням серед заростей карликової сосни – жерепу.



На вершині нас зустрічають різкі пориви вітру, туман, стежина, яка вибігла на цекоти (каміння), губиться в імлі. Півгодини блукаємо у пошуках подальшого шляху але врешті-решт дощ, який закрапав зі свинцевих хмар, вимушує нас відступити. Спускаємось у ліс і заховавшись від поривів вітру і потоків дощу під стовбурами велетенських смерек і кедрів, розбиваємо намет.

На наступний день вносимо корективи у план походу і вирушаємо на найвищу вершину району гору Грофу. Цікава і незвична назва пов’язана, за однією версією, з ім’ям польського дослідника, за іншою - з легендою про австрійських графів. Година підйому по цекотах які, як живі, хитаються під ногами, і ось вона, вершина. Навколо – незабутні панорами найглухішої місцевості в Україні.



На півночі видно вершини хребта Аршиця, на півдні, з закарпатської сторони, виглядає гора Попадя, на сході впираються в небо гострі Великий і Малий Канусяки. І всюди, куди не кинеш оком, вершини і хребти вкриті сіро-зеленими безкраїми кам’яними полями і ріками. Царство каменю, скупчення якого то тут, то там утворюють фантастичні фігури, схожі на вимерлих динозаврів, прибульців з інших планет або скульптури племені інків. І жодного населеного пункту, лише на північному сході в десяти кілометрах серед хребів у долині видніються кілька хаток Осмолоди…



Спускаємося з Грофи, обходимо її зі східного боку по кам’яних схилах, час від часу долаючи «русла», прокладені у камінні і криволіссі лавинами. Горгани взимку і навесні – один з найбільш лавинонебезпечних районів Карпат, близько 10% площі цих гір займають лавинні жолоби. Зупиняємось на нічліг у невеликій мисливській хатинці на перевалі між горами Грофа і Кінь Грофецький. Судячи по вирізаним і випаленим написам на стінах споруди, туристський люд бував тут з 1980-х років. Погода погіршується, падає температура, піднімається сильний вітер, накрапає дощ, гори затягує туманом. Поруч з будинком у лісі знаходимо багато білих грибів великих розмірів.



Ввечері у двері хатинки стукають – Андрій зі Львова, за фахом лікар, який вже більше 10 років збирає у цих горах гриби, проситься на нічліг. Радо приймаємо гостя, за кружкою гарячого чаю довідуємось від нього масу цікавих історій про походження назв гір, історію цих місць, зустрічі з дикими тваринами, яких чимало водиться у тутешніх незаселених людьми місцях. Кілька років тому Андрій зимою відбивався лижною палкою від голодного вовка. А у березні цього року, в одиночку роблячи сходження на гору Грофу, він помітив на снігу свіжі сліди ведмедя, який щойно прокинувся з зимової сплячки…

На третій день спускаємось з гір. Стежка веде через ліси, кам’яні поля, старі вирубки, на яких полохаємо кількох глухарів, у долину річки. В Осмолоді іде нудний, дрібний осінній дощ. Сідаємо в автобус і їдучи вздовж найчистішої річки Європи – Лімниці, кидаємо останні погляди на вершини Горган, які поступово зникають у тумані. У горганськіх Карпатах розпочався сезон осінніх дощів…

Сергій Григоренко
Фото автора та Віталія Глущука