Світ очима ведмежати з Луцького зоопарку (продовження)

ПРОЛОГ

Суспільство, цивілізація неминуче прямує до прірви, забуваючи звідки зародилось життя. Тому через оцю амнезію, люди нищать усе живе, усю природу, за для процвітаючого майбутнього, за для прогресу. Та чи залишиться бодай один ліс, чи тварина, чи жива істота на цій планеті, коли настане це «світле майбутнє»?

Дуже часто сьогодні можна прочитати у ЗМІ про дітей, яких виховали тварини, ці неймовірні історії змушують задуматись над природою людини і тварини.

Чому звірі сприймають дітей за своїх? Людина теж звір, інший, але звір. Часто коти виховували курчат чи собаки кошенят, аналогічна картина відбувається коли леви, мавпи чи вовки виховують звірятко людини.

Ці всі феномени зараз досліджують учені, і на жаль, поки їхні досягнення призвели, здебільшого, лише до смерті тих дітей, яких вирвали із світу природи і змусили одягти маску цивілізації, не замислюючись, що та істота уже не людина, це інших унікальний вид, в буквальному сенсі возз’єднання людини і природи.

Але зараз я хочу розповісти про інше перевтілення, а вірніше виховання. Про тварин, яких виховали люди. З давніх-давен коли люди стали приручати звірів, вони почали вивчати і допомагати їм.

Вчені достеменно довели, що жінки викормлювали дитинчат вовків (які залишились без матері вовчиці) своїм грудним молоком. Вони годували їх так само, як і своїх дітей. Ці вовченята були уже не дикими звірами, вони ставали членами родини. Також, як і домашні улюбленці, особливо підібрані з грудного віку кошеня, цуценята, вони сприймають людей за батьків, деякі тварини вміють їсти з господарями за столом, ходити в людський туалет.

Виявляється дикі звірі, так само можуть бути напів-людьми. Наприклад, історія про чоловіків, які врятували лева, випустили його на свободу, а коли повернулись через рік він упізнав їх, живучи в дикій природі і обійняв стоячи на задніх лапах і облизав.

Не потрібно далеко їхати, щоб побачити чоловіка в Україні, який жив з левицею в одній клітці не один місяць і прийняв у неї пологи.

Тому історія Насті, початок якої ви можете прочитати ось тут - це теж особлива історія, вона не сприймає маму ведмедицю, як маму, вона обрала іншу матусю, ту яка розуміє мову тварин, ту яка сама була на половину вихована тваринами…

Отже, продовження.

***

Сонечко щодня менше гріло. Все швидко мінялось, навіть двоногі, які годували мене. Але Кегді завжди приходила, вона як і обіцяла не покинула мене. Вона не могла приходити кожен день, але я завжди її чекала. Матуся дивилась іноді на мене, але її погляд ставав холоднішим, як і погода. Та раптом одного дня прийшла Кегді і сказала, що тепер вона доглядатиме мене деякий час, разом із ще однією двоногою, я назвала її Ігрі. Я була щаслива Кегді тепер приходила кожен день, я дуже любила коли вона мені співала і приносила виноград. Я зовсім заспокоїлась і більше не плакала. Хоча часто інші двоноги ображали Кегді, я відчувала, що щось не гаразд, але нічого не могла зробити. Головне, що Кегді тепер біля мене.

- Ти дуже сильна дівчинка, - почав говорити зі мною великий ведмідь з сусіднього вольєру, двоногі називали його Ванька.

- Я ще маленька, я ще не сильна.

- Знаєш сила вимірюється не завжди фізично.

- Я не розумію, дядечко про що ви. От ви великий і сильний, а я маленька і слабка.

- Ти знаєш, що внутрішня сила значно важливіша за фізичну. Іноді маленький метелик сильніший за великого звіря.

- Такого не може бути, дядечко ти може переївся моїм меду, яким Кегті тебе пригостила?

- Ти не слухаєш маленька, не вихована дівчинка! – суворо сказав він і я притихла.

Я знаю цю історію ще від своїх предків. Одного разу посперечався ведмідь із метеликом, хто сильніший. Метелик говорив весь час, що фізична сила, це ще не все, треба вміти бути сильним духом. Вони довго сперечались, врешті не дійшовши згоди метелик полетів геть.

Наступного дня великий і сильний ведмідь провалився у яму, видно колись тут були люди, бо у ямі знаходились залишки багаття, яке вже догоріло і тліло. Ведмідь був сильний, але вибратись не міг і оскільки була уже холодна осінь, а він іще не впав у сплячку, ведмідь почав замерзати, від холоду у нього зовсім заклякли лапи і він уже ніяк не міг вибратись на верх. Ведмідь горланив, я сильний, і спробував накричати на палку, щоб вона розгорілись, але в нього нічого не вийшло. Через кілька годин повз те місце пролітав метелик, він побачив, що трапилось, миттю підлетів до ведмедя і почав швидко-швидко махати крильцями, щоб розпалити багаття, яке ще тліло. За кілька секунд у ямі стало тепліше.

Метелик вилетів і почав кликати на допомогу, прийшли інші звірі кинули ведмедю величезну палку, коли його лапи повністю розмерзлись він зумів видертись на верх. І вперше у житті він усвідомив про значення внутрішньої сили, а не фізичної.

- Ого! А я чому сильна? Я ж не метелик?

- Тому, що ти пережила багато випробувань долі і лишилась жива, що не вбиває нас, те робить нас сильнішими. Давай уже спати дивись скільки уже зірок на небі вийшло, тобі уже мають снитись сни.

- Дядечко Вілі (так я на нього казала), а моя матуся знає, що сильна вона колись прийме мене?

- Я не можу знати на це відповідей. Ти подорослішала раніше свого часу, коли ми стаємо дорослими і сильними ми залишаємо нашу родину і шукаємо собі свою власну.

- Знаєте, я думаю, я знайшла собі нову родину і другу маму.

- Зазвичай, ми не шукаємо другої мами, ми створюємо собі нову родину і ти сама стаєш мамою, але думаю твій шлях інакший, ти особлива, спи.

Я заплющила очі, але не спала, я все думала, яке величезне небо, скільки всього цікавого є у світі. І мені більше не було страшно, адже у мене є Кегді.

Я дуже любила гратися з Кегді, але вона часто казала, що я не слухняна, особливо було цікаво коли вона прибрала у мене, цей смішний пучок із гілочок шкрябав по землі і зметав усе на своєму шляху. В Кегді була одна дивна річ, яка час від часу дзеленчала і вона говорила з нею, і слухала її прикладаючи до вуха.

І одного разу, коли ця річ вилетіла з її кишені, я захотіла послухати її, але Кегді, швидко почала казати, щоб я не брала телефон(так вона називала цю річ), але мені дуже хотілося, та коли Кегді так суворо говорила я слухалась, моя лапа уже була біля нього, але я ображено повернулось і пішла. Кегді прийшла до мене і розповіла, що це за річ.

Я не дуже зрозуміла, як таке можливо, але вона каже, що завдяки йому вона може спілкуватися, так як зі мною, тільки з двоногими, і що ненароком взявши у лапи можу його пошкодити. Ще Кегді постійно говорила мені, що мені будують новий дім і скоро я переїду звідси, і я маю бути сильною і не боятись коли цей час прийде.

Я хотіла спитати чи Кегді переїде зі мною, але вже знала відповідь на це питання. Мені було сумно, але я не хотіла про це думати. Зараз нам було весело. Якщо не рахувати тих моментів, коли приходили злі двоногі і щось говорили Кегді, вона не подавала виду, але я відчувала, що вони її засмучують.

Одного разу ще Кегді не було Ігрі та це одна двонога вийшли мені по воду, не знаю як, але мені вдалося вилізти з вольєру і я відразу подалася до матусі, та вона почала кричати мене
- іди геть, а то розірву на шматки.

В цей час прийшла Ігрі і насварила мене, почала підпихати мене до вольєру і казати другій двоногій, щоб дзвонила Кегді, я не хотіла, щоб її не засмучували я зайшла у вольєр. Двері зачинились і я подумала, що більше не хочу іти до матуся. Та сталось так, що вона сама прийшла до мене. Одного дня відкрила свій вольєр і підійшла до мене. Вона кидалось і кричала:

- ти робиш мені боляче, я уже не вірила, що тебе побачу, я думала тебе уже немає. Для мене ти щезла, а тут ти виринаєш наче привид, я не можу цього зрозуміти і витерпіти ту біль, яку я відчуваю, коли що раз тебе бачу. Прости, але ти мусиш бути сама без мене, я уже не твоя мама. Ти мусиш це зрозуміти. Ти дитя виховане зовсім по іншим правилам, ти уже не ведмідь ти на половину людина. Я не може прийняти тебе як свою, я не розумію тебе, ти чужа.

Я мовчала, мені було боляче це чути. Коли її зачинили у вольєрі, я бачила лише очі Кегді, вона не вимовила до мене ні звуку, але я знаю, що вона мене питала. Там було багато двоногих і якби Кегді почала зі мною говорити вони з не правильно її зрозуміли. Але і без слів, я сказала їй, що все добре.

Вона вміла мене заспокоїти, був випадок, коли я поранила лапку, прийшов якийсь двоногий і почав її оглядати. Я боялась. Він дістав якусь баночку і сказав, що треба помазати рану. Кегді при ньому не боялась говорити зі мною, і дуже мене просила висунути лапу і не рухатись, але я боялась. Тоді вона принесла мені виноград і сказала, щоб я слухалась і вона опустила гілочку до мене, але досі тримала її у руці, я висунула палку, двоногий мазав мені ранку, Кегді весь час говорила до мене і дивилась прямо в очі, я одночасно їла виноград дивилася на неї і стогнала, мені не боліло зовсім, я просто боялась. Я сопіла і не відводила погляду від Кегді, коли зрозуміла, що вже мені ніхто нічого не робить. Кегді дозволила забрати лапку. Я сховала її і чекала на нову порцію винограду, бо я сьогодні слухняна - сказала Кегді.

Я думаю, що у світі все дуже цікаво, тепер я вивчаю його по новому, я слухаю, розповіді Кегді і Вілі, прислухаюсь до природи, до птахів, я знаю коли буде дощ, коли настане темно. Я тепер взагалі багато чого знаю. І коли я побачила того двоного, що привіз мене сюди, я зрозуміла незабаром відбудуться зміни, ті про, які говорила мені Кегді. Я злякалась. І хоч як гарно не розповідала Кегді мені про те місце із басейном і великою територією, там не було головного … там не було самої Кегті.

Мені басейн не так уже і потрібен, (але побігати б хотілось), я люблю бовтатись у тій балії, що робить Кегді і обляпувати її водою, бризкатись на неї і на вольєр, вона ніколи не сварила мене за це, я не так сильно хотіла басейн, я так сильно хотіла її … думки про це засмучували мене, але я обіцяла Кегті, що коли той день прийде, я буду слухняною, а вона обіцяла, що приїжджатиме до мене. Завдяки цьому я зроблю усе, що вона поросить, аби тільки знати, що побачу її іще, що зустріну її, що ми прощаємось не назавжди. Я вірю Кегді, вона дотримає слова, я це знаю… тепер залишилось лише чекати, коли цей день настане.
КОРОТЕНЬКЕ ПРОДОВЖЕННЯ І ЗАВЕРШЕННЯ. Я приїхала провідати моє маленьке ведмежа і що разу так роблю коли їду до Києва. Зупиняюсь, щоб навідати її. Тапер вона зовсім не маленька, а велетенська ведмедиця, і тепер я не знаю про що вона думає. Часом мені здається, що вона не пам"ятає мене. Проте коли я йду вона завжди поветається і проваджає мене поглядом, ні, я певна її спогади не зникли, просто тепер вона живе як ведмідь за усіма правилами тваринного світу... Її існування ще раз доводить, що добро та любов існує на планеті