Життя прекрасне. РОЗДІЛ 8

Життя прекрасне. РОЗДІЛ 8 Прокинувся раніше звичного. На вулиці сніг. Мокрий. Непевний. Незимовий. З відкритої кватирки негодою дихають останні дні жовтня. Йде дощ і його мінорно-підвіконні симфонії закликають до повернення в країну снів і вічного спокою. Та що там, просто залазиш назад під ковдру і робиш вигляд, що тебе нічого не хвилює. Що цією ковдрою межі світу і обмежуються. Що все поза нею – безживний вакуум.

Вчора мене декілька раз розіпнули на власноруч збитому хресті, а я сміявся і кричав - що за дурниці, де всі ті, хто колись говорили потипу «ти все робиш правильно?..». Пригадую, вона завжди харилася, коли її будили посеред ночі… заснути ніби як не могла… як це мене смішило і дратувало. Ви не уявляєте! Востаннє вона видала справжній фокус – виперла мене вночі з своїх чотирьох стін не побажавши навіть спокійної ночі. Іра такого ніколи б не зробила. І ще… вона теж мені часто говорила, що я все роблю правильно.

Де?.. Де вона і всі ті, хто…

Це я мовчу про ситуації, коли ми займалися з нею сексом, а вона запитувала в процесі, чи зможемо ми разом з її батьками з’їздити взимку на Буковель. В мене навіть не падав. В мене злітав, як злітає з якоїсь вишки фанат роупджампінгу. Проїхали. Минуле і існує для того, щоб ми знали де в майбутньому шукати місце потенційного пройобу.

Настрій хороший. Відчуваю це кожним нервом свого оголеного тіла. В голові легкий кавардак. Рвані кавалки спогадів, планів та відчуттів. Суміш очей, слів та поз. Музика мовчить. Я вже не пригадую, що таке бодун, але мій стан лежить десь в прикордонних до нього землях.

Луцьк за вікном видається ще тією дірою. З неї нестримно струменить вода з рештками талого снігу. Подекуди земля з асфальтом відмовляються приймати в своє лоно ті брудні потоки і вони збираються велетенськими калюжами то тут, то там по всьому місту. Якийсь недоберезень. Концентрація похмурості в небесах та повітрі сягнула свого апогею. Дерева облисіли за одну ніч і пейзажна ідилія стекла разом з романтикою перших двох місяців осені в каналізацію. Звичний колообіг речей у природі.

Небо мені в свідки – я стільки раз лицемірив, коли говорив, що люблю це місто. Стільки раз брехав, що ці люди мені імпонують. Fuck. Притуляюся лобом до холодної шибки. Дрижаки. Єдине, в чому я чистий перед своєю совістю – щоб там не було – я завжди сміявся щиро. Колись давно з Толіком ми вивели золоте правило щасливих людей. Так, так. І це не ті вбого-пафосні слова «сміється той, хто сміється останній». Ні. Ми завжди були певні і сьогоднішній день не виключення – сміється той, хто сміється завжди.

Сьогодні вибори. Особливо і не посмієшся. Робити вигляд, що це тебе реально торкає – ще одне неприкрите лицемірство. Сказати на виході з дільниці, коли тебе запитають за кого ти проголосував, що тобі похуй і спокійно піти – справа чесна і благородна. Хочеш бути чесним із світом – навчись бути чесним з собою. Зроблю вигляд, що всього цього немає. Що чергові вибори це просто наркоманські марення когось із владної верхівки, хто вміло ввів більшість населення цієї країні в гіпнотичний стан який дозволяє увірувати пересічній людині у значимість власного рішення. Зроблю вигляд, що всього цього немає.

Перед тим, як почати одягатися, стою 5 хвилин перед дзеркалом. Усвідомлюю, що пора записатися до спортзалу, зайнятися йогою, або піти в боксери. Не певен, що ти зможеш любити мене такого тривалий час. Що вже казати про дні, коли волосся на моєму лобку посивіє, і я перетворюся на безідейний диванний планктон. Стій! А волосся на лобку теж сивіє? Не знаєш? Я теж не знаю. Я русявий, навіть якщо посивіє, в очі це крайньо кидатися не буде.

Рідко, дуже рідко уявляю себе в майбутньому. Яким буду в 35-ть, в 50-т, в 65-ть. Хочеться вірити, що якщо і доживу до тих чорних днів ХХІ століття, то буду в них не один. Матиму гарний будиночок з потаємним вікном у сад, скрипуче крісло, величезну бібліотеку, камін і дбайливу дружину. Щось з розряду оптимізованої до національних мотивів американської мрії. Писатиму мемуари, ніжно гладитиму дружину по її прикритих халатом сідницях і час від часу нагадуватиму собі і їй, що я чоловік. Діти? І діти, і внуки теж будуть. Обіцяю справитися з цим ділом. А, ще одне… програвач і вінілові платівки Тома Уейца, від яких будуть дратуватися мої внуки. Як ще років десять тому від них міг дратуватися я.

Я вже це бачу, я вже це чую. Цей скрип крісла і запах стиглих яблук із садка. Мої руки, які дрижать, але продовжують вибивати рядок за рядком сторінки життєвої сповіді. ФірмА…

Але до цих днів ще треба до жити. Стільки побачити, почути, зробити, сказати, випити, з’їсти, вилюбити, сходити і вилітати. Дожити і не розсипатися на очах тих, хто прийде нам на зміну…

Йду по Гордіюк в напрямку «Фуршету». Над самою дорогою. Весь в собі. Пригадую як колись у дитинстві, коли доводилося ходити у другу зміну, я через півміста ногами прокладав собі шлях до школи, рахуючи кроки. Особливо навесні, коли над багатоповерхівками мого маленького міста сновигали літаки. Хороші часи були, хто б і що не казав… Всі проблеми тих днів вписувалися у 50 копійок, які ти справно розіб’єш на дорогу назад, рогалик та чай. А якщо повертатися додому вирішиш ногами, то на останні 10 копійок старушенція в центрі на цілих 15 насипле тобі в кишеню сємок. І життя було хорошим. Скільки б мама не говорила, що постійно не вистачає грошей. Скільки б тобі самому не видавалося, що всі щасливіші за тебе і мають більше ніж маєш ти.

40-вий я теж вивчив на предмет кількості кроків між точками на карті. На предмет обличь навколо, нащадків колишніх працівників шовкового комбінату, картонно-руберойдового заводу та заводу синтетичних шкір. Це все історія, про яку в більшості мої однолітки вже і не знають. Як не знають вони і про те, що гуляючи з візком по «Фуршету», блукають колишнім приміщенням взуттєвої фабрики.

Та що там казати, мені, випускнику факультету відповідної спеціальності, самому стало соромно, коли нещодавно мене поправили, відмітивши, що правильно буде казати не на вулиці Гордіюка, а на вулиці Гордіюк. Хто ж знав, що власницею цього нічим непримітного прізвища була 17-річна комсомолка із загадково-інтригуючим іменем Домна, яку поляки розстріляли у 35-му? Йобаний стид. Не інакше як. І я завжди радий тим, хто про все це знає.

Хоча Макс якось говорив, що йому легше цього всього не знати. Живеться спокійніше. Без прив’язки до умовностей та цінностей мертвих епох. Мовляв, ворушити минуле справа невдячно-смердюча. Треба жити теперішнім, а якщо не виходить, то займатися конструюванням майбутнього. Місцями я його думку розділяю. Одна справа, коли це просто вулиця, інша справа, коли це твоє минуле, повернення в деякі епізоди якого вибиває тебе з колії надовго…

Зима 2004/2005. Я приїжджаю додому. З Луцька. В мене нове життя і на світ я почав дивитися по-іншому. Доросліше якось чи що. Додалося самостійницького пафосу, якоїсь надуманої незалежності. Від батьків, від їх опіки. Багато що говориться і робиться на грані фолу. Максималізм диктує свої правила, а ти всього-навсього дитя своєї епохи та свого нікчемашно-безголового покоління. Це тільки тобі видається, що ти інший. Багато що хочеться почати з чистого аркушу паперу. Різким рухом руки розрубати це звичне для тебе плиножиття, з якого ти тільки вирвався.

Соломію я любив тоді безмежно. Одне ім’я її на ті дні викликало в мене небачений досі внутрішній трепет. Скільки ми пройшли від просто сусідства і дитячих ігор в садку до нашого першого поцілунку!.. Скільки вечорів у 2004-му ми провели разом, перш ніж моя рука запірнула їй під футболку і я відчув на дотик які гарячі в неї груди. Не кажучи про те, з яким вона захопленням любила розповідати про прочитані книжки та якесь спільне майбутнє.

Вже лишивши за спиною рідне місто, ми могли до світанку говорити по телефону, не висипаючись іти по своїх парах і дні на проліт чекати приходу омріяних вихідних. По-доброму, майже по-дитячому. З чітким розумінням того, що бачитися по вихідних раз-максимум два в місяць, коли я приїжджаю з Луцька, а вона зі Львову, випробування ще те.

Я таки зважився. Пам’ятаю, то був кінець п’ятниці. Я приїхав додому втомлений та злегка роздратований хронічною відсутністю бабла. На вулиці було холодно, повільно падав сніг. З разу десятого я нарешті знайшов в собі сили почати цю розмову. Твої очі дивилися в землю, півобличчя було сховане за високим коміром пальто. Відчувала. І я кінчиками пальців на ногах відчував, що ТИ інтуїтивно вловлюєш те, чим завершиться наша прогулянка. Поодинокі перехожі, які час від часу віталися і кидали в спину «як там Луцьк…».

Мої емоції лилися в той вечір диким потоком слів, криків, кричущо довгих пауз… Я багато говорив про любов, про свободу, складнощі, нове життя, потребу в дорослішанні, рамки, терпіння, майбутнє, час, музику, героїв фільмів. Я, як ніколи багато говорив про неї і місцями мені видавалося, що в дні попередні, «коли все було добре», таких хороших слів у мені ніколи не народжувалося. Соломія спочатку мовчала. Потім знову мовчала. А я говорив і говорив. В кінці-кінців раптово кинулася бігти. Я намагався схопити її, зупинити, обійняти… Вона вирвалася. Добре пам’ятаю момент, коли за якимось із чергових поворотів вона раптово підсковзнулась і завмерши на долі секунди в повітрі, впала спиною на лід сковзанки. Як лежала, як плакала. Як волосся липло до її мокрого обличчя, а я обціловував її гарячі щоки і говорив, що все буде добре. Що все завжди робиться на краще…

Я тоді підняв тебе. Ти важко йшла. Майже нічого не говорила. Вже біля самого під’їзду свого дому сказала, що болить спина. Що серце болить. Що болить все живе, що може боліти і хочеться кричати, але слів і голосу немає. І що мені, мабуть, пощастить, бо я хороший, а хорошим завжди щастить, навіть якщо шлях до цього щастя довгий і складний. Я ще раз повторив тоді, що все буде добре і Соломія пішла.

Я йшов додому. Сніг дужчав. Дроти гули. Мене присипало білим, а в голові звучали останні мої слова… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре…

Ми перестали спілкуватися. Я почав «нове» життя. З новими людьми і майже новими відчуттями. Чи згадував я про Соломію? Десятки пустих ночей, сонних ранкових поїздок на пари та гамірних вечорів в колі тих, хто особливо і не вникав. Між тим, природа мого чоловічого ЕГО змусила мене переступити через все це. Жити і йти далі.

Вже за деякий час, один із наших спільних знайомих у ледь не випадковій телефонній розмові розповів, що у Соломії виявили пухлину на спині. Як дізнався я з розповіді, та якось впала взимку… Лежить в лікарні. Прогнози не вельми втішні. Грошей не лікування немає, а саме лікування нічого хорошого не обіцяє.

Ще в процесі тієї розмови в мене потемніло в очах. Я не знав ні як реагувати, ні що робити, ні куди йти… Я не знав як жити. Відчуття було таке, наче небо опустилося на мої плечі, притисло мене до землі і намагалося розчавити своїм до неможливості важким склепінням, ламаючи мені ребра, хребет, грудну клітку, забиваючи подих, тьмарячи розум. Все буде добре…

Мені потрібно було комусь про все це розповісти, щоб почути, що в цьому немає моєї вини. Що все стається так як воно і мало статися. Що все це вже написано десь зверху, на скрижалях людського. Блядський егоїст.

Пригадую, що приїхав до Соломії в лікарню. Мені дали декілька хвилин. Я бачив її бліде обличчя, смішну шапку на голові, під якою чомусь не було волосся, її кволі спроби усміхнутися мені. Ви не повірите, але я бачив щасливі очі!!! Очі, які сяяли коли дивилися на мене, і мені було так соромно, як не було ще ніколи ні до того, ні після того. Соромно, що в мені перемогла молодість, інстинкти, людське. Що я стояв і не міг вичавити з себе ні слова. Що я впав на коліна перед її ліжком і вткнувшись обличчям в ковдру, беззвучно плакав. (То був останній раз, коли я плакав). Соломія тоді поклала свою легку як пір’їнка руку мені на голову і декілька раз погладила. Коли за хвилину на вимогу медсестри я лишав її, Соломія сказала, що добре було б, якби наступного разу я привіз новий альбом «soad». Я пообіцяв. «Mezmerize/Hypnotize».

Втім, наступного разу не було. Не минуло і двох днів, як той же спільний знайомий подзвонив і переляканим голосом повідомив, що Соломія померла. Не хочу навіть пригадувати, що я тоді відчував. Зрештою, що я міг відчувати, коли я сам в ті хвилини помер?..

Але зараз, живий і здоровий, іду по вулиці Домни Гордіюк. Вам ніколи не бувало соромно за те, що ви живете? Мені не раз. Особливо коли я починав розповідати про те, що не можу купити хороші джинси, або погано харчуюся. На завершення цієї історії скажу, що на похорони тоді я не поїхав. Уявити Соломію в труні та весільній сукні... Цього вистачало. Мені завжди здавалося, що це справжнє знущання над тими дівчатами, які лишили нас раніше потрібного. Хоча, про яке знущання я можу говорити? Якщо сам ТАК знущався. Нахуй себе. Нахуй все те, що змушує бути нас нами.

… Заходжу на Північний. Купляю капусту, яблука, домашній сир. З місяці два вже на дієті. Очищаюся. Майже духовно. Від потреби їсти не з потреби. Від нічних прокидань і нападів на холодильник. Вегетаріанцем не стану, бо навряд відмовлюся від м’яса, але вживаю його мінімально. До слова, з ними, з вегетаріанцями тобто, по життю в мене не склалося. Окремі, хороші, все таки траплялися… А більшість… більшість контролювала себе, обмежувала, надихала світ і оточуючих високопарними розповідями про животворяще начало всього сущого, щоб потім зірватися і… жлуктити літрами спиртне, курити траву і їбати без розбіру всіх, хто дає себе їбати. А я хочу сьогодні приготувати вечерю. Легку і смачну.

Йду додому. Починає падати сніг. Дрібний. Приємний. Висолоплюю язика. Сніжинки тануть на ньому і мені хочеться усміхнутися. Байдуже, як реагують на мій язик перехожі. Піднімаю голову до неба, роблю вигляд, що не знаю ніяких паршивих вегетаріанців, розстріляних комсомолок, продажних кандидатів, гордих поетів, хамовитих продавців, педантичних охоронців, поганих мам і закомплексованих перехожих. Піднімаю голову і усміхаюся…

Якщо Соломія зараз мене чує, я хочу їй розповісти, що в мене все добре. Я лишив ненависну роботу. Закохався і схоже помаленьку почав вчитися любити. Я навчився не перебивати ЛЮДИНУ навпроти і допускати можливість її правоти. Знаю, якщо чуєш мене зараз там, подивовано усміхаєшся… Мабуть повірити не можеш, що я змінився. Ще я врятував з Максом одного хлопчика. Мало кому про це розповідаю, але хочеться сподіватися, що душа моя стала хоча б на міліметр світлішою.

Так, а ще я нарешті почав писати. Багато хто пише, що повна фігня. Що все на купу і взагалі без смаку. Але ти як ніхто знаєш, що я завжди таким був. Все на купу) Не можу лицемірити на тих сторінках, не про «зоряні війни» пишу. Натомість, хтось пише, що дуже гарно і місцями навіть сильно. Що є своя манера і стиль. Чи мені приємно? Приємніше було б якби ти прочитала ці рядки десь навіть за 500 кілометрів звідси і дала знати – все ок! Мене почуто. Що я недарма трачу свої ночі, нерви і слова. Що папір не марудиться, а люди таки дійсно, хоча б епізодично, але таки відчувають те, що я хочу їм сказати.

Про останні декілька років навіть і нема чого сказати. В кожній з тих, з ким я засинав в одному ліжку, була частинка тебе. Тільки не ображайся. Ти ж маєш пам’ятати, що саме з тобою я вчився бути ніжним. Вчився добрим словам і глибоким дотикам. Так от, всі вони продовження тебе ТАКОЇ … десь в голосі, десь у запатланому вранці волоссі, десь у тому як вони говорять, їдять, слухають, плачуть чи притискаються до мене, коли я їх обіймаю.

А ще я так і не став нормальним музикантом. Так як ти хотіла. Не вистачає сили волі і віри в те, що роблю. Навряд коли-небудь хобі переросте у щось більше, якщо віддаєшся йому по залишковому принципу. Музиці або віддаєш всього себе і вона віддається тобі взаємно, або дивишся на неї як прищавий першокурсник на найсексуальнішу п’ятикурсницю факультету міжнародних відносин. Але час покаже, на що я здатен. Мені тільки 24, а це як не як період для ще одного старту. Якщо ти мене слухаєш звідкись згори, то маєш відчувати – роблю все щиро і від душі. Хоча і отримую час від часу за це по голові.

Я перестав судити інших. Більше не впихаю їх у свої рамки та моральні принципи. Як мені це вдалося? Сам не можу зрозуміти. Оціночних суджень поменшало. Намагаюся більше робити щось СВОЄ, ніж реагувати на ЧУЖЕ. Ти якось в останнє наше літо говорила, що потрібні СЛІДИ. Я ще дивувався, звідки в тобі стільки людяності у відчуттях світу? Ти цілий вечір мені розповідала, що часу лишилося так мало, а так багато треба встигнути. Дурним я був, що спиняв тебе, заспокоював. Втихомирював. А що тепер? Я бережу колись тобою подарований мені зошит. В косу лінійку (не певен, що такі досі друкують). В ньому твої вірші і думки. Соромно зізнатися, але я його з того часу як ти пішла, так і не відкривав. Боюся заплакати.

Чи подорослішав я? На жаль так. Так як раніше більше не чекаю приходу улюбленого грудня. Спокійніше реагую на запах цитрусових. Весна приходить вже не так помітно як раніше. Осінь переживаю в собі. Говорю менше, пишу більше. Що відвертіше, ховаю глибоко в стіл. Хай лежить. Для чого комусь бачити мої слабкощі?

А так… а так я щасливий. Питаєш чи Іра прийняла мене таким яким я є? Думаю так, вночі мене не випирає з дому в сльоту останніх днів жовтня. Вираз обличчя переважно щасливий. Циклічністю поки не пахне. Тобою… тобою так. Але я їй про це не розповідаю, боюся, може не зрозуміє. Ну не став… не став я відкритим настільки, яким ти хотіла мене бачити колись. Тоді мені було 16-ть і я вже заморочувався тим, що мене не розуміють у школі, а в університетській групі мені часто доводиться бути білою вороною. Теперішні дні суттєво іншими не стали. Але не подумай ніби я криюся і постійно депресую. Ні. Всі хто мене знають в реальності, можуть сказати, що почуття гумору я не втрачаю і в найкризовіших ситуаціях. До біса))...

Якось нещодавно пригадав, як ми з тобою любили кататися електричками. Бігати вагонами від контролерів. Пам’ятаю як ти вирішила спробувати курити. Я дозволив, хоча і попередив, що то останній раз ти робиш таку дурницю. Ти кашляла, задихалася і сміялася водночас. Клялася, що більше до цього ми не повернемося. Було весело, аж не віриться, що це БУЛО. З нами. Зі мною. Знаєш, зараз і курити б тобі дозволив, аби знав, що ти десь є. Ходиш по цій осені, когось цілуєш, любиш, комусь вечері готуєш… Справді. Пам’ятаєш ти колись говорила, що хотіла б помінятися місцями? Хоча б на день… ти в моє тіло, а я в твоє. Я часто думаю, що зараз би помінявся. З тобою. Місцями.

І як мені це не соромно визнавати перед тобою, але останнім часом я живу Ірою. Сподіваюся, ти дозволиш мені забути все те, що я так безуспішно намагаюся забути вже майже вісім років. Сподіваюся, пробачиш мене. І ще, обіцяй мені хорошу зиму… Даю слово, грудень я проживу достойно. З інтересом. Дитячим).. З цитрусовими!

… В кімнаті сутеніє. Тихенько грає музика. Я різко підриваюся і йду в коридор. Дістаю із кладовки один із картонних ящиків, на якому зеленим маркером написано «ТРУ». Він і йому подібні мандрують зі мною від квартири до квартири. А рука і досі не піднімається… Викидаю на підлогу якісь журнальні підшивки, альбоми з шкільними фото, папки з газетними вирізками, пожовклі грамоти. На самому дні знаходжу те, що шукаю. Тоненький синій зошит з шорсткою обкладинкою. В косу лінійку.

Сторінка, друга, третя. Акуратний почерк, про який я вже встиг забути. Правильні лінії, вигини, округлості… Пам'ять вихоплює з минулого твій сміх. Гучний і заразний. А ще запах твоїх перших парфумів. Ці сторінки і досі тримають їх аромат. Твої рядки…

«… і вже не так важливо, що буде завтра, якщо так не хочеться, щоб сьогоднішній вечір закінчувався. Якщо через 20 років я читатиму ці слова і усміхатимусь як усміхаюся зараз у твоїй присутності, знай – життя таке ж прекрасне. Пишу ці рядки, а ти сидиш навпроти. Розповідав мені, що вперше побрився. Смішний такий, дорослий. Мій…».

Закриваю очі. Хочу провалитися крізь все і всіх, на саме дно свого життя. Десь туди, звідки все починається. Звідки закладається основа всього того, що ми маємо зробити і чого так ніколи і не зробимо.

- Привіт! Тільки звільнилася. Дурний день… - Іра втомлена, але в настрої і це повертає мене до в останні дві жовтня 2012-го. Пакую все назад в ящик. Заклеюю його скотчем. Одне коло, друге, третє, четверте, п’яте… Ставлю в кладовку. – Так хотіла тебе почути. Таке відчуття, ніби з вчорашнього дня ціла вічність минула. Ти як там?

- В мене все добре. Хочу приготувати нам вечерю… ну і відповідно запросити тебе до себе.

- Повірити в це не можу!.. Ти і готуєш! – як же я люблю твій втомлений голос ближче до вечора. – Я подумаю…

- У тебе немає вибору. На небі вже давно все вирішили за нас. – Вчора мене декілька раз розіпнули на власноруч збитому хресті, а я сміявся і кричав - що за дурниці, де всі ті, хто колись говорили потипу «ти все робиш правильно?». А що було вчора? Пам’ятаєш? Я теж ні. Мабуть нам просто приснилося свого часу, що на цих вулицях нас люблять. А потім ми прокинулися. Потім настало вчора. Сьогодні ж я тебе просто люблю. Від завтра обіцяю говорити тільки правду. І нічого окрім правди…

Далі буде….

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ