Життя прекрасне. РОЗДІЛ 7

7 розділ
Мама каже, що я став страшним розпусником. З того часу, як переїхав до Луцька. Можливо. Як по мені, то я просто перестав ускладнювати свої стосунки з людьми. Вивів їх на рівень глибокого духовного розкріпачення. Від моральних імперативів та ціннісних установок. Суспільних заборон та провінційних табу. Масових шаблонів та держстандартів. Я оголив дроти. Тили. Нерви. Емоції. Мам, менше дивись телевізор. Більше читай. Справді)..

Між тим, не знаю звідки таке в мені, з причин спадкових чи від наслідків моєї любові до плодів незалежного кінематографу, але навіть найскромніша студентка першого курсу філфаку піді мною перетворюється на хтиву третьокурсницю юрфаку з четвертого гуртожитка теперішнього СНУ. Часом це навіть лякає: ще півгодини тому ти заліг на дно ліжка з нічим непримітною симпатюлькою приміром з Шацька, яка навіть погляд боязко догори піднімає, а вже за хвилин п’ятнадцять на тобі гарцює розпусна леді, яка одними тільки очиськами готова заґвалтувати тебе ледь не до смерті.

О так. Часом це виходило з-під контролю. Різких рухів уникнути не вдавалося. Як і небажаних наслідків у вигляді нічних додзвонів, ранкових смс та іншої псевдоромантичної хуйні, над якою цинічно посміявся б гострослівний Паланік, і яку легко при бажанні перетворив би на свій черговий книжковий страх монументально-дріб’язковий Кінг. Причому подумки я завжди шкодував цих дівчат, беручи всю можливу і неможливу відповідальність за їх екзистенційні переживання на свій рахунок. Списуючи все на власні комунікабельність, специфічне почуття гумору, прямолінійність та непідробний інтерес до сексуального злягання.

І тут немає чим гордитися. Насправді.

Проте, виходив із ситуації я доволі просто. Коли якась торкнута за живе міс особливо напосідала, хтось із тих добрих самаритян хто був поруч, у випадку чергового дзвінка, брав слухавку і спокійним голосом повідомляв, що я нещодавно помер. Зазвичай, більше симпатюльки з Шацька, Ковеля чи Костополя не телефонували. Інша справа – вираз їх обличчя при випадковій зустрічі десь приміром на Винниченка. Але це вже зовсім інша історія…

Тому, всі ці слова у декількох сирих абзацах зверху… Я точно знаю, що задоволення тепер мені приносять інші речі. Таке буває, коли все життя не любиш оливок, а потім пробуєш їх. Як знаю і те, що правило «пізнання у порівнянні» ще ніхто не відміняв. Ви спитаєте чи мучить мене совість? Ні. Ні разу. Чи промовляє до мене докірливими голосами моє минуле? Я не чую його. Як не чує мене в ці хвилини моє майбутнє. Моє майбутнє Я.

І хай пробачать зараз мене всі, кого я щиро пробачив ще тоді. Якщо хоч когось ненароком забув, образив, не вислухав, проігнорував, або банально не почув – хай розсудить нас небо на предмет нашої взаємної чесності. Я завжди намагався бути відвертим. Називав речі своїми іменами. Інколи грубими. Мабуть, вам просто-напросто не варто було сприймати це за жарти. Відтак, де у всьому тому моя провина, якщо кожній першій здавалося, що це її зоряний шанс? Повторюся, я на багато не претендував. Не претендую і зараз.

Навіть в ці хвилини, коли ти лежиш поруч. Вткнулася носом в мій бік. Щось наспівуєш під ніс. Залізла мені волоссям до рота, а я поворухнутись боюся, не бажаючи зіпсувати цю тонку ідилію. І те, що я прокинувся від твоїх поцілунків, якими ти обсипала моє сонне тіло, свідчить тільки про одне: це не останній наш ранок. ТАКИЙ РАНОК.

В іншому випадку я б точно не прокинувся. Крізь сон моя рука вказала б у напрямку дверей і я б далі спав як невинне дитя… І це, ймовірно, одна з найбільших моїх проблем. Я не проти людей, ні! Просто занадто часто вони чують від мене абсолютно не те, що хотіли б чути. І починається. Втім, не певен, що це мої проблеми. Не певен, що це взагалі проблеми.

Повертаючись до твоїх поцілунків, хочу подякувати тобі за всю їх ніжність. Не певен, що хтось коли-небудь за такий короткий час міг з такою любов’ю вивчати сантиметр за сантиметром моє тіло. І справа навіть не в тому, що ти вкотре прокидаєшся раніше мене, щоб провести цей воістину магічний ритуал. Ні. Річ в тім, що коли ти це робиш, в мене не виникає жодного бажання трахнути тебе: я хочу тебе обійняти, поцілувати в лоб і сказати декілька просто хороших слів. Не подумай, що ти мене не збуджуєш!.. Ще й як. Це в тебе виходить завжди. Незалежно від того поруч ти в ліжку, одягаєш футболку навпроти чи стоїш за плитою. Не кажучи про те, яка ти сексуальна, коли зосереджено над чимось працюєш або приймаєш душ, а я, як малолітній розбишака, слідкую за тобою крізь шпарину ледь-ледь привідкритих дверей. Моя ерекція починається в грудях, плавно розходячись по всіх закутках тіла. Ти знаєш про що я. Мовчи)..

Ти до кінчиків пальців на ногах інша і мені хочеться вірити, що і я маю шанс на цю інакшість. Хоча б мінімальний, але шанс. Хоча б на кінчиках пальців.

… Дзвонить телефон. Точніше гуде. Вже років три як. Звичка, завжди і повсякчас тримати його на віброрежимі. Для комфорту тих, хто поруч. З власної нелюбові до гучних рінгтонів у маршрутках, кафешках та інших місцях хаотичного скупчення місцевих хіпстерів-полішуків.

- Мен, привітос! – Макс, як на 9-ту годину недільного ранку, звучить бадьоро і з легкими нотками ейфорії в голосі. – Маєш смак заробити 100 баксів?

- Маю. – Мій стайл: відповідати, а потім думати. На кону, ясна річ, не промоушен кінця світу, хоча Іра в теплому ліжку поруч видається ще тим ситуативним демотиватором. – А що з мене вимагається?

- Треба злітати до одного перця в Млинів. Я йому недавно одну нехитру тему провернув, але п’ять сотень зелених за неї на стіл він викладати не спішить, гадьониш. Але я знаю де цей поц живе. Якщо витрусимо з щура всю суму, даю тобі на лапу стольник. Мене просто треба морально підтримати. Підстрахувати єслі шо. По руках?

- Де зустрічаємося?

- Люблю тебе мен за твою чьоткість. – Макс має хороший настрій і це в корені унеможливлює думки про потенційну небезпеку сьогоднішньої пригоди. - За годину на автовокзалі. Тобі недалеко. Прийми душ і добре поїж. Чекатиму тебе тут. І ще… передай Іринці, що в неї не попа, а розрив моїх сексуальних фантазій. Тільки передай, не будь поцом.

Макс унікальна особистість. На тлі невмотивовано спокійного Луцька. Батька свого він не знав, але з розповідей матері довідався, що та нагуляла його з приїжджим циркачем родом із Кубані. З 6-ти до 14-років Макса виховував пастор місцевої протестантської церкви, який зажив у їх квартирі і виконував функції вітчима та штатного йобаря матері. Той вчив його вірі в Христа, побутовій чистоплотності та привчав до поїдання перловки. До своєї церкви ні Макса, ні його матір пастор так і не затягнув. Якось у класі десятому, почуваючи себе вкрай хріново, Макс причалапав додому вже після першого уроку. Матір мала бути на роботі, а пастор мав як і завжди, вирішувати якісь церковні справи. Коли ж у своїй кімнаті Макс вгледів власного недовітчима, який трахав в дупу якогось хлопця його віку, люті мого майбутнього друга не було меж. Голубкам пощастило: летіти в чому матір народила з вікна другого поверху на клумбу з квітами, варіант не найгірший. На прощання Макс, кидаючи їм в спину залишений одяг, крикнув: «Протестуйте в другому місці, протестанти хуєві!».

З того часу мій найкращий друг і досі говорить про ці роки, як про часи масштабних психічних випробувань, які позначилися на всьому його подальшому житті. Мовляв, хочете отримати життєво набуту шизофренію, віддайте свою дитину на виховання місцевому пастору якоїсь «американської» церкви. Тільки слідкуйте у всі, щоб той не запротестувався на очах у вашого чада.

Відтак, в Макса не склалось ні з Христом, ні з педантичним миттям рук, ні з перловкою, ні з протестантами. Зате склалося з жінками, з тонким чуттям грошей та нездоровою тягою до пригод.

… Одягаюся. Слідкую за тобою, як ти манірно ніжишся в ліжку, майже ненароком оголяючи свої груди. Затягуєш. Без жодного слова. Змушуєш мене думати про те, як втримати себе в руках і при цьому лишитися чоловіком.

- Ти ненормальний. – Ти потягуєшся і мені здається я розумію, про що колись думав да Вінчі…

- Я тебе відразу попередив, що я перевертень із замашками вампіра. Зранку прокидаюся типовим задротом, а вечорами п’ю твою кров вперемішку з нервами. – Мені здається, що навіть сміятися я став по-іншому. Вщипніть мене за руку. Або краще за стегно, там болючіше місце.

- Ти пафосний дурбецл, в якого дуже гарні ноги. – Ти могла б стати кращою за Анджеліну Джолі і Мілу Куніс. Якщо захочеш. Чуєш мене?

- Поснідаю апельсином. – Я кричу тобі з кухні. – Це все, що знайшов у холодильнику…

- В мене був кращий сніданок… - Чула б ти себе збоку. Як ти звучиш. Як голос твій переливається хвилями відбірної жіночності і розлітається кутками моєї квартири. Хай стіни ці всотують той твій дух, ту млость твою, задоволення розпите_розлите_розкрите_розбите_розмите_розшите нашим спільним ринком. І за день другий, коли тебе тут не буде і я розпинатимусь на цих шпалерах і кров моя океанами ходити від краю до краю в мені буде, знай, десь там, за півміста, я дихаю твоїми слідами…

Повертаюся до кімнати. Ти, сором’язливо усміхаючись, дивишся на мене з-під лоба і повільно-повільно стягуєш з себе тонкий саван простирадла… Я завмираю. Диханням. Серцебиттям. Я бачу твої стегна, як повільно розходяться вони в різні сторони світу. Як рука твоя закриває найніжніший трикутничок шкіри на твоєму тілі і твій середній палець опускається ще нижче…

- Я вже на першому нашому побаченні читала всі твої думки… - Стою перед тобою. Як ні перед ким ще не стояв. Сповідаючись очима. Причащаєш мене любов’ю своєю. Кормиш соками своїми та тілом святим. Падаю на коліна перед тобою. Припадаю губами своїми до пітьми твоєї життєдайної. Я ще ніколи не був так далеко від світу як з тобою зараз. Я ще жодного ранку не був настільки іншим.

На годиннику 9.15. Закриваю очі.

Луцьк в затяжній осінній депресії. Туман тримається довше звичного. Назустріч тобі з хвилюючої імли вигулькують поодинокі сонні обличчя, авто та обриси будинків. Десь тут і є край світу. Настільки непевна ця стіна перед тобою… Дерева оголяються і оголяється саме місто, його потріскані артерії та подекуди до чорних дір змарніла шкіра. Один чоловік, ім’я якого давно припало пилюгою чергової порції свіжих віянь епохи, говорив – хочете побачити справжню красу жінки – пострижіть її на лисо. Міста в глибокій осені теж пострижені під нуль, неприкрито сороміцькі… дивляться на тебе своїми засмальцьованими боками, і ти підсвідомо шукаєш чергову купу листя під ногами, аби втамувати спрагу яскравості. Рухаючись по Кравчука, через густу пелену туману, так і чекаєш, що десь з-за рогу з гучним гудінням випливе білосніжний теплохід. Припаркується в найближчому порту. Та ні… жодних пароплавів, яхт чи грізних крейсерів: тільки глиняне болото під ногами, напрочуд сире повітря, яке залазить деркими щупальцями тобі в легені і собачий гавкіт з дворів. Відносно тиха гавань. До непристойності тиха.

- Я так розумію, дивлячись на твоє задоволене рильце, Іринка сьогодні провела для тебе майстер-клас з постільного рок-н-роллу? – Ми сидимо в напівпустому «еталоні». Відчуття таке, що на вулиці тепліше, ніж в салоні. Хоча повітря ще достатньо прогріте. Бабине літо тільки скінчилося. В Макса хороший настрій. Він жартує. Коментує вайлуватих пасажирів і сьорбає на весь салон «пепсі» з металевої банки. – Ти розумієш, мен, вчора затусив з однією баришнею. Ну все є: апарат на висоті – довгі ноги, миле лічіко, попка, цицюрки пристойні, голосочок. І є ніби поговорити про що. Часом думаєш, що до таких і на кілометр не підступиш. Не кажучи вже, шо вони із своїх висот на тебе взор свій попустять Ха!.. Не ті розклади, мужик.

- Що? - Я в ці хвилини думаю про те, що останнім часом занадто багато часу проводжу вдома. Не відвідую концертів, виставок, флеш-мобів, «майдану». Не бродяжу годинами по «секонду» на Старому ринку. Кожний наступний вихід між люди все більше переконує мене, що вписатися в ці маршируючі шеренги дуже важко. Коли всі поспішають, а ти постійно гальмуєш. Коли всі кричать, а ти мовчиш днями. Коли всі беруть кредити на машини, а ти віддаєш останні гроші за яблука, якими підторговує якась бабуся з Дачного.

- Знаєш… Відчуття було таке, наче дупло вербове тулив.

- Чому вербове?

- Ну як чому… Дівчинка то досить гнучка була, але у всьому іншому – сущий провал: ні тобі пристрасті, ні тобі вогню. Мене ж теж треба завести відповідно).. Ще раз переконався, хочеш отримати кайф від єблі, тримайся подалі від цих пропорційних жердин. На крайняк, не забувайся, що є липові дупла.

До автобуса залазить циганка. Важко сказати скільки їй. Попереду живіт, на руках дитя. Дірявий халат в масних плямах поверх... Річ звична для наших країв. Зайвих сентиментів не викликає. Говорить хриплим голосом, міжмовним дристячо-словесним поносом. Від неї тхне підвальною сирістю та куривом. В руках білий пластиковий стаканчик, на дні якого темніє пару монет. Повертаю голову до вікна.

Починає моросити. Плитка темніє. Люди ховаються під навіс.

- Послухай мене, чурко ти немита… - чоловік на сидінні попереду повертає мене до подій в салоні. – Іди помийся, нещастя ти недобите і піди знайди роботу. Базар підмітай, помідорами торгуй. Така молода, а ходить клянчить. Не стидно, йоб твою мать?

- Чоловіче, тут діти в салоні… - Голос жінки ззаду.

- Люди добрі… Діти голодні... Хай Бог помагає... На хліб і лікарства… Вода затопила... - Циганка ледь розбірливо белькоче свої монотонні мантри і відверто ігнорує закиди чоловіка. Бачу краєм ока, як якась старенька позаду дістає з пластмасового відра батон, відламує половину і простягує просильниці.

- На дитино. – Руки потріскані. Коричневі. Тремтять.

- Не нада мені хліба, дєньгу краще дай… - бабуся помітно шокована словами циганки. Мовчить. Знічено опускає очі донизу, а руку з шматком батону назад у відро.

- Ах єбі ж твою мать… - чоловік з переднього сидіння не вгаває. – Лярвисько ти чорномазе, то ти хліба білого їсти не будеш?? А ну пішла звідси, поки під сраку не надавав. І помийся, помийся вже… розкидається тут своїми вошами. І на роботу устройся, бідо ти чорна!

Жіночка попереду, з півметровою стоячою зачіскою на голові гордо запихає в стаканчик гривню. З виразом обличчя: «Бог обов’язково згадає про мою милостиню». Згадає, згадає, якщо ти пролізеш у ворота того світу своїми тельбухами.

Циганка виходить з автобусу, лишивши по собі прогірклий дух бродячого життя. Макс закриває верхню половину обличчя рукою і хіхікає.

- Ти чому? – Відчуваю, що день врешті-решт входить в мене ясністю та чіткістю своїх обрисів. Що я виходжу з-під дії твоїх чар. Ненадовго. Повертаючись до реальності з вагітними циганками та бабусями з порепаними від постійної роботи руками.

- Все таки думаю, що з дуплом повєсєлєє було б! – Шеф з велетенськими, закрученими догори вусами, проходить салоном, збирає гроші і маршрутка помаленьку вирулює з території автовокзалу. Одного з найгірших. З тих, на яких мені доводилося бувати. «Еталон» наповнюється пісенним дивограєм коломийок про москалів. Ловлю іронічний усміх Макса.

Рейс йде на Дубно. Наш вихід майже посередині дистанції. Млинів, нічим непримітне містечко, в якому мені доводилося бувати від сили раз-другий. Люди як люди. Проблеми як проблеми. Відсутність роботи, алкоголізм та секс з 15-ти. Не з бажання. А від його відсутності. Розбиті дороги, шматки якихось занедбаних підприємств і пару генделиків. Навряд тут могло бути по-іншому. Не та епоха, не ті люди, не ті музичні смаки. Останні 70-т років. Як і в інших подібних містечках по всій території неньки. Не знаю як тут ріс Толік. Уявити важко.

Як і більшість вихідців з маленьких міст, я люблю мандрівки. Навіть нетривалі. Надто потужні асоціації з дитинством, коли кожен виїзд за межі міста був святом. Дух змін. Навіть таких. Ви знаєте про що я, якщо смакуєте плавними змінами ландшафтів за склом ілюмінатору та неквапливим перебігом власних думок. Коли найменше чого хочеться, повертатися в кінці дня в стіни своєї квартири. Я завжди мріяв про мандрівку, котра ніколи не закінчиться. Поруч з жінкою, з якою завжди можна обговорити всі свої проблеми, вилити душу і прибрати весь накопичений бруд. Є такі, не смійтесь)...

Десь на саму виїзді з Луцька до «еталону» залазить парочка закоханих. Ручки, цьомки, всі діла. Спортзал, чіткість, молодість. Обидвом років за 20. На обидвох вузенькі джинсики, «найки» на ногах, спортивні курточки та кепки. На грудях по маленькій сумочці. По хардкору. По футболу, бро?!!)) Сіли поруч з нами, на сусідній двійці. Носи задерті.

- Льоша, дай мені свій плеєр… - В дівчинки пискляво-противний голос, хоча її фарбоване червонясте волосся, яке спадає на плечі з-під кепки, додає леді яскраво вираженої сексуальної стервозності.

- Слух, да я цього лаптя вухатого знаю, він в сусідньому під’їзді живе по ходу… - Макс говорить особливо і не стишуючи всій дзвінкий голос. Навряд йому є кого чи чого соромитися в цих рухомих стінах.

- І що? – я знімаю навушники. The American Dollar замовкає.

- Мен, не повіриш, але я добре пам’ятаю, як цей вафєл ходив по дворі патлатим у футболці «арії». Потім був «кароль и шут». Та… Ірокєз був. Блін… по моєму далі він побрився і лазив у «мартенсах» з підтяжками. Ммм… Точно. Колись йому ще місцеві гопарі люлєй дали добрих. Скандал був. Папік у скінюрки тодішнього при ділах в прокуратурі був. Патли, правда відросли… Не повіриш, мен, але за фігню часу він лазив по району в ширштанах і факав шось із «лімп бізкіт». Хах))) Умора. Да… - Пауза. Макс чухає своє поросле густою щетиною підборіддя і раз за разом кидає погляд в бік парочки наших сусідів. – О!.. Потім він був чорним - чолочка, всі діла... губки пробиті, бровки пробиті. Футболочки з пістолєтіком і квіточками. Шо за група, я навіть не січу… Потім якось попустило малого. Чи може хтось його попустив. Хах)) От… Весною бачив його знов лисим. Та. На приколі пацанчик був, після футболу по ходу, з шарфом «Волині». Хоч щось нормальне. Але… шось підозріло кидає чоловіка по життю.

- І? – Краєм ока бачу, що в дівчинки у спортивній куртці на зап’ясті тату – милим каліграфічним почерком виведено ALEX. По тому як гордо тримається мачо поруч з нею, відчувається: в нього подібних татух немає – не простежується в чоловікові потенційна готовність набивати поверх одного імені інше.

- Хуйня це все, не знаходиш? – Макс говорить це надто голосно. – Заводи то далі стоять…

- Забий. Мають же люди якось реалізовуватися… А пам'ять в тебе хороша. Хороша)..

Чую як червонокоса дівчинка говорить щось своєму бойфренду.

- Да по-моєму вони про нас шось труть… - її голос стає ще противнішим, ніж видався спочатку.

- Збєйся. На, держи плеєр… - Мачо такий мачо.

Макс такий Макс. Я такий не Я. До біса. Музика. Дорога. Багрянець лісу. Ти. Визираєш з-під подушки. Кличеш мене пальцем. Затягуєш… Провалююся. В звуки. В стрічку асфальту. В ці лимонні пожежі вздовж. В тебе…

- Мен, слухай… - Макс. Бля.

- Про дупло я вже чув…

- Не, не… Відлити хочу. Приперло. Навіть не знаю шо робити.

- Терпи до Млинова. За хвилин 35-40 будемо. Ти мужик чи не мужик?

- Бля… Коли я налюрю в салоні, сумніваюся, що хтось спитає в мене про це.

Сміємося. Штовхаю його плечем і повертаюся до себе. До тебе. Під подушки. В багрянець цієї осені. В ці тумани, які так нагадують моє теперішнє життя, за імлою якого майже нереально вгледіти обриси майбутнього. Де воно? З ким воно? Чи існує воно? Провалююся. Здається, що на останніх уламках свідомого починаю розуміти наркоманів. Мотивацію їх втеч від реального. Чи це вже був сон… засинаю, і сниться мені як я сплю. Кола на воді. В мене тут підназбиралося пару сотень важливих питань. Хто готовий дати мені відповіді на них?

Відкриваю очі. Навушники мовчать. В маршрутці стало тепліше, тихенько звучить Йолка і її «прованс». Макс куняє. Борець з циганськими нечистотами попереду нас в телефонній розмові розповідає комусь, що не бухає вже 17 років. Як зашився так і живе. Пафосна парочка зліва обпершись одне об одного спить. Ідилія. Жіночка з півметровою зачіскою точить яблука: її чавкіт розлітається навсебіч їдкими хвилями егоцентричної недолугості…

Поворот на Млинів. «Еталон» з гучним скрипом гальмує і до салону заходить ще одна пара. Теж за 20-ть. Одягнуті скромно. На обличчі легкий відбиток не до кінця вдалого сімейного життя. З цигарками та першими спільно пропити вечорами. Проходять по салону і сідають десь позаду нас. Від них віє прохолодою, легким перегаром та цибулею. Маршрутка рушає.

- Блядь! – Макс зривається. – Всцюся, мен!

Підривається, зачіпає червону кобіту поруч.

- Осторожно… - пищить та і чекає якоїсь реакції свого мачо із спортзалу. Той мовчить.

- Спи. – Макс навіть не оглядається.

Встаю і якогось хріна суну за Максом.

- Шеф, гальмани, бо підмочу репутацію твоєму танку!! І то терміново.

- До Млинова оталося пару кеме, не всцися. – Вусатий водій усміхається. На своєму місці. Контролює ситуацію. Сидить на троні. Розпускає флюїди власної величі. – Да й в мене графік. Непринято таке робити.

- Ти, барон Мюнхаузен, або ти тормозиш, або твій Тітанік зараз затопить і він разом з тобою піде на дно. – Макс глумливо категоричний. Очі його напружені, а вираз обличчя видає в ньому небачену серйозність. Важко пригадати чи доводилося його досі бачити от таким. Ціна питання – терміновий пересцик. Що буде в кризовіших ситуаціях?

«Еталон» таки гальмує. Макс вискакує і біжить в бік невеликої придорожньої лісосмуги. Я за ним.

- А ти куда? – вусань не вгаває.

- За компанію.

Голо. Кущі, дерева, сміття. З поля дме прохолодний вітер. Минаємо один ряд дерев, другий, третій. Подалі від прискіпливих очей. Розстібаємо ширінки. Відчуваю, що і самому стає легше. Своєрідний катарсис. Мій апельсиновий сніданок йде в чорнозем. Робимо свою чорну справу мовчки. Хоча Макс тихенько хіхікає собі під ніс. Смакує ситуацію. Як завжди.

- Що це? – він дивиться кудись в бік. Я прослідковую його погляд і бачу, що на одному з дерев неподалік висить якийсь невеликий лантух. Що?..

Не застібаючи ширінки кидаємося туди. Пробігаємо метрів 70. На одній з нижніх гілляк висить дитина. Років 6-7. На шиї затягнутий ремінь. На пухлих щоках застигли краплинки сліз. Сука. Що ж це таке??? Макс кидається на дерево, а я хапаю малого за ноги і піднімаю догори. Чую хрипіт… десь з самої глибини грудей. Живий. Живий. Дякувати небу. Руки мої сцикливо трясуться, а коліна зрадливо підгинаються. Відчуваю тепло чужого тіла….

Макс викарабкується на потрібну гілляку. Та мокра, слизька і непевна.

- Ще… ще піднімай, мен!! Шо ж це робиться таке, сука?? Як же це так?!!

Бачу як Макс гарячково нишпорить у внутрішній кишені куртки і витягує звідти невеликий ніж. Як ледь тримається на тій нещасній гілці, вхопившись однієї рукою за іншу. Починає різати ремінь. Шкіра скрипить, не піддається і той неприємний звук дере по моїх мізках як камінь об скло.

Осінь!... Коли твої приємні і не дуже приємні сюрпризи скінчаться??? Відповідай вже!.. Скільки будеш шаройобитися за цим жовтневим вітром, перекидаючи з місця на місце листя?.. Давай вже, я слухаю!!! І Бога поклич, його я теж непроти послухати! Хай нарешті роз’ясниться по деяких світоглядових питаннях. Чому ж ти мовчиш??? Чому???

- Пасажири!! Пора-а-а-а-а-а-а! – голос водія звучить з такої далі, що складається враження ніби ми залізли в глибокі лісові хащі. Останніх декілька рухів ножем і тіло малого опиняється повністю на моїх руках. Тільки зараз я розумію, що на малюку тоненький светрик і заяложені, мокрі між ногами брюки з подертими кросівками. Хріново, як на жовтень. Стягую з шиї малого ремінь. Та встигла посиніти і набрякнути.

Малюк хрипить. Десь глибоко всередині тендітного, невинного тіла працює ледь чутно його маленький моторчик. Тягнеться руками до життя. До цього проклятого осіннього неба.

Макс зіскакує, не втримує рівновагу та завалюється з грубою лайкою на бік, в мокре листя. Рвучко піднімається і присідає поруч. Я притискаю малюка до себе, притримуючи рукою його голову… за якихось декілька секунд тіло його ламає у диких конвульсіях. Він кашляє, хрипить, на мить відкриває очі…

- Пощастило, сука! – Голос Макса дрижить не менше за мої руки. – В автобус!

Ми біжимо до маршрутки. Влітаємо в салон. Звучить якийсь шансон. Щось кричать люди.

- Шо случилось??? – Мюнхаузен перелякано дивиться на нас обох і на мою ношу.

- Та от з дерева зняли, з зашморгу вийняли... Газуй, шеф! До лікарні якоїсь. Бо пізда. - Макс взяв себе в руки. Я досі тримаю малого, притиснувши його до грудей... Важкий, але від того що досі теплий, приємний на відчуття тіла ЖИВИЙ клубок. Малюк час від часу покашлює. Навколо зібралася половина присутніх в маршрутці людей. Океан слів, тілесних запахів, дрібних і великих смородів. Океан розпачу, ойкань та чиїхось ридань. Океан питань, порад і жіночих причитань.

- Сіли всі!! – Я кричу. Що є сили. Гамір вщухає.

- Коля!!! – Я чую раптовий крик десь ззаду і бачу як підривається з сидіння, притримувана чоловічими руками, жінка. Пара, яка зайшла пару хвилин тому. На повороті. От як… Мене пронизує гострою ненавистю, починає тіпати і від усвідомлення того, що день остаточно вніс ясність у мене, голова наповнюється пронизливо-монотонним гулом. Болісним. Ниючим. Жінка лишається на місці, тримається за спинку сидіння і ридає. Ні кроку вперед. Боязко. Мабуть. От як… Малу дитину. В тоненькому светрику, заяложених брючках, порваних кросівках. На дерево. У ремінь. Вчився погано? Їсти просив? Нові джинси хотів? Чи може приставку? От як…

Всі обличчя в салоні повернулися в бік жінки з чоловіком. Маршрутка летить і я розумію, що реальність ламається. На очах. Лінії стираються. Людяність притуплюється, а осінь посилюється. На обличчях в людей один і той самий скривлений вираз. Усвідомлення моменту. Коли нерви здають, а ти їх і далі вперто підганяєш.

В очах тьмариться і я бачу як чоловік, який сидів перед нами, який так пристрасно сповідав циганку і розповідав про те, як зашився 17 років тому, піднімається на ноги. Впевненим кроком рухається в кінець салону. Рухи, крики, удари, брязкіт, тріск. Ще сильніше притискаючи малюка до себе, бачу як Макс кидається в кінець салону. Бачу кров на склі ілюмінатору. Бачу багрянець за вікном і тебе. Ти щось говориш, але я забрів у такі гущі, що вже й не розберу твоїх слів. Гучніше. Прошу тебе. Кола на воді. Кров на склі і ноги жінки в проході. Чийсь вереск і Макс який завалив дядька на останнє сидіння…

… Ми стоїмо на тротуарі. Бачу як трясуться руки в Макса, коли той підкурює собі, ламаючи одним за одним сірники. Небо яснішає. Мене злегка колотить і хочеться присісти. Поруч п’ятиповерхівка. Балкони. Антени. Одяг, який сушиться на прохолодному жовтневому вітрі. Неподалік автостанція. Якісь фури. Людей мало. З поля дме близькою зимою. Млинів. Тут.

- Слухай, мен. Хочу тебе про одне тільки попросити…

- Кажи.

- Коли наступний раз я захочу посцяти, дай мені можливість посцяти.

- Та без проблем, Макс. Ти як?

- Зараз би подивився «зоряні війни». А ти, мен?

- Та я б забрав свої сто баксів і порулив додому.

- Чоткий варіант. – Макс кидає тільки почату цигарку собі під ноги і демонстративно чавить її. Його впевненість при ньому, хоча очі горять підозріло. Востаннє вони так горіли, коли ми сиділи на дереві, а під нами гарцювала парочка зубатих монстрів. – Млинів, нічого такий, нє? Спокійний, шолі.

- Я б сказав, тут є своя атмосфера.

- Сьогодні набухаюся. Зуб даю. В гавно. І ще, мен… застебни ширінку.

Заходимо в п’ятиповерхівку. Охайно. Хтось варить суп. Хтось пече пиріжки. Затишок. Тепло. Піднімаємося на третій поверх. Старенькі двері з випуклою потрісканою обшивкою. Вічка немає. Макс стукає. Хіхікає собі під ніс і я розумію, що в голові в нього пішли незворотні процеси…

- Хто там? – чоловічий голос з-за дверей. Порівняно молодий, невпевнений і відчутно переляканий. Макс різко киває головою в мій бік.

- То сусіди знизу. Тут якась біда… - Вигадую щось находу, надаючи якогось хріна своєму голосу надуманого хрипу. Ледь стримаюся, щоб на засміятися. Дзідзьо якийсь, блядь. Макс хіхікає. В очах теплий клубок людської плоті, який висить на дереві. У вухах крик «Коля!!!» і глухі звуки ударів об скло ілюмінаторів. Ноги і кров. Перегар і цибуля. Дерева і кущі. Туман і теплоходи. Ти і апельсин. Я і твої губи. Болото і знову туман. Кола на воді. Музика, яка то звучить, то знову зникає. Дорога в багрянці. Ти, нага і відкрита. Чекаєш мене. Грієш стіни мої голосом своїм божественним. Тлію. Кола на воді.

Двері злегка привідкриваються і цих секунд Максу вистачає сповна. З усієї сили він б’є по них ногою і лантух по той бік голосно гепається об підлогу. Ми вриваємося в помешкання. Я закриваю двері зсередини. На підлозі, обпершись на руки на дупі сидить кучерявий хлопака років 23-ох. Переляканий, з відвислою губою та маленькими щурячими оченятами.

- Макс, це ти! Я якраз сьогодні хотів до тебе дзвонити…

- Їбло завали. – Мені це не дуже подобається, але я мовчу. Не те, що б я проти різких слів чи рухів. Ні. Просто періодами мені видається, що не варто ускладнювати і без того складне життя. Макс, ймовірно, іншої думки.

- Як ти мене знайшов?.. – Кучеряха так і сидить на своїй дупі. В квартирі свіжий ремонт, пахне фарбою і якоюсь невідомою хімією.

- Слухай мене уважно, мудак. Ваш йобаний, нахуй нікому непотрібний кандидат, отримав все, що замовляв. Домовлявся я з тобою. За суму в 500 баксів. Ти морозишся вже місяць. Не піднімаєш труби, в скайпі не відписуєш. Дурачка включити рішив? Питання номер один на порядку денному – хто з нас піздабол і просто лошара? Мовчи, ні слова!!! Питання друге – як ти ставишся до того, щоб замість обіцяних п’яти сотень, за затримку викладеш на стіл вісім сотень? Можеш не відповідати. Я знаю, що ти даєш добро. По замовчуванню.

Голос Макса стає все різкішим і я розумію, що цунамі вже рухається сюди. В ці стіни. І одному небу відомо, що роблю тут я. Кола розходяться. Твої стегна, такі гладкі і ніжні на дотик.

- Макс, в мене нема такого бабла. І не забувай, шо в мене є свої пацани і лишнього я тобі башляти не буду. Сам панімаєш, є затримка, я ці гроші віддам. Але вісім сотень я не дам….

- Не дасиш? – Макс стискає губи і піднімає очі догори втупившись в стелю.

- Не дам…

- Не дасиш?

- Не дам, Макс, не дам!!!

- Дасиш, сука, дасиш!! – Я бачу як рука Макса пірнає під куртку і вже за мить дуло чорного пістолету втикається в лоб кучеряхи. Той намагається відлізти назад, але впирається в стіну. Перевалюється набік, але ударом з ноги під дих Макс кладе кучерявого на підлогу. Підходить до нього і приставляє пістолет ще раз до голови. Чую плач, сопіння, шмаркання.

Закриваю очі руками. Осінь посилюється.

Кожен наступний її крок все непередбачуваніший і різкіший.

- Слухай мене, виблядок ти сопливий. – Макс присів. – Зараз ти даєш мені вісім сотень. Зелених. Ми їдемо. В тебе лишається ціла голова і ноги, якими ти і далі можеш топати цими вулицями. За умови, що ти більш не спливаєш на моїх очах. Ти мене зрозумів?

- Поняв, поняв… - Кучеряха далі соплить і мені його вже навіть не шкода.

- Це перше. Друге. Вулиця Ватутіна, 18. Знаєш, шо за точка на карті? Знаєш, гнида. Найдеш там хлопчика Колю, він сьогодні поступив. Носитимеш йому кожного дня, поки він там буде, фрукти і головне, куплятимеш все, шо потрібне для лікування. Поки той не одужає. Ти мене просік, кучеряха ти наш млинівський?

- Просік… - Сльози, сльози, сльози. Коли одні чоловіки плачуть при інших, за краще робити вигляд, що ти вивчаєш навколишні краєвиди чи візерунки на шпалерах.

- І ще – за тобою будуть дивитися. Свої люди. Тому не рипайся, засранець. На Ватутіна ходи і будь людиною, а не куском смердючого лайна. Ти мені чітко зрозумів? –Я бачу як дуло пістолету ще більше вгрузло в кучері розпластаного на землі хлопця.

- Зрозумів…

Я чую як на вулиці кричать діти. Граються. Світяться. Через поверхи, стіни та дорослий світ…

… Поворот на Луцьк. Мовчимо.

День з тих, кращих, які точно увійдуть в історію. Вертаємося додому. Ще один «еталон», цього разу забитий по саме не хочу. В основному студенти з сумками. В салоні пахнить котлетами, гноєм та домашнім молоком. Осінь за склом. Ти в мене вдома. Швидше всього. Якщо таки насмілилась дочекатися свого недільного мандрівника.

- Мен, та заспокойся ти. Життя прекрасне, ти не забувся? – Макс в тонусі.

- В пору нагадати. Не щодня дітей повішених з дерев знімаєш. – Я серйозний.

- Життя прекрасне, якщо це життя ти комусь даруєш… Хіба ні?

- Сьогодні я думав, що ти легко готовий його забрати.

- Гониш собі чи що? Та пістолет бутафорія, іграшка, а я просто вирішив зіграти серйозного мена. Як тобі? Мені здається ми були на висоті.

- Не смішно, Макс. Іди до Дімки Мельничука в драмтеатр, він там зараз вистави якісь нові ставить. Дивись і впишешся в якісь образи. В тебе нічого так виходить. Переконливо. До соплів і сліз глядачів довести тобі буде не складно.

- Зануда. Дай свій плеєр… І попустися вже. Я ж хороший. Ти знаєш як ніхто.

Дорога. Колись прийде той день, коли я зберу свій невеликий пожиток, одягну тебе в твою найгарнішу сукенку у волошках, причешу твоє шовкове волосся і ми вирушимо в довгу дорогу. В дорогу, яка точно ніколи не закінчиться. Тільки я тобі про те не казатиму. І триматимеш ти руки мої в себе на колінах і запрошуватимеш мене голову свою на них покласти, а я ніжно приобійматиму тебе і шепотітиму на вухо: «Ніколи не забувай про цю осінь». Я знаю… знаю, що ти захочеш зупинитися рано чи пізно. Вийдеш з нашого автобусу, станеш на узбіччі і довго роздивлятимешся краєвиди. Можливо навіть запитаєш, як ми сюди потрапили, якими дорогами доїхали? І коли не буде в мене слів, я цілуватиму твою шию, як тоді, в тій нашій осені, коли ти легко могла затягнути мене в найглибше своє провалля і стати світом моїм, поза теплою темінню якого нічого більше і не існує. І навіть якщо ти захочеш зійти за якимось поворотом, я буду знати, що мої слова в тобі і досі живі… пульсують тисячами сердець… «ніколи не забувай про цю осінь». Життя прекрасне, якщо ти можеш подарувати його комусь. Ця дорога буде безконечною. Певен.

Луцьк. За склом ілюмінатору сутеніє. Вдома навіть сутінки і ті рідні. Дочекайся мене. Я вже майже поруч. Іду до тебе через туман, глиняне болото між ногами і цю неймовірну сирість в повітрі. Грій наше спільне ліжко. Я вже майже тут. Чуєш як сигналять теплоходи на Кравчука?...

Далі буде….


розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ