Життя прекрасне. РОЗДІЛ 6

Життя прекрасне. Розділ 6


… В один момент просто закінчуються слова. Ти стоїш посеред вулиці міста в якому провів останні вісім років свого життя і не відчуваєш тупо нічого. Нічого СВОГО. Навколо потоки людей, брудних автівок і передчуття, що з кожною секундою тебе стає все менше, посилюється. Твої очі скляніють на очах тисяч інших подібних тобі комах, які за щоденним рухом втратили розуміння істинного призначення того руху.

До затяжних холодів лишилося зовсім мало. Серед комах не так холодно, але ТАК самотньо. Скільки б вони не терлись об тебе, не дерлись, не перлись… Від твоїх рухів, недолугих жартів, хронічної безтурботності, пальців рук, які можуть залізти глибше звичайного. Від твого старого блогу, в якому дехто і досі черпає натхнення на дні насушні. Від самої що не є звичайної правди.

Не бійся з легкістю віддати те, що отримав у подарунок згори. Задарма.

Ще десять секунд… тебе ще менше: ти розчиняєшся в музиці з найближчого кафе, у перешіптуванні вітру в клубках опалого листя, у звуках реклами з екрану на Будинку техніки, у понад міру високих переливах гітари вуличного музиканта, який стоїть тут вічність… У тривожній сирені швидкої, крик якої з вулиці Хмельницького по Кривому Валу долетів до перехрестя, на якому ти завмер.

Що буде, якщо наступної миті тебе просто не стане? Чи хоч хтось помітить, що ти зник, розчинився, пішов за вітром, за водою і опалим листям у вирій? Що ще декілька хвилин тому ти вдихав осіннє повітря давно не пішохідної вулиці Лесі Українки, а вже за якусь ледь вловиму мить пішов з талим інеєм в землю? Ким ти був? Що ти лишив по собі?

Ти вчора запитувала в мене, що значить розчинитися в одну мить. Я довго міркував, що тобі відповісти, щоб не образити тебе, себе, нас, цей світ, який ні разу не винен в тому, що на сьогоднішній ранок явився нам в обличчі старого, смердючого діда, від якого тхне міазмами смерті. В якого в очах не лишилося жодного відблиску очікуваної весни та надії. Хоча б на ЩОСЬ. Тільки кості, обтягнуті пожовклим пергаментом шкіри. Видимість ЖИТТЯ. Хоча б на ЩОСЬ. З того, чим живемо ми. Кожного наступного дня, надаючи йому чергової порції сенсу, хоча б якогось змісту та власної потрібності.

Я довго вибирав потрібні слова, але тільки коли замовк, ти дала мені зрозуміти – я був почутий. І вже ти мовчала, але я чув, як розчинялися в ранковому повітрі закутків Старого Міста обличчя тих, хто пішов в одну мить. Я бачив примарну мозаїку з пісень, слів, старих світлин, касет, шкільних спогадів, перших поцілунків, радянських фільмів, дружніх шаржів, недружніх поглядів, штучних ялинок та картонних коробок з цукерками під Новий Рік. Я бачив розмите тло років: перехідна епоха крізь пелену концентрованих буденних страхів стирала межі людяності між обличчями тих хто пішов в одну мить, в одну мить перетворюючи їх в безликих звірів в уніформі, з тавром суспільних стандартів та почварної моралі, вигаданої тими, хто рук своїх ніколи не мив після кривавих сніданків 90-их. Я бачив хмару попелу, розвіяну над містом, де жили обличчя тих, хто зник в одну мить: від них полишалися сторінки в світовій павутині і пригорща слів, які будуть відкопані за мільйони років археологами майбутнього.

Тіл облич тих, хто зник в одну мить, так і не знайдуть. Хіба одне, безформне тіло: то буде страшна нелюдимо-безлика почвара, яку так і не ідентифікують на предмет ЖИВОЇ сутності.

… В один момент просто закінчуються слова. Ти кажеш, що не варто ними розкидатися. Прийдуть дні, коли все повернеться на початки свої, і СЛОВО стане зброєю, а ЗБРОЯ стане словом. Я тебе не розумію, але очі твої звернені високо вгору, в осіннє небо… Ти читаєш молитву своєму Богу і я чую як відповідає він тобі шурхотінням листя по асфальту, випадковою піснею невідомого птаха, усмішкою малюка який крокує повз, моїми руками, які хочуть тебе без причин постійно захищати…

Мені б такого БОГА, який би навчив мене любити. Не боятися.

Ще десять секунд… тебе ще менше: я бачив десь тут, у цих провулках, профілі правильних людей. Вони з лускою на спині. Хай піднімуть очі свої і побачите ви там ненависть, заздрість і втіху злу. І говоритимуть вони до вас ніжними, теплими словами, але в словах тих буде стільки трутки, що життя не стане кров свою чистою після них зробити. І хай допоможе мені ТВІЙ Бог стримати себе і руки свої від луски тієї слизької подалі тримати. Не чути їхньої улесливості солодкавої, яка гноєм з кутиків губ струменить по підборіддю у їх тарелі обідні. І коли скажеш мені ТИ – ВБИЙ! - я відкрию очі і вбиватиму, - нехай місто це по коліна в крові тих, хто ненавидів усміхаючись, потоне. Хай заллє тією кров’ю всі проспекти, низини, перші поверхи та парки. На колінах перед тобою. Тільки скажи.

Ти стоїш посеред вулиці міста в якому провів останні вісім років свого життя і не відчуваєш тупо нічого. Нічого СВОГО. Годинник показує другу. Ти вчора сказала, що віддаючи, будь готовий отримати у подяку велике НІЩО. Я готовий. Я завжди таким був…

В мене був один друг, в років 10-11, і я був готовий на багато що, щоб довести йому свою відданість. Ділився смачним, останніми грошима, рідкісними наліпками, ексклюзивними таємницями та відчуттями. Ми часто грали у футбол. Вечорами сиділи в котельні, говорили про свої перші вигадані «амурні» подвиги та їли чи то абрикоси, чи то вишні. Чомусь завжди недостиглі. Літо перевалило того разу за екватор: хотілося пригод та чогось нового. Дорослішого. Зрілішого. Що викликало б трепет від твоєї присутності у дівчат з двору. Друг розповів, що бачив днями як місцевий торговець з ринку поставив у своєму гаражі декілька ящиків з касетами. Справа вимагала пильності та небаченої досі чоловічої мужності. До гаража ми потрапили, ящики з касетами під покровом ночі винесли. Тримали скарб у підвалі будинку, в закинутій комірчині, не знаючи, що з ним робити. Коли ж нас за пару днів зловили, я, зайвий раз не вагаючись, взяв всю провину на себе. Друг же розповів участковому, що це я його намовив і він взагалі до останнього вмовляв мене не робити дурниць, за які потім можна поплатитися. Справа розрулилася, дякуючи торговцю касетами, але Друг перестав бути другом.

Якогось вечора, тими буремними днями, я дико ридав у свою подушку і обіцяв собі неодмінно помститися, вигадуючи цілу ніч способи помсти. Проганяючи в голові тексти гнівних промов, які я йому кидатиму в очі при нагоді... Прийдуть дні коли все повернеться на початки свої, і СЛОВО стане зброєю, а ЗБРОЯ стане словом. Ти втішаєшся своїй уявній силі, величі, жорстокості. Тобі приємно відчувати, яким ЗЛИМ ти МОЖЕШ бути. Тієї нагоди так і не трапилося. Зло в мені померло, так і не народившись.

… Алла сидить навпроти. Останні три хвилини пальці її ніг вперлись в моє коліно. Я роблю вигляд, що не помічаю цього. Роблю вигляд, що не збуджуюся. Що осінь за вікном абстрагує мене від затишку цієї піцерії. Що довгі скатертини на столах ховають зайве. Що залитий жовтневим сонцем проспект Волі заспокоює. Що перехожі привітні і щасливі. Що ABBA звучить тек же щиро як і у 80-ті. Що за спиною мене ніхто не обговорює. Що меланхолія за чверть місяця не завітає до мене в гості із своїм традиційним щорічним візитом.

- От і все. Двогодинні лекції декілька раз на тиждень. Матеріали ми тобі надішлемо, якщо таки надумаєш працювати. – Її пальці рухаються вгору по моїй нозі і я змушений залізти рукою під стіл і вхопити Аллу за її холодну кінцівку. Та злегка кривиться, хоча з обличчя її не сходить самовдоволена усмішка. – Мен, спокійніше…

- Спокійнішим я буду в морзі на полиці. Ти так і не пояснила в чому суть лекцій цих… Це що – якийсь черговий лохотрон? – Я тримаю пальці її ноги і досі в себе в руці.

- Багато хто в Луцьку, та і не тільки в Луцьку, щиро вірить, що цього року на людей чекає глобальний кінець. Що майя не помилились. Як і тисячі інших віщунів. Так от, наша фірма займається тим, що допомагає людям лишити цей світ у спокої та мирі. Без зайвих катаклізмів та тілесних страждань. Але перед тим вони зобов’язані пройти курс підготовчих лекцій. Ти маєш розповісти їм доступними словами із переконливими аргументами, що по той бік все не так і погано, як здається звідси. В нас є напрацьована база плюс ти щось зі свого боку додаси… Робота творча. З якого боку до неї не підходь. Люди готові на рішучі кроки, але потребують мінімальної підтримки з нашого боку. Та і до кінця лишилося не так і довго…

- Що за фігня? Таке дозволене в нас? Ви вбиваєте людей? Який кінець нахрін? – Алла висмикує свою ногу з моєї руки і різко серйознішає. Її обличчя набуває яскраво виражених геометричних рис. Мені стає якось не по собі. Від того, що я ВЖЕ приймаю участь у цьому божевіллі. На стіл нам ставлять два салати, якийсь зелений коктейль та виноградний сік. Переді мною моя шкільна вчителька з алгебри: сувора, невблаганна, непідкупна і раціонально мисляча. Занадто раціонально. Вона завжди поводилась так, наче твоя потенційна здатність розв’язати рівняння рівноцінна твоїй здатності вижити в цьому світі.

- В нас все дозволено. Демократія річ вперта: свобода життєвого вибору пересічного громадянина нашої країни – одна з базових основ існування розвинутого, вільного соціуму. Їх просто присипають. В комфортних умовах. Без паніки та інших типових для кінця світу ускладнень.. – Алла робить ковток зеленого. - І навіть не думай говорити про совість: Бог все бачить. Все з волі його. Нічого з того, що робиться під цим небом, не робиться поза його участю. Він дав добро. На наш бізнес. На нашу благородну справу.

- Коли ти встигла так змінитися? – я все ще переварюю її слова. Цей викличний тон. Самовпевненість. Ці очі, які ніколи не опускаються додолу і готові свердлити тебе максимально глибоко. До переможного кінця. Стервозність, таку непритаманна цим помірним широтам. Підглянуту із американських фільмів 60-их. Цинізм, закамуфльований під відвертість.

Якими ж недосяжно величними бувають часом жінки!.. Чоловікам не дано сягнути цих вершин: на тернистому шляху в напрямку цих висот на них чекає надто багато мимольотних спокус. Ми розпорошуємося.

- Я не змінилася. Я просто почала дивитися на світ значно практичніше. В порівнянні з деякими нашими ровесниками. Хто сказав, що майбутнього немає? Воно існує, мен. Просто не факт, що в ньому існуєш ти. І не дивися на мене такими очима, наче я конотопська відьма).. Комусь цього майбутнього не просто не потрібно. Кінець для них, як ніколи, зараз доречний.

- Я згоден попрацювати. Спробувати. – Стакан соку за долі секунди пустіє. – Ти істотно підтягнула свій розмовний рівень.

- Робота вимагає. До останнього моменту була певна, що в тобі лишилося хоча б трохи здорового глузду. – Вона усміхається голлівудською посмішкою і простягує через стіл свою руку. Тисну. Її пальці холодні. Долоня спітніло-крижана. В повітрі на мить запахло сексом і я фізично відчув колючість вогких, схололих від жару тіл простирадл. Коли на ранок злегка поколює в паху і хочеться першим ділом змити із своєї шкіри сліди чужої присутності. Якою б рідною вона не була. Та завжди чужа присутність.

Важко сказати, що за імпульси наштовхнули мене на ствердну відповідь і чи міг я цій жінці навпроти сказати щось інше. Зрештою, життя в ці дні розкривалося переді мною всією панорамністю свого об’ємного я: кожен крок обіцяв щось цікаве та неповторне. Кінець світу? А чому б і ні? Лекції, люди, комфорт, демократія, свобода вибору, Ліліт? Що ще? Майя, віщуни, пророки, бізнес, Бог?

Ти питала вчора в мене, як це розчинитися в одну мить.

Дуже просто. Ти дивишся на себе в дзеркало і розумієш, що ти - це вже давно не ТИ: ТИ - це їх музичні смаки, їх кулінарні вміння, їх політичні погляди, їх філософія та психологія; ТИ – це їхні правила, закони, канони і приписи, постанови та сто порад на випадок якщо… Все, що лишилося від тебе, це тільки твої рефлексії і реакції на їх уподобання, вміння, думки, рішення та висновки. Ти мене розумієш. І не кажи, що завжди можна вибрати. Вибір давно передбачений: на чому б ти не зупинився, цей сценарій вже прописаний на скрижалях часу. Ми злилися. Повільно танучи. Розчинитися в одну мить? – хм… просто зроби вигляд, що все нормально…

Алла говорить по телефону. За хвилин десять до піцерії заходить дівчинка років 20-ти, тримаючи за руку чорнявого хлопчика з великими очима.

- Привіт, мама! – малюк вилазить на вільний стілець біля нашого столика. Постукує пальцями по столу і підозріло мружить очі. Так, наче десь зовсім поруч, до прикладу за сусіднім столиком, за поїданням піци з куркою та ананасами, хтось небезпечний готує проти нього світову змову. Кумедний. В джинсах, в теплому червоному светрику з білим оленем та смолянисто-чорним, злегка розкучерявленим волоссям.

- Привіт, сонце моє. Як справи? – Алла знову інша. Більше нагадує мою вчительку з історії, для якої я був справжнім улюбленцем. Яка могла пробачити мені все: придуманий головний біль, поплутані дати битв Наполеона, погану поведінку на уроках, проспану контрольну, ірокез на голові та абсолютну антинабожність.

- Все добре, мам. Тільки Максим знову брехав усім, що я люблю Настю. – Малий задирає носа доверху і я вловлюю в його погляді нотки владності, яка притаманна людям, котрі вміють тримати ситуацію під контролем. Надто багато від мами.

Алла перекидається декількома словами з дівчиною і та лишає нас. Малюк пильно оглядає все навколо. Вивчає картини на стінах, обличчя поодиноких відвідувачів. Мене, складається враження, навіть не помічає.

- Назар. Мій син. Люблю його більше всього. – Алла сяє. Щиро. Непідробно. Я чомусь був впевнений, що такі слова говорять тільки герої фільмів. Але аж ніяк не люди, які готують собі подібним комфортний плацдарм для відходу на той світ. – Назарчику, скажи дяді, скільки тобі років?

- Шість стукнуло. – Малий рвучко обертає голову в мій бік, вгризається в мене своїми великим очами і я ніяковію. Діти не мій профіль. Тим паче діти, які дивляться на тебе як на лушпинку цибулі під мікроскопом у п’ятому класі. Діти, які говорять як дорослі. – Ти не бриєшся, щоб більше подобатися мамі?..

- Назарчику!.. – Алла сміється. Сміюся і я. Навіть і близько не уявляючи яким чином маю перевести цю розмову у конструктивне русло. Говорити з дітьми це вам не хтиву третьокурсницю маланити. І навіть не молоду маму, яка пропонує тобі хорошу роботу та пальці своїх ніг.

- Я не бриюся… щоб до Нового Року виглядати як справжній Дід Мороз! – усміхаюся.

- Мам, ти ще ніколи не приводила додому Дід Мороза. – Малюк серйозний, хоча мене не лишає відчуття, що він просто стібеться. Свідомо. Продумано.

- Назар, заспокойся. Тобі не здається, що ти забагато собі дозволяєш? – Алла суворішає.

- Мам, а тобі не здається, що ти… собі… забагато… не дозволяєш? – Я закриваю обличчя руками. Такі не розчиняються. Такі голосно і щиро сміються. На зло всім і всьому. Це вже далі, з кожним наступним роком, класом, книгою і оцінкою пелена туману для них ставатиме все ближчою. Це вже тоді, ближче до закінчення школи, вона увійде в твоє тіло і спонукатиме до вибору. І ти почнеш розчинятися… у їх смаках, законах, приписах, постановах, поглядах та філософії.

Ще один дзвінок. Алла похмурніє, насуплюється. Голос схвильований. Фрази колючі.

- Мен, побудь з Назарчиком годинку-другу. Дуже термінові справи. Я тебе відразу наберу, коли звільнюся. Можете погуляти, він в мене хлопчик комунікабельний. – Алла зривається. Накидає на себе плащ. – Сину, побудеш з дядьком? Я недовго… Сподіваюся, ви порозумієтесь. Дорослі чоловіки як не як.

- Добре, мам. Тільки не будь довго, бо в мене вже кінчаються сили бути без тебе. – Очі чорні.

- Котику мій. – Алла цілує його в щоку, кидає на мене майже благальний погляд і йде.

… Переходимо вулицю на Волі. Неочікувано для себе беру Назара за руку. На рівні інстинктів. Той не пручається і тільки на тому боці висмикує свою теплу мініатюрну кінцівку з моєї руки. Навпроти нас крокує трійко молодих монашок з пакетами в руках. Чи думаю я зараз про те, що готовий стати батьком? Не певен. Я радше думаю про те, що не готовий взяти на себе відповідальність за чиєсь життя, коли не здатен сповна відповідати за своє.

- А чому вони такі чорні? – дитяча безпосередність заганяє мене в емоційний ступор.

- Мені здається це все тому, що вони так і не знайшли тих людей, які б їх любили. Бачиш які вони перелякані? Ховаються від світу.

- Ти розумний. Зразу видно. Недавно мама приводила додому одного дядька… Він був такий великий, у костюмі, з чемоданом. Я спитав у нього, чому у нього такий великий живіт і така як анаконда шия. Він глянув, чи мами немає і сказав мені, що такі як він подобаються таким як моя мама… - діти. Я вже забувся як швидко вони почали ставати дорослими. Занадто.

- І що ти йому відповів? – мені дійсно цікаво. Як ніколи.

- Я йому сказав, що він кнур немитий і хай не думає торкатися до мами.

- Ну ти і даєш, хлопче. – Я регочу. – І що кнур?

- Кнур сварився. Але він як і ці чорні жінки, просто не знайшов тих хто його любить і думає, що його будуть любити, бо в нього шия-анаконда і живіт один великий вареник. – Назар сміється і в мене виникає нестримне бажання обійняти його. Милість. Чорна. Безпосередня і мудра. Не по роках і словах.

- А де твій тато? – не очікував, що задам це питання.

Малий більше не усміхається. Ми на Театральному майдані. Агітаційні намети, газети, якими грає вітер, ЦУМ, який будується, якийсь флеш-моб, журналісти, старий автобус філармонії, з якого рве динаміки народний хор, крик якоїсь пенсіонерки, яка хоче визволити Юлю, але їй вперто не дають цього зробити.

- Тато в космосі. Мама мені бреше і каже, що в мене ніколи не було тата. І була завжди тільки вона. Але я бачив у садку, що Максима постійно забирає тато. І Настю часом. І вони кажуть, що тато з ними був завжди. А мама каже, що в нас тата не було. Вона просто боїться сказати мені, що він у космосі.

Я мовчу.

- Вони що, подуріли всі чи що? – Назар дивиться на людей біля наметів. Я бачу який він злий. Роздратований. Ще мить і вибухне…

- Давно малий. Давно подуріли. – Беру його за руку.

- Не називай мене малим, я може навіть більший чим ти собі думаєш. – Аякже. Дивлячись на твої очі, я розумію, якими ми мізерними стали. Яким мізерним став світ у наших очах. Як мало ми собі відмірюємо. Від крапки до крапки, від крапки до крапки…

… Літо. Дитинство. Село. Канікули. Зелений велосипед «мінск». Не мій. Брата. У перервах між ранковим та вечірнім випасанням нашої корови. Вчуся кататися. Тримати рівновагу. Вчуся не боятися. Топчу колесами ранні сливи, б’ю коліна, отримую іронічні посмішки від старших. Розганяюся за Корчами. Мене вже не контролюють. Я вже зовсім дорослий. По обидва боки пшеничні поля. Лечу!!! Вітер забиває дихання, хочеться кричати, безконечно вдихати запах цих днів… Поворот, спуск, видолинок. Велетенський, як на мій тодішній розмір, камінь посеред дороги. Не встигаю загальмувати чи вивернути велосипед в інший бік. Вдаряюся. Лечу через руль, вдаряюся головою в тулуб теляти, що пасеться поруч на придорожній траві. Лежу. Очима в небо. Одна, друга сльозинка… Через сміх. Через радість. Пшеничне поле шумить. Чую як біжить брат. Чую як дихає земля. Розумію краєм свідомості, що ці хвилини назавжди в мені. Це небо, цей жовтий океан колосків поруч, мої босі запилюжені ноги, бабуся яка будить зранку і напуває молоком. Чи щось лишилося в мені від того ЖИТТЯ? Чи хоч щось з того, що відбувалося в останні роки мало відношення до мене того, іншого, щасливого?.. Чи хоч хтось так як мій дід, з такою любов’ю в голосі, називав мене при мамі сукиним сином?...

Йдемо по Лесі Українки. Поодинокі знайомі. Непевні погляд у мій бік на предмет присутності дитини поруч мене.

- Вмієш кататися на велосипеді?

- Так. Цього літа мама вже познімала мені задні колеса. Я вже великий, щоб їздити як малі діти.

- А ти вмієш?

- Вмію. Правда, плавати так і не навчився… - Бачу як Назар задоволено похитує головою.

- Я теж. Але мама каже, що ше рано. І я… боюся води. Але все, що боїшся, треба вчитися не боятися. Щоб коли підеш у школу, бути сильним. Але яким треба бути болваном, що бути таким великим і не вміти плавати??! – Назар категоричний і в мене жодного варіанту відповіді на його закид. Я навіть не ображаюся. – Я буду суперменом. Але не таким яким його показують у кіно. А знаєш яким?

- Розкажи…

- Суперменом, який дивиться на всіх з даху будинку і робить зовсім по-іншому. Я вже помалу починаю. Мама каже слухайся, але в мене ніяк не виходить… Коли мама каже будь тихо, я завжди кричу. Коли вона каже їж манку, я їм цукерки. Ти вже великий і знаєш про що я кажу. Так? Мама каже що так робити не гарно, але якщо вона так каже, значить я все роблю правильно.

- Так, Назар. Я сам колись хотів стати таким суперменом.

… Ще одне літо. Село. Канікули. Я вчуся не боятися. Кладовище біля підніжжя пагорбу, на якому стоїть село. Ніч. Ми з братом. Не знаю, що робимо тут, що забули. Мені ледь перевалило за десять. Брат монотонним голосом розповідає якусь темну історію. Хоче мене налякати. Йдемо між могилами. Ніч місячна і вітряна. Хрести та вінки, які від вітру б’ються об них, далеке виття собак. Ідеальна картина. В якийсь момент я розумію, що лишився сам. Озираюся. Брата не видно. Тільки хрести, вінки і тьмяні вогники лампадок подекуди. Гукаю його - без реакції. Ноги починають підкошуватися, в животі ниє… ще мить і заплачу. Починаю бігти. Ноги плутаються в траві. Собаки десь ближче, а вінки по хрестах б’ють ще дужче. Задихаюся. Від розпачу. Щось холодне і тверде хапає мене за рукав вітровки і я падаю. З переляку очі лізуть на лоб і хочеться просто верещати. Піднімаючись, озираюся назад… просто хрест, за який я перечепився. Біжу до виходу з кладовища, перескакую через могили.. оминаю хрести. Щось кричу. Падаю. В руки брата. Той сміється. Я молочу його кулаками в груди і не стримуюсь; починаю плакати.

Мама пізніше якось казала, що теж боялася страшно кладовищ. Але коли померла бабуся і дідусь, могла приходити туди хоч серед ночі. Сидіти там. Не боятися. Слухати і не чути нічого зайвого.

… Ти вчора запитувала в мене, чому люди стали так відгороджуватися від собі подібних? Чому їм стало простіше написати декілька абзаців найінтимніших переживань у своєму жж, які прочитають сотні чужих, ніж поділитися цим із найближчою людиною? В мене не було відповідей. Ні тоді, ні зараз. Ти сказала, що все це насторожує і тобі самій за краще слухати Ніно ніж думати про те, чи зрозуміють тебе. Вчергове. Чи вчергове не зрозуміють. Вже пізніше я сказав, як між іншим, що ніхто за тебе твоє життя не проживе. Я, мабуть, повторив когось із мудрих, які увійшли в історію своїми геніально-банальними сентенціями. Ти запропонувала приготувати на вечерю сирну запіканку. В мене свербіли руки і я хотів щось написати. Час ішов, і нічого не в’язалося між собою… рвані фрази, дії, рухи, мелодії і обличчя. Де спільне кратне, яке ми так шукаємо?...

… В один момент просто закінчуються слова. Ти стоїш посеред вулиці міста в якому провів останні вісім років свого життя і не відчуваєш тупо нічого. Нічого СВОГО. Поруч тебе стоїть дитина. Її очі звернені високо-високо. Ти радієш, що вона ніколи не ідентифікувала себе з цими обличчями. Тільки з небом і з тим, що над ним. Ніколи з тими, хто спрощує. Хто заганяє в рамки, правила і свої смаки. Очі дитини широко розплющені. Хто бував ближче, той знає про що я.

Ми сидимо у скверику за мистецькою галереєю.

- А ти найшов когось такого, хто б тебе любив? – Назар дивиться з лавки–даху хмарочосу на спокійну течію Лесі Українки.

- Сподіваюся, що так. Час покаже, смішити богів не мій стайл…

- Вона гарна? Що таке стайл?

- Красивіших не зустрічав. Я б хотів, щоб вона готувала мені вечері і будила зранку. Це, хлопче, дуже відповідально, мати таку людину у своєму житті. А стайл… це дивитися на всіх і робити навпаки. Шариш?..

- Шарю))) А вона гарна як моя мама чи гарніша?..

- Так. Всі вони гарні. Коли люблять… - Назар починає терти очі і я розумію, що хтось непроти поспати. Підсовуюся ближче. – Лягай на коліна. Не бійся.

Знімаю з себе куртку, складаю її вчетверо, кладу на ноги. Назар несміливо висаджує ноги на лавку, скручується в клубок і кладе свою голову мені на коліна. За якусь хвилину-другу засинає. Жіночка в старому і занадто теплому як на ці дні пальто, яка проходить поруч, кидає на мене абсолютно замилуваний погляд. Я такі не звик отримувати, але вдячний їй, усміхаюся у відповідь.

Я і досі думаю про ті обличчя, які розчиняються у туманних закутках Старого Міста. Про те, як ти любиш Ніно. Про всі ті спільні вечері, які чекають нас попереду. Про життя, яке прекрасне, якщо дивитися на нього під правильним кутом. Про те, чи лишаться після мене люди, які навіть на кладовищі поруч з моєю могилою почуватимуться легко?.. Скажи мені, перш ніж я розчинюся. Склади ці пазли в одну картинку. Дай мені сили бути собою до кінця. І хай не буде мене такого та нехай звучить ця музика. Нехай. Бо то наше з тобою безсмертя. У тих рядках і нотах. То наш з тобою виплеканий хаос, в географії відчуттів якого, як і в цих абзацах, ніхто крім нас не розбереться. І дай мені ще один шанс бути кращим ніж я є. Перед ти як я розчинюся.

… Літо. Ще одні канікули. Серпень. Ранки стають холоднішими і мама не приїжджала вже декілька тижнів. Мені ще і десяти нема. Я пасу корову на Парнині, читаю радянську фантастику, співаю. Останніми днями плачу. Так скучив. По-чорному. Вилажу на пагорб, де лежить нагрітий за день камінь, під яким, як кажуть деякі місцеві, лежить бочка золота. Виглядаю маму. Чи не йде вона з автобуса. Щовечора. Приганяю додому корову. Бабуся питає чого заплаканий. Вигадую щось. Кожного разу. Ще один день. Заходжу на подвір’я, бачу на сходах пакет. Чую коханий голос. Лечу. Обіймаю, чіпляюся руками. Стараюся не заплакати. Рідний запах. Рідні руки. Нічого більшого, ніж ці хвилини. Нічого радіснішого ніж ці обійми.

Ще десять секунд… тебе ще менше: ти виплакав всі свої сльози вічність тому. Ти розчиняєшся у плетиві інтриг, амбіцій, пристрастей, лицемірства, фальші та недалекості. Ось, вона, чи він – готові розіпнути тебе на хресті ВІРИ своєї, кинути тебе під ноги масі безформенній, віддати їм, щоб ті каменями тебе гострими закидали. Ті, кому кожен подих свій потрібно доводити собі і собі подібним право на власну значимість і присутність у титрах. Тільки скажи і я відкрию очі…

Ти питала вчора, чи життя і досі прекрасне. Я замовк, але був почутим. Ти взяла мене за руку і провела далі звичного. Хіба міг я коли-небудь подумати, що в цих стінах знайдеться хоч хтось, хто слова переплавить в любов і зброєю їх святою зробить? Ніколи. Приготуй мені сирну запіканку, а я заховаю тебе за мурами свого серця. Там я ще і досі, той, інший, з очима з найчистішого українського неба і втіхою великою, ні з ким не розділеною. Люблю тебе, ЖІНКО.

Далі буде..


розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ