Клоун з саксофоном: що ми про нього знаємо?

Хтось думає, що ця людина – бомж. Але цьому немає ніяких підстав. Його більше знають як людину у вбранні клоуна, що грає на саксофоні. Впродовж п’ятнадцяти років Владислав Старенков виходить на вулиці Луцька, щоб заграти свою музику і «побудувати маленький затишний світ».

А зовсім недавно Влад став людиною місяця у проекті «Обличчя Луцька» (фото звідти)

-Як почали грати? Ви десь вчилися?

-Тут цікава ситуація. Ще до того, як я почав грати, мені приснився сон про те, як я стою на вулиці, граю, а мені кидають якісь копійки. Таке було. А на саксофоні я навчився грати самостійно. Це було ще у вісімдесятих підчас служби на Кубі. Але професія моя також музична. Викладаю гру на гітарі в музичній школі № 3.

-А як давно граєте на вулицях Луцька?

-Я граю з 1996 року. Тоді така ситуація була важка. Багатьом людям доводилося виживати економічно. Хто як міг, так і робив. Я ж вийшов на вулиці, щоб грати. Правда, з цього не було багато заробітку – але хоч якась допомога.

-А зараз є заробіток?

-Ні, та й тут не в тому справа.

-Кажете, заробітку нема, але вже кільканадцять років поспіль граєте – чому ж?

- Колись мене запросили на «Волинське телебачення» робити якесь інтерв’ю. І запитали за гроші. Я зразу сказав: за гроші не говоримо. У мене зовсім інша мета. Я граю для душі, заради задоволення. Знаєте, як це чудово, коли людина йде по вулиці, почує твою музику і раптом усміхнеться! Приємно бачити усмішку людей.

-А чи багато є зворотного зв’язку з людьми, чи часто вони відгукуються на вашу музику?

-Загалом позитивного мало, але є той,хто дякує. Зазвичай багато людей проминають в байдужості. Але трапляються особливі моменти, коли наприклад, підходить людина і каже «Дякую, пане!». Іншого не треба…

-А бували якісь негативні моменти, конфлікти на вулиці?

-Бували, звичайно. Клали мені і цеглу до грошей, кидали каміння в речі. Було якось билися ми навіть.

-А ви грали в інших містах? Є якась різниця між луцькою публікою та людьми з інших міст?

-Люди скрізь однакові. Тут важко провести якусь різницю. Все залежить, наскільки можеш достукатися до них музикою. Грав я в Кременчуці, Полтаві (я сам родом із Полтавщини), Києві. Не люблю тільки в переходах грати, на мостах – там вітряно. І в мороз. Навіть зараз (тоді було +3) вже важко, бо вдихаєш великі об’єми холодного повітря.

-Влад, а маєте якісь улюблені мелодії?

-Я не маю. Більше всього граю те, що вмію. Але в мене є чоловік 10-15, яких я бачу періодично і знаю за їхньою реакцією на мою музику. Не обов’язково,що я з ними знайомий. Деякі навіть не підходять, але коли проходять повз мене, я вже відчуваю, що вони слухають. І тоді я перериваю музику і залежно від людини починаю грати ту мелодію, яка їй підходить. Тобто є півтора десятка людей, з якими встановився такий цікавий зв’язок.

-А як це почалося? Як дізналися, що кому подобається?

-Я знаю, що грати, за усмішкою людини. Буває, що людина просто махає мені рукою, коли також відчуває, що я граю для неї. Це приємно, заради цього хочеться жити. Може, знаєте, колись був такий фільм «Доктор Квін» про те, як зароджувалося американське містечко. І там було якесь тепло, затишок. Я таку модель для себе будую в Луцьку. Оці 10-15 людей і утворюють той маленький затишний куточок.

-Виходить, як велика родина.

-Так. Але є й інші випадки. Наприклад, коли йде військовий, я намагаюся швидко заграти йому марш. Мені тоді навіть рукою махають. А ще тут по вулицях ходять американські місіонери, мормони і інші. Я для них граю американський гімн. Уявіть, людина приїхала за 10 тисяч кілометрів у зовсім чужу місцевість, аж тут для її вух лунає щось рідне. Ті місіонери усміхаються, їм дуже подобається чути рідне тут.

-А якщо хтось підійде і щось конкретне попросить заграти?

-Якщо хтось підходить і просить, я граю.

-Ви знайомі з іншими музикантами, які грають на вулицях?

-Так. Знаю Сергія, який грає на баяні. Ми інколи один одному кидаємо гроші. Знаю також відомого Сашу з гітарою. Але я давно вже його не бачив. Він десь пропав. А бувало підходив до мене, просив щось заграти йому. Взагалі ж нас мало. А було б дуже цікаво створити якийсь клуб за інтересами.

-Яку музику любите слухати?

-Більше класичну музику. Бетховен, Моцарт, Гайдн, Бах. Люблю органну музику. Зовсім окремим блоком стоїть рок. Тут багато кого можна називати. Ленінградський рок весь люблю. ДДТ, Бутусов. У Висоцького ритм, як ні в кого нема.

-А як щодо пісень «зі смислом»?

-Звичайно! Пінк Флойд, Бі Джиз – це сила. Я на ньому виріс. Пінк Флойд, Квін, «Діпапл». Бо всіляких пісень ні про що я не люблю.

-Ви казали, що викладаєте гру на гітарі. А чи граєте щось із рокового на цьому інструменті?

-Ні. Гітара для мене – це класична тема. Тут ми виконуємо твори іспанських, італійських композиторів – Джуліані, Кацаті, наприклад. Такі більш специфічні композитори.

-На вулиці ви граєте на класичному джазовому інструменті. Слухаєте джаз?

-Так. Але джаз це взагалі дуже обширне поняття, яке всіма використовується доречно і недоречно. Тим більше, особливості розвитку джазу, як і в принципі інших стилів музики такі, що з часом виникає багато відгалужень, нових течій, нових віянь, нових інтерпретацій старих тем. В школі, де я викладаю, на гітарі ми активно вивчаємо не тільки класичних композиторів, а й різні пізніші інтерпретації. Але це класика. А що стосується джазу, то всі знають, що він існує вже більше 100 років, і за цей час вже стільки всього понастворювали… Тому я більше люблю старіші джазові напрями. А ще краще сказати – окремих яскравих постатей.

-В джазі дійсно так ставалося, що саме окремі виконавці «перевертали» музику. Джо Кінг Олівер, Луї Армстронг, Каунт Бейсі, Чарлі Паркер – їхня музика виражала як часові, так і територіальні особливості розвитку американської музики.

-Так, саме про це я і кажу. Якщо брати більше до моїх смаків, то я б називав такі імена, як Дізі Гілеспі, а особливо – Артуро Сандовал. Його музика – просто супер; мені здається, це вершина. Був геніальний проект, де Гілеспі з Сандовалом разом грали. Це вищий пілотаж.

-Ви маєте на увазі якусь конкретну композицію?

-Ні, я за їхній тандем взагалі кажу. Але тут ще треба відмітити, що крім окремих музикантів, виділяються бенди – Бені Гудмена, Глена Міллера. Про них також не можна забувати. Але й окрім них було багато інших.

-На фоні бендів дуже часто оті окремі музиканти й виділялися. Наприклад, ранній Луї Армстронг грав в оркестрах. А оркестр Дюка Еллінгтона прославив його як композитора.

-Саме так. Думаю, в джазі явище особистості грає більшу роль, ніж бенди загалом. Хоча в останніх музика відшліфована, вилизана, композитори уважно підбирають музикантів в оркестр.

-А чи граєте ви щось із джазу?

-Так, в мене є джазові теми, які я вибрав для себе. Лілс Мекінтош, «Серенада місячного світла» Міллера, «Хелоу, Доллі»…

-Є відома композиція, яку часто виконують на саксофоні, Take five Пола Десмонда.

-І цю також граю, обов’язково. Суперова тема. В розмірі 5/4, нестандартна.

-В Луцьку щороку організовують 3 джазові концерти. Відвідуєте їх?

-Я взагалі концерти рідко відвідую. Постійно якось так складається, що часу мало, та й грошей.

-А ви граєте десь іще, окрім вулиць та школи? Може, якісь комерційні варіанти?

-Раніше іноді на весілля запрошували. Але зараз майже ніде не граю. Бувають якісь одиничні випадки, а системно я граю тільки тут.

-Цікаво, а які це одиничні випадки?

-Може не так часто, як хотілося б, але періодично мене запрошують грати для чиєїсь коханої де-небудь під балконом чи біля квартири. Це для неї такий сюрприз. Хлопець неочікувано дзвонить своїй дівчині – вона виходить, або вони разом десь ідуть, а там уже так підстроєно, що я стою і чекаю, і тоді починаю грати. Ще якось було, що я по телефону в Сімферополь грав. Підійшла людина і попросила заграти. Підставила телефон і музика передавалася в Сімферополь. І ще аналогічний випадок був, як я в Білорусь по телефону грав.

-Багатьох цікавить ваш вигляд…)

-Аа, все просто. Я це роблю для привертання уваги. Як я кажу, багато людей ідуть повз і не звертають увагу. А коли вже в полі зору щось з’являється незвичне для вулиць,це привертає увагу. Тоді я став носити цю шапку і шарф. Вони ручної роботи, мені їх вишила мама. Окуляри я став недавно носити. В мене погляд важкий, тому я ховаю очі.

-А ніс?

-Це для дітей. Я їх люблю. Коли біля мене проходить якась дитина, я починаю грати відому пісеньку «Танец маленьких утят». Вони ж її знають і це найбільше їх радує. Бо такі речі найважливіші. З дітей починається життя. Я, до речі, часто наводжу приклад дітей-поляків. Це вже трохи іншого стосується – що нам українцям не вистачає, щоб ми жили гарно. Підходять до малого поляка і питають: «Хто ти?», а він каже, – «я – поляк малий, а знак мій – білий орел.» Вони пишаються і ми повинні пишатися. Діти й усмішки людей – головне.

-Дякую! Бажаю доброї гри і вдячних слухачів.

-Всього доброго!