Життя прекрасне. РОЗДІЛ 5

Розділ 4

- В Луцьку не може бути таємниць, мен. Тут всі про все знають, а навіть якщо не знають, роблять вигляд, що знають. Хрін просциш цих місцевих. – Жанна притулилася до скла величезного акваріуму, за яким туди-сюди микалися десятки дзеркальних коропів. Одна із рибин, яка вже сьогодні могла опинитися на вечірньому столі якогось банківського працівника чи торгаша джинсів з Варшавки, ткнулася носом в стінку акваріуму, але стикнувшись з розплющеним обличчям Жанни, перелякано відсахнулася і зникла в юрбі собі подібних. Слизьких і приречених. - Я от до чого веду: довіряти людям лиха справа. Навіть найближчим. Останні навіть якщо не хотітимуть тобі нічого поганого, легко і невимушено це зроблять. Навіть більше, піднесуть ЦЕ на підносі з усмішкою невинного ягняти...

Сьогодні в мене хороший настрій. Я мало говорю, ще більше думаю і розглядаю поодиноких людей в «Там-Тамі». Жанна тараторить без зупину. Я звик, що жінок або приймаєш такими якими вони є, або підписуєшся на оновлення «редтуба».

Поруч нас з візком в напрямку до мороженої риби посунув маленький гіпопотам у бежевому плащі. Візок забитий всілякими наїдками, бухлом, прокладками та парою білих тапок зверху. «Там-Там» універсальний. За метр-другий від нас самотньо стоїть низенький чоловічок в старому зачовганому костюмі, сальним волоссям та пінкою в кутиках губ: очі заплакані, в руках пачка рису та пару сот грам ізюму. Він пильно, з-під лоба спостерігає за працівницею супермаркету, яка важить кульок з пельменями для якогось студента: останній в окулярах, футболці «король и шут» і з самовпевненим виразом обличчя в стайлі «все схоплено». Такі на продавщиць супермаркетів дивляться як гітлерівці на євреїв у гетто.

- … але все тріщить по швах. Смисл шось робити, коли все тріщить по швах!.. – чоловік кричить це в бік жінки і з роту в нього летить піна. Починає плакати. За коротку мить обертається і майже біжить в бік столиків, де ми з Жанною частенько зависаємо над принадами місцевої кухні. Жанна збентеженим поглядом дивиться на мене, але я не готовий їй сказати хоч щось.

- Дибіл. – Розгнівано кидає в спину чоловіку у зачовганому костюмі зважувальниця пельменів. Хочеться її вдарити: обличчям об вагу, кинувши виклик всім можливих гендерним забобонам та стереотипам. Але судячи по її очах, пиздюків вона отримує регулярно: чоловік її, швидше всього, працює в жеку; дочка з років 12-ти почне курити і шукати зближення з іншими світами, а сама зважувальниця до років так 40-а закіряє по повній. На лобі написано. Але я не гітлерівець, «Там-Там» не гетто, а жінка непропорційно округла як для єврейки.

Сідаємо біля барної стійки поруч із столиками. Замовляємо по морквяному фрешу. Традиційно. Поки на наших очах дівчинка із золотим зубом робить напій ядучо-помаранчевої барви, ми збайдужіло спостерігаємо за людьми в черзі за піцою. В натовпі з вигляду благополучних лучан та гостей міста похнюплено із опущеними плечима стоїть і чоловік у зачовганому костюмі. Він не плаче. Він дивиться на щось за склом вітрини і облизує потріскані губи. Навколишній люд намагається триматися від чоловіка на відстані; так, наче по тому лазять м’ясисті смердючі опариші. Благополучні лучани.

- Знаєш, ще з самої школи… і мабуть до цього дня, в мене не проходить одне дуже стрьомне відчуття. – Жанна дивиться десь високо під стелю «Там-Таму», де з однієї металевої конструкції на іншу перелітає відчутно дезорієнтований у просторі голуб.

- Що за відчуття таке?

- Завжди, коли я спостерігала збоку за тим, що відбувалося навколо: в класі, в школі, десь на вулиці, в магазині, я доходила до одного майже парадоксального висновку – або я дибіл, або дибіли всі інші. Але так як вчилася я не дуже, то все таки схилялася до першого варіанту. Але навіть він давав мені підстави думати, що все не так просто, як про це нам розповідала вчителька з фізики. Не так. Все не так. І всі ці ебонітові палочки, лабораторні роботи з плюсами і мінусами – це просто замилювання очей.

- Що ти маєш на увазі? – хід думок Жанни завжди непередбачуваний, а логіка суджень потребує вдумливого аналізу та філософської витримки.

- Нам із самого дитинства забивають голову непотребом, щоб ми забули про головне: ми – діти космосу. З космосу прийшли, в космос підемо. Нам впарюють еволюцію, бога, хімічні реакції і боротьбу видів. Що там ще… «війну і мир», косинуси і макроекономічні показники. Фу. Тонни сміття поверх головного, щоб воно навіть думки не мало, найменшої спроби... спробувати, прорости. Потрібен добрий кавалок часу, щоб хтось із нас обернувся, глянув на роки в школі, на роки в універах і задався питанням: а яке відношення все це має до мене, до мого місця під сонцем??? Жодного, блядь, жодного!.. Все це штучні форми створення видимості життя, далекі від справжнього покликання людини і її реальних можливостей.

- Звучить епохально. – Я стримую усмішку, хоча мені абсолютно несмішно. Жанна ніколи не зловживала науковими сентенціями та розумними словами. Вона завжди віддавала перевагу музиці і тому я завжди бачив у ній щось більше ніж вся наука світу разом взята з її світилами і бородатими гамадрилами. Але сьогодні… – Я завжди говорив, що ми із космосу. Ти з Венери. Я з Місяця родом. Жанна, ти сьогодні якась перезбуджена…

- Найбільше чого не люблю, це коли добро називають злом і навпаки.

- Що будемо з цим робити?

- Хуями по високих лобах бити. – Жанна категорична як мій покійний дід. – Здається комусь реально зле…

Я повертаю голову в бік черги і бачу як чоловік із засмальцьованим волоссям роздирає зубами пачку з рисом і засипає його собі в рот. Потім насипає в жменю ізюм і закидає його до своєї запіненої пащеки. Голосно жує. Чути, як тріщать рисові зерна. Відчуття таке, що фреш з шматочками дрібно-посіченої моркви застряг у моїй горлянці і відмовляється рухатися хоча б в якомусь напрямку. Відчуття, наче весь світ завмер і дивиться зараз за цим навіженим.

Люди на автоматі відступають подалі від засмальцьованого поїдача сирого рису.

Це триває якихось десять секунд, після чого чоловік випльовує собі на долоні коричнювато-біле місиво і починає повільно рухатися в бік людей, які насторожено спостерігають за діями «божевільного». Очі в нього горять, з кутиків рота тече неясного кольору жижа, а руки, наповнені свіжозжованою рисовою кашею з ізюмом, холерично дрижать.

- Коливо! Коливо! Пригощайтесь!!!! – Я охуїваю. Жанна закриває обличчя руками і я нирками відчуваю, що їй страшно. Чоловік з простягнутими руками наближається до відступаючої черги. Дупа моя приклеїлася до стільця і я тупо не можу зрозуміти, що відбувається.

Як тоді коли батько вбивав з ревнощів мою матір, а та знаходила в собі сили піднятися і далі смажити свої сто раз прокляті котлети. Підніматися і смажити. Підніматися і смажити.

Що це: просто ще один химерний вибрик місцевого божевільного чи це ЩОСЬ більше?.. Я бачу перелякано-зацікавлені обличчя людей. Я бачу голуба, що б’ється крильми об стелю. Я чую як риба приречено плескається об стінки акваріумів. Я чую власне серцебиття і воно видається таким неспокійним, що я - це та РИБА, я - той ГОЛУБ. – Коливо! Коливо!! Беріть, беріть! Але все тріщить по швах!.. Смисл шось робити, коли все тріщить по швах!..

- Жанна, нам пора! – я хапаю її за руку, та ледь не падає і ми починаємо рухатися в бік виходу. Повз овочі, фрукти, через молочний відділ, каси та кіоски з телефонним барахлом. Повз загребущі руки місцевих, їх жадібні очі та заздрісні погляди, які потопають у візках сусіда по черзі. Повз їхні немиті пахви та музику з телефонів.

Десь здалеку в спину нам долітає грізне, але інтонаційно знайоме:

- Кооооо-лииииииии-вооооо!!!!! Пригощайтесь!!!!

За трохи ми біля виходу. Обличчя зустрічних людей апатично-хворобливі. Мій годинник зупинився і на спині виступив холодний піт. Фокс, Дейна, WTF? Батьку Кінг, дай відповіді на питання.

- Що сталося, мен? Куди ми йдемо? Чому так швидко?

- Мовчи і думай про космос. – Ми вибігаємо на стоянку. Автівок небагато і я, тримаючи міцно за руку Жанну, вирулюю між ними в напрямку автобусної зупинки. Хочеться одночасно поблювати, добряче просратися і сховатися мамі між груди. Руки в мене дрижать, а в горлі пересохло так, наче там хтось добряче потер наждаком. Добігаємо до невеличкого земляного схилу перед зупинкою і я падаю на траву. Спазми, блювотина, сльози. Всередині щось тріщить по швах. Передчуття лихі.

- Та що з тобою, мен??? – голос Жанни в ту ж секунду губиться в страшному гуркоті і та падає на коліна. Я бачу, як на її світлих спортивних штанях з’являються смуги зеленого… Земля під нами дрижить і десь там, ближче до храмового будівництва біля ангару, ми вдвох бачимо, як в невідомо яку безодню, в якесь незриме нам звідси ДОНИЗУ, із страшним гуркотом та хмарою пилу падають цегляні стіни собору.

Всі святі лягають на дно із землею волинською.

Поштовхи під ногами стають все сильнішими. Десь здалеку і майже поруч, тут і там, чути як запрацювали сигналізації авто, закричали діти і страшний, принизливо-різкий жіночий вереск розірвав прохолодне осіннє повітря. Скрегіт металу, падіння кранів біля храму і відчуття, що до нас наближається ЩОСЬ дуже страшне…

Жанна лежить поруч, вхопившись руками мені за ногу і плаче. Люди панічно сновигають навколо. Жодних ознак розуму. Жодних ознак реальності боротьби видів. СТРАХ - НАШЕ ВСЕ. «Дев’ятка» задом влетіла в «ауді», а моторолер збив сухорлявого діда і сам влетів у кам’яну урну. Водій його так і не підійнявся. Звідусіль чути крик і в наступну мить «Там-Там», місце, де я з’їв стільки салатів, курей-гриль та піц, що можна було якийсь час кормити цим хоча б одне плем’я десь в глибинах Африки, йде під землю…

(місце, де вперше в моєму житті дівчина відмовилась бути моєю!..)

Велетенська тріщина, яка раптово підступною змією приповзла з боку храму, поглинула найбільший магазин Луцька. Як дешеву сірникову коробку. Як купу лайна, яку засмоктав унітаз. Бачу чиїсь руки, які вхопилися за шмат асфальту, але разом з ним зникли в…

- Мен!!! Що це блядь??!!! – Жанна кричить. – Як ти... як ти, блядь зрозумів??? Чому нікому не сказав?? – Вона вхопилася за мою ногу так сильно, що я відчув Жанну частиною своєї ноги. Вочевидь, так матері колись хапалися за своїх синів, коли ті йшли на вірне неповернення. Чи за чоловіків, очі яких вони бачили востаннє.

- Я не знаю, не знаю мала!! - мої думки зараз нагадують казан із живими жабами, зміюками та іншим плазуючо-слизьким гидоттям. Голова готова вибухнути вже, розкривши світу своє збурено-дитяче, обісране єство. Мені лячно, а за якихось метрів 50 перед нами, під небом цього богом забутого міста, розкинулася глибоченна прірва, в яку за трохи до того впав добрячий шматок Луцька та його жителів. Коливо. Пригощайтесь.

- Мен, це кінець?

- Не блядь, це космос. Повертаємося назад. Звідки прийшли. Чи як там?..

Зі сторони проспекту Перемоги чути ще серію поштовхів. Земля дрижить і я ловлю себе на думці, що майже змирився. Що це 2012-ий. Обіцяний. Кожному воздається по вірі його.

Серія сильніших підземних ударів переростає в страшний гуркіт і ми усвідомлюємо, що міст біля Варшавки, на якому я так любив місячними ночами з плеєром зависати над залізничним полотном, впав. Ми і досі лежимо. Серед людського вереску, виття сигналізацій і скреготу металу. Ніхто на нас не звертає уваги. Мені починає зводити щелепи.

Дзвінок. «Через тисячу років і безмежну кількість ночей». Іра.

- Іра??!! Ти де?

- Я в центрі, в нас тут страшне робиться, просто страшне… тріщини, ЦУМ провалився, половина драмтеатру, стільки мертвих... – Я чую крики в трубці. Не можу розібрати чиї. З боку поруйнованого мосту доноситься грізне двигтіння землі. Вона про щось хоче сказати. – Приїдь сюди, бо мені ще так страшно ніколи не було…

- Іра, я буду. Просто почекай трохи. І будь обережна… - мій голос тонкий і противний самому собі. Брюса Уілліса тут немає. І це Луцьк. Тут рятувати особливо і нема чого. Пара-трійка найближчих людей. Інших і в звичні будні рятувати не вельми б захотілося. Телефон замовк. – Жанна, вставай. Потрібно рухатися.

- Хто це дзвонив? – Жанна в сльозах, але мужня.

- Іра. ЦУМ впав.

- Їбанутися. – Ми йдемо як двоє обнюханих героїв «Страху й ненависті в Лас-Вегасі»: кожен наступний крок обачніший попереднього – прірва страшить, ноги ламкі і пластилінові водночас. – Ніколи б не подумала, що це станеться. Тут. Це ж не Японія, не океан, не вулкани. Це Луцьк!! Тут нічого ніколи не трапляється!.. – Земля двигтить далі, але тихіше і десь далеко; мабуть, забирає Меморіал, Промінь, стадіон, ще якусь тисячу-другу людей… Ми повільно, абсолютно інтуїтивно рухаємося в напрямку мосту, щоб звернути вліво на Карпенка-Карого і спробувати дістатися ТОГО боку. Через крики покаліченого міста та поодинокі зграї навіжених людей. Небо на заході неприродно-червонясте. На дорозі стос автівок. Всі сигналять і ти розумієш – ПЕКЛО таки тут. Ніхто нікого не слухає. Ніхто нікого не чує. Кожен намагається врятувати себе. Так було, є і буде. На цій землі. Тріщить вона, родить урожаї чи забирає навіки до себе.

Кінець світу тут настане раніше запланованого.

Дев’ятиповерхівки біля ринку падають. Ми цього не бачимо. Радше відчуваємо спинами. Падають майже безмовно, що наштовхує на протирічні думки щодо кінця світу. Чи кінця Луцьку?

Ми спускаємося на Карпенка-Карого. Під Варшавським мостом величезна тріщина, яка тягнеться десь з боку Ківерець в напрямку Київського. Вздовж залізничного полотна, рештки якого звисають по краях новоутвореного урвиська. Міст розірваний… частина його десь на дні, інші дві частини рваними краями, арматурою і шматками асфальту тягнуться одна до одної над тріщиною шириною метрів в 20.

Нарешті в цьому місті хоч хтось почав розводити ці кляті мости і робити наше життя цікавішим)..

Проте, так як було колись, більше не буде ніколи. Ця осінь внесла свої правки в наше життя.

Тихо якось. Занадто тихо. Небо стає ще червонішим. Йдемо по Карпенка-Карого в напрямку Київського майдану. Легенький, духом немісцевий вітерець куйовдить моє волосся і змушує Жанну прогортати копну її шовку з обличчя.

- Десь ця тріщина має закінчитися. Не безконечна ж вона. – Я нарешті взяв себе в руки. Мимовільно відчуваю, як ловлю кайф від того, що відбувається. Від обставин, які нарешті змушують дивитися на життя і тебе в ньому набагато ясніше. Без полови буденності та другосортності стандартних бажань і рішень. Аби тільки з Ірою було все добре. А там – як буде. Разом завжди простіше. Навіть здихати.

Наздоганяємо пару жіночок віком за 45-ть. В міру спокійних і стриманих. Йдуть поважно, як могли б іти з церкви, на Спаса, з кошиком посвячених яблук та груш. Таке враження, що вони півжиття вдовж цієї тріщини проходили. Вловлюємо уривки їхньої розмови.

- Ну канєшно все могло бути по-другому, але Богу не загадаєш…

- Але любила, любила Вєрка його, ой любила.

- Там все по-другому було. Вона ходила біля нього кругами, а він хоть би шо. Ноль уваги. А часом даже як на зло прийде і розказує, як зажимав Лідку якусь там на роботі. А вона кипіла аж коли він те говорив. Сукін син. Але довго Вєрка не мучилась. Поїхала десь до якоїсь бабки в Манєвічах. Та їй розказала шо і як зробити, шоб мужик присів на переднє місце тобі.

- Та ти шо… справді?

- Кажу тобі. Люди які говорили, знають. Не пройшло і дня, які він прибіг до неї. Вєрусю, Вєрунчік, сонечко… Побули вони разом з півгоду. Квартіру десь знімали. Він на роботу її в магазин устроїв. Ніби все добре у них там було, про діток заїкалися потроху.

- Та ти шо…

- Но надоїв він їй. Бігав забагато. Ноги цілував. Світу білого не бачив. Шо занадто то не здраво. Відговорити назад у бабки його Вєрка не додумалася. Почала крутити із якимсь там дірєктором із фірми. А хлопець бачив то і в’янув на очах. Люди не дадуть збрехати. Всі бачили.

- Боже-боже…

- І от вчора звонять, кажуть. шо повісився він. А Вєрка весілля планірує на весну. Платтє вже вибирає з новим своїм. Щаслива, люди кажуть. А він записку оставив, шо просто так звідси не піде. Забере з собою всіх, кого зможе туда забрати. Свят-свят.

- Бідний-бідний Максим. Молодий такий…

В мене холодіє все всередині. Тріщини тріщинами, але з голови не виходять слова жіночок. Згадую про Макса, якого не бачив вже тиждень. Про його давню любов, про яку він так не любить говорити, але яку так ніжно інколи при мені називав Вірунчик. Сука, це що ж таке?..

- Ви куди йдете? – Я звертаюся до жінок. Жанна дивиться на мене з виразом абсолютного нерозуміння ситуації. З виразом ледь не кармінної втраченості. – Куди йдете, я питаю?

- До собору сину, на похорони йдемо.

- Які похорони??? Що ви мелете? Тут всюди зараз похорони, ви що не бачите?

- Бог дав, Бог забрав. Хіба перший раз?

- То на які похорони ви йдете?

- Максима будемо відспівувати. Стоїть бідний, жде нас.

- Де????

- Побачиш, сину, побачиш. – Я нервово хапаю Жанну за руку і ми лишаємо за спиною двох жіночок. Божевільні. Ті далі говорять про щось своє і мені знову стає лячно – бебехи стискаються в один пульсуючий кавалок в животі. В що простіше повірити – в це червонясте небо і тріщини навколо нас чи в те, що через якусь тупу пізду повісився твій кращий друг?.. Хтось ззаду сигналить і біля нас зупиняється стара «волга».

- Вам куди?.. – на нас дивиться пристаркуватий чоловік-гриб у шкіряній кепці.

- Прямо, на той бік. – Жанна випереджає мене і я їй безмовно дякую.

- Залазьте, подивимося шо там з тим боком, єбі його мать… Я картошку, блін, не встиг вибрати. В лікарні з почками заліг. Шо то має бути?.. – дід скрутно хитає головою, кидаючи погляд в бік урвиська вдовж якого манірно поперджуючи їде «волга». Ми на задньому сидінні. Провалилися в глиб. Залягли.

- Пизда, дядьку, пизда. – Я говорю на автоматі, а сам десь далеко звідси. Може десь там, де зараз мама. Чи там, де я бігав в сандалях по посадці в лісі і збирав суниці. Пас корів. Ловив дрібних карасів у копанці в корчах. Крав черешні в сусідському садку. Різав очеретом пальці. Вставав вдосвіта і йшов по гриби. Чекав маму, яка забере мене додому з села, з холодної осені. Чи в грудні одного з перших років двотисячних, в спортзалі рідної школи, де під «каліфорнікейшен» я вперше в житті поцілував дівчину.

- При дамочці можна і не виражатися. – Дядько повертає мене до реальності. – Но я знав. Знав, що то всьо буде. Коли все от так на купу, шось диви і прориває. І від цього не спастися. Скільки в ту землю можна срати безнаказано, а в небо плювати? Ееее… так ніколи не було і не буде. Шо має статися, то станеться. На «волзі» я своїй, чи ви на своїх двох.

Набираю маму. Тата. Сестру. Тиша. Глуха гнітюча тиша в телефоні.

- Я на Київському… - голос Іри в трубці звучить так солодко, що хочеться руками дістати її через телефон, притиснути до себе і цілувати, цілувати, цілувати… Що я робив вічність до цього? Де я був? З ким я був? Що пив, на кого дивився, де ходив, що читав і яких людей слухав?.. Я жив?.. – Я біля багатоповерхівки тут. Людей так мало… Стільки тріщин. – Я чую як гавкають собаки. Я шукаю потрібні слова, але стерня в горлі не дає вирватися їм на поверхню. Дере чортом.

- Іра, дочекайся мене… - Я витискую себе те звукове бідоття і звук в телефоні зникає. Тиша. Ми проїжджаємо повз переїзд: лінія урвиська посунула десь в бік Київського. – Шеф, жміть на газ, бо сили на це все дивитися нема. Треба встигнути.

- Любиш? – дідо-дідько-гриб сміється і вловлюється у його сміхові щось абсолютно далеке від цих вулиць, моїх теперішніх відчуттів і тріщин навколо. Щось, що присутнє у самого Бога, який розхлябано тримає світ за пазухою і сам не відає, коли той світ звідти ненароком випаде і гепнеться об паркет світобудови. – Я теж колись любив і вірив, що все буде добре. Кожен день починав з того, що дякував небу за те, що мав. І коли одного ранку прокинувся і поняв, шо остався сам, замовк. Надовго. Перестав слухати їх. Мене теж не слухали, не розуміли, кинули врешті самого. Та й по всьому. Роби шо хочеш, або нічого не роби. Вертайся в пусті стіни, їж плоди і живи днями, яких ніколи не вернути. І нікому не цікаві ні твої впертість, ні чиясь гординя, ні її інтерес, ні його підступність. Нікому. То любиш, кажеш?

- Люблю. – Я і досі тримаю за руку Жанну. Рука холодна, мокра і злякана. Відповідальність моя знервована, надщерблена і ущербна… Перша моя сивина ледь помітна, але така знакова.

- То люби поки любиш. І менше метикуй про те, що буде завтра чи через тисячу завтра. Це ше нікого до добра не довело. Того хто знав більше ніж мав, чекала зла доля. Хоч і благородна. Я йому ніколи не обіцяв, що буде легко… - дід хрипить як і його «волга». Ми дістаємося другого мосту. Цілого і на вигляд міцного. – Головне, ні про шо не жалкуйте. Все має свій смисл, навіть якшо той смисл умістився в одній минутині твого дня.

Бачу очі Жанни. Вони знову задають питання, на яких мені не вистачить жодних відповідей.

- Я ніколи не був жорстокими з тими, хто цю жорстокість не розумів. – Ми виїжджаємо на Рівненську і десь біля самого «фокстроту» старий зупиняє свою «волгу». Пусто. Тільки «ланус» поруч, з відкритим багажником і дверцятами, прикрашає пусту вулицю та стоянку. По той бік дороги, де ще донедавна стояли приватні будинки, тільки уламки стін. Коти з псами. Курка, спокійна і поважна. Тріщини, більші і менші. Гуртожитку біля музичної школи теж не видно. Десь далеко під нами двигтить і я яйцями відчуваю ці потужні вібрації. – Добре, діти. Будьте мудрими, але забагато не думайте. Бо життя продумаєте, а воно вас не чекатиме. Послухайте старшу людину.

- Ви куди? – Жанна ще ніколи не була такою слабкою. Такою гарною. Такою невинною.

- Десь на схід. Чи може південь. Ближче до сонця. Старим костям потрібне тепло.

Ми стоїмо і дивимося на кольору морської хвилі «волгу», яка потарахкотіла далі Рівненською. Вона виблискує на сонці тисячами зайчиків і ми зачаровано проводжаємо її поглядами. Момент істини. З тих, усвідомлення яких приходить набагато пізніше.

З приміщення «фокстроту» за мить вибігає двоє хлопців. Люди. Є. Впізнаю в них двох близнюків, яких якось бачив на Театральному за збирання грошей на пам’ятник Сталіну. В руках в обидвох по телевізору.

- Слава КПСС! – вигукую я кидаючи в чисто-червоні небеса «зігу».

-Героям Слава! - відповідає один з клонів і викидаючи в привітанні зайняту руку, впускає на тротуар телевізор. Той б’ється і клон спантеличено чухає потилицю.

- Што ти дєлаєш, дурак? – інший клон суворий і невблаганний. – Бєгі за другім.

Ми йдемо по мосту. Я відмовляюся дивитися хоч кудись. На ще якісь тріщини, обірвані дороги, поруйновані будинки, відірвані руки та нові зграї безпритульних собак. Частини автозаводу немає. Поруч проїхала «швидка». «Ланус» з телевізорами поїхав у напрямку світлого майбутнього.

- Це кінець? – Жанна мила. Хоча я ніколи їй цього не казав. Про що зараз шкодую.

- Та ні, мала. А навіть якщо кінець, то десь за тим буде і початок. Нічого нового.

- А знаєш мен, колись я заведу собі велику білу собаку. Садок. Гойдалку. Пару кущів троянд. Як у америкосів у фільмах. Буду сидіти на ганку, читати Селінджера і думати, що життя пиздець яке прекрасне.

- Що заважає зараз тобі так думати?

- Я б закурила, щоб так думати і зараз, але боюся мої пальці мене не підтримають.

Ми йдемо по стороні заводу. Жанна майже непомітно зривається з місця і перебігає на той бік. Там на тротуарі валяється тріснутий кавун. Що він тут робить, невідомо. Біля нього невелика калюжа соку та декілька настирливих ос.

Жанна зараз прекрасна як ніколи. Людині, якій нема чого втрачати, завжди легко даються найнедосяжніші висоти людської природності. Самобутності і щирості. Які так легко завжди давалися Максу.

- Мен, посмакуємо? – вона піднімає половинку кавуна і занурюється в нього обличчям. Піднімає голову, дивиться на мене і я бачу ЦЮ посмішку: тисячі сонць, мільйони бедриків, трильйони казкових світлячків і безмежжя зір-перлин. Все це тут. Під цим небом, на цій землі. В одному овалі живої плоті. В краплинках соку на її підборідді. Ще один момент істини.

- Так, моя хороша. – Навряд моя посмішка така ж сяюча. Така ж щира. По-дитячому не зіпсована.

Жанна переходить дорогу. Кроки спокійні і тонко жіночні, попри кеди, джинси і кінець світу. Останній подіум цього міста. Ще одна раптова тріщина-змія пробігає несподівано неподалік, земля розверзається і Жанна в долі секунди зникає в ній разом з шматком дороги. Я не чую її крику. Через свій звірячий, нелюдський рев. І більше нічого. Лежу на землі, запилюжений, плачу і не знаю чи знайду в собі сили піднятися і йти далі. До Іри, яка чекає. Якщо чекає. До її мінімалістичної естетики, тонких пальців та русявого волосся. В лоно її запаху, в який я тільки почав закохуватися.

Луцьк завжди тримає тебе на легкому стрьомі. Життя тут ніколи не буде ідеальним. Завжди чогось не вистачатиме, а когось тупо фізично бракуватиме. Десь під грудьми тебе постійно підсмоктуватиме твій персональний СТРАХ, що ТУТ – це може бути ВСЕ, на що ти здатен. Він же, цей СТРАХ, постійно штовхатиме тебе рухатися: це він твоє енергетичне ЕГО; не відчуваєш СТРАХУ, іди працюй патологоанатомом. І вже не важливо, Луцьк це, Горлівка, Монако чи Квебек. Це КРАЙ. На краю завжди важко: легко зірватися і майже неможливо викарабкатися назад. Люблю Луцьк за його тумани, за якими вгадуєш загальні обриси речей та стін, та ніхуя не вдупляєш – ЩО ТАМ, за ними, насправді.

Ми стоїмо з Ірою на даху. Під нами суцільні тріщини. Ні податкової, ні ОДА (вона це заслужила), ні газонів, ні людей. Тоненькі смуги суші. Глибокі і темні провалля. Тисячі очей, які дивляться зараз на нас. Десь із заходу дме вітер. Він все сильнішає і облизуючи губи, я відчуваю сіль.

- Пахне морем. – Іра тримає мене за руку. Це перші її слова за останні 10 хвилин.

- Так. Давно не був на морі. Можна з’їздити, коли все вляжеться.

- Обов’язково з’їздимо. – Іра стискає мою руку міцніше звичного.

В іншій частині даху якась група людей в чорному. Обличчя їхні розмиті. Вони стоять півколом і про щось говорять. Чути плач. Спів. Впізнаю обличчя жіночок, яких зустріли на Карпенка-Карого. Ті махають мені рукою. Люди розступаються і я бачу труну. Бузкову. В клітинку. В ній хтось лежить, але мені не стачає духу підійти і глянути. Посеред труни стирчить якась висока палка на яку напнуте білосніжне простирадло.

Вітер дме все сильніше і імпровізоване вітрило тріпотить гучно і викликаюче.

Десь далеко на горизонті майже несподівано виникає СТІНА. Червонясто-зелена. Безмежна і чаруюча у своїй величі. Вітер дикий і невтішний. Дрібнесенькі краплини солоного на губах Іри. Злизую ніжно і так наче робив це вже сотні раз, хоча не певен чи цілував її хоча б в щоку.

- З’їздимо в Крим. Я і в горах хочу побувати.

- Так, я теж. В мене, до речі, є там знайомі, так що з житлом проблем не буде.

Стіна все ближчає. Вітер норовить зірвати нас з даху.

«возьми себя в руки, дочь самурая».

З іншої частини даху, крізь пориви вітру та абсолютного гулу, який стіною наближається до нас із заходу, я чую жалібний спів жінок…

Йдуть літа – то не біда,
Тільки іноді шкода,
Що в мереживі доріг
Я знайти тебе не зміг…

Запроси мене у сни свої,
В ті, що досі не збулись.
Запроси мене у сни свої,
В ті, що збудуться колись,
В ті, що збудуться колись.

- Головне, не забути взяти крем від засмаги. Востаннє я до бісиків згоріла. – Я обіймаю Іру. З останніх сил намагаюся втриматися на ногах. Не злетіти. Вона вткнулася очима мені в груди і щось говорить. Через наростаючий гул я не чую вже нічого, окрім пронизливого і чомусь життєствердного….

В ті, що збудуться колись,
В ті, що збудуться колись.

Луцьк. Люблю тебе за те…. «Забере з собою всіх, кого зможе туда забрати».

ВОДА. Так багато води ще не було ніколи. Нас підкинуло десь під саме небо. Стало червоно і солоно. Не відпускаючи її рук, я щось кричу і чую тільки клекіт космічних хвиль, які зносять на своєму шляху все зриме і незриме.

Воді стало мало місця. На цій планеті. Вона пішла в танець. Останній танець життя. Прекрасного і жорсткого.

Я бачу вітрило з простирадлом, напнутим на палку. Я бачу бузкову клітинку, яка рине догори. В роті в мене її волосся. Груди розпирає, а очі від тиску готові вискочити з своїх впадин. Що ж так важко….

«возьми себя в руки, дочь самурая».

- Мен… - я відкриваю очі. Холодно. Вогко і боляче. Я дрижу. Замість голови якась свинцева куля. Темно і тільки десь високо вгорі бачу декілька зірок. Крізь туман. Мій персональний туман. Надімною обличчя Макса. Він стоїть на колінах і тримає в руці відкорковану пляшку «моршинської». В грудях калатає сотня молотків, а голова видається ні разу не підйомною. – По ходу, тобі треба до ескулапів, мен. Тебе хтось добре відтовк. Спробуй піднятися…

- Зачекай сєку… - Піднятися я ще встигну, хоча і не знаю чи це можливо. Катастрофічно все якось. По відчуттях. Так ще ніколи не було. – Вірунчік... Де твоя Вірунчік?

- Яка Вірунчік, мен?

- Ця… любов твоя…

- Ця проблядь з Теремного?

- Ця проблядь…

- Пффф… Їбав я її в рот. Останній раз років три тому. Вже і забувся що така є. Манда гонорова.

- Пізда тупа. – Я сміюся. Очі закриваються і я провалююся. Глибше, глибше і глибше….

ВОДА. Так багато води ще не було ніколи. Нас підкинуло десь під саме небо. До космосу, з якого ми всі прийшли.

Запроси мене у сни свої,
В ті, що досі не збулись.
Запроси мене у сни свої,
В ті, що збудуться колись,
В ті, що збудуться колись.

Далі буде….

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ