Життя прекрасне. РОЗДІЛ 4

Життя прекрасне. Розділ 4 Луцьк все більше і більше жовтить. Рябіє і подекуди строкато палає жовтогарячими вогнищами осені. І це тільки початок цієї глобально-сезонної пожежі.

Вересень непомітно перебігає в жовтень і до перших холодів як рукою подати. Чи доплюнути. Подекуди вітер доносить десь здалеку відчутно прохолодні подихи близьких негод. Відчуваю це носом, на переході по Гордіюк. Коли безцільно суну до парку біля «України».

Відчуваю це, коли бачу погляди поодиноких алкашів з району: їх вічно сумні очі видають небаченої глибини тривогу і навіть страх. Зрештою, відчуваю це, дивлячись на сусідню дівчинку Аню: з кожним наступним днем її юне тіло закривається все більше і більше… до моменту, коли вона перетвориться в хутряний кокон і на вулиці крутитимуть у вальсі типові для спальних районів кричущо гучні заметілі, я остаточно втрачу віру в тепло. І можливо, навіть в любов.

Останні теплі дні року. Ловіть руками. Ротами і очима.

За трохи гряде пора масових депресій, пост-виробничих криз та збільшення кількості суїцидальних настроїв з потенційними самогубствами. Романтика повільно, але стабільно і невблаганно вичерпується: на зміну їй прийдуть мокрі ноги, темні вечори та ранкова холодрига. А ще хронічний недойоб, гіперболізовані недосипання, шмарклі та злоїбучі вибори. В такі дні запросто навернути пенсіонера в тролейбусі та сказати начальнику про його непропорційну відносно голови до неможливості товсту сраку. З усвідомленням всіх можливих наслідків.

Тільки найвідважніші в такі пори насмілюються закохатися і витримати це кохання більше двох тижнів. Або божевільні, кому як комфортніше думати.

Люди палять по садках та городах бадилля і цей запах витає майже всюди: вилітає на проспект Волі з приватного сектору над Сапалаївкою, суне до «Променя» десь з Вишкова, заповнює проспект Відродження ароматно-прогірклою пеленою з Теремного.

Цей запах на все життя лишиться для мене запахом осені та амурного шляху на Острог через село з дивно-фантастичною назвою Прогрес; запахом музики «фруктового кефіру» та перших невдалих намагань скласти до купи декілька незграбних абзаців…

Я їм багато яблук. Менше сиджу в інтернеті та витрачаю час на приготування сніданків. Репетицій побільшало; як і спокійних виважених зустрічей з хорошими людьми, з якими до цього спілкувався по залишковому принципу. Залишковому… від рівня гостроти своєї щоденної зайобаності та спроб виглядати здоровою, щасливою, щиро усміхненою людиною.

Днями, десь після 7-ої вечора, йшов по Лесі Українки. Людей небагато. На мить виникло відчуття, що мандрую коридорами рідного дому. Виникло і зникло. Закрив очі. Затамував дихання. Відпустив себе.

Ще один четвер. 10-та ранку. Я роблю вигляд, що не сплю. Гортаю глянцеві сторінки «екстриму» бозна-якого року видання, п’ю чай і все частіше думаю над тим, що можна робити, щоб нічого не робити і заробляти цим гроші. Щось з розряду авантюрного… Наприклад, продатися в сексуальне рабство до Скарлет Йоханссон.

Свого часу, один знайомий луцький музикант, басист від бога і просто хороший чоловік, задавався питанням: «Де б знайти таку роботу, щоб не треба було нічого робити і хтось давав би мені 1000 гривень в місяць. Всього одну тисячу!». Всі тоді по-доброму сміялися з нього. А я в ці сміхотливі секунди прораховував, чого варта тисяча гривень в умовах кризи кисло-молочних продуктів та проїзду в маршрутці ціною в 2 гривні. Тугі розрахунки. Суцільні прорахунки. І це Луцьк. Всього тільки Луцьк. Не Київ, Харків чи Львів, об’єкт естетичних мастурбацій луцьких одинадцятикласниць.

З одних крайнощів я впадаю в інші: тиждень живу як на звалищі, не складаючи одяг, не прибираючи, не миючи посуд і ліниво приймаючи душ; наступний – у спартанській чистоті і в умовах ідеального порядку. Макс сказав би, що в мене проблеми в питаннях сексуальної самореалізації. Я б сказав, що в мене просто перехідний період: оговтуючись від втрати роботи, я займаюся пошуком місця для свого Я під небом цієї несправедливої планети. А це, вибачте мені, не коники з гімна ліпити. В моїй квартирі гучно звучить музика і в мене хріново встає на всіх тих кобіт, з якими я так чи інакше перетинався в цьому місті. «Примелькалися» (с).

Між тим я фартовий мен. Всі, хто мене знають, ніколи не забувають, що свого я не пропущу.

Дзвонить телефон. Алла. Єдина Алла в моєму списку контактів. Стара знайома, яка так і не дала мені в 2007-му в очікуванні людяного ставлення з мого боку. Ставлю сто до одного, що вона досі про це жалкує. Часом. Ставлю сто до одного, що працює якимось менеджером в якомусь дрібному офісі, має якогось поца на «ланусі» (максимум «шкоді»), раз в місяць ходить в «сінатру» на караоке і раз в півроку до стоматолога. В тренажерку навряд ходить. Віддає перевагу «юванту» та «варшавці». Фу.

- Алло… - я млявіший за сплячого бегемота.
- Привіт. Є справа! - голос її звучить бадьоро і впевнено.

Згадую 2007-ий. Декілька вечорів проведених в популярній до біса на той час асьці. Розмови про музику, університет, громадський рух та ще якісь вафлі. Упороті смайлики наприкінці кожної з розмов, коли ніби як хотілося сказати щось більше, але виходило як завжди. Перше побачення, на якому я неочікувано чітко усвідомлюю: все чого мені хочеться від Алли – це потягати її за волосся в момент, коли її спина ніжно прогинається перед моїми очима і до лінії, за якою пізнається суть всього сущого, лишається декілька рвучких поштовхів. Не більше. Хіба з ситуативними повтореннями.

Те, як вона часом повертала голову в мій бік під час прогулянки, наче намагалася побачити в мені щось більше ніж там було насправді, свідчило про її непідробний інтерес до ситуації та її наслідків.

Алла надто багато говорила як на першу нашу зустріч: благополучне дитинство, суворі батьки, нудна школа, крейзанутий університет, перші хлопці, останні образи… Переглянуті фільми, непрочитані книги, улюблені актори, забуті серіали, дитячі курортні романи, любов до бездомних собак. Одним словом, Алла давала зрозуміти, що секс в її житті має бути підтверджений чимось більшим ніж просто… Ніж просто секс.

Мені вистачило снаги в той ж вечір описати ій свій стан збудження при спогляданні за її грудьми, які так і норовили лишити затишні куточки ліфчика. Ми сиділи в якомусь кафе в центрі. Ні стін, ні облич пригадати не можу. Спочатку Алла розцінювала мої слова як компліменти: злегка шарілася, опускала очі, відповідала невиразними фразами мовляв «ти не туди дивишся», «ви всі однакові»… Хоча їй помітно подобалася така констатація фактів.

Між тим, в момент, коли ми вийшли з таксі десь в глибоких хащах Львівської і я якось необережно торкнувся своїм язиком її губ, Алла вперше по-серйозному стрепенулася: потипу не варто забігати наперед і робити речі, які характеризують мене не з найкращої сторони. Йобкатися я не почав, хоча той факт, що мені «щастить» на правильних дівчаток з правильним вихованням із сімей педагогів, мав шанс прорости в мені паростками небаченої агресії до навколишнього світу)..

Зазвичай такі панянки не дають, не дають, не дають… а потім – ЇБЛИСЬ! – і понеслося. Тільки я від тих новосформованих німфоманок вже надто далеко. На той момент. Але від реальності не втечеш - от воно – педагогічне виховання та класика російської літератури під покровительством снобливого татка родом із Уралу.

Пригадую, що наостанок, коли я прийняв і майже погодився з усіма її настановами та порадами, коли ми майже розпрощалися і Алла подякувала за гарний вечір і заїкнулася про наступний, я, ніби між іншим, взяв її за зап’ястя руки. Вона ще раз стрепенулася і наші очі зустрілися.

- Може, все таки… зупинимося на мінєті?..

Пізніше ми з Аллою перетиналися на якихось міських заходах. Навіть перекидалися скупими реченнями про погоду та студсамоврядування. Одного разу ми навіть випили чаю в «кварталі» і моя рука при прощанні знову-таки майже самовільно опустилася на її сідницю. Осудливих поглядів і різких рухів і тоді уникнути не вдалося. Алла ретирувалася з місця подій, залишивши по собі декілька невиразних спогадів та номер телефону.

Не минуло і 5 років.

- Чула, ти зараз без роботи сидиш?..
- Ум… ти почала нарешті чути, моя дорога.
- Прибережи своє почуття гумору для своїх покірних дамочок.
- Мені більше подобаються такі непокірні як ти.
- Є можливість вписатися в один непоганий проект. Робота не пильна, платитимуть гарно. Проводитимеш семінари, читатимеш лекції і по всьому.
- Аллочка… В мене таке відчуття, що останніх п’яти років пустоти між нами як не було. Хто взагалі сказав, що я шукаю роботу? І як ти про мене згадала?
- В тебе як завжди багато слів і більшість не по темі. Ситуація така: на роздуми в тебе є два тижні. З 1 листопада стартує проект. Подумай і набери мене. Зустрінемося і обговоримо все детальніше.
- Ммм… це мені вже більше подобається.
- Ти не міняєшся, хлопче.
- А про що лекції?..
- Про кінець світу.
- Ви що там, йобу далися?
- Фільтруй свою мову, молодий чоловіче.
- Алла, я тебе не впізнаю.
- Ти мене ясно зрозумів.
- Ну та… відчувається, що ти нарешті почала займатися сексом.

Сьогодні явно не той день, щоб осмислювати почуте. Алла, розмите обличчя якої в легкому тумані пам’яті навіває підозріло смердючий смуток, яким відганяє зазвичай від дрібних життєвих поразок минулого, які намагаєшся переступити як шмат людського лайна в під’їзді на 33-му; якась нова робота, лекції про кінець світу, її нова манера спілкування...

Мабуть, люди дорослішають, тільки я чомусь і досі не враховую цей фактор, дивлячись на них. Чи можливо я сам лишився там де і був і такі ситуативні зміни не по-дитячому вибивають мене з звичної колії. І кількість тих, з ким ти мав хороший секс, вже давно не показник твого хулігансько-привабливого вар’ятства; це радше характерні ознаки того, що ти втікаєш, але тупо не можеш втекти: не знаєш куди. Це той момент, коли ти відчутно виріс із своїх жартів про «поїбатися», а на зміну їм не прийшло нічого нового.

Єдине але, про яке я ніколи не забуваю… ця хуйня дійсна, якщо вона хоч щось для тебе означає. Бо якщо оцінювати по суті, то по той бік суспільної моралі є твоє РЕАЛЬНЕ життя, в якому ти сциш тільки одного: аби ніхто завтра не подзвонив і не сказав, що померла мама, а післязавтра ти сам від того всього не віддав своєї брудної душі чистим небесам. Все решта – суєта суєт: робота, гроші, кар’єра, кількість хвойд та новий ноутбук.

… Сьогодні в мене відповідальне побачення. Перше серйозне за останній рік життя. Тому всі Алли, пропозиції і кінці світу мусять зачекати. Хоча б на день. Я хвилююся. Хоча навіть собі не показую цього, потипу я не з тих засранців, у яких в такі дні неабияка схильність до неконтрольованих почервонінь щік та словесних риглів.

Ми знайомі з Ірою менше тижня, але як ніколи я відчуваю, що мене в ній приваблює не тільки вигин спини та потенційна можливість вхопити її поміцніше за волосся. З нею я як Джоел з «Вічного сяйва чистого розуму» з його життєвою слабкістю закохуватися в кожну жінку, яка проявила до нього інтерес. Мені видається, що Іра дивиться на мене по-особливому. В саму золоту середину… між нестабільно-стабільними почуттями, яких часом ШКІРОЮ потребуєш та спонтанно-хаотичним, тваринним сексом. І хоча ми не говорили з нею про це, я ЦЕ відчув.

Нас познайомив Макс. Не в найкращий вечір мого життя. Але можливо в найкращий вечір моєї молодості. Ми лежали всі троє на підлозі, слухали сліпого Рея і майже не говорили.

Буду відвертим: єдине, чого мені тоді справді хотілося, це подолати тридцять сантиметрів кімнатного простору і торкнутися її руки, яка лежала зовсім-зовсім поруч. Ідеальна в своїх лініях та чистоті. Горда в поставі і тонка в пальцях. Така ніколи не залізе тобі в перший вечір в труси. Така може наостанок ніжно приобійняти тебе за шию, без поцілунків та зайвого зближення, збуривши все твоє єство цунамі ніжності та натуральної сексуальності. Таку хотітимеш цілувати до безпам’ятства, а вона може зникнути за найближчим поворотом, щоб більше ніколи не з’явитися перед твоїми очима. І то буде її реальна ціна в світлі плинності всього сущого. То буде реальна ціна твого життя та твоєї здатності полюбити когось окрім себе.

Тоді мені було і соромно і радісно водночас. Соромно, бо за годину до того, сидячи на старій яблуні, я виглядав типовим сцикуном, який злякався парочки бездомних псів. Радісно, бо той самий сцикун, який ще годину тому сидів на тій яблуні, в цю хвилину хотів… прагнув… БАЖАВ когось ПРОСТО торкнутися. За стільки часу. Без найменшої думки про те, дасть вона в перший вечір чи все таки прийдеться зачекати наступного…

Якщо ви мене розумієте, то маєте знати, про вершини яких айсбергів я говорю.

… 8-ма вечора. Сутеніє. Зорі на місцях. Я після душу: свіжий, пахучий, легкий і майже літаю. Як для побачення, то злегка пізно. Але після робочого дня жінці потрібно дати час для себе. І я, як справжній мен, цей час для неї знаходжу).. Навіть якщо для самого побачення, на яке я запросив Іру в «скайпі», нам лишиться всього годинка-друга. Хороша можливість навчитися цінувати час і трішки приструнити своє кровожерливе его.

Знайома до кожної тріщини зупинка на Гордіюк. Магазинчик. Шкаралупиння від сємок під ногами. Переповнений смітник. Якісь клубні афіші на дошці з оголошеннями… прийом волосся, купівля квартир, оренда гаражів. З білборду навпроти на мене дивиться хитровиїбане обличчя лисіючого кандидата. Якась бабуся з декількома величезними торбами. Потріскане від років обличчя, запах сечі, дух приреченості. Допомагаю їй залізти в першу-ліпшу маршрутку. Важко зітхаю з думкою про те, що померти молодим не така вже й романтика: радше достатньо прорахований, практичний підхід до життя і до позицій власної самоповаги.

Вітер дме сильніше. Ховаю руки в кишені джинсової куртки і абстрагуюся. У вухах співає молода і вічно жива Емі, яка колись мала нахабність говорити, що контролювати безумство можна. Окай. Тільки не своє.

- Здаров! Шо ти тут втикаєш?.. – голос противний, різкий і гучніший ніж Емі у вухах.
- Шо? – знімаючи навушники, на автоматі реагую я на свого співрозмовника. Переді мною крендель приблизно мого віку. До місцевої гопоти, судячи по північно-волинському акценту, його віднести важко, але той факт, що молодий чоловік шукає пригод, не викликає жодного сумніву. За пару метрів від нього ще парочка утирків схожого типажу. Класика жанру. Де ти, Толік Дністровий?))
- Шо ти тут втикаєш, спрашую?
- Маршрутку чекаю. – Я розумію, що будь-який кіпіш зараз гратиме проти мене. Людей навколо не видно. Маршрутки немає, а за якихось менше ніж 30 хвилин я маю зустрітися з однією з найпрекрасніших жінок цього міста. Між тим, дупа відчуває наближення небезпеки швидше ніж голова. Недарма америкоси у своїх фільмах першим ділом зажди рятують сраки, а вже потім голови, серця і всі інші частини тіла.
- Панятно… Слиш, є один базар до тебе. – В невідомого героя спальних районів мова увєсіста і стійка ніг відповідна. – Маєш пару мінут?
- Без проблем.
- Карочє, до мене тут пацани приїхали з Ковеля. Хочемо трохи аттапиритись. Але тупо, брат, напряг з баблом. Я тут бачу ти нормально при наряді. Може кинеш чісто по-мужскі якійта полтіннік? А?

Я мовчу. Прораховую всі за і проти. В самому кінці вулиці, на кільці, фіксую фари маршрутки. Але поки вона дістанеться моєї зупинки, мине ще не одна вічність.

- Не втикай. Я ж задав вапрос. По нормальному. Єслі ти готовий базарити з нами по-нормальному. – Двоє утирків, які товклися позаду, підступили ближче до мого співрозмовника. – Даєш якийсь кєш?
- А в їбало?.. – Блядь. Що я роблю. В який раз. Нахуя?!! Мен, це не «бійцівський клуб». Тут нема своїх. Перед тобою довбойоби і навіть Макс визнає, що здоров’я дорожче.
- Рєбята, да він ахуєвший… Ти чьо, лашара, бикувати будеш тут ілі шо?!!

Від першого прямого потрапляння кулаком в своє обличчя я дивом врятувався. Другий удар прийшовся мені по потилиці і я ледь втримався на ногах. В очах заіскрило, а серце стиснулося так, що я відчув як воно камінцем гупнулося десь між кишок і в животі стало важко, як після каструлі маминих вареників. Яким чином я зорієнтувався в просторі і з мінімального розбігу втулив вожака туси головою в живіт, сказати важко. Той мішком гнилого гімна бехнувся на асфальт з таким криком, наче в нього розрядили обійму пістолета.

Наступний удар я таки прогавив. Прямісінько в ліве око, з такою силою та натхненням, що я врешті-решт опинився на дупі. Ще один удар ногою прийшовся мені по ниркам і все, на що я спромігся, це з усіх сил шарпанути за ратицю одного з нападників, від чого той слідом за мною опинився на асфальті.

Що я почуваю в цей момент… Страх? Боязнь наслідків? Потенційну можливість відбитих нирок, струсу мозку, поламаних ребер та внутрішнього крововиливу? Ні. Мені смішно. Мені хочеться реготати під звуки глухих ударів їхніх ніг об моє тіло. А ще мені хочеться до Іри. Із занімілим обличчям та іскрами в очах, з повним животом сердечних бебехів та потенційними синцями.

Я ще раз підвівся. Ще раз отримав удар в груди, ввалив комусь в вухо і приблизно в ту ж мить на зупинці гучно загальмувала 12-ка… З неї висипало пару старших мужиків і ситуація розрулилася сама собою.

Останні декілька десятків секунд тривали надто довго і до тями в маршрутці мене привів тільки окрик водія, який вимагав передати на проїзд. Час зупинився. Я і досі перебував на тій зупинці. Ми повертали біля «Гостинця» на проспект Молоді і я чітко відчував, як у мені болісним стукотом десь глибоко всередині пульсувало життя. Не кожного дня тебе намагаються відпиздити за 30 хвилин до відповідального побачення і далеко не кожного дня ти вчасно згадуєш, що ти чоловік. Відпизджений, але чоловік.

Відпизджений чоловік, який понад усе любить життя.

… Переходимо дорогу біля готелю «Україна». Центральний майдан Луцька мені ніколи не подобався. Мало в ньому центральності як такої. Що не скажеш про те ж Рівне, чи приміром Франик з Тернополем. На сходах драмтеатру, біля підніжжя Лесі, попри вечірню темряву, тусять поодинокі зграйки скейтерів. Не рахуючи ПУМу, це чи не єдине місце в Луцьку, де вони мають можливість вдосконалювати свою майстерність.

Іра неймовірна. Міс акуратність. Чистої води мінімалізм. Навіть її скромні черевички і ті випромінюють усвідомлену природню сексуальність своєї власниці. Підкреслюють її тонкий смак. Проходимо повз «вопак», звертаємо на Кривий Вал і за декілька хвилин зручно вмощуємося всередині «кава-клубу». Тут смачний гарячий шоколад і ідеальна атмосфера для спокійних, майже богемних посиденьок. Я в них вписуюся не вельми, але мені плювати. Сьогодні.

- Так що сталося?.. – Іра дивиться на мене очима дорослої жінки. Від очей жінки недорослої вони відрізняються специфічним виразом співпереживання дійсного моменту. Я від цього погляду відверто ніяковію. Завжди. Не можна дивитися на мене так, наче я скляний.
- Нічого такого. Пост-виробничі осінні травми. – Я намагаюся усміхнутися, але судома зводить пів мого обличчя і я кривлюся від болю. Останній повільно переходить в жар і я розумію, що ліве око починає сприймає світ крізь пелену легкого туману.
- Я вже дуже давно не ходила на побачення, тому наперед прошу вибачення за можливу неоковирність. – Безпосередність Іри абсолютно дитячого тону, і ці контрасти в ній ще більше доповнюють її образ. – Та і день робочий не найкращий. В пору хоча б інколи згадувати, що я жінка…
- А де ти працюєш, бо я так і не зрозумів?..
- О, в мене дуже і дуже цікава робота… Не певен, що ти з таким стикався в Луцьку.
- Заінтригувала… Розповідай. – Нам підносять дві чашки гарячого шоколаду і я остаточно заспокоююся: все дурне, що сьогодні могло зі мною трапитися, успішно трапилося.
- Взагалі-то я мушу зберігати конфіденційність, але в двох словах можу розповісти…

Іра довершена. Волосся довге, пряме, русяве і нефарбоване. Косметики мінімум. Парфуми легкі, ледь вловимі на відстані, але настільки приємні, що ледь стримуєш себе, щоб не торкнутися губами її шиї. Щоб не вдихнути її аромат. Щоб не перетворитися на тварину. На себе звичного. Але між нами стіл. І це добре.

Пальці її довгі: вона погладжує себе по руці і я знову не можу сконцентруватися на розмові. Погляд відкритий і світлий. З кутиків тонких, але виразних губ не зникає легкий усміх, що надає її обличчю виразу ледь не божественності. Правильної, не награно-кіношної. Питомо французький шарм і не питайте де такі леді беруться у волинських заболочених низинах…

Не можу повірити, зрештою, що сиджу за столом з такою леді. За що мені така нев’їбезна радість?

- Я працюю в детективному агентстві. Спектр послуг широкий: від фіксації подружніх зрад до компроматів на перших людей нашого краю. І не тільки нашого).
- Ніфіга собі… А в нас таке є? - я щиро здивований. Попри ниючо-колупаючий біль в голові.
- Уяви собі є).. Ясно, що у «волинських оголошеннях» чи на «волиньpost» ти нашої реклами не зустрінеш, але всі, кому потрібно знати, про нас знають.
- А чим ти конкретно займаєшся?.. – зараз мені легко говорити про все на світі. А ще легше слухати цей голос. Коли втомлюєшся від нав’язливих студенток, заміжніх і самотніх жіночок за 28 і всього іншого, що стоїть кісткою в горлі, душа вимагає самобутності. Якщо не своєї, то хоча б в голосі навпроти. І пофіг, що можливо я ідеалізую. Що все ЦЕ розсиплеться вже за місяць часу, - майбутнього немає. Є тільки цей вечір.
- Хм… Конкретно зараз займаюся справою одного цікавого дядька, який планує відкрити в Луцьку доволі прибутковий бізнес. Щоправда, дядько цей, далеко не всіх потрібних людей про свої наміри повідомив. От ці люди і попросили дізнатися про нього трошки більше…
- А що за бізнес?
- На жаль, не можу про це тобі розповісти.
- З тобою небезпечно мати справу….
- Судячи по вигляду частини твого обличчя, з тобою теж.

Ми сміємося, хоча мені не смішно. Заторкнути за живе чоловічу гордість так ж легко, як підняти жіночими губами у бойову стійку чийсь член.

- Тебе влаштовує те, що ти робиш?..
- Не до кінця, але все це дозволяє мені помаленьку втілювати в життя те, чого я справді хочу. – Іра опускає очі в стіл і я розумію, що все не так просто. Що просто тільки в кроликів.
- Навіть так…
- Так. Малювати, наприклад. Їздити світом, коли є фізична можливість ним їздити. Робити гору різних приємних дрібниць, які дозволяють мені відчувати, що я живу. Я не веду до того, що гроші вирішують все. Але як мінімум, до свободи я з ними ближча. Як би це меркантильно не звучало. А ти чим займаєшся? Макс щось не особливо розповідав… - переводить стрілки. Не скажеш, що вчилася в Здолбунові.
- Я… Донедавна працював держслужбовцем…
- Слово донедавна тішить. – Іра сміється і від її сміху сердечні бебехи в моєму животі поволі розсмоктуються і я чую музику. Вона звучить не в «кава-клубі». Вона звучить в голові. Там же горять свічки. Все по феншую. – Знайшов чим зайнятися?..
- Та є тут один проект… Є вакантна посада промоутера кінця світу. Думаю, візьмуся. Плюс, хочу серйозніше музикою зайнятися і дати собі можливість хоча б якийсь час порелаксувати. Якщо захарилися мої таргани, - я стукаю себе кулаком по голові, - то шо там про мене говорити.
- Навіть так… Музика це добре.
- А ти звідки Макса знаєш?
- Кажу ж: музика це добре. – Неймовірно сексуальним жестом Іра прибирає волосся з обличчя. Якщо в такі моменти не кінчають, то точно стають ближчими до Бога. - Ми давно знайомі. Познайомилися в ЦУМі колись… На другому чи третьому поверсі, біля вітрини з дисками. Весь Театральний був помаранчевий тоді).. Добре пам’ятаю, як хвилин 20 вибирала сестрі в подарунок якийсь диск. А тут Макс, хлопчик у валянках із жовтим значком курчати на куртці підійшов збоку: поцікавився, що шукаю, порадив пару непоганих альбомів… Не пригадаю, що то були за диски, але добре зафіксувалося те, ЯК він говорив про музику… так наче про маму рідну чи кохану, з якою не бачився півроку. І дивився… дивився він в ці секунди і через мене, і через вітрини, і через стіни ЦУМу. Кудись дуже далеко. Але ми тоді з ним телефонами навіть обмінялися… Як не дивно. А ви як познайомились?

Я зустрів Макса на курсі другому. Ще коли жив на Коперніка, до ранку міг сидіти у мережі і на вихідних їздив додому. Він валявся біля під’їзду. В окулярах. Обриганий і майже безтямний. На мої спроби дізнатися хто він, що він і куди рухається, Макс відповідав тільки мареннями про потребу поплавати в басейні. Без адрес, імен та контактних телефонів. У зв’язку з тим, що на годиннику була перша ночі, я вирішив не ризикувати потенційною війною із своєю совістю і затягнув жертву глобалізації в свою квартиру, постеливши на підлозі спальник і вкривши його старим колючим одіялом. На ранок Макс прокинувся, подякував і так наче нічого не сталося, пішов, лишивши на столі візитку з пропозицією дешевих поліграфічних послуг… Так і познайомились.

- Хей, мен, ти тут? – Іра повертає мене в теперішнє.
- Тут… Познайомились ми з Максом як потенційні бізнес-партнери. Можна сказати, знайшли одне одного. Та і дружба наша зав’язалася абсолютно невимушено. Знаєш, є такі суто чоловічі теми, яких жінкам не зрозуміти. Корпоративні цінності. Розкажи щось про себе краще…
- Наприклад?..
- Не знаю. Наприклад, про свою улюблену книгу дитинства чи… там… улюблену позу в сексі. – Не знаю що я несу, чи що несе мене, але бути іншим покищо не виходить.
- І часто ти такі питання жінкам задаєш? – Іра в настрої, помітно.
- Про пози?
- Ні, про улюблені книги дитинства.
- Та ні. Зазвичай я не задаю взагалі питань.
- Незнайку я любила. Епічний образ. Можна сказати, герой нашого часу. А щодо поз, то для мене більше значення має місце і людина, ніж спосіб)
- От як… Забанально як для тебе, - створю видимість того, що це був жарт.
- А ще… дивлячись на таких як ти, я розумію, що покищо не готова стати матір’ю.

Опа. Приїхали. Занадто серйозно, як для такого вечора.

- Розслабся, я жартую. – Мене просять розслабитися. Чули? Іра привітно усміхається. Мені то легше, то хуйовіше і я зараз чітко розумію, що в моєму житті ніколи не було більшої залежності ніж та, яку викликала жінка. Не було сильніших бажань, ніж ті, на які провокували жіночі пальці.

Поговоримо про егоїзм? До дупи. Жодне моє Я не змушувало мене підійматися з ліжка і робити ЩОСЬ вагоме. Рухатися. Досягати. Ставати кращим. Зрештою, просто вставати… Жінка. Моя доза героїну і коксу. Під саме серце. Вона змушувала мене робити все. Зриватися посеред ночі за триста кілометрів в інше місто. Доводила до сороміцьких психів і абсолютного неадеквату, успіхів і падінь. Егоїзм? Жінкоїзм, йопта!..

Вона розповідає про свого батька і про те, що не буде нічого кращого за ті дні, коли він приходив з роботи і носив її під стелею на руках. Щоб там не було. А я бачу як несміливим поцілунком в щоку, до якого я морально готуватимуся як до першого сексу, спокійно закінчується наше перше побачення і як з нього плавно виростає наступне…

Вона розповідає, що постійно плакала, коли замість п’ятірки за диктант отримувала четвірку. А я бачу першу смску написану їй на другий після побачення день, в якій я бажаю їй гарного дня та доброго настрою. Бачу її скупу відповідь, між декількома словами якої прямо в груди мені струменить маленьке жіноче щастя.

Вона розповідає як виграла міс школи, як знову-таки плакала і як в той же день від декількох ковтків шампанського дозволила себе поцілувати однокласнику. А я бачу перші наші десять побачень: ми гуляємо, п’ємо чай, дивимося кіно, сидимо в драмтеатрі; кожен наступний доторк все глибший і ніжніший; Іра перші декілька раз наче випадково приобіймає мене і одного разу, сидячи в повільній як черепаха 15-ці, нишком пригортається до мого плеча….

Вона розповідає, що вірить в Бога, не зважаючи на те, що Бог давно перестав вірити у нас; що в цьому є щось більше ніж просто сліпа віра; що знала тільки одну молитву і ту не пригадає, і що до церкви не ходила вже декілька вічностей…. А я бачу перший наш поцілунок: ми прощаємося біля під’їзду і в одну мить просто зриваємося – наші язики сплітаються в мокрих хороводах випущених на волю бажань, її руки заломлюються і ми намагаємося максимально втиснутися одне в одного... я відчуваю як в районі лівої кишені джинсів стало мокро.

Вона розповідає, що на першому курсі померла її рідна сестра, збита п’яним батюшкою десь в Дачному; з того часу Іра не плаче і дивиться на світ простіше, розуміючи, що гарний початок дня далеко не свідчить про залізну ймовірність існування наступного… А я бачу своє відображення на екрані старенького ноутбуку: я усміхаюся її повідомленням, і як би це тупо і злобуденно не виглядало, я щасливий, задоволений кіт; я бачу Іру, яка теж не стримує усмішок і з неї по-доброму кепкують її офісні «шерлоки».

Вона розповідає, що ще з часів університету взяла собі за звичку на вихідні, коли випадала можливість, втікати з міста: виїхати в якесь село Горохівського району і бродити там примарною незнайомкою, провокуючи місцевий люд на тривожні погляди та різного роду домисли; і що в одній із таких поїздок їй прийшлося заночувати в покинутій хаті на окраїні якогось села, де цілу ніч шкреблися миші та дерлися на горищі білки. А я бачу наші перші вечори в мене вдома, після спільних прогулянок до супермаркету: ми разом готуємо вечерю, я обіймаю Іру ззаду за її геометрично довершений стан і ніжно, щоб не відволікати, цілую в шию, коли вона нарізає в салат кріп, який я ненавиджу всіма фібрами своєї душі, скільки б його не хвалили як чудовий засіб для покращення чоловічої потенції; ми дивимося разом «500 днів літа» і я бачу наше відображення на екрані ноутбука – ми щасливі і сліпі кротенята.

Вона розповідає, що любить Луцьк, але рано чи пізно переїде в місто побільше, де рівень байдужості людей не дозволятиме їм лізти туди, куди вони лізти не мають; що для цього підійде Київ, можливо Париж, можливо Лондон… Де простіше загубитися. А я бачу як ми перший раз зайнялися коханням, в Іри вдома: на кухні темно, на підвіконнику незручно, на столі розлогіше, на підлозі вільніше, у ліжку глибше, - вперше в моєму житті жінка цілує мої долоні.

Вона розповідає, що хворіє латентною клептоманією і тільки нещодавно зуміла перебороти в собі тягу до крадіжок футболок на секонд-хенді. А я бачу нашу першу серйозну сварку: розмова по телефону, її крик, якісь слова про якісь випадковості; зрештою вечірня прогулянка, гора слів, вибачення і всякі різні обнімашки в епілозі.

Вона розповідає, що й досі, коли безсоння, вмикає музику і танцює в пітьмі: танцює до тих пір, поки не падає в знемозі на ліжко і не засинає дитячим сном. А я бачу нас двох: будні, свята, смс вранці і перед сном, спільні залягання на дно, невеликі поїздки за місто, масажі, душі, розмови на кухні, магазин, де ми вибираємо їй трусики, знайомство з батьками, пікніки, шашлики, озера, плани, секс і знову будні, свята і спільні залягання.

Вона розповідає, що часом зупиняється посеред вулиці через те, що в неї дико сверблять долоні від того, що хочеться малювати і це не лікується. Я бачу себе і її навпроти, в «брамі», за столиком: перед нами на скатертині - будні, свята, папка із збереженими смс на телефоні як згадка про…, ранкові непорозуміння, вечірні паузи, колеги по роботі, уявні коханці, чиясь лінь, обірвані телефонні дзвінки, рахунки, ультиматуми, невиконані обіцянки, врешті якась хуйня, яка не вкладається у рамки здорового глузду та ясної психіки.

Вона розповідає, що в неї була велика і щира любов, яка зникла так саме неочікувано як і з’явилася: любов та була настільки сильною, що кожен наступний її чоловік бачив після того нижче пупка і трохи вище заповітного трикутничка між її ногами витатуюване ім’я того КОХАННЯ. Я бачу холодну, сльотаву осінь: вона плаче,сльози мішаються з краплями дощу і крізь стіну негоди її голос говорить, що все чудово… так, так… от тільки їй пора думати про дітей, про якесь майбутнє, про життя, в якому не вона про когось піклуватиметься, а хтось нарешті піклуватиметься про неї; я чую як б’ється скло… як завжди чую цей звук, коли б’ються мрії.

- … і він постійно сміявся, що в мене малі груди. Мен, ти тут?.. – Іра дивиться на мене пильно і допитливо. Я знову в «кава-клубі». Десь далеко на фоні звучить музика. За сусіднім столиком про щось спілкується трійко подруг за 30-ть. – Ти мене слухав взагалі чи ні?..
- Слухав. Цікаве в тебе життя… Мені особливо і нема чим похвалитися. Окрім хуйових генів по батьковій лінії… і.. і… до прикладу, невдалими стосунками з деякими недалекими баришнями. А ще стосом різної хуйні, в яку я регулярно влажу…
- Слухай, не забувай, що біля тебе жінка. Простіше якось… - я відчуваю, що ліве око втрачає візуальний контроль над навколишнім світом. – З тобою все ок? В тебе якийсь погляд дивний…
- Все ок. Просто шоколад не пішов. - Я піднімаюся і шукаю поглядом туалет. Мені зле. Хочеться проблюватися і дати зрозуміти Ірі, що малювати варто. Як і танцювати. Як і красти футболки. Хочеться на свіже повітря…

… Ми стоїмо біля її під’їзду. В дворі зовсім тихо і відчуття таке, наче на цій планеті лишилося всього двійко людей. Вона – з найінтимнішим тату, про яке я коли-небудь чув, і я – людина, яка і досі губиться перед сигналами світлофорів. Чи хоч щось ТУТ взагалі має сенс? Чиїсь роботи, проекти, плани… Чи мають сенс вечори, в які мої емоції мінливіші за настрій жінки в перший день місячних? Чи має сенс завтрашній дощ, чи він просто мізерний випадок в безмежжі випадків? Чи має сенс майбутнє, якщо воно ДЕСЬ є? І коли ти стоїш під таким незбагненно-величезним небом, чи хоч щось із земного має вагу окрім власне того, що відбувається в цю секунду? Тієї маленької іскорки, яка запалює кожен наш наступний крок. Я не знаю. Я божеволію від простоти і водночас складності всього сущого, і в тому немає нічого від польотів над гніздом зозулі. Але є молодий Джек Ніколсон у шапці і з усмішкою людини, якій сигнали світлофору до одного місця. Він лишився у тих кадрах. Шкода, що мене зараз ніхто не фіксує…

Макс сказав би, що в мене проблеми на грунті сексу.

Я б сказав, що життя прекрасне. Їбись воно конем об стіни.

- Дякую за хороший вечір. І бережи себе. Сподіваюся, до наступної нашої зустрічі ти розберешся і з своїми тарганами, і з синцями і з всім іншим. Окай? – Іра мила. Прекрасна. Неймовірна. Чарівна. Збудлива. Сексуальна. Красива. Ідеальна. Чітка. Пронизлива. Осіння. Кохана. Закохана. Обцілована. Я думаю, що добре було б послухати зараз «сплін». І подумати про нашу наступну зустріч. – Все добре?
- Так, Іра. І тобі дякую. Вибач за всю мою х… – Іра хитає головою, кладе свій вказівний палець собі на губи, стає навшпиньки, цілує мене в щоку і рвучко обернувшись, зникає в чорній дірці під’їзду. Крапка. Я думаю про її тату, мандрівки селами Горохівського району та тата, який носить її після роботи під стелею. Тато мав бути з вусами та великим руками. Іра маленькою і в сукенці в червоний горошок.

Я щасливий? Щасливий. Хіба має значення те, що не сталося, навіть якщо воно обіцяє велике і грандіозне НІЩО? Якщо є таке ЗАРАЗ?.. Ніколи не читав філософів. Що думають з приводу всього цього вони… Чи варто ЩОСЬ починати, знаючи ЧИМ все закінчиться. Хм… чи варто жити, якщо рано чи пізно тебе заколотять в дерев’яну коробку і скормлять могилковим червам?.. Їбу. Як мінімум можна спробувати. Без відповідей на всі питання. Макс давно казав, що можна жити і без цього. Я Максу вірю. Часом.

Луцьк навіває домашній затишок. Присипає. Затягує. Заколисує. Сотні тисяч кілометрів доріг цього світу мають скінчитися в точці, де ти почуваєш себе як вдома. На вулицях, де ти футболиш каштани у вересні, цілуєш неймовірно красивих жінок, проживаєш свою чорно-вільну молодість…. Біля цих вітрин, за якими ти колись їв найсмачніше в житті морозиво і де зараз сидять офісні скнари чи стоять химерні манекени. Між цих людей, злих і невиспаних. Які постійно ниють, що не вистачає грошей купити нові черевики і столи яких на свята ламаються від їжі і п’яних співів посеред ночі. Які можуть не подати руки в момент, коли ти її потребуєш, але вб’ються в три зміни, щоб заробити своєму первістку на новий телефон. Я не можу винити цих людей, не можу винити себе… В наших широтах по-іншому не навчилися. Є інші, і двері відкриті. Але не забувай: сотні тисяч кілометрів доріг цього світу мають скінчитися в точці, де ти почуваєш себе як вдома. І крапка.

Йду по Гордіюк. Минаю зупинку, де сьогодні пережив декілька не найприємніших вічностей. Васільєв співає про пластмасове життя. Хочеться завтрашнього дня і світла. Прямісінько у мою пухлу касу. Чаю і якогось Маркеса. Трохи Іри і ще хоча б тижня другого без дощу. Під ковдру і спати подовше. Повертаючи на своє подвір’я, майже лоб в лоб стикаюся з якимсь утирком…

- Опа-опа-опа-па… Пацани, да тут наш гєрой!.. – по голосу, який перекрикує останні звуки затихаючої пісні, я пізнаю грьобаних олігофренів із зупинки… «за-то-что-я-к-тебе-остыл»… Сука. Ну гаразд. На те як цвіте сакура в Японії, я ще обов’язково подивлюся. Зуб даю.

далі буде...

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ