Край волинської ойкумени

Цивілізація другої половини 20 – початку 21 століть на Волині зупинилась, мабуть, десь на лінії Ковель - Маневичі.

З кожним кілометром на північ від залізниці і автостради Варшава-Київ, які зв’язують між собою ці два населені пункти, вплив модерних віянь у всіх сферах людської діяльності поступово слабшає, зникає у безкраїх, таємничих, древніх поліських лісах. Так морська хвиля налітаючи на берег розбивається об каміння, розчиняється у піску і знесилена, ослаблена відкочується назад.

Десь у Луцьку, Ковелі, Кузнецовську люди підключаються до Інтернету, спілкуються з іншими континентами через Всесвітнє павутиння, сперечаються про політику, економіку, культуру, створюють різноманітні об’єднання і асоціації, будують мости, магістралі, супермаркети і навіть сучасні атомні реактори. А у долинах старих як світ річок Прип’яті і Стоходу поліщуки ловлять рибу дідівськими методами, забиваючи у дно кілки і будуючи загати, ділять річку на ділянки, як городи, переправляють на порослі очеретом острови корів на пасовища, цілими родинами збирають у лісі гриби і ягоди, пораються на злиденних городах.


Маленьке поліське море – озеро Нобель

Полісся як і сотні років перед цим живе власним, окремим, таємничим, цілком зрозумілим лише йому життям. Поліщуки ведуть фактично натуральне господарство, а збиральництво, полювання, риболовля, лісові промисли стали для них головними заняттями, як і в часи волинсько-галицьких, литовських та польських князів. Люди тут надзвичайно сильно пов’язані з природою, залежать від її дарів і примх.

Можливо через 30-40 років, коли безжальний монстр техногенної цивілізації перетворить землі південніше умовної лінії Ковель - Маневичі на суцільний кам’яно –асфальтово - пластиковий технопарк, сюди, у поліську глибинку Волині, туристичні фірми будуть привозити європейців, показуючи їм вологі волинські ліси, дуже схожі на джунглі Амазонки, та жителів віддалених сіл, своєрідних останніх «аборигенів» Європи.


На вулиці села Сваловичі

Проте вже сьогодні європейці, зокрема німці, до глибини душі вражені неповторною, таємничою, спокійно-сумною, як води поліських озер, красою цих куточків, роблять свій реальний внесок у збереження незайманих місцевостей старого континенту. З 1996 році у Любешівському районі Волинської та Зарічненському районі Рівненської областей на площі майже 45 тисяч гектарів був створений регіональний ландшафтний парк «Прип'ять–Стохід».

А у 2002 році Франкфуртське зоологічне товариство (Німеччина) почало регулярне фінансування парку. За німецькі кошти побудували два рекреаційних пункти у селах Люб»язь і Сваловичі Любешівського району, центральний офіс парку «Прип'ять –Стохід» у Любешові, встановили аншлаги, закупили техніку (автомобіль УАЗ, моторні човни), форму для охоронців, почали виплачувати зарплату 12 працівникам парку.


Долаючи лабіринти Прип’яті

Здавалося б, що цим заможним німцям до краю волинської ойкумени? Але члени Франкфуртського зоологічного товариства сповідують ідеологію «Європа – наш спільний дім». А отже, якщо в якійсь частині загальної оселі безлад, то страждають всі жителі цього помешкання. Тому і вкладають німецькі природолюби чималі суми у збереження природних багатств України, яку вони попри все вважають частиною спільного європейського дому.

Крім важливого природоохоронного значення (на цій території знаходиться чверть світової (!) популяції прудкої очеретянки, мешкають бобри, рисі, чорні лелеки, борсуки, сірі журавлі, видри та інші рідкісні і зникаючі види європейської фауни) парк «Прип"ять – Стохід» має колосальний потенціал для розвиту зеленого туризму. Віддаленість цих місць від індустріальних центрів, чиста вода, повітря, багаті природні ресурси створюють сприятливі умови для повноцінного, цікавого, активного відпочинку.


Абориген Полісся

Тут можна ловити рибу, полювати, збирати гриби, ягоди, купатись, плавати човном або байдарками по річках. Зрештою, опинившись у старих як світ поліських селах Сваловичі, Бучин або Ніговищі, де про сучасну цивілізацію нагадують лише лінії електропередач, ви ніби потрапляєте в етнографічний музей 19 століття під відкритим небом.

Замість асфальту на вулицях – пісок, хати – з дерева, дахи помешкань вкриті очеретом, корчі і річкові заводі підступають до садиб впритул. Молодь виїхала з цієї глибинки в Любешів і Луцьк, тому в даних населених пунктах живуть переважно пенсіонери.


Володар прип'ятських боліт

При погляді на географічну карту Сваловичі, Бучин, Ніговищі нагадують маленькі коралові атоли посеред безкрайого океану поліських лісів і боліт.

Кожний з цих населених пунктів схожий і не схожий на інші поліські села. Історія Свалович, які належали колись пінським князям, пізніше були власністю польських королів, сягає сивої давнини. Назва поселення, за однією з версій, виникла від складів («свалок» лісу), який колись складали тут для подальшого транспортування Прип"яттю в Пінськ.


Волинська Амазонка- річка Прип’ять

Тільки протягом 20 століття Сваловичі тричі горіли: у Першу, Другу світові війни та у 1950-х роках. Зараз у село не ходять маршрутні транспортні засоби, тут немає ні клубу, ні інших громадських приміщень, всі хати побудовані з дерева, на 60 жителів в наявності лише один телефон, декілька разів на тиждень приїздить з оглядом хворих фельдшер. Ось і вся цивілізація. Зате під самі хати вночі іноді підходять лісові велетні – лосі, на городах сваловичан у темну пору доби хазяйнують кабани, берег річки вкритий слідами бобрів, видр, на деревах час від часу можна помітити найбільших птахів України – велетенських орланів-білохвостів.

Проте в останні роки це можливо одне з найглухіших в Україні сіл переживає справжній туристичний бум.

Сюди приїздять відпочивати з кожним роком все більше людей, спраглих за романтикою архаїчного сільського побуту, а хати, які колись можна було купити за безцінь під дачу, різко виросли в ціні.


Німецькі доти – пам'ять про першу світову війну

Неподалік від Свалович, на островах посеред Стоходу, розташоване село Бучин, назва якого походить від слова «буча» (непролазні хащі). Бучин знаменитий своїми довгожителями, тут народилась і померла найстаріша жителька України 20 століття, яка прожила 116 років. В даний населений пункт сваловичські баби і діди, які не мають власної церкви, пливуть у великі релігійні свята Стоходом 5 кілометрів проти течії на човнах. В цій болотистій непрохідній місцевості це найкращий засіб пересування.

У північній частині парку «Прип'ять–Стохід» біля білоруського кордону знаходиться село білоруських переселенців початку 20 століття Ніговищі. Цей населений пункт став знаменитим завдяки зверненню його жителів до президентів України і Білорусі Л. Кучми та О. Лукашенка. В першого президента жителі села просили відпустити їх під юрисдикцію Білорусі, а у другого – прийняти село під його «государеву руку». Річ у тому, що у Ніговищі легше і швидше доїхати з Білорусі, ніж з України. Звичайно, «дипломатія» ніговищан не принесла результатів але повеселила високих посадовців і прославила це маленьке село. Неподалік від Ніговищ розташоване кладовище німецьких солдат, які загинули в цих краях у 1915-1916 роках, в часи 1 Світової війни.


Село Сваловичі

Жителі Свалович, Бучина, Ніговищ, інших сіл, які входять до складу парку «Прип'ять –Стохід» іноді, гірко посміхаючись, кажуть про своє життя: «Навколо вода, посередині біда». І дійсно, на поліських пісках важко вести високоприбуткове сільське господарство, крупнотоварне тваринництво, а промислового виробництва тут не було ніколи.

Проте створення національного парку парку «Прип'ять–Стохід» якраз і дає можливість поліщукам не лише зберегти в доброму стані екологію свого регіону і традиційний спосіб господарювання, а й стати заможнішими завдяки справжньому багатству Полісся – його природним скарбам.


У нетрях волинського Полісся


Куточок національного парку «Прип'ять-Стохід»


У долині Прип’яті розкинулось очеретяне море


Типовий поліський рибалка :-)