Життя прекрасне. РОЗДІЛ 3

Життя прекрасне. РОЗДІЛ 3 розділ ПЕРШИЙ, розділ ДРУГИЙ.

Життєва мудрість моїх чвертьстолітніх 25-ти свідчить: якщо перша половина типового робочого дня минула напрочуд гарно - ближче до ночі чекай несподіванок. Не найприємніших. І навіть якщо зранку ти безкарно проспав годину робочого часу, в обідню перерву мав прекрасний секс, а після обіду вирішив кардинально змінити своє життя, це ні про що не говорить. Така правда моїх 25-ти.

І ще: незалежно від того сповідуєш ти християнство чи буддизм, ходиш в неділю в церкву чи на Варшавку, дотримуєшся посту чи не дотримуєшся обіцянок змінитися, робиш зранку зарядку чи робиш чергову спробу прокинутися (+ 5 хвилин на будильнику), - в своє лайно ти вступиш по замовчуванню. Скільки б над тобою не покровительствували святі небеса та заповіти предків.

Один із дворів 40-го. За 8-му вечора. Десь між Федорова та Гордіюк. Яблуня. Кремезна, стара і розлога. Третя гілка, якщо рахувати знизу. Я в джинсах, сорочці та конверсах. Прохолодно. Макс в теплій осінній куртці та з капюшоном на голові. Що на ньому в цей час роблять сонцезахисні окуляри, сказати важко. Ми сидимо на гілці, звісивши донизу ноги і чекаємо. Починає накрапати.

Синоптики обіцяли затяжну смугу дощів, різке похолодання та перші заморозки.

Під нами, біля підніжжя стовбуру дерева, дві псяки. Одна – звичайна, чорна дворняга середніх розмірів – грізна, сердита, пильноока та в ковтунах біля дупи. Інша – праобраз волинської чупакабри, стихійна мішанина пород – німецька вівчарка, можливо кавказька та ротвейлер. Страшна, незграбна, різнокольорова і від того ще більш химерніша та небезпечна. В яких луцьких таємних генних лабораторіях виводили цього метрового монстра, сказати важко.

На асфальті розчавлені яблука. Аромат приємний і ніжний. Осінь триває)..

Собаки нетерпляче тупцюють на місці та час від часу кидають різкі погляди догори, де на одній з гілок сидить два шматки ласого, порівняно молодого та відносно свіжого м’яса. Хитрі і підступні очі залишених напризволяще тварин в умовах глобальної кризи спальних районів Луцька, наштовхують на різні філософські міркування. Про сенс життя, про істинне призначення смерті та потенційну можливість реінкарнації…

Ті декілька секунд, за які все трапилося, я запам’ятаю… Ми просто йшли. Як ходять люди, яким немає куди поспішати і які прожили вдалий день і не особливо прагнуть з ним розпрощатися. Я не знаю з якого потойбіччя вискочила ця парочка монстрів і що ми робили НЕ ТАК, але від їх зубів нас врятувало диво. А ще ноги, вміння бігати та яблуня, яка першою трапилася на нашому шляху. За ці декілька секунд я згадав про всі мітинги біля міської ради в ім’я обездолених тварин, про всі притулки та тих, хто розповідає про потребу в захисті бродячих псів. Можна сказати, що все моє життя пролетіло перед очима, поки я викарабкувався на дерево, і не було в тому житті нічого такого, що змусило б мене подумати – йобаний в рот, і я це втрачаю??!!!! Окрім мами, звісно, та всіх інших рідних людей.

Про що думав в ці секунди Макс, мені невідомо. Але судячи по виразу його обличчя, явно не про осінню ідилію та соковиті яблука під ногами. Він з тих, хто за останні гроші купить собі нові кроси і з покладеними на полицю зубами місяць міркуватиме про те, де в цей момент блядує його щастя. На яких Багамах і з якими цицькатими мулатками проводить воно свої безтурботно-приємні дні?..

Сидимо. Моросить. Темніє. Поодинокі перехожі не звертають уваги ні на нас, ні на псів під деревом.

Це 40-вий, бейба: люди тут непогані, але вони занадто зайняті собою та своїми проблемами. В лініях стін типових багатоповерхівок та дворів між ними за краще не розпорошуватися на дрібниці навколо. В житті є чимало по-справжньому важливих речей.

Ось та жіночка, в якої з пакета стирчить французький батон та пластикова пляшка з молоком. На її обличчі чітко написано: «Так… аби тільки цей алкаш кончений сьогодні був тверезий. В суботу треба вибирати картоплю. В неділю в сина день народження, прийдуть друзі, треба стіл накрити. А цей виблядок пропив аванс. Пожарю картоплі на вечерю… А та гнида, якшо знову пила, хай їсть там де пила». Їй немає діла до нас. Хоча вона непогана жіночка, мама і дружина. Очевидно. Але навіть якщо б нас їли на її очах ці два монстри, вона б не перестала концентруватися на суботньому вибиранні картоплі.

Ми тим часом обдумуємо план відходу та варіанти потенційної розправи над кровожерливими монстрами знизу…

Ранок почався дійсно гарно. Я продер очі за десять хвилин до 9-ої. Подумки прикинувши, що спізнюся на роботу як мінімум на півтори години, повільно виліз із своєї затишної барлоги.

Сплю голий. Люблю відчуття природності у функціонуванні свого тіла.

Надягаю труси, натягую незграбно джинси, 5 хвилин вибираю футболку… Зупиняюся на сорочці. Ненав’язлива синьо-сіра клітинка, данина тенденціям та скромній вишуканості мого ранково-заспаного Я. Ніколи не снідаю, не п’ю чаю і не заливаюся кавою. Ніколи не думаю зранку, що ось він – цей день – я стану кращим, або зроблю світ хоча б трішки кращим. Ніколи не беру дурного в голову та хуйні в шлунок. Вмикаю айпод. 25/17. Те, що треба. Для розкоматозу та правильного критичного налаштування на день.

Сонно зав’язую шнурівки на кедах. Востаннє дивлюся в дзеркало, зачухано зітхаю, чухаю щетинисте підборіддя і виходжу. Дубль 100тисяч500-ий. Починаємо спочатку. Не бійтеся, що після смерті ви потрапите в пекло. Ви вже там. І не говоріть, що тут добре… мовляв, ми не живемо в країні Близького Сходу чи в Сахарі. До сраки. Тут можна заснути і більше не прокинутися. І не кажіть, цінуй життя – ти бачиш, чуєш і не знаєш, що таке лейкоз. Часом грішним ділом думаєш, краще б не бачив, не чув і знав…

Виходжу на вулицю. Свіжо. Хочеться крикнути і хоча б для самого себе дати знати: чувак, ти живий! Досі. Зупинка по Гордіюк. Маршрутка №23, яка через Соборності, Карпенка-Карого та Задворецькій довезе мене до Київського майдану. За ці двадцять з лишнім хвилин в мене є можливість або почитати, або послухати музику, або поспати. Довго копирсаюся в плеєрі перш ніж вибрати останній варіант.

Поруч зі мною сідає зовсім юне створіння, яке видає в собі типову студенточку міжфаку чи факу іноземних мов. Яка одна на парах, і інша в житті. Все в неї є: солодкі парфуми з дорожчих, манікюр, доглянуте хвилясте волосся, пусті вересневі конспекти, жахливі навушники, айфон, чорні облягаючі штанці, шкіряна куртка з підкоченими до ліктів рукавами, строката торба, в яку можна пів моєї квартири вмістити і писклявий, нахабний голосочок.

Я декілька раз випадково засинаю, вдаряючись головою об її плече, від чого дівчинка помітно дратується та морщить свій гострий носик.

Зрештою, до тями мене приводять уривки її телефонної розмови:

- … він мене харить, Аня. Я не можу пива випити з пацанами з групи… за все маю отчитуватися, де я, шо я, кому і нашо. В суботу були в «золоті». З Лєнкою, Сафронючкою і Карінкою, сеструхою з Ровна. Телефон був не при мені. Він дзвонив, я не чула. Приїхав вночі, поставив всіх на ноги, устроїв реальний скандал… Говорив, шо я не ціню, не люблю, шляюся і з такими разкладами стану скоро прошмандовкою. Шо якшо ми маємо бути разом, то треба уважати його і всяке таке. Любить??? Аня, да не сміши мене… В гробу і білих тапочках я бачила таку любов. Може Колька і бухав, але він не дзвонив мені в три ночі, коли я бачу двадцятий сон і не просив доказати йому вдома я чи ні. Дурак, він блядь… Він не шарить, шо тєряє. Сьодні зранку дзвонив, хотів на пари підвезти. Поморозилась. Сказала, шо тато підвезе. Захарив…

Я прокидаюся остаточно. Маршрутка виїжджає на Київський і мені пора виходити. Моя сусідка невдоволено пропускає мене і далі щось емоційно кудкудахатає по телефону. Краєм ока помічаю як хлопчик з великим тунелями у вухах, який сидить позаду дівчинки, нахиляється до неї і ніжно, але достатньо чітко і майже наказово промовляє:

- Малишка, може прикриєш їбло нарешті?..

Луцьк ранковий космічний. Для цього йому не потрібні ні зірки, ні пітьма, ні вечірні вогні. Він просторий, свіжий, настроєво перспективний… Обличчя сонні, але щирі. Кожен найближчі декілька годин лишатиметься собою. Яких би ситуативних масок не вимагали обставини. Небо чисте, день обіцяє бути погожим. Помірні широти непередбачувані, але в цьому фішка нашого міста: як би спокійно в цьому болоті не було, свої чорти тут завжди знайдуться.

Моя робота – це протирання джинсів на совкових стільцях центральної споруди Київського майдану. Я загруз в кіпах документів, розпоряджень із столиці та районних звітів дрібних начальничків. Старі колимаги навколо, які ледь освоїли комп’ютери; керівники управлінь з вічно масними потрійними підборіддями та гори щоденних організаційних непотребств.

Державна служба в Україні - іншими, доступними словами – переливання з пустого в порожнє: підписи, печатки, резолюції, дозволи, копії, зами, які махають перед секретарками хуями, знову підписи, бюджетні кошти, сесії, доплати, переплати, дрібні хабарі, коробки цукерок «червоний мак», коньяк «Десна» і меблі, яким по кілька десятків років, - дурдом «Веселка»: ласкаво просимо у світ владних коридорів провінції. На папері механізми забезпечення функціонування регіону працюють, на ділі – вони тільки один із видів імітації цього функціонування.

Єдине що… мене і досі не вклали в рамки офіційного дрес-коду. Хрін вийде.

Між тим, я їбанат. Визнаю. Сам факт роботи тут наштовхує на думку про власну інтелектуальну та сексуальну неповноцінність. І та обставина, що свого часу ти дивився на свій прихід сюди як на етап місії благородних змін системи зсередини, з позицій теперішнього виглядає тупою маячнею. Мало того, що тут хрінова зарплата, вічні трабли з нетом та дятел-начальник, так ще в їдалці останній рік почали продавати справжнє лайно, вибачте на такій деталізації. Обіцяюся собі вже більше 700 днів лишити це все і розпочати новий виток життя.

На моє спізнення всі реагують спокійно. Всім похуй. Початок місяця. Нічого такого. Ідеальна атмосфера для формування тихоплинної агресії, яка загрожує за сприятливих обставин суперпотужним вибухом.

Реально від всього цього мене рятує тільки музика: декілька раз на тиждень в комірчині одного з жеківських приміщень на 40-вому, я, вкупі з деякими моїми колегами по нещастю, випробовуємо на смак старий добрий грандж. Не знаю, чи виходить в нас чи ні, але нам подобається. За чотири роки ми не відіграли жодного концерту, а про сам факт нашого існування знає від сили десяток-другий людей.

Музика абстрагує. Вона завжди лишає надію на щось краще. Вона як дитячі мрії, у яких ти хочеш стати космонавтом, дерти найкращих баб та їздити на машинці з відкидним верхом, поїдаючи безконечні припаси згущика. Тільки з цих мрій ти з часом виростаєш. З музики ж вирости неможливо. Простіше вбити себе.

Один із спеціалістів нашого управління, кидає на мене зневажливий погляд.

- Там на столі в тебе лист з міністерства. Будеш робити семінари по районах для багатодітних матерів. Розберися і після обіду зайди до Олександровича, прикинь з ним що і як. І ще… робочий день починається о 8-ій. Ти такий як і всі. Будь добрий, приходь на роботу як і всі.

Я завжди підозрював, що Олександрович їбе його в сраку.

- Маєш гарний вигляд. – Відповідаю я і нахилившись ближче до нього майже пошепки додаю: Відсмокчи. – Я не мав на увазі собі. Не подумайте.

Як відреагував колега, я не звернув увагу.

За якихось 20 хвилин я домовився із старою знайомою про комплексний обід. Вона заміжня, живе в центрі, любить мандрувати Карпатами, смачно готує, слухає Роббі Вільямса, танцює під Шакіру, патріотка та непогано робить мінети. На День Незалежності виходить в центр у вишиванці, обов’язково щороку відвідує «Бандерштат» та береже домашнє вогнище. Одним словом, няшка). З такою приємно поспостерігати за заходом сонця і обговорити останні події вітчизняного політикуму.

Тим часом досидіти ще якихось декілька годин до обіду, з моєю уявою та досвідом минулого, виявилося завданням не з легких. Я рахував слоненят, які то заходили в кабінет, то виходили з нього; робив вигляд, що наполегливо працюю, занурившись в документи; слухав Дейва Грола і мріяв про наш перший концерт; обачно слідкував за колегами, які настільки віддано та щиро працювали, що робилося моторошно і місцями майже лихоманило від цього бурлеску… від відчуття самотності ледь не космічного масштабу. Так, наче в один момент, ти ні з того ні з сього, опинився на театральній сцені величезного театру: всі прекрасно знають свої ролі і вправно їх виконують, і тільки ти… тільки ти стоїш і дупля не ріжеш де ти, що ти і як назвати все те, що відбувається навколо?..

Колись я остаточно вирішив для себе, що лишуся в Луцьку назавжди. Що купатимуся раз в рік в Стиру, нюхатиму скільки потрібно буде Сапалаївку, куплятиму сир із Зміїнця на Старому ринку, їздитиму в Дачне на шашлики, питиму сік в «майдані» в компанії старих запліснявілих рокенрольщиків і сидячи з фотоапаратом на даху багатоповерхівки навпроти «там-таму», цінуватиму цей спокій. Що насправді нічого не зміниться, якщо я переїду до Львова, Києва чи Одеси. Я лишуся тим ж любителем гармонії та міської тиші. Так, я звикну до пробок у Львові та його вишуканої гонорової мови, до запаху метро, негрів та корейців в Києві і культурної інтернаціональності морської Одеси з її солоним повітрям. Але при цьому лишуся людиною, якій завжди не вистачатиме для щастя пустої лавки біля «променя». І це не лікується. На відміну від кар’єрних амбіцій та нездорових прагнень до самоствердження та масштабу.

Дана відкриває двері і відразу цілує. Судячи з глибини її поцілунків, чоловік як мінімум не в Луцьку, як максимум – десь закордоном. Руки її ледь не панічно обіймають мене, а тіло вгризається своїми лініями в мої обійми, вимагаючи взаємності та тепла. Я намагаюся роззутися і втримати при цьому рівновагу.

Мені хочеться, щоб ця пригода завершилася тим, чим мають завершуватися такі пригоди.

Як ми опинилися на ліжку, я не пригадаю. Скільки раз Дана зраджувала на ньому своєму чоловікові, знає тільки небо і ці заспокійливого тону блакитні шпалери. Дана з тих, в кого кожен наступний секс нагадує заняття ним після піврічної перерви. І це імпонує. Як казав один знайомий вокаліст однієї місцевої банди, в яких концертів більше ніж шанувальників, Луцьк примелькався у своїй стандартності – кожну таку баришню-перлину тут потрібно берегти як зіницю ока. І хріново, коли законним чоловікам таких баришень не вдається цього робити. До справи приходиться братися таким як я, самотнім нігілістичним самураям, яким нема чого втрачати і які не особливо прагнуть продовжень подібних тру лав сторі. Хоча брати на свою душу чужі гріхи… за це молоко не дають.

Дана ніжна і водночас агресивна. Знизу, зверху, спереду і особливо збоку. Лінії точні. Не пізнавши народження дітей, вона в міру тісна та понад бажане красива. Поводиться впевнено і по-хижацькому владно. Часом треться об моє тіло і від того збуджує настільки сильно, що перестаєш розуміти хто ти і як тебе звати. Її невеликі груди з непропорційно великими сосками в світлі сьогоднішнього дня видаються ідеальною картинкою для означення ідеального щастя.

Дана голосно стогне. Ні!.. Кричить!.. Викидає з себе все, що накопичились за останній час. Відчуваю себе з нею то Казановою, то цнотливим 11-класником, який більше боїться ніж може. Чи може зовсім маленькою дитиною, якій вчергове як вперше проводять безмежно цікаву екскурсію диковинними місцями.

В момент, коли Дана опускається все нижче, нижче і нижче і я затамовую подих в очікуванні млосної насолоди, яка паралізує мою свідомість та здоровий глузд на найближчі 15-20 хвилин, ще та естетика - спостерігати за її широко відкритими очима. І не тільки за її.

Очі жінки в момент, коли вона робить мінет, одна з найдовершеніших ілюстрацій умовності відносин між нашими статями. До неможливості символічна. Я зверху, наказую і повеліваю… вона знизу – виконує і підкоряється. І в цей же час абсолютна влада належить їй: вона поглядом вказує мені на моє місце і в ці моменти можна просити про все. В такі хвилини можна вирішувати долю держав, нових воєн, непопулярних реформ та світових криз.

В такі моменти ТИ розумієш – до істинного блаженства як суті всього сущого в існуванні живого – подати рукою. І коли ти стікаєш в кінці кінців своєю білою кров’ю на ці простирадла, на себе, на її губи чи язик, кожного наступного разу відчуваєш… знову, знову не вистачило декількох кроків до межі, за якою все таємне стає явним!..

Її очі блаженно упокоєні. Вже не такі відкриті. Хитро примружені. Вона отримала бажане. Вона отримала відчуття всеохопної влади, тотального контролю та сили. За декілька хвилин тиші, яку порушує тільки заглушений шум міста, я ніжно цілую її в живіт, піднімаюся язиком до грудей, торкаюся пальцями шиї та губ і дякую. Безмовно. Не порушуючи атмосфери останніх 30-ти хвилин…

Видається, що це триває вічність. Ці безмовні зустрічі по 30 хвилин, наприкінці кожної з яких Дана смикається в ледь помітному пориві щось сказати, але ніколи не каже. Я йду, і у тому всьому стільки природнього пафосу від награного кіношного арт-хаусу, що збоку нагадуєш собі радше героя чергової драми Ларса, ніж реального персонажа в старих конверсах та кіпою проблем в голові. Ненавиджу її за цю недосказаність, нерішучість, цю духовну імпотенцію та фригідність. Себе ненавиджу.

Але сьогодні день особливий. Сьогодні секс був особливим і це наштовхує на особливі рішення. Вже на Волі, сідаючи у майже пусту 15-ку, розумієш: ти готовий. Готовий прострілити свою нікчемашну голову, щоб через дірку з неї витекла смердюча жижа буденності, смиренності, прагнення до стабільності та дотримання графіків щоденних рухів… все, все, все, що стримує від справжності і кожного разу змушує думати – ти такий ж як і всі поц, який побачив цей світ щасливим і майже непорочним створінням, а піде з нього ще одним менш чи більш збереженим трупом.

Все робиться легко і невимушено. Погляди охоронців на вході, зустрічні обличчя тутешніх службовців, колір облич яких нагадує більше старий, залежаний папір, ніж колір живої плоті. Мимольотні вітання, стукіт чиїхось підборів в кінці коридору, скрип блискучого паркету, телефонні розмови та чиїсь крики з-за дверей. Кулуари, інтриги, кадрові зміни, наближення виборів, - мене тут немає і ніколи не було.

Чистий листок паперу. Кулькова ручка. Заява про звільнення. За власним, пиздець яким сильним бажанням. Белькотіння Олександровича, який постійно протирає від поту свій потрісканий від років та постійного думання над тим де можна замутити потенційний відкат, лоб. Щось говорить про якісь два тижні, про відпрацювання, про трудову і складні перспективи.

В кінці-кінців майже ствердно киває головою в знак згоди, розуміючи, що мені похуй.

На трудові, на відпрацювання, на два тижні, відкати, закони, потріскані лоби, папери, коридори, паркет, графіки, семінари для багатодітних матерів та відрядження за кошт управління!..

Ви розумієте як це – ПОХУЙ – коли все чого хочеться – це жити в своє задоволення, і робити те що хочеш, а не те що треба?.. Ви розумієте, якщо не обросли товстими дупами, кредитними зобов’язаннями, сварливими жінками, крикливими дітьми та йобаною-зайобаною роботою з перспективами. Якщо ви живі, ви мене зрозумієте.

Якщо ви повільно подихаєте на дні своєї стабільності, з ностальгією переглядаєте шкільні та університетські віньєтки, робите вигляд, що все окей і секс раз в тиждень вас впирає, - хуй ви мене зрозумієте. І суть не в кількості ненормативної лексики на один квадратний дециметр цієї писанини. Суть не в тому, що сварливі жінки і крикливі діти це умовність. Суть в тому, що окрім чітких схем життєвого існування, у ВАС більше нічого і не існує. Вас не існує. Ви граєте свої жалюгідні ролі. Граю і я.

Але я зайвий раз не роблю вигляд, що все ОКЕЙ. Не робить Макс. Не робить Жанна.

А ви робите, робите блядь… вдома, в маршрутках, на роботі, в магазинах, на зустрічах випускників і в черзі у банку, в кабаку та кінотеатрі, в ліжку та в міському туалеті, коли кінчаєте і коли з того всього тупо не можете кінчити. Більше того – рано чи пізно ви починаєте вірити у реальність цього священного ОКЕЙ і у вас справді все стає майже ОКЕЙ. Майже… Якби не одна маленька хуйня – при будь-якій більш-менш серйозній можливості ви легко і невимушено з’їбетесь з цього празника життя!

Шкода дітей, які народжуються не з любові, а з факту існування конвеєрних схем людського існування. І нарікайте потім, як нормальні малюки виростають лінивим, безмозкими дибілоїдами, які не здатні нормально вчитися, знайти достойну роботу і себе в цьому житті. Не нарікайте, блядь. І не зайобуйте мене кожного разу питаннями на зразок – ти ще не одружився? В тебе досі нема дітей?!! Краще робіть все можливе, щоб ВАШІ діти не були такими як ви.

За краще переживати поодинокі, але по-справжньому щасливі хвилини життя, ніж все життя вйобувати на якусь стрьомну благополучність та заможні роки на пенсії! В сраку.

Останнє, що я промовляю в стінах кабінету, де провів останні три роки свого життя, спрямоване в бік мого колеги, якого я запідозрив у сексуальних зносинах із босом:

- Валік, не звикай до пасиву. Це може для тебе паршиво закінчитися.

Майже гримаю дверима. Боковим зором бачу розгублені очі розповнілих від сидячої роботи колег за 40. Їм важко зрозуміти доцільність таких кроків. Вони і досі певні, що державна служба – це благо, порвані джинси – це зло, а конверси – це потенційний ревматизм. Мені їх майже шкода. А ще шкода їх дітей, внуків та сусідів. Шкода, що все так закономірно і не могли в країні з 91 року вирости ІНШІ люди, а старі якісно змінитися. Не могли, хоч ти вбийся.

Вони сидітимуть.

Ми протестуватимемо, поки стане сили.

І все. Такі перехідні цивілізаційні етапи. По ходу процесу на Заході через це давно пройшли. Ми тільки розпочинаємо цей довгий і складний шлях.

Я просто йшов. Як ідуть люди, яким більше нема куди поспішати. Які не проти, щоб цей день тривав ще довго. Без маршруток, зрізань поворотів і коротших шляхів. Вздовж дороги. На міст біля автозаводу, на якому можна постояти 5 хвилин, бо в Луцьку не так вже й багато місць де можна постояти більше. До «Лучеська». По довгому проспекту Відродження повз всі магазини, супермаркети, будинки і людей. Далі по Молоді, повз закриті клуби, літаки, бібліотеки та дитячі майданчики. На Соборності в напрямку «Фуршету», повз гуртожитки, чумних студентів після пар та ринок. По Гордіюк, повз будинки, пустирі, заправки, дерева і парк. У свій двір, у свої спокійні стіни.

На відстані всі ідеально вписуються в інтер’єр сьогоднішнього дня. Осінь фарбує все у золотаві тони і хочеться опуститися на саме глибше дно. Розпити власну радість і смуток, які химерним чином змішали моє нутро в єдине, неподільне ціле. Подалі від власної агресії, спроб змінити світ, ще однієї можливості позбутися власного максималізму. Від невдалих намагань довести комусь, що це вірно, а це ні… це роби, а це не смій; від сліпих докорів сумління, які кричать тобі зсередини – «ти такий ж, такий ж як і всі».

Я такий який я є, і найгірше що може бути - це соромитись себе такого.

Макс не такий. Він ніколи не влазить у зайву екзистенцію. Не запарюється сезонними змінами погоди та тим, що думають про нього люди. Він рідко сперечається і все частіше мовчить. За роки нашого знайомства я не чув від нього жодних нарікань, пустопорожніх протестів та скиглень про приреченість цього світу.

Такі люди не слідкують за тенденціями моди: вони несвідомо змінюють вигляд цілих популяцій живих істот своїми абсолютно спонтанними рухами та ситуативними прикидами.

Мені є чому у нього повчитися.

Йому 30. Його ідеологія проста: не факт, що завтра вранці тебе не вб’є блискавка, тому цей вечір має пройти належним чином – хороший кір, приємні леді, вініл, розмови про якісь заморські радощі. Мені це імпонує. Я так не вмію, я псих, тому в такі дні як сьогоднішній я набираю Макса. Він ніколи не відмовить. Він мій сусід. В нього є неймовірна здатність до правильного відчуття людей: про те, що хтось сів на дупу і тупо не знає як з неї піднятися, він чує навіть через телефон. Це не моя ситуація, але виговоритися кортить. Як ніколи.

Ми сидимо в нього вдома на дивані, п’ємо молоко, слухаємо Сінатру і мовчимо. Однозначно я очікував від чоловіка схвалення своїх дій, але він мовчить. Покищо. Напружено про щось думає, масує скроні. Ймовірно, готується дати розгорнуту відповідь на моє питання в кінці гіперемоційної розповіді про залишену роботу: чи правильно я вчинив?) Я мудак. Звісно, правильно. Але підтримати мене для офіціозу не завадить.

Макс обертається до мене, дивним чином складає свої губи в форму перевернутої букви С. Так, наче хоче сказати щось не дуже приємне. Востаннє такий вираз був у моєї екс, з якою я зустрічався рівно два тижні: вона ніяк не могла допетрати, чому не може бути для мене єдиною і неповторною і як можна бути таким впертим віслюком як я. Макс зараз не менш серйозний.

- Хм… Знаєш…

Пауза. Мені незручно і якось стрьомно, наче зараз вирішується моя доля.

- Так хочеться потрахатися!..

В цьому весь Макс. Ось! Ось! Ось!

- Люблю тебе, чоловіче! – я голосно сміюся і відчуваю як з плечей спадає тягар зайвих переживань і всього іншого, що завжди створює дискомфорт таким засранцям як я: нам мало власної певності, нам потрібні постійні підтвердження нашої правоти.
- А робота… Така як в тебе робота ще не одну людину до добра не довела. Ріспект тобі за те. Шо зробив це. Але три останні роки ти проїбав, треба це визнати. Прийдеться наверстувати провтикані можливості та вечори. Тямиш про шо я?)
- Майже, якщо тебе можна взяти і прямо втямити.
- Діло таке. За годинку одна моя хороша знайома вертається з роботи. Їй братик із штатів мав пару вінілів заслати. По ходу, вони в неї вже на руках.. Рей Чарльз, Майлз Дейвіс, ще там щось... Вечір має бути хорошим. Я вас познайомлю; вона, по ходу, таких як ти психопатів любить. Вам буде про що полялякати. Розвієшся трохи, а то похєрив державну роботу, а виглядаєш так, ніби просрав бізнес-імперію та всі рахунки в швейцарських банках. Простіше трохи. Життя прекрасне, мен!..)

Скільки б деякі мережеві писаки, які втекли з Луцька до столиці чи Львову, потім не писали на своїх сторінках у вк чи в затишних жж-бложиках, які вони втішені, що змахали з цієї богом забутої діри, мені тут подобається. Тут півміста можна пройти за 33 хвилини і тут ще лишилися люди, які знають, що таке справжня музика. Тут лишилися люди, які вміють смакувати по хвилині це грьобане життя і не пробують зайвий раз скочити вище своєї голови, щоб довести світу – ось ми які, сильні, креативні та успішні, подивіться на нас – заздріть та моліться!.. Ось які ми талановиті, гарні, багаті, засмаглі і невинні!.. Таких, наших, особливих людей, меншість і вони в більшості люблять посидіти вдома – з музикою і парою трійкою найближчих друзів. В дусі витриманого спокою рідного міста… Я горджусь, що знаю таких.

Накрапування переростає в дощик. Останній з кожною наступною хвилиною стає все сильнішим і сильнішим і сидіти на слизькій гілляці яблуні, в самому серці 40-го, з двома монстрами, які чекають тебе знизу, стає все важче і важче. Впору викликати 911. В той час як в когось у затишній квартирці на програвачі звучить з платівки Рей Чарльз, хтось в душі змиває з себе денну втому, готуючись до останніх годин цієї доби. Ми мокнемо. Людей меншає. Світло за трохи зникне остаточно.

- … не люблю коли мене називають Максимом. Цей офіціоз, це все… Фак. Завжди з цими людьми, які люблять повні імена, ідеально білі зуби та багато сміються, якісь проблеми. Холодно, бля… Мені більше подобається коли маленька на ранок каже, що любить мене, хоча прекрасно січе, що другого разу до найближчого Різдва може не бути. Вона чесна. Вона знає, що ми з тобою, мен, не з тих, які хочуть подобатися усім. Всім тільки котенятка місячні подобаються. Але цим ми їх і беремо… Потенційними небезпеками.
- Слухай, Макс, тебе не парить, що йде дощ, а ти начепірив окуляри на себе?..
- Неа… Мене більше парить мій прикид на фотках з 90-их. Занадто широко. В плані рукавів.

Отакий Макс: часом важко до купи зв’язати все, що він говорить. Розуміння деяких його слів приходить тільки з часом. Все інше і за п’ять років видається чистої води вар’ятством.

- Слухай. – Макс серйознішає. У сонцезахисних окулярах, на темних скельцях яких збираються в повноцінні краплі бризки дощу, він змахує на Термінатора. – Тєма така… Не можна наламувати кайф, якщо хоч хтось з нас може його сьогодні схопити за дупу. Вініл, Іринка, смачна вечеря. Такі штуки краще не пропускати. Я ще встигну, а в тебе сьогодні особливий день. За мною…

Я не встигаю нічого відповісти і мовчки спускаюся за дивовижно рухливим Максом на найнижчу з можливих гілок. Руки вологі, дерево слизьке, від холоду злегка лихоманить. Пси на місці. Не гавкають, грізно гарчать, показуючи свої готові до боротьби за місце під сонцем ікла.

- Так от… Тєма така: я пригаю і даю чосу. Відволікаю мутантів. За пару секунд пригай і ти. Вибігай на Федорова і рятуй очєло. Там люди точно будуть. Я тут розберуся.
- Ти дурак, чи прикидаєшся?.. – мені його жарти видаються абсолютно не смішними.
- Слухай, ти… герой-любовнічєк: або ти мене слухаєш, і робиш як я кажу, або кажеш – Макс, ти мудак і ми говоримо з тобою зовсім по-іншому. – Судячи по його тону, жартами тут і не пахне. Але чорт…
- Макс, тобі не 16, щоб гратися в такі ігри. Як не як, але кусок твоєї ноги вони прихопити для вечері можуть. Тобі воно тре?.. Хтось зараз буде йти, покличемо на допомогу. На крайняк, мєнтам надзвонимо…
- Ти дурак?.. У нас є шанс пережити таку опупезну пригоду, а ти допомога, мєнтам… - Він мене явно перекривляє і я відчуваю, що ситуація виходить з-під контролю. – Поговоримо по-іншому: якшо за 10 хвилин ти не будеш в Ірки, про всі наші молочні паті на хаті, про музику і твої пацанячі соплі і моє їх підтирання можеш забути. Будь мужиком! Вбий в собі раба системи!! Чи як там… Нє?!!

Мені не смішно. Ніколи не вважав себе боягузом, але останні хвилини змахують на якесь божевілля. Так, ми не в Парку Юркського періоду, ми просто на 40-му, на дереві, прості смертні, герої і каскадери в одному обличчі і під нами дві тварюки, які вперто не бажають лишати загнаних на яблуню жертв.

- Сподіваюся, ти просік тєму. – Макс не вгаває. Його єхидна самовпевнена усмішка, грайливо-божевільний настрій злегка починають передаватися і мені. Я розумію, що в цьому щось є. Я розумію, що небезпека повертає нас до нашої людяності. Що не боїться тільки дурний, але по-справжньому сильний і страх перетворює на силу. Що зрештою, сміється той, хто сміється завжди, як казав Толік Котлюк. Але руки все одно дрижать, єбі їх мать… – На раз, два, три.. Не підкачай, старий. Ірка чекає.

Ніколи моє серце не билося так голосно. Я дорослий чоловік, який бачив у цьому житті і мертвих, і живих як мертвих, і каліцтва, і фізичні з душевними муки. Але зараз готовий спасувати, бо просто не знаю як поводитися. Боятися собак це одне, але сцятися дрижаками від того, що тобі пропонують маленьку авантюру, а тобі тупо не стачає відваги її пережити… Ще та парашка. Та ну на хуй.

- Три!..

Макс зіскакує з дерева, перевертається клубком на траві, намагається підійнятися… Одна із псин хапає його за ногу, але Макс таки підводиться. Виривається із зубів чорної псини і починає бігти. Монстри гарчать і гавкають.

- Пригай! – я чую крик Макса десь з-за стіни котельні, яка стоїть поруч і більше не можу противитися його владному духу.

На землі. Біжу. Сміюся, кричу, не боюся!!..

- Біжи, мен, біжи!!!! – чую за спиною надривний крик Макса і розумію, що от воно життя – у всій його непередбачуваній красі. Дощ переростає у справжню зливу і я вже не чую ні Макса, ні гавкання монстрів… Тільки воду, яка глушить все навколо, закриваючи світ. Хочеться плакати, сміятися, впасти і кричати. Випустити з себе всіх зміїв страху, невпевненості, хронічної сентиментальності і зайвої агресії. Хочеться вмерти, щоб народитися знову – новим, чистим і готовим до ще однієї спроби….

- Біжи, мен, біжи!..

***

В Іри вдома білі стіни та чудернацькі картини на них. Розмиті обличчя людей. Геометрія хаосу і фарби. Фантасмагорії Пікассо і містична дитячість Ван Гога. Напівтемрява.

Звичайна двокімнатна квартира, богемний куточок в самому серці спального району. Музика звучить, свічки горять… Іра готує щось на кухні, а я десятий раз перечитую декілька рядків з вірша Антонича, із саморобного зшитку, який лежав на журнальному столику…

Церкви, цукерні, біржі - духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі

Макс поруч, на підлозі. З подертими джинсами, зчухраною щокою та руками, які трясуться. Курить. Дивиться в стелю.

- Мен… - я чомусь не впізнаю його голос. Чесне слово.
- Що?.. – не впізнаю і свій голос.
- Життя прекрасне?..

Далі буде…