Зустріч

Мiй друг Вовка жив в сусiдньому, одному з чотирьох двоповерхових, ще побудованих за Польщі, червоної цегли будинкiв з левами на фасадах, високими стелями, кахляними голландками, ставнями на вiкнах зсередини кiмнат та латунними, в формi якихось казкових саламандр, ручками на них та на дверях.

На другий поверх вели ажурнi, чавунного лиття сходи, з вiдполiрованими руками за багато рокiв дубовими поручнями, якi могли б мабуть слугувати за витвiр мистецтва, а може таким i були, якщо брати до уваги всю загалом ту архiтектуру, яку колись будували на сторiччя.

Неподалiк вiд будинкiв, край тротуару, викладеного великими квадратами сiрої плитки, вздовж якого тягнулися клумби рiзнобарвних пахучих квiтiв, стояла водяна колонка. Теж, з бронзовою блискучою ручкою, на яку потрiбно було лягти животом, i таким чином, натиснувши на неї, вставити мiж ручкою i шляпкою колонки камiнчик i тодi з носика її починав бити струмiнь чистої холодної води.

Коли в будинках ще не було водогону та всiляких там фаянсових зручностей, а самi ми з Вовкою бiгали ще в шароварах, то часто доводилось ось так налягати своїми животами, коли нас посилали по воду тi, хто мав над нами неперевершену владу, а саме - нашi батьки.

Але й ми не пасли заднiх, бо коли батькiвське око хоч трохи втрачало свою пильнiсть, то нас тодi можливо було знайти вже десь на лузi бiля рiчки, в самiй рiчцi, або на стiнах замку, який знаходився неподалiк i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничiстю.

Найкращим доказом своєї смiливостi було залiзти у вiкно головної вежi. А для цього потрiбно було з стiни, яка примикала до вежi, перебратися туди по вузенькому карнизу. I було б те зовсiм нiби й нiчого, всього якихось пiвтора метри до вiкна, але стоячи обличчям до вежi на цегляному виступi, потрiбно було вiдпустити лiву руку, i схопитися правою за пiдвiконня. А зважаючи на те, що вниз при цьому краще було не дивитися, то те все жартом зовсiм не здавалося.

Вовка, якось вже визираючи з того вiкна, та очiкуючи, поки i я повторю той цирковий трюк слідом за ним, встиг схопити мене за руку та комiр сорочки, коли моя нога сковзнула на карнизi i допомiг менi залiзти всередину примiщення. Вiн був на пару рокiв старшим за мене, i хоча й любив завжди прибрехати, але був не жадiбним, таскав мене завжди куди-небудь з собою, придумував щось цiкаве i взагалi був хорошим другом, за що я його поважав i ставився, як до старшого брата.

Iнколи вiн десь знайходив та притягав пару гранат без запалiв, чи обойму заiржавiлих патронiв, або, звiдкись навiть i ствол ручного кулемета без затвора, що було для нас неабиякими iграшками i тодi ми ставали захистниками нашого замку вiд нападникiв, якi малювалися нам в нашiй уявi.

Батько у Вовки був вiйськовим, i тому, бувало, нам з Вовкою випадала удача потримати в руках справжнiй пiстолет ТТ, тому в зброї ми вважали себе неабиякими доками. Воно може й зовсiм не так, але в усякому разi й тут заднiх не пасли.

В старших класах ми з Вовкою вже могли тихцем трохи не пiти до школи, а замiсть того сховатися в кав"ярнi за келишком вина, хоча часто тим особливо й не користувалися.

Але якось, одного дня пообiдi, ми так i зайшли в одну iз кав"ярень, що була якраз поблизу, замiсть того, щоб гризти дома гранiт науки, бо була вже пiзня осiнь, з неба трохи накрапало i взагалi не було якогось iншого настрою щось робити.

Кав"ярня розташувалася в невеликому дворику, викладеному напiвкругами чорної виблискуючої пiд дощем брукiвки. По обидва боки вiд її входу стояли великi керамiчнi вази, наповненi землею, в якiй росли квiти. Вовка штовхнув масивнi дерев"янi дверi i ми просунули всередину. В примiщеннi на декiлька столикiв майже нiкого не було, окрiм молодої кельнершi, що поралась за шинквасом та трьох чоловiкiв, якi сидiли на стiльцях з високими спинками за столиком бiля вiкна, що вщент був заставлений тарiлками з їжею, кухлями з недопитим пивом, пляшками з винними етикетками та неповним графином горiлки. Чоловiки голосно розмовляли i було зрозумiло, що сидять вони вже не першу годину.

Ми примостилися з протилежного боку ближче до входу i Вовка, в образi авторитетного знавця доброї бакалiї, почав замовляти пляшку сухого вина та щось там до нього

В цей час вiдкрилися дверi i завiйшов ще якийсь чоловiк в сiрому пiджаку, вишитiй сорочцi та чорного кольору штанях, якi були заправленi в чоботи. Вiн зняв капелюха, обтрусив його до порога вiд дощу, сiв за сусiднiй столик бiля дверей, обличчям до веселої дружньої компанiї i в профiль до нас.

Капелюха чоловiк поклав на стiлець бiля себе i обвiв поглядом примiщення. На вигляд було йому рокiв пiд сорок i над лiвою бровою на лобi у нього був невеликий шрам.

Кельнерша пiдступила на крок до нього.

- Борщ i чарку горiлки, мовив чоловiк.

- Так, - вiдповiла дiвчина i через недовгий час принесла та поставила перед ним на стiл замовлене та хлiб.

А потiм принесла i наше. Вовка налив трохи в келихи i ми надсьорбнули. Чоловiк взяв хлiб i чарку з горiлкою.

- Што бендера, борща захотел?, - сказав один з компанiї. - Жри, жри, не подавись!

Чоловiк подивився на нього i випив.

- Што ты смотришь, вошь болотная? Отвечай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вылез, сучье вымя?.. Што, самостийным стал?..

Чоловiк мовчки, неквапом їв борщ.

- Не понимает, - сказав ще один.

- Объясни бендере, - звернувся вiн до молодшого.

Той встав, пiдiйшов до чоловiка i сперся перед ним на стiл кулаками.

- Што, чмо, брезгуешь разговором?

I раптом двома руками взяв тарiлку з борщем i вихлюпнув чоловiку в обличчя.

Ми з Вовкою сидiли як мишi, опустивши очi, вишукуючи щось виделками в тарiлках, чи не вчорашнього раптом дня.

"Герой" повернувся до свого столу i йому з реготiнням налили.

А чоловiк встав, вийняв iз кишенi хустину та почав витирати волосся, в якому запуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, пiджак...

Несподiвано голосно прозвучали три постріли. Я здригнувся i пiдняв голову вiд споглядання тарiлки. Запахло порохом. В руцi чоловіка димівся стволом Люгер.

Весельчаки в різні боки сповзали з стiльцiв. По столу, зрекошетивши вiд чогось, до мене котилася гiльза, стукнулась об тарiлку. Я її взяв i чомусь засунув ще теплу до кишенi.

Дiвчина дивилася круглими великими очима, затуливши рот руками. Було тихо i дзвенiло в вухах.

Ми сиділи не рухаючись. Чоловiк подивився на нас, сховав пiстолет до кишенi пiджака, взяв капелюха i, штовхнувши дверi, вийшов.

Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав i нас змело, наче вiником на двiр, де вже дощ перiщив на повну силу. Ми вибiгли з дворика i повернули направо, я обернувся, чоловiк завертав за рiг будинку в протилежному напрямку.

Ми забiгли в якийсь двiр, потiм ще дворами вибрались на одну з вулиць, мокрi, як цуцики, стали пiд якийсь дах. В животi крутило i трусило до дрібного клацання зубами.

Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не думав вщухати, падаючи довгими нитками з дахів, ляпаючи нам на голови від поривів вітру та розпиляючись в повітрі.

Потiм ми зайшли в якийсь магазин, купили пляшку горiлки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечерi мокрi, п"янi і сині від холоду.

Про ту пригоду ми з Вовкою декількома словами домовились не згадувати і про неї навіть між собою не говорили, ніби її й не було.

Роки теж внесли в наше життя свої корективи і розділили нас в просторі. Вовка вступив в вище військове командне училиче і випав з мого зору на багато років. Хоча, правду сказати, ми з ним інколи й зустрічалися, хоч і не часто, та ці наші контакти носили доволі епізодичний та нетривкий характер.

Але якось одного разу в мене вдома задзвонив телефон і я знявши трубку, почув Вовчин голос:

- Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.

Я, звісно, не заперечував і навіть навпаки – був радий побачити свого старого друга. Тож, на другий день поїхав на автовокзал його зустрічати.

З під"їхавшого автобуса вийшов Вовка. Але ні, це був вже солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення з неабияким животом, що ніяк не влізав в розстебнутий піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу ременем, мабуть, щоби нікуди далеко не відкотився, бо міг стати в пригоді в будь-яку мить, коли десь поблизу від маршруту його пересування відчувався запах пива.

Вовка йшов, широко розставивши руки і з посмішкою до вух. Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку, дочекалися, поки відкриють багажне відділення,

Вовка дістав звідти сумку і ми сіли в міський автобус з уявою про те, що в кінечній точці нашого маршруту вже готуюються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потім ми будемо сидіти коло потріскуючого каміна, вже до пізньої ночі, і говорити, і зовсім не так важливо про що, запиваючи ту розмову зовсім не водою з-під крану.

- Знаєш, старий, - сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б... Ти як?

А що я?.. Бажання товариша для мене було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїзджаючи до дому і якраз напроти тої кав"ярні, в якій не були вже років мабуть сорок.

- Ну що, - сказав Вовка, - зайдемо?

- Пішли, - відповів я і ми зайшли в приміщення та сіли на те місце, де колись сиділи. Нам принесли пиво.

За двома столиками сиділи молоді люди з дівчатами, весело розмовляючи та сміючись, а коло вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою.

На столі коло нього стояв кухоль з пивом. Напередодні Вовкиного приїзду я рився в шухляді свого столу і натрапив на гільзу, яку колись туди кинув. І вона там так і лежала, забута на довгі роки серед інстументу, закотившись в куток.

Я її покрутив в руках і кинув до кишені. А тепер вийняв і поклав на стіл перед Вовкою. Вовка сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом показуючи на сивого чоловіка.

Чоловік трохи опустив газету і я побачив на його лобі шрам, той самий, що і тоді, стільки років тому.

Ми потихеньку допили пиво, встали і попрямували до виходу. Проходячи коло столу чоловіка, я на мить зупинився біля нього і поставив гільзу йому на стіл. Чоловік опустив газету, подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, потім підняв очі на нас і мовив:

- Мабуть буде дощ. Не забудьте парасольки, панове. - І посміхнувся в вуса.

Ми кивнули, Вовка штовхнув двері і ми вийшли на вулицю.

Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися, а вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміна, відблиски полум"я якого малювало на стінах кімнати химерні візерунки і майже не розмовляли. Та й про що було розмовляти такої погоди. Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на вогонь, що поступово догорав у каміні.

Післямова

Spirit of Сity

У кожного мiста, як i в кожної людини є своя неповторна душа та свiй неповторний колорит. Хоча за роки Радянської влади те все багато й втратило в цьому сенсi. I, на мою думку, далеко не в кращий бiк. Але, хто зна, можливо то тiльки на мою. Бо будувалися мiста, i з нуля. Коли раптом закiнчується лiс i в"їзджаєш прямо в вулицi клонованих дев"ятиповерхiвок, квадратно-гнiздових кварталiв та близнючну, однаково непривабливу архiтектуру. Або мiста корабелiв, морякiв, шахтарiв, сталеварiв. Кожне з них, незважаючи на те, що виховувався єдинний та стандартнодумаючий радянський народ, все ж вирiзнялися мiж собою, хоча пiд стандарт пiдганялися як люди, так i мiста. I багато в чому нiвелювалися. Соцiалiзм породив Соцгород. I чим далi вiд Захiдного кордону, тим це було помiтнiше. Є мiста, в яких живуть, звикають до них i, здається, навiть люблять їх. Як казав поет - но странною любовью. А є мiста, в яких живуть i, - якими живуть. Не думаю, що помилюся, якщо для прикладу назву два з таких. Це - Львiв i..,- Севастополь. Двi протилежностi, чи не так. Ось тут, щоби не попасти в пастку багатослiв"я, пояснюючи їхню схожiсть, а вона таки є, наприклад, хоч би й у тому, що мешканцi цих мiст пишаються тим, що вони живуть саме там, а не деiнде, скажу тiльки про те, що на Заходi, мiста, десь, аж до семидесятих рокiв ще тримали той, нi з чим незрiвнянний дух Заходу. Це довго пояснювати, але хто й тепер там живе i вже доволi багато рокiв, та має там родинний зв"язок з минулим, той зрозумiє, про що саме йдеться. Але потiм i вони багато втратили, обростаючи мiкрорайонами стандартизованих багатоповерхiвок, наповнюючись приїзджими людьми, в яких вже це вiдчуття було вiдсутнє i невiдновлюване. I зараз цi мiста, загалом, стали бiльш схожими на нескiнченний базар, прохiднi пивнушки та мають вже мешканцiв, що були колись налаштованi пiд єдиний совєтський народ.

Але iнколи, десь йдучи якоюсь тихою вузенькою вуличкою, зустрiнеш ще дивного перехожого, який, на якесь ваше запитання, зупиниться i розкаже вам зовсiм безкоштовно, цiкаву iсторiю, яку ви iз здивуванням та задоволенням уважно вислухаєте. А потiм подякує вам, за те, що вислухали i неквапом розчиниться в просторi міста.

А ви ще довго потiм будете згадувати ту зустрiч i, можливо з того часу, вже трохи по-iншому почнете дещо сприймати та оцiнювати в своєму життi.

А ви знаєте, тодi вам дуже пощастило. Бо далеко не кожному випадає нагода, ось так, зустрiтися з самим Духом Мiста.