Життя прекрасне. Розділ 2.

В продовження. ЧИТАТИ перший розділ.
Життя прекрасне. Розділ 2.

Ми сидимо на літній терасі «кораблика». Повільно сутеніє. Перші зірки несміливо маякують згори і мені видається, що у тому всьому є щось більше ніж просто світло. Щось більше ніж просто присутність. Наша. Тут.

І не факт, що це типова вереснева сентиментальність.

«Кораблик» для Луцька річ самобутня. Тут можна як усамітнитися після невдалого робочого дня, так і абсолютно неочікувано зустріти хороших знайомих, яких не бачив сто років. Часом видається, що в «кораблі» всі виключно свої. Нікого зайвого. Між столиками та стінами витає прогірклий дух прокуреної деревини, прокачаної кіловатами музики та десятками тисяч людських голосів. Тут в туалеті просять не робити мінети і попереджають про анти-спортивний дрес-код. Тут, Луцьк, власне. Одна з частинок його душі.

Жанна ледь помітно дрижить, характерно обіймає сама себе і в своїй сірій спортивній куртці скидається на ображеного гнома. Курить цигарку за цигаркою. Випробовує цим моє відверто хрінове терпіння та втомлений спокій останніх годин дня.

Їй ледь перевалило за 20-ть, але те як вона вправно користається своєю запальничкою, видає в ній людину, яка смакувала в житті не тільки суші, зроблені в нічим непримітному кіоску-сарайчику біля «Там-Таму». Щось гостріше теж було. І це щось строкато майоріло ледь не в кожному її погляді та русі. Тривога. Знаки SOS. Фонтан розпачу. В крові.

За одним із сусідніх столиків останню годину про щось жваво сперечається пара закоханих. Закоханість цю видають руки лисіючого чоловіка в окулярах, який час від часу ніжно і наче випадково торкається її зап’ясть. Вона юна, засмагла, із мокрими очима та привідкритим ротом. Закохана в його зрілість.

Впізнаю в чоловікові небезвідомого в нашому місті працівника триповерхового палацу міськвиконкому на Хмельницького. Одруженого і на загал щасливого. Кандидата в нардепи і просто порядного сім’янина, якщо вірити ЗМІ.

- …але так більше не може тривати. Мені двадцять п’ять і пора хоча б інколи, але згадувати про те, що я доросла. Що я більше не дівчинка, яку можна втішити нічним смс та звозити на вихідних до Львова. Що я більше не хочу ховатися і тим паче ховати… З мене вистачить.

- Дай мені ще трохи часу. Ти не уявляєш як це важко… ця відповідальність, діти, стіни. Засинати там, де найменше хочеться прокидатися. Чи ти думаєш я чогось не розумію? Думаєш, що я не відчуваю як тобі?..

- Я не знаю, що ти відчуваєш, але ми вже другу годину говоримо ні про що. В мене складається враження, що я тут чоловік, а ти безхребетне створіння не готове до чітких життєвих кроків. До відповідальності власне. Вибач… Мені холодно. І до завтра потрібно ще багато чого встигнути. Мабуть, я йтиму…

- Зачекай…

- Давай завтра. І подумай над моїми словами. Мені набридла роль героїні дешевого дамського романчику. Луцьк маленький і вчергове паритися тим, що в тебе за спиною в піцерії обговорюють те яка ти сука і як гарно розбиваєш сім’ї, я більше не можу. Па.

Вона цілує його в лоб і йде. Впевнено, не лишаючи жодних шансів. Для нього. В такі моменти всі посади, лисини, перспективи та річні премії втрачають будь-яке значення. Вочевидь. Чоловік дістає з кишені піджака пачку «marlboro», повільно витягує цигарку і тремтливими пальцями підкурює її від дешевої запальнички…

Перший тиждень вересня приніс із собою прохолоду та справжню осінь. Я став помітно тепліше одягатися. Вранці, в районі Київського майдану, вперше цьогоріч зафутболив пару каштанів. Симптоматично. Усміхнувся. Коли потрапив одним із каштанів у ногу якоїсь молодої мами. На відстані вона справляла враження щасливої і задоволеної панянки: легка хода, мінімум косметики, коротенька спідничка, високі підбори, спокійний вираз обличчя, мовляв, «все під контролем». Мрія п’ятикурсників, яким піднабридли наївні першокурсниці, обіди в гуртожитках та навчальні напряги.

Натомість, після випадково-влучного потрапляння каштаном в мамочку, зневажливий погляд у мій бік красномовно засвідчив, що комусь з нас двох суттєво не вистачає ранкової ніжності в міксі з вечірніми грубощами. А те, як вона різко смикнула за руку свого сина в наступну мить, безапеляційно говорило про її абсолютну невдоволеність життям: таким чином демонструвати свою владність властиве тільки хронічно-нереалізованим жертвам домашнього господарства. Прикро. І навіть не смішно.

Осінь в Луцьку, як не як, одна з кращих пір для того щоб стати кращим. Тим хто не встиг зробити цього в аналогічно прекрасну дюжину днів у травні. На проспекті Відродження, ближче до «Лучеська», наприклад, де каштани в цей період утворюють ледь не живий коридор. Місцями.

Жанна переводить погляд з кінчика чергової цигарки на мої руки і починає говорити. Не певен, що вона звертається до мене. Не певен, чи вона взагалі до когось звертається. Зазвичай наші розмови емоційно однобокі. Мені відведена роль статичного слухача.

- Часом здається, що я найпроблемніша людина цього міста. Ні... Всього світу!.. Дивна штука, але коли потрібно говорити по суті, я не можу витиснути з себе жодного слова. Коли можна і промовчати… пффф!.. я несу таку несусвітню лажу! Чорт мене забирай. Добре, що мене не бачить мама. Вона б під землю провалилася. Від сорому. Наші рідкісні телефонні розмови рятують її від передчасного інфаркту в її Іспанії. І що важливо, я прекрасно розумію – іншою мені вже не стати. А ще… вчора, чорт забирай, виходжу вранці з дому, закриваю двері, вилітаю зі свого смердючого під’їзду і розумію… ключі, ключі лишилися там!.. За дверима. А двері... двері то – хлоп і дупа. Я просто ненавиджу себе таку. За всі ці ситуації, за такі розмови як зараз. Не розумію.. просто не розумію, як можна такою бути?... Усвідомлювати це все і продовжувати БУТИ. І ще.. в той ранок, повір, це був ще не кінець… Водій «дванадцятки», телепень… доводив мені десять хвилин, що ніхто йому 20 гривень на проїзд не передавав. Ні я, ні будь-хто інший. І здачі з двадцятки він нікому не буде передавати і його мало їбе, що я не матиму за що купити цигарки і виходжу вже на наступній зупинці, біля «Променя». Але я чомусь була певна, що передавала!.. Спочатку. І найсмішніше це те, що всі бачать оце моє нікчемашество… І сміються, сміються суки. Зла карма.

Вона хрустить пальцями і робить декілька ковтків помітно холодного чаю. З кольоровою плівкою на поверхні. З колами на поверхні, які розійшлися навсебіч від торкання її тонких губ.

- Ненависть корисна. Кажуть сприяє написанню хороших пісень. – Я нереально серйозний. – Кажуть очищає, в процесі… Перед якимось новим етапом життя. Головне, не дійти в цьому всьому до рівня практиків ісламського фундаменталізму.

- Ех, ти… розумаха). – Жанна стримано усміхається. Чи не вперше за весь вечір. – Але все це непрактична дурня. Сам знаєш. Я не пишу пісні вже майже рік. Не хочу, не можу, не виходить… Зате дуже чьотко ненавиджу. Часом навіть забуваю кого і за що. І етапи… нові етапи мені найближчим часом точно не світять. Поки я в Луцьку. А от тероризм можливий.. Лишилося вибрати два торгові центри. Та).

З Жанною ми познайомилися три роки тому. На одному з концертів у «Майдані». Грав, здається, «Мертвий Півень». 100 баксів на місяць і всі тебе трахають. Зал напівпорожній. Люди духовно дезорієнтовані. Жанна тоді явно перебрала з пивом, хотіла цілуватися, вимагала танців і постійно сварилася з офіціантками. Я її встиг навіть зненавидіти.

В цьому житті є не так і багато речей, яких я не приймаю. Чи радше не сприймаю, бо в більшості змушений миритися з ними. Як не дивно, в більшості вони стосуються жінок. Це жінки які курять. Жінки, які входять в занадто інтимний контакт з алкоголем. Жінки, які хронічно туплять через свою набуту життєву тупість, але при цьому подають це як щирі прямолінійність та безпосередність.

Можна, звісно, говорити про канібалізм в китайських ресторанах, РПЦ та антигігієнічний фемінізм. Про господарів неконтрольованих собак, чоловічу забудькуватість та вигляд парків в перші дні після того як сходить сніг. Але це трішки інші прояви гіпертрофованої реальності за вікном наших панельних будинків. Жінки ж вбивають: щастить тим, кого вони умертвляють не своїми філософськими міркуваннями на тему кінця світу та зовнішності нових моделей Марини Занюк.

Тоді, в стінах «Майдану, ми навіть розговорилися. Я почув, що Жанна закінчила школу, вступила до універу на філолога, пише пісні, співає в гурті і веде доволі веселе життя. Батько зник безвісти в бурях 90-их, а мама підтирає дупу пристаркуватим іспанським конкістадорам десь в передмістях Мадриду. Грошей вистачає. Музика звучить. Свічки горять. Шоу триває.

Я зізнався, що люблю музику, жінок і Рона Аткінсона. Вперше. Так відверто.

Більше того, тоді в нас могло дійти і до сексу. Так. Але Жанна вперто доводила собі і мені, що втратити цноту в туалеті «майдану», це так несерйозно. Тато б не зрозумів. Мама б не схвалила.

Лились і гіркі дівочі сльози: п’яна симпатюлька, заглядаючи своїми мокрими від солоної вологи очиськами глибоко в мою голову, розповіла про своє нещасливе кохання. Точніше не своє. Про якогось хлопчика Васю, який до безтями закоханий в неї. Готовий на все і навіть більше. Готовий чекати, чекати і ще раз чекати. Скільки буде потрібно.

Жанна, якщо вірити її розповіді, щиро шкодувала Васю, але нічим біді зарадити не могла: так, Вася, за її словами, був чемним, хорошим, добрим, вихованим, розумним і вірним, з «бехою» та маленьким бізнесом; готовий вкладати гроші і час в її музику та інші творчі прояви коханої. Але не той. Абсолютно не той, з ким би хотілося втратити свою невинність та вперше по-серйозному розкритися. Не той, хто мав би побачити її першу кров.

Тоді її резюмування і смішили і дратували мене водночас. Невинність, Вася, бізнес, творчі прояви, чекати, перша кров, знову таки невинність… Як все просто. І схематично доступно. Ахуєть, як точно підмітив свого часу один класик французької літератури ХІХ століття.

Думки про потенційний секс в туалеті у той вечір впевнено засіли в моїй макітрі і я не знав під який столик «майдану» ховатися від власної хіті, оцінюючи всіх жінок навколо через призму можливого інтиму. А заплакані очиська Жанни тим часом все глибше і глибше влазили в мою голову і спасу мені не було від усвідомлення того, як далеко я можу зайти якщо…

Пригадую ту знакову історію одного із своїх кращих друзів. З тих друзяк, які можуть і образити, але тих, на кого не образишся. І навпаки. Історію, яка робить героїв таких фантасмагорій твоїми друзями.

Якось в тому ж таки «Майдані», в процесі всебічного знайомства з колегою по роботі, коли всі проблемі були розпиті, а всі можливі чакри розкриті, моєму товаришу з його милою супутницею закортіло злегка усамітнитись. Варіанти з домівками, готелями, зйомними квартирами і репетиційними базами виглядали на той момент для молодих людей абсолютно не феншуйними. Та й час підтискав. Вкупі із стосом безкомпромісних бажань. Туалет культового луцького клубу підійшов на всі сто. Процес було запущено. Джинси опущено. Лише стінам того історичного місця відомо, що сталося там насправді, але товариш з подругою незадовго опісля того ретирувалися з місця подій, лишивши по собі побитий бачок від унітазу. Правду кажуть науковці: людська енергія та бажання мають здатність до матеріалізації. Часто-густо руйнівної. Луцьк знає про що я.

До столику підходить жінка в старому фіолетовому светрі на ґудзиках та оберемком букетів на руках. Пропонує щось купити «любимій дєвушці». Квіти не дарую, самі знаєте. Та і Жанна не зацінила б таких проявів уваги з мого боку. Ми так і не переспали за три роки. І це вносить в наше спілкування певний навколоінцестуальний шарм: будь-які думки про близькість трактуються як збочення. Коли квіти явно зайві.

Зажурений і від того ще більш лисий у своєму розпачі очкарик з міськвиконкому кличе продавщицю квітів до себе. Вибирає целофановий віник побільше, паралельно про щось з кимось говорить по телефону, курить цигарку та шукає по кишенях гроші. Встає і зникає між столиків. Динаміка його тілесних рухів видає в ньому небачену рішучість та готовність до дій. Мені це імпонує.

Поведінка жінок часом мотивує набагато краще, ніж максимально ефективна передвиборча компанія конкурента по округу. Хоча, я можу помилятися. Мене така поведінка часто-густо мотивувала тільки до одного: спонтанного пошуку приємнішої альтернативи. Не люблю, коли мене ставлять перед вибором, до якого я не дозрів. На крайняк, я ніколи не забуваю, що в мене є Рон Аткінсон, вся дискографія Queen та декілька запилюжених полиць непрочитаної класики.

Біля Жанни я починаю усвідомлювати, що в мені помалу формуються батьківські інстинкти. Що мені кортить за когось відповідати, про когось переживати та піклуватися. Я й обійняти можу вже далеко не так, як робив це в 2006-му. Впевненіше якось. Монолітніше. І вечерю можу приготувати. І пил протерти. На вихідних.

Коли ж вона курить чергову цигарку, мені хочеться зійти в своїх рухах до хрестоматійної класики: накормити її цими цигарками і відправити спати, прочитавши казочку-лекцію про шкоду куріння. Тільки я давно вже не читаю таких казочок і останні години свої перед сном зазвичай проводжу наодинці. Без жодного бажання розділити їх з кимось. Без жодного бажання вказувати комусь, де добро, а де зло. Виріс з цього, як свого часу виріс із своїх улюблених футболок.

Хоча і розумію, що все це абсолютно тимчасові і не до кінця однозначні речі.

- Знаєш, мені завжди хотілося бути незалежною. Сама по собі. Така.. сильна, мудра, гарна врешті. Уявляєш мене такою?.. Знаю, уявляєш). Та і обставини сприяли. А зараз.. Зараз, складається враження, що я роблю все, аби потрапити в залежність. І скільки б я не говорила, що чоловіки однакові, що на всіх чекають стандартні фінали, я цього потребую. Я готова слухати як він хріново співає у душі, прати його сорочки, робити масажі, першому співати свої пісні, проводити вечори на кухні, готувати йому сніданки і вникати в те, який довбойоб в нього бос та як важливо, щоб я виходила на вулицю нафарбованою). – Жанна усміхається і зараз я бачу перед собою дитину, яка досі вірить в диво з казки і при цьому концентровано ненавидить світ. – Хоча, не знаю чи довго б я протягнула за таких умов. Ці лінії. Рамки. Ооооо… Це точно не моє. Я жінка. Коли я готую, за краще робити вигляд, що смачно.

Я пригадую свої перші дні в Луцьку. Період, коли тільки з поваги до себе доїдав те, що готував своїми руками. Тоді, в 16, життя змахувало на якусь дешеву лотерею: платиш мало, але шанси на джек-пот завжди присутні. Тільки от джек-пот той не завжди виплачують тобі. Не те щоб зараз жити стало безпечніше… ні – всього лише вчинки та реакції стали виразнішими. А тоді все було таким великим і непередбачуваним. Тоді, зрештою, вперше в житті, мені по-справжньому хотілося друзів, великої любові та практичних дій. Тоді, отримавши гору життєвої незалежності, я просто не знав, що з таким космосом робити: бухати, шлятися, приходити додому під ранок, бунтувати, робити все, що заманеться і відчувати, що тебе тупо ніхто не контролює?... Відчувати, щ¬о рок-н-ролл це не тільки стиль музики?... Що це те як часто ти дихаєш?... Як часто робиш паузи?... мабуть.


- Хм... Мені теж хотілося завжди незалежності. Коли часом хтось з тих, кращих, природнім щастям не обділених жінок, хто лишив по собі в мені музику, лишав у мене випадково свою футболку і я потім годину міг лежати в ліжку, запірнувши в неї носом, я відчував яка тонка стежка над прірвою залежності. А потім... потім не сиди ночами довго, не затримуйся на роботі, вислухай мене, не будь як всі… частіше дзвони, не рятуй світ, рятуй мене, мий посуд… - я очевидно, знаю про що говорю. Жанна уважно слухає і більше не курить. – Знаєш, з такими штуками світ точно не врятуєш. І спробуй їй поясни, що є речі пріоритетніші ніж миття посуду. Не зрозуміє, хоча теж читала Муракамі, дивилася Джармуша і слухала Катамадзе!... Смішно стає. З такими штуками життя не стане, щоб Сапалаївку почистити. Для якогось життєвого мінімуму.

З колонок співає Селін Діон. Про те, що буває любов, яка не закінчується. Хм… для цього їй потрібно у правильний момент піти разом з «Титаніком» на дно океану. Згоден. +1.

- Ти хороший)).. І ідея з Сапалаївкою хороша!) Пропоную чоловікам викинути з списку святих трьох «посадити дерево, виростити сина, побудувати будинок» якийсь один пункт і замінити його на «почистити Сапалаївку»!.. – Жанна грайливо прибирає з очей пасмо свого русявого волосся і в цьому жесті стільки живої краси, що кричати хочеться. Від радості, від усвідомлення того, що ти досі не розівчився помічати такі речі! Кричати як тоді, коли дізнався, що поступив до універу поза конкурсом на державника і летів з голосним криком по коридору 2-го гуртожитка, зі стін якого лізли пузаті таргани, щоб подзвонити і потішити свою вічно схвильовану маму.

Ми сміємося. Стримано. Як люди, що знають ЩОСЬ дуже важливе, але не поспішають ділитися цієї радістю з навколишнім світом. Такі вечори вгризаються в пам’ять на довгі роки. В такі вечори не відповідаєш на телефонні дзвінки і дозволяєш собі затриматися. В такі вечори навіть найбільші наші бачини перед обличчям нової осені стають мізером і непотрібством. В такі вечори мимольотом готовий на кінець світу: коли через десятки тисяч років тебе відкопають невідомі археологи майбутнього, вони побачать на твоєму обличчі вираз довершеного спокою. Умиротвореності. Щастя. Міжлюдського порозуміння і відчуття життя, яке завмерло в одній секунді. Йоб його туди.

І навіть легкий наліт суму на обличчі Жанни говорить про перфектність цих хвилин. Не виключено, що таких більше не буде. Будуть кращі, але ці… ці ВЖЕ стають історією. На наших очах. Зафіксуємо. Зараз. Для невідомих археологів майбутнього.

- Так смішно, що останні наші розмови зводяться до одного..

- До чого? – я і досі серйозний. Згадую про розстріляну каштанами молоду маму. Про її нервозні погляди, шарпання дитини і невдоволеність. Не виключаю, що то могли бути місячні, невдалий ранок, вечірня пиятика чоловіка, минулотижнева зрада, літо без відпочинку, зрештою, паскудний секс і декількамісячна відсутність оргазмів. Не виключаю, що насправді вона хороша мама, віддана дружина та пристрасна коханка. Але така реакція на каштани в перші дні осені… Археологи майбутнього не зрозуміють.

- До любові і всіх цих емоційних штучок. – Жанна зітхає і легка тінь зніяковілості пробігає по її обличчю. – Мені здається я виросла за це літо. Я готова навіть у Васю закохатися. Більше того – я готова бути вірною. Тільки хай мене хтось вранці будить і хоча б раз на тиждень дивиться зі мною пару серій «друзів». І все, все… Ну і новий альбом пора починати писати. В цьому є трохи здорового глузду).

Після знайомства в «майдані», наше з Жанною спілкування плавно перейшло у спокійне і доволі дружнє русло. Без претензій на секс та туалети «майдану». Ми час від часу гуляли, говорили про музику, їли морозиво і одного разу навіть сходили у кіно. Тоді у «промені» показували якусь американську чепуху і на майже пустий тисячний зал ми були чи не єдиними людьми, які робили вигляд, що їм цікаво. Тримаючись на відстані. Без зайвих провокацій та надій. З попкорном, купленим в холі, та запасом вафлів «артек», придбаних заздалегідь. У верхньому одязі, рятуючись від холоду перших днів березня.

Ніхто так і не переступив межі.

Якось я навіть потрапив на репетицію її гурту. Вона співала із заплющеними очима, мало говорила і взагалі скидалася на іншу людину. Людину, яку я побачив вперше. Людину, відірвану від побутових умовностей та звичної життєвої схеми «вчора – сьогодні – завтра». Людину, яку не можна просто взяти і фізично хотіти. Ні. Тільки любити.

Моторика рухів пальців дівчини яскраво ілюструвала її відчуття музики. Коли бачиш людину, яка знаходиться на своєму місці, не забуваєш цього більше ніколи. Особливо коли сам належиш до численної армії тих, хто робить не те чого прагне, а те, що потрібно робити. Йобаний насос.

А вона, її голос, рухи, музика… Живий секс. Тваринний. Первісний. Грубий.

Опісля Жанна довго мовчала. Курила і про щось напружено міркувала. Я намагався мовчати, побоюючись порушити щось невидиме, що лишилося в ній від музики… Якщо вона САМА не була тією МУЗИКОЮ.

Через півроку після того, одного червневого вечора, повертаючись із свого концерту, Жанна була зґвалтована на одному з пустирів 33-го. Невинність, Вася, бізнес, творчі прояви, чекати, перша кров, знову таки невинність… Все було втрачено. Двоє братів, один у футболці «арії», інший - «кино», напали на беззахисну дівчину і ґвалтувати її непритомну майже годину. Мабуть, в ім’я чесного року. В ім’я протесту та боротьби проти комерції на екрані. Єдине, що чітко запам’ятала Жанна – це футболки «арії» та «кіно». Коли одного з братів потім запитали для чого він це зробив, той відповів: «Она мне никогда не нравилась… Слащавая. Позор для музыки».

Жанна і досі не любить російський рок. Вона взагалі не любить. Маленький рубець в кутику її губ щодня нагадує про те ненайкраще КОЛИСЬ. І всі ці розмови... Я вже звик. Звик підтримувати і розділяти. Коли вона того потребує.

- Але знаєш, життя прекрасне. Всі мої проблеми – це просто мої проблеми. І в мене вже не лишилося сили щоразу думати і говорити про теж саме. Баста! – Жанна простягує свою руку через стіл та бере мене за зап’ястя. Вираз її обличчя нагадує її ж саму три роки тому, у «майдані» - в міру легка, до неможливості безтурботна. Хоча… тільки нагадує. – Добре, що ти є такий який є. Я це ціную. А курити… курити я кину. Обіцяю. Як тільки запишемо новий альбом)..

Розраховуємося. Виходимо на проспект Волі і йдемо в напрямку центру. Тут гарно і спокійно. Просторо і світло. Жанна дихає, мовчить і усміхається. Ловлю це боковим зором. Мені здається, вона щаслива. Чи не вперше за останні роки. Боюся про щось питати. Робити передчасні висновки.

Осінь в Луцьку, як не як, одна з кращих пір для того щоб стати кращим.

Музика звучить. Свічки горять. Шоу триває. І хоча нічого не змінилось, ніхто не переписав історію, а після 11-ої в нашому місті маршрутки і досі їздять вкрай погано, стало легше. Без причин. Осінь.

Вечірній Луцьк питомо європейський. Світло вітрин та ліхтарів затирає до невпізнаності обличчя перехожих, ховає соняшникове лушпиння біля лавок, тріщини на будинках та нагромадження незграбних магазинних вивісок. Тут є де сховатися. Тут лишилися місця, де можна вдихнути на повні груди. І я не збрешу коли скажу, що знаю більшість входів-виходів у той дивний, прекрасний Луцьк.

- Важливо не брехати самим собі. Пам'ять зла, але завжди можна зупинитися. Завжди.

- Я знаю. – Жанна куйовдить рукою моє волосся. Як мама, коли я був зовсім малим і чомусь був певен, що ми виходимо в цей світ через розрізані животи своїх матерів. – Важливо не брехати).

За хвилин 6-7, поруч з квітковим міні-ринком, зустрічаємо лисіючого очкарика. Помітно хвилюється, хоча хвилювання те абсолютного іншого роду. Поруч нього стоїть жінка. Їй на вигляд років 35. Доглянута, підтягнута, відчутно сувора. Очкарик говорить. Вона уважно слухає і хитає головою. Так роблять, коли в раз 30-ий слухають обіцянки влади про покращення життя в країні. Хоча він з тих, хто вміє робити це професійно. Розказати, пообіцяти, можливо навіть виконати. Він з тих, кого жінки мотивують більше, ніж перемога з 10-відсотковим відривом від найближчого конкурента по виборчому окрузі. І важко сказати, плюс це для нього чи мінус.

Свіжий, по-літньому приємний осінній вітер доносить шмат слів чоловіка:

- … і це так. Кохана, я знаю, що буде краще, бо я нарешті почав розуміти для чого це все. І пробач. Давай я приготую вечерю… Випадковостей не буває. Ти ж сама не раз про це казала. Як же я радий тебе бачити…

Луцьк. Пора звикнути, що сімейні стосунки тут люблять з’ясовувати прямо на вулицях. І не важливо хто ти, чиновник чи валютчик, студент чи продавець, греко-католик чи засланий з Америки мормон, актор театру чи охоронець в супермаркеті, поціновувач Чака Паланіка чи Володимира Лиса, - тут свої правила, закони і атмосфера. Тут навіть осінь своя.

Ми прощаємося. На сьогодні вистачить.

Далі буде...