Роздуми про журналістику

Пригадую, як на першому в моєму житті занятті на факультеті журналістики професор Здоровега сказав: "Ви молодці, що обрали заочну форму навчання. Знання журналіста не здобуваються за партою. Вони тільки в роботі. То ж я офіційно дозволяю вам не ходити на мої пари."

Тоді, тільки після школи, я була трохи спантеличена таким вільним ставленням до навчання в Національному університеті. Але потім з часом все більше переконувалася, яким правим був Володимир Йосипович. Журналіст - це не фах. Це світогляд. І зовсім не важливо, який університет чи факультет ти закінчив. Серед талановитих і навіть видатних журналістів є і фізики-ядерники, і інженери і навіть лікарі.

Натомість ніколи не зробить з вас хорошого журналіста один лише професійний диплом. Саме тому, навіть з дипломом журналіста, віддаю перевагу називатися "телевізійником".

Це все до того, як низько впала українська журналістика. Не професія, як така, не явище журналістики, а рівень тих, хто себе журналістаим називає. А через це - нульовий рівень конкурентності ЗМІ. І, як результат, майже повна відсутність незаангажованих ЗМІ. Адже редакція має за щось працювати. А коли грошей не приносить реклама, їх приносить політик.

Щороку в Україні "професійних журналістів" стає на кілька тисяч більше. Журналістика стала такою ж модною, як ще років 6-7 тому факультет менеджменту або юридичний. Сайт www.osvita.com.ua надає інформацію про 42 українських ВНЗ, які видають дипломи журналістів!

Найбільше з цього списку радують:
Донбаська державна машинобудівна академія (ДДМА),
Запорізький національний технічний університет (ЗНТУ),
Львівський військовий ордена червоної зірки інститут сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного національного університету «Львівська політехніка»
Національний авіаційний університет (НАУ).

Половина тих, хто йде сьогодні навчатися журналістиці, думає максимум про те, щоб стати телеведучим. Забуваючи, що журналістика - це не тільки приэмна зовнішність та правильна вимова. Це ще й мислення. Це таки та романтика, про яку говорили раніше: пори все відстоювати, дорожити репутацією, робити правильні висновки.

Та більшість нинішніх авторів, як не печально, мкксимум, що можуть - злегка плавати по поверхні інформації. А інколи й взагалі не вмочити у неї й пальця.

Очевидно, проблема не тільки в модності. Причин кілька.

1. Застаріла навчальна програма та відсутність матеральної бази.

Хоч факультет журналістики Львівського Національного унівірситету вважається одним з кращих в країні, за 6 років мого там навчання на кафедрі телебачення і радіо, ми мали аж 1 (!) пару в телевізійній студії. І то університецькій. Вона являла собою кабінет завішаний зеленою матерією, старезний стіл, камеру-мильницю і малесенький телевізор, на якому все відзняте можна було переглянути.

томість ми вивчали болгарську літературу, періодику військових частин 40-х років (так-так, навіть вивчали брошури, і підтверджували вивчене на іспиті), латинську та чеську мови і ще багато предметів інколи навіть профільних, які нам просто не змогли вдало пояснити.

Вузи, навіть такі солідні, як ЛНУ, нажаль, створюють програму не відповідно до реальній професії, а згідно викладацького складу. Адже заробітна плата нараховується, то ж доводиться завантажити працівника роботою, а студентів інтелектуальним мотлохом.

На щастя, є й такі вузи, де програма складена дуже доцільно. Але вартість навчання там сягає десятків тисяч гривень за семестр. А безоплатних місць або одиниці, або й взагалі немає.

Ще один серйозний мінус журналістської освіти в тому, що більшість викладачів не практикуючі журналісти, а лише теоретики, які після аспірантури лишилися проацювати на своїй кафедрі. І максимум, що вони писали, це статті в наукові журнали. До журналістики їм дуже далеко.

2. Знову про конкуренцію. Медіа поступово, але стабільно, перетворюються на бізнес. Попит, як то кажуть, породжує пропозицію. Головним завданням редакцій стають продажі, а не якісний аналіз інформації. Кілька гучних заголовків, провокація раз на тиждень і видання (особливо сайти, де на сьогодні працює більшість журналістів) стають мега-популярним. Про рівень авторів питання відпадає. І з цього, як наслідок, виходить наступна причина.

3. Дешеві мізки. Кожен нормальний бізнесмен (власник ЗМІ) зацікаівлений в тому, щоб вкладати якнайменше. Особливо, коли прибутки майже відсутні. Ось і виходить, що 90 відсотків робочих місць займають студенти. Звичайно, і їм треба десь практикуватися. Але співвідношення не вірне. Студент приходить в редакцію, ніби, навчатися. Але навчатися немає в кого. Адже всі його колеги - такі ж студенти, або щойно випускники, як і він. Без досвіду, без навичок, без професійних секретів.

4. Нічого не вмієш? Дорога тобі в журналісти! В суспільстві побутує думка, що журналістика - одна з найлегших професій. Знай собі ходи по презентаціях, а потім в теплому офісі чаї ганяй. Кілька речень про подію нашкрябав, криві фото повісив - і вже журналіст.

От і тягнуться на журфаки та у редакції різного роду ледарі. І у перший же робочий день кожне речення починають з "Ми, журналісти...".

Знову історія з власного досвіду. Мій одногрупник Володя був найгіршим студентом у групі. Мислення - нуль, логіки - стільки ж. Уявлення про журналістику не виникло навіть на 3-му курсі, як раз перед тим, як його посадили до в*язниці. Ну працюй, хлопче, собі вантажником! Але незадовго до вищевказаної визначної події в його житті, Володя прямо у відповідь на запитання викладача чесно зізнався: "А я на журналістику вступив за компанію з другом. А куди мені ще було... Я ж нічого не вмію."

І таких "журналістів" значно більше, ніж здається з першого погляду. Не тільки серед студентів, а й в редакціях.

5. Блоги - смерть журналістики? Якось на конференції випускників школи професійної журналістики "Нова Україна" серед учасників зав*язалася дискусія: чим же відрізняється журналіст від блогера? Може журналістським посвідченням? Чи наявністю\відсутністю гонорару?

Цифрові технології тепер дозволяють мільйонам людей погратися в журналістику. Навіть створити власне інтернет-видання в межах блогу.

От тільки, як і в житті, хтось погравшись, складає їграшки на горищі, а хтось продовжує гратися, називаючи це фахом.

А різниця, вона в тому, що будь-який більш-менш рівневий журналіст в змозі створити доволі популярний блог. Але далеко не кожен, хто може написати кілька речень про побачене у блозі, достойний назватися журналістом.

Можна говорити ще про багато нюансів: про керівників редакцій, які востаннє вчилися років 10-20 тому, про фінансування, про швидкість подачі. Можна виправдовуватися десятками різних меж, в які заганяють працівників редакцій.

Але, як би там не було, варто задуматись про ту прірву, над якою зависла українська журналістика. І зрозумівши, можна або підштовхнути, або почати рятувати. І вибір напряму залежить від того, хто ти: Журналіст чи "журналіст".