Сакральними місцями України

Відвідали нещодавно група працівників Музею історії сільського господарства Волині-скансен разом із активістами і волонтерами музею. Такі подорожі у вихідні і святкові дні здійснюють працівники музею уже біля 10 років. І вірні своїм традиціям, цього разу вони вибрали незвичайний маршрут.
* * *
Як завжди вирушили рано-вранці. Завантаживши продукти, намети та інші обладунки в автобус, який винайняли у давніх своїх перевізниках. Дрімати довго не довелось. Заїхали по дорозі у Маневичі, краєзнавчий музей, який із задоволенням оглянули в супроводі самого директора Петра Хомича. Але додатково попросили його, щоб показав знаменитий човень-довбанку, який витягнули з дна річки ще два роки тому.
-Поїхали в інше місце,- сказав Петро Микитович,- він знаходиться на зберіганні у одного знайомого бізнесмена.

Приїхали на територію колишньої меблевої фабрики. В одному із його деревообробних цехів стоїть унікальний довжелезний човен-довбанка. Протяжність човна – 12 м. 20 см, ширина – 75 см, глибина – 95 см, вага – 4 тонни. Одночасно на ньому могло пливти до 20 людей. Він почорнів і ніби зіщулився від сорому, що з Х111 століття опинився у ХХ1-му.
-Науковці з Київського геохімічного інституту, які здійс¬нили перший радіо-вуглецевий аналіз, визначили його приблизний вік - 1350 рік,- розповідає Петро Хомич. - А науковці з Європи установили нові результати досліджень. Згідно з їхніми висновками, зробленими на основі радіо-вуглецевого аналізу, човен періоду 1223-1295 років. – Вчені з університету міста Вільнюс повідомили, що він виготовлений з дерева - Верба Біла (genus Salix).
-І довго він тут буде сиротинцем стояти, схований від людсьго ока відвідувавачів?- запитали ми у директора.
-Не знаю. Є різні пропозиції, але все впирається у фінансові проблеми, де коштів завжди у владі не вистачає,- завершив свій екскурс Петро Микитович.
Нам пощастило. Ми все ж таки з ним колеги, музейники. Тому він пожертвував своїм вихідним і приділив нам чимало часу уваги.
А я подумав: чому б його не перевезти у Рокинівський музей-скансен, де і місця тут вистачає, і відвідувачів більше, ніж в Маневичах, і доїзд в географічному відношенні ліпший. Адже музей-скансен входить в об’єкт міжнародного туристичного маршруту і увійшов у Першу десятку топ-місць Волині. Тут більше б туристів його побачили і переконалися ще раз в тому, що Україна є головою у світовій цивілізації, а не хвостом, як це намагаються довести вороги нації. Проте, «начальству з погріба видніше»…
Заїхавши до рекреаційного місця, що відразу розміщене за Маневичами, ми поснідали ще домашніми пирогами і далі вирушили по маршруту. А він був направлений в таємниче… «Кам’яне село». Воно знаходиться в 2 км від села Рудня-Замисловецька, в 27 кілометрах від Олевська й у 260 км від Києва. Що це за таке село, до якого їдуть звідусіль люди, ми побачили уже на власні очі. Здивуванню не було меж.
Кам'яне (Камінне) село - одне з маловідомих цікавих місць України. Представляє собою декілька гектарів лісу, на яких розкидані валуни величезних розмірів. В принципі величезні округлі валуни можна знайти в багатьох місцях країни, однак лише в Кам'яному селі вони досить великих розмірів і знаходяться у глухому лісі. Вчені поки не змогли точно визначити походження каменів. Варіанта два: камені були принесені льодовиком зі Скандинавії чи камені - це залишки древніх високих гір, які перебували на цій території та були оголені льодовиком.
Площ а урочища - 15 га. Розташований у лісовому масиві на території Замисловицького лісництва. З цим урочищем пов'язані численні легенди та повір'я місцевих жителів. Одна з них така.
Назва «Камінне Село» виникла з однієї такої легенди, що розповідає про те, як колись у лісі було багате село. Одного разу через нього проходив старий в убогому одязі і попросив хліба у господаря багатого двору. Той махнув на нього рукою: «Іди собі, чоловіче, ніколи мені». Старий, яким виявився сам Господь, що спустився на землю, вийшов з села, озирнувся і тепер Сам махнув рукою в напрямку до села. Село враз скам'яніло. Кам’яні валуни ніби нагадують колишні сільські хати, семетрично розміщені один біля одного. На одному з каменів, де він відпочивав, залишився величезний слід босої ноги.

По одному, допомагаючи один одному, ми піднялися на один з найбільших валунів, де на вершині його відбита Божа стопа. Кожен розувся і поставив свою босу ногу на це святе місце. Закривши очі, загадав бажання.
Враження було неймовірне. Мов током пройшов струмінь по всьому тілу з голови до ніг. Перед очима прокотились шари різного кольору. Здавалося, що ти оволодіваєш гравітацією і тіло твоє, мов у птаха піднімається і ось-ось полетить.
Кожен з нас мав своє відчуття, з яким не захотів поділитися. А ось фото на згадку зробили дружньо. Залишатись тут в лісі не було бажання і ми проїхали трохи далі на схід. На карті побачили, що біля села Бовсуни протікає невеличка річечка Жерів. Там і вирішили заночувати. І не помилилися у вибраному місці, куди мало хто заїжджає. Місцина – чудова. Як розповів нам місцевий житель Степан Бовсун, що тут ще до 90-х років був великий танковий полігон. А після руйнації і розвалу української армії, нині залишились лише поруйновані казарми обслуги та дорога утрамбована гусеницями тягачів.
Хоч річечка і була чиста й охайна довкола, та Степан показав місце із джерелом. Його облаштував, упорядкував та освятив із священиком син Дмитро. І дійсно, вода там чиста і особлива на смак.
На ній ми і приготували смачну гарячу вечерю, після якої швидко похило до сну.
Так пройшов перший день нашої подорожі.

(Далі буде).

Олександ Середюк,
член Національної спілки краєзнавців України