Зброя, чи ляльки-мотанки?

«ДО ЗБРОЇ, КОЗАЦТВО, ДО ЗБРОЇ!
Литаври на сполох гудуть,
Прокляті ординці грозою,
На землю Вкраїнську ідуть»
(З народної пісні)

Ці слова із патріотичної пісні «вихлюпнулись» із мого ліричного багажа, коли Російська федерація порушила всі міжнародні і правові норми і вторглася на територію незалежної держави – України. Відкрита військова агресія проти суверенної країни викликала стурбованість у всьому світі. Весь світ побачив, як Росія без жодного пострілу анексувала величезну територію суверенної держави, а трохи пізніше розпочала й відкриту агресію на сході України, створивши невеличкі, але агресивні дві квазі-держави.
* * *
Але все почалася не у 2013-14роках. Росія давно уже вела війну проти України. Тільки це була прихована війна, що мала іншу назву: економічна, газова, ідеологічна, інформаційна, духовна. Тепер Росія нарешті скинула фальшиву маску «брата-славяніна», мирної овечки і показала всьому світові своє справжнє звірине, агресивне обличчя. Час вибраний для війни був дуже вдалий. Економіка – на «лопатках», банківсько-фінансова система в повній дірі, Збройні сили України – демонтовані і майже роззброєні, внутрішні війська – деморалізовані. Президент – втік. Уряд тільки-но сформований, ще не освоївся в роботі, не організував вертикаль влади на місцях.
А на місцях, у східних і південних областях – підняли голови проросійські сили, так звана, «п’ята колона», яка відкрито розпочала закликати перейти під юрисдикцію Росії, вчиняючи самосуди над євромайданівцями і вивішуючи триколірні прапори сусідньої держави. Однак російські шовіністичні яструби прорахувалися. Весь народ України на другий день вийшов на майдан у всіх областях на багатотисячні мітинги в підтримку уряду своєї держави, готові зі зброєю в руках захищати свою територію, свободу і суверенітет.
Захищати зі зброєю, а не палицями, якої, на жаль, у нас не було. Історія повторюється майже з точністю через сто років по тому. Я намагаюсь подати читачу лише факти, які виявляється, мають вперту річ.
У 1917 році, сто років тому, на Україні також перемогла національна революція. Народ вибрав перший парламент – Центральну Раду на чолі з Михайлом Грушевським, секретарем – Володимиром Винниченком. Але будучи соціалістамми, вони відразу оголосили, що нам армії не потрібно, воювати ми ні з ким не збираємося, проголошуємо нейтралітет і т.п. У своїй програмі вони проголошували: «…скасування постійної армії і заміна її народною міліцією; вирішення справи війни референдумом…». При цьому навіть видали три Універсали у яких відкрито закріпили, що Україна, «не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…», проголошує Українську Народну Республіку. Тобто, лише куцу автономію. Яке холуйське приниження зазомбованих малоросів!.. В 1917 році на одному із мітингів у Києві біля будинку М.Грушевського маси українських патріотів вигукували гасла: «Слава Україні!». А її власник М.Грушевський відповідав: «Да здравствует демократическая Россия!». Але і цього виявилось замало для новоспеченої більшовицької влади. Ленін пояснював Каменеву: «Давайте мы, великороссы, проявим осторожность, терпение и т.п. и понемножку заберем опять в руки всех этих украинцев, латышей…».
І почав потихеньку забирати. Спочатку, 12 грудня 1917 року в м.Харкові Ленін організовує бутафорну із більшовиків-космополитів (п’ятої колони), так звану, радянську владу – «Рабоче-крестьянское правительство Украины». На кого це «правительство» могло спиратися? Лише на багнети російських більшовиків. Після нахабних ультиматумів до Центральної Ради, Ленін розпочинає відкриту агресію проти України. Він направляє туди каральну армію під командуванням Серго Ордженікідзе, Антонова-Овсієнка, а потім полковника Муравйова. Чисельність їх була незначною, але і ту навалу червоних «босяків» не було кому зупинити, розбити і знищити. «Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили,- писав член Центральної Ради П.Христюк,- щоб могла стати супроти війська Совітської Росії Народних Комісарів в поході проти самоопреділення України…» срияло створення хаосу, громадянської війни і руїни.
В умовах громадянської війни, наростаючої воєнної конфронтації з урядом Радянської Росії Центральна Рада робить останню спробу втримати владу своїм четвертим Універсалом. Вона проголошує 22 січня 1918 року незалежність Української Народної Республіки: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Нарешті розродилася ліберальна демократія України. Та час згаяно. Армія розпущена. Єдиного авторитетного Провідника нації – немає. Понад 300 тисяч українізованого війська, вишколених на фронтах Першої світової війни, які підняли жовто-блакитні прапори УНР, готові були йти і захищати молоду Українську державу. Майже весь Чорноморський флот також підняв жовто-блакитні знамена. (Про це мова буде пізніше). Та соціалісти Грушевський і Винниченко були іншої думки і поглядів.
Без України голодна Росія не змогла втриматись довго і тому мертвою хваткою вчепилася за життєсполучну артерію свого сусіда. 15 січня 1918 року російський Радянський уряд (Раднарком) видає декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА). Запам’ятаймо: не 23 лютого, а 15 січня!
РСЧА насправді створена Леніним та Троцьким для вторгнення в Українську Народну Республіку, соціалістичну за змістом соціальних завдань і демократичну за свободою волевиявлення. Я не випадково виділив «вторгнення», бо це була пряма агресія, інтервенція у незалежну самостійну державу. Загарбники поводилися як жорстокі окупанти. Перед їхніми «подвигами» бліднуть «заслуги» попередніх окупантів нашої Вітчизни: від Андрія Боголюбського і Петра 1-го до турків з татарами. Більшовицькі «брати» навіть не приховували мети – вони прагнули окупації України. «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины – нет России, - повторював Лейба Троцький агентам-агітаторам, яких відправляв для здійснення диверсійних актів. – Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней Советская власть, и мы с вами. Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши». Слова більшовицького комісара Троцького виголошені майже 100 років тому актуальні і на сьогоднішній день.
8 лютого 1918 року Муравйов вступив до Києва, де почався червоний терор.
Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.
Діючи за соціалістичними гаслами, політики Центральної Ради в 1917 році перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема С. Петлюри і П.Скоропадського створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші). Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилося «згори». Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Фактично, це була зрада.
Голова Центральної Ради М. Грушевський був геніальним істориком, науковцем, проте далеким від реальної політики. Він у тиші кабінету міг ночами писати про події, які минули, але не міг швидко визначитись і рішуче діяти у щоденному і бурхливому житті. А воно вимагало стійкості, рішучості, волі і національної гордості, сміливості і впевненості у своїй правоті. Не в ті сани хлопці сіли…
Якби честолюбивий і гордий, шляхетний і мужній генерал П.Скоропадський не подав у відставку 26 грудня 1917 року, про що потім до кінця днів своїх жалкував, то його 60-тисячний кінний корпус легко міг відбити всі агресивні атаки російських агресорів. Тоді Україна пішла б іншим шляхом. Не було б і героїчних Крут, крові і руїни у громадянській війні. Не було б і «червоної окупації», і голодомору, і репресій 30-х років, і багато чого іншого. Україна тоді б мала розвиток як Польща і Фінляндія, Прибалтійські республіки тощо. Але в істориків не прийнято говорити в умовному часі: «якби» та «коли б»…
Фатальні помилки соціалістів Центральної Ради, а вірніше - зради, обернулися для України справжньою катастрофою. Уже пізніше С.Петлюра напише: «Не такі страшні московські воші, як українські гниди». А сучасний філософ і письменник Олесь Воля написав ще влучніше сказав: «Розумні слабаки – найпідступніші руйначі влади».
Але історія вчить тому, що нічого не вчить владних авантюристів. Проте дуже жорстоко карає за невивчені уроки. «Historia est magistra vite!»- говорить віковічна мудра приказка. «Історія – є вчителька життя!». І незнання історії не звільняє від відповідальності. Це варто пам’ятати всім, хто клянеться на Біблії, хто дає державну клятву народу.
Сучасні «розумні слабаки», як президент П.Кравчук, Л.Кучма та два Віті, чи то цілеспрямовано, чи то з невігластва, як двієчники від історії, планомірно розвалювали та знищували боєздатність Збройних Сил України під виглядом, так званого, реформування. Україною правили ті, яким вона зовсім була не потрібна. Складається враження, що наші екс-керманичі – були ніби резидентами іноземних розвідок, які робили все, щоб Україна втратила свою обороноздатність, щоб літаки не змогли піднятися в повітря, кораблі – вийти в море, ракети – влучати в ціль, а вояки - виконувати військовий обов’язок. Уже тепер, після перемоги Майдану, ми дізнаємося із ЗМІ, що навіть Міністерство оборони України очолювали громадяни… Росії.
На мою думку – це повинно кваліфікуватися, як справжній державний злочин. Знищувати у 90-х роках ядерний щит України, третьої країни світу за ядерним потенціалом, під гарантію безпеки… Росії. Можна було ліквідувати стратегічні ядерні боєголовки, але залишити хоч тактичні, для оборони, як стримуючий фактор. Так ні. Все порізали, все понищили. А що не змогли, то передали «братньому народу – Росії». Якщо уже вони забули свою історію, бо вчили її за «Кратким курсом історії КПРС», то де було РНБО, радники, підрадники, які повинні були нагадати першим особам держави прості і гіркі факти історії. «Про військові вправи громадян треба турбуватися не заради того, щоб когось поневолити, а заради того, щоб самим не стати рабами»,- вчив своїх учнів-царів Арістотель.
Адже, московщина ніколи для нас не була братом. Починаючи з 1654 року відразу після Переяславської угоди, у всіх містах Гетьманської України почали насаджуватись московські гарнізони, які утримувались за рахунок місцевих жителів. На вимогу московського царя Петра 1-го Мазепа мусив відправляти тисячу козаків для будівництва на болотах Петербурга. А коли гетьман повстав проти деспотії і тиранії царя за свободу і незалежність України, був підданий анафемі і проведено небувалий терор проти козаків. Досить згадати столицю гетьманської держави Батурин, де вчинено справжній безпрецедентний геноцид проти мирного населення. Перегляньте хоч унікальну монографію Павла Штепи «Московство», то можливо тоді, хоч вам Правда скине «рожеві окуляри».
Уроки історії прості і повчальні.
Наші предки з молоком матері всмоктували природу істину, що «Свобода тримається на вістрі списа». Вони знали, що «береженого – Бог береже, а козака – шабля стереже».
Ця древня мудрість була закладена в генах пращурів і передавалася з покоління в покоління. Тому, що знали: сильних поважають, а слабим співчувають. Бо сила Закону в тому, що він служить Силі. Отже, й порох завжди тримали сухим.
Про молодь – золотий фонд кожної нації, дбали особливо прискіпливо. Хлопчиків виховували в дусі лицарської відваги, охоронцями своєї землі. Тобто воїнами. Ініціації над ними проводили уже на третій день після народження, потім в три роки, сім і в шістнадцять. Кожний юнак міг вправно фехтувати, влучно стріляти і «реп’яхом» на коні сидіти. А воїн – завжди належав до вищої касти у суспільстві (з чотирьох), який піднімався над шудрами і вайшами. Воїни-кшатрії стояли лише нижче брахманів-волхвів і жреців. Після фізичної і духовно-енергетичної досконалості деякі з них також могли перейти у стан брахманів.
Отже, щоб перейти до стану воїна, потрібні були неабиякі зусилля прикласти в психофізичному плані. Зате охороняти свою землю, Батьківщину – було найсвятішим обов’язком. З давніх-давен наші предки називали захисників батьківщини «Лицарями Сонця», «Лицарями Правди й Добра». Саме слово «лицар» розшифровується як «лице - Сонця», т. е. лиц-ар, що означає світлий, правдивий. Праведний шлях наших лицарів неодноразово розвіював орди шахраїв і лихварів, грабіжників і окупантів України. Тисячі лицарів стали національними героями. Про них складено безліч дум і пісень. Вони стали яскравими прикладами геройства і відваги для наступних поколінь. Тому що правдолюбство і правдоборство – ось їх першовизначні рушії.
Це князь Святослав-Хоробрий, якого по праву називали сучасники - Святославом-Завойовником. За висловом М. Грушевського, це був «козак на престолі». За його коротке князювання (939-973) Київська Русь простяглася від моря до моря. Як нині співаємо у Гімні: «Встанем браття всі до бою, від Сяну до Дону…». Варто було б путіним і К0 прочитати його біографію та дізнатись про військові звитяги київського князя, перш ніж розкривати рота про Крим та Севастополь.
Кожна вільна людина, як у Київській Русі, так і в Козацькій республіці мала право носити зброю. Тільки три стани в суспільстві були позбавлені такого привілею. Це – раб, божевільний та іноземець! Таку ж аксіому системи виживання я випадково прочитав у цікавій книжці Віктора Суворова «Кузина мать. Хроника великого десятилетия», (видавництво «Дів», м.Харків, 2011р., С.62.). Ось що він пише: «…так повелося з прадавніх часів: вільна людина – це той, хто озброєний. У багатьох країнах мати зброю заборонялося божевільним, інородцям і рабам. А в царській Росії навіть інородці зі зброєю ходили… Тільки рабам у будь-яких країнах і в усі часи забороняли мати зброю.
І радянські громадяни зброї не мали. І громадячни вільної Росії теж.
Громодяни вільної Росії до якої категорії себе віднесете? До інородців чи божевільних?.. А ще рабами».
Мені стало приємно, що наші погляди збіглися, хоч ми ніколи не пересікалися і не зустрічалися. Відомий письменник і екс-розвідник ГРУ колишнього СССР, виразно і ясно обґрунтовує цю позицію, що «кожна вільна людина мала право носити особисту зброю». Я навіть знайшов документ, що в епоху середньовіччя, магістративна влада карала міщан, які виходили в місто без зброї.
Тепер давайте задамо собі питання: а до якого стану МИ відносимся, хоч називаємо себе вільними громадянами? Де-факто – нібито й вільні. Проте залежні від чиновників, як місцевої так і центральної влади. Залежні від грабіжників і бандитів, які озброєні лізуть до нас, мов до себе вдома. Ми – і не раби, і не є вільними… Мене дивують заклики у ЗМІ, де органи МВД оголошують: «Місячник здачі зброї»… А потім у захваті звітують, що було вилучено у громадян і здано стільки-то тисяч різної зброї. Тим самим підкреслюють, в якому ми стані перебуваємо. Так само чинили самодержці Росії ще 350 років тому.
Після зруйнування Катериною 11 Запорізької Січі було введено заборону на зброю, бо козаків-воїнів цариця намагалася перетворити в рабів-кріпаків. Російські більшовики також ввели сувору заборону на особисту зброю. Свої репресивні органи – ЧК, ГПУ, НКВД, «красную гвардію» вони озброїли до зубів, які з перших днів жовтневого перевороту розпочали кроваві репресії проти власного народу. Таким чином, весь народ влада тримала у «ежових» рукавицях, перетворивши країну в «лагер», хоч і назвала соціалістичним.
Отже, народ – беззбройний, беззахисний від озброєних бандитів, грабіжників, окупантів, а влада в особі міліції, прокуратури і суддів не забезпечує їм повноцінного захисту. Тому народ України повстав за гідність і волю, за свободу і честь. Прикро і боляче було захисникам Майдану, коли їх, мирних мітингувальників розстрілювали, мов куріпок на полі, а вони не мали чим боронитись. З палицею та дерев’яним щитом проти вогнепальної зброї нічого не вдієш. А якби була і у майданівців відповідна зброя, то і жертв стільки не було. Тоді б подумали і самі «беркутята» та снайпери, чи варто їм захищати ті «золоті унітази», коли і вони можуть стати жертвою захисників євромайдану.
Тепер, коли Майдан переміг, коли Правда та Воля перемогла, коли почалася люстрація суспільства проти глобальної корупції, варто і нам повернутися до козацьких часів. Адже вся Україна була покозачена, в тому числі і Волинь. Козацька нація, найдивовижніша нація у світі,- за визначенням французького філософа і поета ХУ111 ст. Вольтера,- негайно повинна повернутися до витоків своїх пращурів, знову стати вільною і незалежною. А вільна людина – має право носити особисту зброю. Зброю, яка здатна захистити не тільки особу, а й свою хату, маму і Батьківщину від агресора і окупанта.
Наляканий обиватель заперечить: «Так ми один одного перестріляєм!». Не бійтеся. Цього не станеться. Тому наведу лише приклад однієї розвинутої європейської держави - Швейцарії.
Вся країна повинна стати армією. В кожного дієздатного чоловіка під ліжком лежить автомат або кулемет, камуфляж і сталева каска.
Багато нешвейцарців чомусь вважають, що раз Швейцарія – країна нейтральна, то й армія їй жодна не потрібна. Але самі швейцарці так не думають, тому Швейцарські Збройні Сили є другою найкрупнішою армією в світі в пропорціях до розміру населення (пальма першості належить Ізраїлю). Вся країна стає армією. В кожного дієздатного чоловіка під ліжком лежить автомат або кулемет, камуфляж і сталева каска.
Існує навіть вираз – «Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією». Мабуть, швейцарці резонно вважають, що «паперовий» нейтралітет – штука ненадійна; їм куди ближче до душі озброєний (бажано до зубів) варіант.
Швейцарська ідея нейтралітету полягає в тому, що ця країна не збирається нікого атакувати, не братиме участь в так званих «поліцейських акціях» (у миротворчих місіях Швейцарія брала участь – в Боснії і Герцеговині та в Кореї), не вступить ні в які союзи і захищатиме себе сама, – а для цього потрібна потужна армія.
Швейцарська оборонна стратегія заснована на «принципі дикобраза»: в разі небезпеки згорнутися в клубок і нащетинити голки – тобто зробити так, щоб проникнення всередину країни обійшлося противникові якомога дорожче. Для цього швейцарські тунелі і ключові мости побудовані з пастками для танків.
Армія має можливість оперативно вивести з ладу мости, тунелі, автостради і залізницю: в разі атаки можна знищити від 3 000 до 6 000 різних точок транспортного сполучення. Усередині тунелів і мостів є вбудовані вибухові пристрої, а залізничні мости запрограмовані в разі вибуху падати на автостради, що під ними.
На території Швейцарії повно фортів, бункерів і арсеналів. Мій чоловік служив в гірському бункері, оснащеному всіма необхідними комунікаціями і абсолютно непомітному звичайному оку на тлі пасторального швейцарського пейзажу.
Модель швейцарської армії складається з трьох рівнів: невелика група професійних військових, підкріплена великою кількістю призовників, плюс ще значніша частина виучених резервістів – колишніх призовників, яких щорік призивають на збори запасу.
Швейцарська армійська модель настільки сподобалася Ізраїлю, що вони її скопіювали. Але в Швейцарії, на відміну від Ізраїлю, загальна військова повинність не поширюється на жінок. Проте, деякі швейцарки йдуть служити добровільно.
Чоловіки, що не проходили військову службу (наприклад, за медичними показами) додатково платять 3% прибуткового податку щорік.
У 20-ти літньому віці швейцарський солдат проходить початкову військову підготовку тривалістю від 18 до 21 тижня, за винятком гренадерів (це така елітна піхота), в яких вона займає 25 тижнів. Після цього звичайний солдат щорік проводить в армії 3 тижні, поки не відслужить покладені 260 днів – тобто приблизно до 30-ти літнього віку.
До 32 років солдат знаходиться в положенні «аусцуг», до 42-х «ландвер», і до 50 - «ландштурм». Рядовий аусцуга за 10 років проходить в своїй частині вісім зборів по три тижні, Ландвер - три рази по два тижні, Ландштурм - 1 раз по два тижні. Як тільки виповнюється 51 рік, тебе офіційно звільняють з армії, забирають гвинтівку, пістолет і «консерву», і дарують споряджений помповий дробовик і мобілізаційне розпорядження — на випадок тотальної мобілізації.
Держава, що припрошує тебе купити хоч б пістолет (а краще — гвинтівку) зі знижкою. Держава, яка здатна розгорнути з 22-тисячної в дві-чотири години (!) 650-тисячну, а в дві доби 1.7-мільйонну (!) армію, яка чудово навчена, організована і дуже непогано озброєна.
Неліквіди і ретельно відремонтовану та відновлену армійську зброю держава продає громадянам із значною знижкою, причому особливо пропонує його жінкам. Реєстрація дуже проста, і тільки для нової зброї, купленої в магазині. При покупці з рук взагалі не потрібна. За обережними оцінками тільки армійської зброї, карабінів-напівавтоматів і мисливської зброї на руках у населення — до півтора мільйона. Плюс приблизно два мільйони пістолетів. Четверте місце в світі на душу населення і друге по відсотку населення зі зброєю.
При неявці за повісткою (сесія, весілля, запій, відпустка і т.д.) світить штраф і в'язниця за такою страшною статтею, що рядовий швейцарець може ставити хрест на кар'єрі. Його більше ніхто і ніколи на пристойну роботу не візьме. Білий квиток? Ти сліпий, хворий або емігрант? Отримай 3-процентний податок на утримання армії. Пацифіст-альтернативник? Отримуй ті ж повістки, але на розгрібання муніципального лайна, і в півтора рази частіше. Працюєш за кордоном і без причин забув / не дістався до зборів? Див. Вище — штраф і в'язниця.
У швейцарській армії служать всього 3,5 тисячі кадрових військових: офіцери Генерального штабу, унтер-офіцери і солдати спецназу та військової поліції. Решта 120 тисяч так званих активних міліційних солдатів та офіцерів, а також близько 230 тисяч резервістів складають основну «мускульну» масу збройних сил.

Російська окупація у Криму, агресія на Сході знову розбудила у нас козацький дух предків. Тисячі добровольців пішли до військкоматів записуватись до лав Збройних сил України.
Варто подати уривок з промови червоного комісара Льва Троцького, яка увійшла в історію як «Инструкция агитаторам коммунистам на Украине» виголошену ним у 1918році перед відправкою червоних опричників на Україну, яка є також актуальною і в наш час:
«Товарищи!
…Вы,… отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине… Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. (виділено авт.). Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцу нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы.
Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою "самостийнисть" и живут - то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав…»
“Vox populi – vox dei!”- гукали ще в древньому Римі. «Голос народу – голос Божий!». А в нашій Конституції у статті 5 також чітко записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.»
-Чи має народ, беззбройний, беззахисний чинити спротив насильству, несправедливості і грабежу серед білого дня?- запитали журналісти у мудрого і старого екзарха Української греко-католицької церкви Любомира Гузара, (нині, нажаль, покійного):
-Є такі ситуації,- сказав екс-патріарх УГКЦ в інтерв’ю газеті «Україна молода» (2013р.),- коли збройний спротив дозволений. Коли влада вживає надмірну силу, народ має право боронитися… Сила нашого народу у миролюбстві. Влада б’є, але не має за що бити. Влада, яка б’є лише за те, що когось не любить, показує тим свою неміч.

Сьогодні, як ніколи Україна потребує відродження касти воїнів, воїнів-козаків, які в любий час зможуть захистити свою хату, свою маму, свою Батьківщину. «Зараз, як ніколи, – наголошує Президент Міжнародної федерації Бойового Гопака, засновник і Верховний вчитель Володимир Пилат, – Україна потребує відродження касти воїнів-націоналістів. Настав для цього час! Ще не втрачена духовна спадщина нашого народу, вона іскриться в народних танцях; збережені історія, стародавня дохристиянська віра, філософія воїнів. І хоча Україна й одержала незалежність без крові, все ж необхідно враховувати, що весь світ живе за законами боротьби – хто має більше духовної, мілітарної сили, той і правий. В генах українського народу тече кров воїнів. Молодь найбільш сильно відчуває її голос».

Тепер необхідно всі зусилля прикласти для відродження традиційного козацького способу життя, популяризації геро¬їчного минулого українського козацтва, вивчення унікальної бойової культури воїнів-козаків. Відтепер український Бойовий Гопак - офіційний вид спорту. Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до Закону України «Про фізичну культуру і спорт» про визнання національних видів спорту» 25 травня 2017р (проект №5324). Бойовий гопак визнають офіційним видом спорту в Україні. Ним в Україні вводиться таке поняття, як «національний вид спорту». Тобто той, який засновано на національно-культурних традиціях. Крім Гопака ухвалений закон передбачає підтримку національних видів спорту: хортингу, українського рукопашного бою “Спас”, української боротьби на поясах.
(http://www.telegraf.in.ua/kremenchug/10062063-vdteper-ukrayinskiy-boyoviy-gopak-ofcyniy-vid-sportu.html).

Відродивши в Україні, зокрема, у нашому краї, який є ко¬зацьким, стану воїнів – козаків, і пробудивши в жилах ген пам’ять крові, усвідомивши те, що ми – козаки, і наша доля - довічна боротьба за свій народ, свою землю, за рідну Вітчизну, молодь при досягненні призовного віку з радістю піде служи¬ти в Українське військо, Національну гвардію, спецпідрозділи для забезпечення цілісності і непорушності наших кордонів.
А поки що, у нас на Волині, події випереджають час. Понад дві тисячі людей, власний автопарк, зброя, каски по 2,5 тисячі гривень, нова форма, тепловізори, прилади нічного бачення та інші засоби. Що це? Один із добровольчих полків на Сході? Ні. Це громадська організація «Варта порядку», що за сприяння фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» патрулює вулиці нашого міста. Вона працює для «запобіганні та припиненні кримінальних і адміністративних правопорушень, захисту життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій». А ще інколи допомагає команді «Нового Луцька» вирішувати свої політичні суперечки із конкурентами,- повідомляє «Антикор» (http://hromadske.volyn.ua/).
Одним подобається, другим – ні. Керівництво «Варти» забігло наперед чинного законодавства. «Машина часу» їх перенесла у ХУ1-ХУ111 століття, де кожна вільна людина мала право носити особисту зброю. Але у ХХ1 столітті наші закони цього не дозволяють. Тому і арештували керівника «Варти порядку» Олександра Тиводара, якого потім під тиском активістів і депутатів відпустили під домашній арешт.
Отже, народним депутатам потрібно нарешті взятись за вивчення історії. А тоді написати і прийняти закон, який би дозволяв носіння особистої зброї громадянину України, як це було в козацькі часи, відроджуючи козацьку націю – найдивовижнішу у світі. Досить нам гратися в ляльку-мотанку! Станьмо досконалим, відродимо силу і міжність своїх предків!
Р.S. А щодо покарань, вразі каліцтва чи вбивства з особистої зброї, також прийняти поправки до закону ККУ, посилаючись на козацьке звичаєве право, яке випробуване століттями. Та про це мова буде в наступному матеріалі.

----------------------------
Олександр Середюк, доктор філософії, письменник, дослідник мілітарної культури Українського козацтва