Про «провінційний» Луцьк і переселенців

За останні місяці у Луцьку значно зросла кількість переселенців. Щоб переконатись у цьому, не обов'язково досліджувати статистичні дані – достатньо уважно придивитись і прислухатись до того, що відбувається навколо.

Війна на сході змушує сотні сімей залишати дім, роками нажите майно і шукати захист далеко від рідного краю.

Дуже непросто починати все спочатку. Одразу доводиться вирішувати чимало питань, причому у чужому, незнайомому місті. Пошук помешкання, нової роботи, адаптація до нашого, волинського, темпу і стилю життя...

Звичайно, держава подбала, аби максимально швидко допомогти переселенцям повернутись до нормального (головне – мирного!) життя і знову міцно стати на ноги. Та й самі люди у нас доброзичливі, не стоять осторонь чужої біди. Тому особливо прикро, коли, гуляючи містом, ненароком чуєш уривки телефонних розмов: "Городок провинциальный, выйти некуда", "Представляешь, в этом посёлке даже коровы по улицам ходят!", "Такое всё убогонькое, людишки простые"...

Так, Луцьк – це не Луганськ чи Донецьк. Проте у нашій "провінції" блакитне небо і мир. І ми готові цим ділитись.

Ми звикли до різного життя. На Волині – "садки вишневі коло хати", немає зайвої метушні і напруженості. На сході ж усе по-іншому: шахти, шалений рух і постійна боротьба за виживання. Навіть у мові відчутна ця різниця: волиняни розмовляють повільно, розтягуючи слова, а мешканці східних областей – швидко, різко, лаконічно. Проте це не привід для зневажливого ставлення. І якщо вже нам довелось жити в одному місті, варто навчитись поважати і адекватно сприймати один одного. Адже, як не крути, усі ми – українці.

Джерело: Конкурент