Встановлення пам’ятників українським діячам - крок на шляху до самоідентифікації

В’ячеслав Липинський казав, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі не схочемо стати нацією».

Нація має символи. І не лише гімн та прапор, але й провідників. А провідникам треба встановлювати пам’ятники. Та на жаль, на Волині немає жодного пам’ятника ні Степану Бандері, ні Роману Шухевичу, ні Кирилу Осьмаку. Останній взагалі незаслужено забутий.

Здавалося б у цьому році на 25 році незалежності крига б мала скреснути і пам’ятник Степану Бандері постати. Але більшість депутатів Луцької міської ради з Самопомочі, Укропу та Народного контролю не хворіють націотворчістю. Те що вони зробили добре ілюструють ось ці слова Ліни Костенко:

Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то « проти»,
то шахраї, то патріоти.

Найбільш дивують моральні злидні, які кажуть, що вже одні пам’ятники скидаємо, маючи на увазі демонтаж символів комунізму. І мало хто задумується для чого їх однотипних Ленінів, Щорсів ставили тоді по усіх 15-ти республіках? А щоб людина почувалася всюди як вдома - радянською. Не українцем, киргизом чи молдаванином. Всюди як вдома почуваються лише злодії та повії...

Більшість людей не розуміє, що не лише поваленням пам’ятників упирям та вбивцям треба проводити декомунізацію. Поруч з нею треба проводити дерусифікацію та деколонізацію.

Вивчення власної історії з підручників написаних не у Москві, підтримка української культури, українських митців, встановленням пам’ятників українським діячам і є кроками на шляху до відродження самоідентифікації. Або це буде зроблено, або як погано вилікуваний невроз вилізе рецидивом, що продовжить сповзання у прірву небуття всього українського.