В українській армії прогресує «синдром Савченко»?

До написання цих роздумів наштовхнула остання поїздка з волонтерською місією на фронт російсько-української війни. Якщо побачене мене вкотре вразило, то дещо з почутого - вкрай обурило…

Скажу відразу: на передній край із волонтерською місією їду не вперше. Від початку війни з Росією відвідую різні фронтові позиції, розділяючи з бійцями їх непрості будні, аби не лише завести їм провізію та подарунки, а й скласти об'єктивне враження про цю війну. І складається враження, що величезна прірва у баченні тактики і стратегії війни між бійцями та армійським командуванням лише поглиблюються.

Цьогоріч ми з побратимами з Волинської «Свободи» Сергієм Миронюком, Ігорем Баранчуком та Ігорем Гуралем відвідали позиції наших бійців у Слов'янську, Краматорську, Бахмуті, на Світлодарській дузі, а також Лисичанськ, Гірське, Оріхове, Сєвєродонецьк, Щастя, Широке та Станицю Луганську. З урахуванням кількох попередніх поїздок, гадаю, цього достатньо, щоб скласти більш-менш адекватне уявлення про те, куди рухається наша армія.



На жаль, окремі командири нав'язують бійцям песимістичні, навіть відверто угодовські та «поразницькі» настрої. Мовляв, підтримки з тилу катастрофічно не вистачає, ми такої війни не витримаємо, треба шукати якісь компроміси, йти на поступки… Схоже, бійців готують до того, що заради примарного миру чи чергового «перемир'я» окремими територіями можна пожертвувати. Скажімо, віддати Крим в обмін на повернення Донбасу. Також нав'язують думку, що «сєпарів» теж можна зрозуміти, вони воюють за свою землю і свою владу, для них це «свій Майдан»…

Це що, пропаганда «синдрому Савченко»?! Хіба ми на Майдані стояли зі зброєю?! Хіба ми стріляли й катували полонених «беркутівців», які стояли по ту сторону барикад? За що ж тоді гинули й гинуть українські Герої? За те, щоб ми пробачили й амністували наших убивць і катів? Невже за це віддали свої молоді життя мої побратими, ще зовсім юні 24-річний Мирослав Мисла та 18-річний Олександр Коваль? Останній загинув під Маріуполем у той же день, коли на фронті були й ми - 1 січня 2017-го…

Чи з такою пропагандою можна виграти війну? Як на мене, такі настрої з української армії треба викорінювати нещадно!



Ніколи не зрозумію і не змирюсь з такими настроями. Як, мабуть, і не зрозумію командирів, які не дозволяють бійцям відкривати вогонь у відповідь, коли ворог атакує. Мимоволі став свідком, як бійці блок-посту, по яких стріляли з підствольних гранатометів і стрілецької зброї, просили дозволу відкрити вогонь у відповідь. І двічі отримували по рації відмову, мовляв, не піддавайтесь на провокації. Лише за третім разом, коли на «клапані» вже був «300-й» (боєць отримав наскрізне поранення в плече), хлопцям дали команду стріляти… якщо посунуться ще раз (!!!).

Невже треба чекати вбитих чи поранених, щоб мати право відповісти ворогу вогнем?! Такої війни я не розумію.

Не розумію також, чому бійцям під загрозою трибуналу забороняють пускати під укіс ворожі ешелони, які курсують за лінію розмежування. Дико було бачити, як за якусь сотню метрів від нашого «клапана» товарняк спокійнісінько курсує на територію, контрольовану російськими окупантами.

- А чого він взагалі тут ходить?! - запитую. - Хіба наші предки з УПА ворогам таке дозволяли? На моїй рідній Турійщині, уздовж урочища Вовчак, де зродилась УПА, повстанці не тільки підривали ворожі ешелони, а взагалі розібрали декілька кілометрів залізничного полотна. Німці довгий час не могли налагодити на цій ділянці транспортного сполучення.

- В армії свої порядки, - чую у відповідь. Накази командування не обговорюються. Нам сказали: якщо їх зачепимо, то на нас швидко знайдуть, за що всіх під трибунал віддати…
Розповідають, що раніше один із бійців-добровольців підірвав ворожий ешелон. Потім військовій частині виставили за це багатомільйонний рахунок…. Не уточнюватиму суми такої «невоєнної» оборудки та її місця, щоб не підставляти тих, хто розповідав правду про цю війну. Багато важливих деталей, на жаль, поки не можу озвучувати. Оце така в нас війна, себто, перепрошую, АТО…



Зате тепер чітко розумію, чому бійці по-своєму розшифровують абсурдну абревіатуру АТО - «Антизаконні Торговельні Оборудки». Адже контрабанда на лінії розмежування буквально процвітає. І корупція, відповідно, теж. Як кажуть, на фронті зараз усе можна купити і продати, питання лише в ціні. А тих, хто хоче цьому протистояти, роблять злочинцями. Тих, хто відважується говорити правду про війну, - дезертирами, ворогами й «агентами Кремля»…

За підтвердженням не треба їхати на фронт. Знайдете їх, відвідавши ганебні судилища, які влаштували військові прокурори у Володимирі-Волинському над бійцями 51-ї ОМБр. Аби «відбілити» вищі генеральські чини, прикрити їхні помилки та прорахунки, а подекуди й відверте боягузтво та зраду, військові прокурори шукають винних серед рядових бійців, «ліплять» з них дезертирів і «самовольців». Так триває не перший рік і, попри запевнення Генпрокурора, що ці звинувачення будуть зняті, судилища над бійцями тривають.

Чи не тому, що бойовий дух бійців 51-ї ОМБр не вдалося зламати? Вочевидь, генерали бояться, що ці бійці колись розкажуть правду про Іловайськ та інші безславно здані ворогу позиції, розкажуть про продажність і тотальну корупцію серед генералітету. Мабуть, їм мало того, що цю бойову бригаду розформували, а бійців розкидали по інших підрозділах. Їм треба ще й судити нащадків УПА за їхнє ж геройство і стійкість перед генеральською сваволею і самодурством. Тому військові прокурори й надалі штучно затягують справи, а командири вперто не виконують судові ухвали, демонструючи зневагу до суду, ігноруючи клопотання адвокатів бійців про витребування документів, частина з яких дивним чином зникає або знищується...



Не всі, звісно, командири справили на мене таке враження. Особливо серед молодшого командного складу, де багато справжніх, відважних воїнів, готових захищати Україну до останнього подиху. Вони не цураються виконувати найскладніші завдання на лінії вогню. Бо знають, за що стоять. Багато з них пройшли Майдан, добробати, мають поранення й контузії, але воюють і дотепер. За такими воїнами - майбутнє української армії. Вони - майбутні переможці. Серед таких - і мої побратими з «Легіону Свободи».

Але, на жаль, в окремих частинах поки що домінує ліберально-угодовська пропагандистська тенденція. І, мабуть, не випадково. Бо чим вищий офіцерський чин, тим більше відчувається вплив «совка», гнилої «зіркопогонної» угодницької психології, якою й донині занапащують українську армію. Зауважу, що я не спілкувався з генералами, але падлюче ставлення до генералітету серед простих бійців відчував постійно. Чи не час позбуватися цього «совкового» баласту?

Очевидним для мене стало й те, що доки на фронті існуватиме така пропаганда, ця «дивна» війна ніколи не закінчиться. І допоки державна влада потуратиме таким ліберальним настроям у нашій армії, українську Перемогу нам не скоро бачити…