Божевільня

А як вам божевільня? В голові, в людях і навколо? Хіба не так? Здається, всі люди хронічно душевно хворі, і нема порятунку від цієї епідемії хвороби душі. Чи задумуються люди взагалі над тим, де вони живуть? Чи думають про те, що колись може бути кінець світу, а вони тут з кимось за квиток у трамваї ледь не матюкаються? Чи думають люди про думки, які приходять їм в голову, і чому саме ці думки? Чому божевільня?

А де ви ще бачили цілу купу знервованих, шалено напружених або втомлених до знемоги людей? Де ви ще бачили, щоб неймовірно сміливо люди пхалися у маршрутку, наступали комусь на ноги, матюкали водія, що не зупинився, натомість жодної сміливості, щоб сказати добре слово, щоб допомогти перехожому, щоб сказати, що там, за 2 зупинки трамвай поламався – не ждіть його. Божевільня. Божевільня у поведінці, розумінні традицій, нелогічному сприйнятті реальності.

Божевільня, через нестабільність у русі під час ходи по тротуару, не стабільність у голові, що яскраво виражається навіженими, які говорять самі з собою, або катаються, сплячи, в трамваї від кінцевої до кінцевої.

Божевільня, бо немає логіки у суєті. Божевільня і духовне прокляття, коли моляться Богу, б’ють лоби, а потім клянуть свого сусіда, що не там машину припаркував або вкрав шматок цегли з двору. Божевільний світ для мене, людини, яка виросла у невеликому містечку на прикордонні із Польщею. Людини, яка мала ненапружене хороше дитинство, із запахом вишневого та абрикосового цвіту, із кваканням жаб, із спусканням на санчатах на найближчій гірці, із деревами, які були всі облазені, обсиджені, досліджені.

Дитинство, з компотами, цілоденними прогулянками та перервами на обід, із котами і собаками, із виноградником та павуками-хрестовиками, із побитими колінами, але задоволеним обличчям того, що я відчуваю свободу, теплий вітер і просто насолоду життям. Я не розумію цієї божевільні урбанізованого міста, хоч визнаю новітні технології, я не розумію міста, в якому ти живеш від маршрутки до маршрутки, не бачачи жодного дерева, я не розумію міста, в якому по 2 години проводжу у транспорті, не розумію людей у цьому місті, які ідуть на ці жертви: тисняву, дискомфорт у пошуках кращої долі і заробітку.

Я розумію, що душа потребує спокою і комфорту, що розум потребує просвітлення, а тіло свіжого повітря. І я не хочу розуміти як це: спати в транспорті, повертатись додому тільки думати про сон, зранку прокидатися і бігти на маршрутку, щоб встигнути на роботу. Я розумію, що кожна людина повинна шукати себе зовсім не у великому місті. Великі душі не потребують великих міст, а багато простору, щоб не було задухи і вічної тисняви.

І найголовніше, тисняви заради чого? Грошей, слави та успіху?

Я переконана, що й у меншому місті є чого повчитись, є що зробити, сказати і реалізувати. Як з університетом: неважливо де ти навчаєшся, і неважливо, де ти живеш, важливо, що ти відчуваєш і хто ти є. Все залежить від людини, яка бажає чи не бажає розвиватись. Бо навіть у великих містах є купа немудрих, неотесаних та неосвічених людей. Не треба божеволіти. Треба жити.