Не уявляю в Польщі пам’ятник з написом «криваві руки Армії Крайової»

В серпні 1943 року було знищене польське село Майдан, що на Камінь-каширщині. Минуло уже два десятиліття незалежності України, а там і до цих пір стоїть пам’ятний знак з написом «Криваві руки українських буржуазних націоналістів»

В листопаді 1943 року дотла спалено сусідні з ним українські села: Карпилівка і Карасин. Зробили це поляки з німцями. Чи мають право українці на пам’ятник, де б були слова «криваві польські і німецькі руки»?

Чи мають право українці вшанувати закатовані українські родини на території сучасної Польщі пам’ятними знаками зі словами «криваві руки вояків Армії Крайової»?

Ультиматум Луцькій міській раді з боку Любліна, стосовно наміру присвоїти звання Почесного громадянина міста Степану Бандері, особисто для мене не став несподіванкою. А чого ви хотіли? Я не веду мову про простий народ. Спробували б ті поляки приїхати в перше-ліпше поліське село без охорони місцевої української влади і розповідати байки про те, якими негідниками були упівці, а «жовніри Армії Крайової» спасителі і ангели благородні. Відразу ж знайшлися б дядьки, які популярно пояснили, що «то, пан, не зовсім є так». А в розпалі дебатів… Але це між іншим, до слова...
Упевнений – поїхали б ці гості додому цілими і неушкодженими.

Проблема в іншому. На жаль, у спадок від Країни Совітів, Україна отримала чисельну когорту чиновників – колишніх кпеСеСівців та партфункціонерів. Як наслідок, ми розміняли вже, по суті, три десятки років незалежності, однак радянські штампи і стереотипи в суспільстві живуть і по нині. Політика така. По сьогоднішній день наша держава не має своїх героїв. Принаймні періоду громадянської і другої світової війни. Ті, хто воював за НЕЗАЛЕЖНУ Україну або тавруються, або, в кращому випадку, «потребують вивчення, детального обговорення», тощо. А, тим часом, воїни УПА офіційно залишаються «буржуазними націоналістами» з «кривавими» руками, як ми можемо бачити на фото. Ці світлини зроблені не тридцять, сорок, чи, нехай, двадцять років тому – до проголошення Незалежності. Ні.

Їх вік три роки (зимове), і кілька днів (літнє). Сам пам’ятний знак на місці села Майдан, що в Камінь-Каширському районі, без жодних змін стоїть і по нині. Хоча і партії, які позиціонують себе, як патріотичні і праві сили, і керівництво району, в т.ч. депутатський склад, добре поінформований щодо цього. Реакція – нульова.

Три роки тому я спробував підняти дану проблему. Пригадую, що з уст котрогось із депутатів-УНПістів це навіть виголошувалось на черговій сесії районної ради… Без руху. Відмазалися стандартно. То вивчати потрібно, то дозволи якісь отримувати, то… грошей на нову табличку немає…

Спробуйте уявити собі щось подібне в Польщі. «Тут лежать, закатовані кривавими руками вояків Армії Крайової, українці». У мене, наприклад, уяви не вистачає. Хоча упевнений, що таких знаків на території наших не в міру вразливих сусідів було б багато. Бо ТАМ БУЛА НАША УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ.

Чому ж ми повинні терпіти подібні написи на українській землі, яка належить українській державі?

Зрештою, це за радянських часів альтернатив не було. Раз злочин і катування – винні або німці або повстанці. Сьогодні ми, поки що, маємо право хоча б сумніватися. На жаль – не більше.
Щодо даного конкретного випадку, то існує три версії загибелі майданівчан.

Версія № 1. Акт помсти за закатованих поляками українців.

ЇЇ озвучила голова Карасинської сільської Ради Світлана Сидорук. Світлана Макарівна – історик за освітою, в свій час клопітливо збирала інформацію про Майдан. Вона, до речі, одна з небагатьох, хто взагалі може щось системно розповісти про це село.

В довоєнні часи Майдан нічим особливим від інших населених пунктів Полісся не відрізнявся. Тут жило близько сотні сімей. Поляки, здебільшого, займалися сільським господарством. Була власна крамниця. Що цікаво – свого костелу в Майдані не було і поляки ходили молитися в сусідній Карасин до православного храму.

Коли почалася польсько-волинська різня, мешканців Майдану вона не оминула. Частина поляків, передчуваючи трагедію, виїхала. Інші, понад 100 чоловік, на свою біду, залишились. У серпні 1943 року ЯКІСЬ озброєні люди напали на село. Тих, кого не убили відразу, загнали в клуню і підпалили. Після різанини залишилося лише декілька майданівчан. Так, за словами п. Сидорук, є інформація, що в селі Карпилівка українська родина прихистила і виростила польського хлопчика. Згодом він став військовим льотчиком, неодноразово відвідував село. Також, хоча інформація неперевірена, майданівчанином, який зумів уникнути сметрі, був і мешканець с. Карасин, Олександр Адамчук. Згодом він став головою місцевого радгоспу, і особливу увагу приділяв саме спаленому Майдану. Тут були влаштовано відділення радгоспу, літні табори для худоби.

Прямих очевидців трагедії відшукати не вдалося. Однак, сьогодні ще живі люди, які можуть розповісти те, що чули від батьків, родичів. Це жителі с. Карасин Семен Шворак, Михайло Дрина, мешканці Карпилівки Гликерія Шухацька та Кузьма Шворак.

Власне пам’ятний знак з відповідним написом був встановлений у 1978 році.

Версія №2 Побутова.

Озвучив її мешканець району, обізнаний з історією тієї сторони Василь П. (прізвище оприлюднювати він не побажав) Ніби то причиною конфлікту стала звичайна бійка на весіллі, чи якійсь іншій забаві між майданівчанами і українцями. Поляки, котрим дісталося більше, нібито, прибігли в своє село і почали закликати своїх «на розбірку». Що саме вони мали на увазі – банальний мордобій чи, все ж таки, планували влаштувати бійню – невідомо. Так чи інакше, про їх наміри дізналися українці і, оскільки поліщуки тоді вже чули про розправи, вирішили попросити захисту в повстанців. Останні ж, нанесли удар на випередження.

Версія №3. Провокація з боку каральних органів (радянських, німецьких, польських).

Її, в числі інших, як таку що має право на існування, озвучив кореспондент місцевої газети Олександр Федорович. Досліджуючи Майданівську трагедію, журналіст отримав наступну інформацію.
Частина майданівців була вивезена червоними партизанами. Ті ж, хто залишився, по суті, не могли стати об’єктом нападу упівців, хоча б в силу того, що в селі мешкали не лише поляки, а й українці. На картах Майдан значився саме як українсько-польський населений пункт. Не захотіли «евакуюватися» лише ті, хто, якраз, і не боявся помсти з боку повстанців. Цілком імовірно що це справді були українці.

Федоровичу вдалося розшукати місцевого старожила. Селянин випасав корів в лісі. Коли почув постріли – худобу відігнав в гущавину, а сам заховався на дереві. Він і бачив нападників, які рухалися зі сторони Майдану. Хто це був однозначно ствердити очевидець не міг. Скоріше за все – німці. Можливо – навіть поляки. Враховуючи вищезазначене, це також не виключено (якщо в Майдані справді залишилися українці). Однак, чоловік твердо переконаний що це не були бандерівці.

Не менш вірогідними є твердження, що трагедія – справа рук радянських партизанів. Якщо припустити, що в селі залишилися ті, хто не захотів іти з ними, їх зарахували до нелояльних радянській владі.

Одним пострілом – двох зайців. І потенційні «ворожі елементи» ліквідовано і конфлікт між українцями і поляками посилено.
Спробуємо співставити ці дані з інформацією п. Сидорук. А саме – майданівчани ходили до православного храму. По суті, це дійсно могли бути українці. Уявити, щоб католики молились в «схизматичній» церкві мені, особисто, складнувато. Сама логіка починає працювати на версію Федоровича.

Отже, як мінімум, існує три версії трагедії. До сьогодні однозначно стверджувати істинність жодної з них неможливо. А це, згідно з міжнародною правовою практикою, значить лише одне. Доки не доведена вина – людина(організація, особа) вважається невинною.
Зрештою, суть навіть не в цьому. Проблема в іншому. На місці спаленого Майдану стоїть знак, напис на якому не веде до примирення між українським і польським народами. Це по-перше.

По-друге, він зневажає пам'ять воїнів УПА. Це неприпустимо.
Хоче цього хтось чи не хоче, але під час другої світової війни саме Українська Повстанська Армія була єдиною воюючою стороною, котра вела бойові дії з метою (нехай навіть формально, якщо хтось не може повністю визнати цей факт) утворення незалежної України. Тобто держави, яка, принаймні офіційно, наявна сьогодні. Це не можна ніяк заперечити. Крапка.

Солдати радянської армії воювали за СРСР і Українську Радянську Соціалістичну Республіку в його складі. Союзу не існує. Його ніхто не розвалив ззовні, не було жодної експансії тощо. Ця імперія зникла просто тому, що була нежиттєздатна. Крапка.

Воїни СС-Галичина воювали за вермахт. І від цього нікуди не дінешся. Крапка.

Той факт, що пізніше вони влилися в лави УПА нічого не спростовує. Бійці радянської армії також йшли в ряди українських повстанців.
Запитання – то хто ж з цих трьох має право називатися героєм в сучасній Україні? Думаю, відповідь однозначна. Принаймні, УПА має право не бути спаплюженою. Хоча б з боку Української держави…

Зрештою, існує ще одна сторона проблеми. Звичайно, знищення Майдану – трагедія. Про яку потрібно пам’ятати, аби не припуститися помилок в майбутньому.

Однак.

Хочеться продовжити цю історію.

Восени цього ж 1943 року були спалені сусідні з Майданом українські села Карасин і Карпилівка. За офіційною версією це зробили німці. Але навіть за офіційною версією їм допомагали поляки. Я хотів би запитати – чи мають право жителі цих сіл встановити пам’ятні знаки, де було б написано «У 1943 році Карасин (Карпилівка) було знищено кривавими польськими руками» або ж «У 1943 році Карасин (Карпилівка) було знищено кривавими польськими і німецькими руками»?

Як на це відреагувала б польська сторона? Світова громадськість?
Більше того – змушений поставити і інше питання – як на це відреагувала б влада (районна, обласна), котра, згідно конституції, є виразником інтересів народу? Чи не в унісон з, якраз, іноземними інтересами, а не своєї громади?