Світ очима ведмежати з Луцького зоопарку

(записано з розповіді Насті)

- Мамо, мамо!, - я кричала щосили, але мене ніхто не слухав.

Мої спогади стали розмиті, після того, як я опинилася в цій пастці. Люди, ці двоногі істоти, забрали мене, а мамуся весь час кричала і хотіла допомогти мені. Я теж кричала, я весь час кликала її.

Далі мені все закрутилось в голові, ми їхали в залізній консервній банці, здавалося, вічність.

- Прокинься, ей ти, новенька, - хто говорив до мене. Я розплющила очі і побачила, що в сусідній клітці сидить леопард.

- Мама... - промовила я

- Тут її немає, тебе, видно, здалеку привезли. Ти спиш дуже довго. О, несуть сніданок! Їжа тут жахлива, але з часом ти звикнеш.

Коли я побачила людей, мене охопила злість. Я зненавиділа їх.

Мені дали миску з їжею, але я щосили жбурнула її об клітку. Я робила так довго, поки зовсім не стало сили. Тоді я спочатку їла, а тоді гамселила свою пастку. В ночі я плакала і кликала маму.

* * *

- Ти звикнеш, – весь час повторював леопард, а я кожного разу відповідала:

- Мене знайде матуся і забере.

Проходили дні, і я все менше і менше вірила, що коли-небудь побачу маму і місце, де я народилась.

Найгіршими були дні, коли двоногі істоти приходили до нас і ми мусили з ними фотографуватись або танцювати. Нас часто били, після того, як відвідувачі ішли геть, коли ми робили, щось не так, як слід.

Я починала розуміти, що почуваюсь зле, мені весь час болів животик і в роті було терпко. Я дивилась на небо уночі і думала про матусю. Десь там за багато лісів з відси вона теж дивиться на небо.

* * *

- Ви завжди зможете орієнтуватися, дивлячись на небо, - розповідала матуся мені, моїй сестричці та братику. – Я не бувала у лісах, але генетично в моїй крові залишилась пам'ять про все. Наші родичі жили у велетенському лісі, і вилазила на великі дерева.

- А ми коли-небудь житимемо у велетенському лісі? – допитувалась я.

Матуся проводила лапою по моїй гриві і відповідала:

- Навряд чи...

Кожного вечора вона розповідала нам якусь історію. І вчила як правильно треба жувати їжу.

- Не смій так швидко жувати і ковтати! – сварила вона мене.

А одного разу, мені дуже захотілося стати схожими на наших предків і я підбурила своїх братика і сестричку вилізти на дерево. Ми видерлись високо-високо, а я хотіла доторкнутись до неба і лізла все вище і вище. Та коли опинилась на самісінькому верху, глянула вниз і... злякалася злазити.

Тоді двоногі істоти приїхали на велетенській залізній банці із драбиною і зняли мене. Мама дуже сварила мене через це, навіть лапою набила по спині і попі.

Якби я зараз хотіла опинитися в її лапах... Нехай б’є, робить, що хоче аби тільки була поруч…

* * *

Кожної ночі я чую, як вона кличе мене.

"Хеа" (як звук, на людську мову не можливо передати буквами – авт.) так мене називала мама.

А люди дали мені ім’я Настя. Я довго не розуміла цього слова, поки мама не пояснила мені, що вони усім дають людські ймення. Її охрестили Машою, а тата - Мішою.

За татом я не дуже сумую, він рідко з нами грався. Він тримався осторонь.

І знову я чую мамим голос

- Хеа!

- Мамусю…

* * *

Я більше не вірила, що мене врятують. Животик почав боліти більше.

- Якщо ти будеш весь час себе так вести, вони тебе уб’ють. – Хотіла допомогти леопард Міа.

Але мені було уже байдуже, я не хотіла більше жити. Я з кожним днем гнівалась на людей все більше і більше, і ненавиділа їх сильніше.

Кожен мій удар мискою по клітці щодня був агресивнішим, хоча я і втрачала сили.

Сонце цього дня якось по-іншому світило на небі. Я чула, як птахи нашіптували мені щось таке... "Ти обрана, Хеа".

Я не розуміла їх. Та коли я побачила людей, які ішли до мене із великою палкою, я вирішила, що моїм мукам - кінець.

Ми не знаємо, що стається з нами, але іноді ми просто з никаємо, розчиняємось. Я думала, що зараз таке трапиться і зі мною. Я закричала, а потім здалась…

У напівзатуманному сні я відчувала, як сильні руки несуть мене кудись. Потім щось холодне проводять по моїй шерсті. Всі ув’язнені звірі шепотіли: «її забирають, її рятують, а ми? Що ж буде з нами?..».

Я не знала, що буде з ними і якщо чесно не знала, що буде зі мною. Я задрімала… Поїзда видалась довгою, я двічі бачила зорі, і сонце. Мені було страшно, я була зовсім сама...

* * *

Через деякий час мене вийняли з великої консервної банки, вона була простора і я мала чим дихати в ній, але свіже повітря не зрівняти ні з чим.

Я відчула знайомий запах, а тоді помітила багато двоногих. Я так злякалась, що принишкла. А тоді... тоді мене віднесли до матусі!...

Я так зраділа, що забула, що знаходжусь у клітці. Я простягнула лапки до мами, але вона нагримала на мене.

- Мамуся, я не тікала, мене силою вивезли від тебе. Я буду дуже слухняною, я не буду лазити високо на дерево, тільки не сердься.

Але матуся не хотіла слухати мене. Мене розмістили біля неї і я всі дні підряд плакала, і ненавиділа двоногих.

Кожного дня до мене приходити «інші двоногі», вони були не такі, як усі. Я бачила того великого двоногого, що ніс мене на руках, він мені подобався, але водночас я боялась його.

Ще одні двоногі говорити до мене весь час і годували. А я все не переставала кликати маму.

Була там і ще одна двонога, спочатку я її дуже злякалась, здавалась вона може зазирнути мені прямо в душу і прочитати мої думки.

Матуся якось обережно дивилась не неї. Я не знала, що мені робити. Вона говорила зі мною мовчки, не так, як усі двоногі. І я розуміла її. Тому з часом я почала розповідати їй свої думки. Вона слухала і просила матусю впізнати мене.

Але матуся рідко з нею говорила, вона просто відповідала, що їй важко. Що все це дуже складно і що вона думала я розчинилась і мене уже не має. Я постійно вигукувала, що я тут, я є, але все було марно.

* * *

Через деякий час я стала спокійнішою. Кегді (так я називала двоногу істоту, яка розуміла мову тварин) переконала мене, що я в безпеці і мама поруч, я можу дивитись на неї.

А коли мені приносили рибу, я була у захваті. Я так раділа, аж підстрибувала. Мені подобається риба.

Мамусі теж давали рибу і персики, як і мені. Кожного разу як вона їла я завмирала на секунду-дві і споглядала, як вона це робить і потім повторювала собі.

Вона більше не кричала на мене. Іноді я помічала, що вона підходить до своєї клітки і роздивляється мене, я впевнена, що вона впізнала мене. Тільки їй так сильно зробили боляче, коли мене забирала, що вона, щоб не загинути від болю заблокувала спогади про мене і вона боїться, що мене можуть відібрати вдруге, а ще раз вона не переживе такого, вона не витримає.

Кегді, каже, щоб ми не хвилювались. Але мама не вірить людям, нікому, навіть Кегді. А мені вона дуже подобається, я розповідаю їй усе, що мене навчила матуся.

А ще розповідаю, як мене дражнить кіт. Ця кішка весь час нас дражнила, як ми бігати з братиком і сестричкою по території, ми часто хотіли її наздогнати, але не нам ніколи це не вдавалось, вона завжди у тікала або ховалась.

Тепер кішка приходить і сидіть біля мене, тому, що вона теж дуже любить рибу, їй іноді перепадає шматочок, а решту, то все моє!

Кегді дуже зайнята. Вона не може весь час бути зі мною, але вона дуже переживає за мене. Сьогодні я розповіла їй, що дуже боюсь тепер залізних банок, що їздять по дорозі, я чую, іноді бачу їх з свого місця, потім це мене дуже лякає і я не можу спати.

Ще мені подобається Інді. Вона схожа на них людей, про яких розповідала мені матуся, ті що з’єднані з природою, вони досі існують, але уже не такі, як раніше, і називаються індіанцями.

Вони вміють так співати і танцювати, що природа їх слухає. Але Інді не вміє зі мною розмовляти. Вона не знає мови тварин, хоча вона і хороша.

Та тепер вона більше не приходить, тепер приходить двоногий чоловік. Я кажу на нього Вуеа, він мені поки чужий, але рибу приносить так само, як Інді, але не завжди дає мені їсти з рук.

Інді завжди давала їсти з рук і чекала поки я набігають і підійду знову.

Зате Кегді приходить і досі. Вона чимось стурбована, але я не знаю чим. Я розповіла їй про дерево, кота і про те, що мені часто страшно. Вона вміє заспокоїти мене.

Ще мені, ці «інші двоноги», зробили будиночок і іграшки. Але я відверто боюсь будиночка він нагадує мені коробку в якій мене везли ті люди, хоча мій будиночок більший. Я знаю, що це безпечно, але мені страшно все-одно.

Я часто вередую, на мене іноді находять такі хвилі розпачу, і я поводжусь не дуже добре, але ці інші двоногі терплячі до мене. І вони приносять мені рибу, горіхи, персик і огірки, які я не дуже люблю, але знаю що мені треба їх їсти.

Животик мені уже не болить. Але мені досі страшно. Вночі, коли всі ідуть, я лягаю біля клітки і простягаю лапу до мами, щоб вона бачила її. Іноді годинами тримаю її так, поки не засну. Вона робить вигляд, що не дивиться, але бачу, що вона краєм ока поглядає на мене.

Одного разу думаючи, що я заснула, вона трішки висунула з клітки свою лапу, не надовго. Потім забрала, але я була щаслива: вона знає, що я її Хеа.

Сьогодні сталось щось жахливе, Вуеа не прийшов, «інших двоногих» не було. А ті двоногі дуже погано говорили і давали несмачну їжу.

Вони були злі. Я заплакала і мама стала неспокійною. Я вперше кликала Кегді. Не знаю як, але я почула її відповідь, вона сказала: потерпи.

Я пообіцяла, що буду сильною і буду чекати. А ще пригадала історію, коли матуся розповідала нам про сильних наших предків. Вони жили в великому лісі і охороняли свої родини. Вони полювали і нічого у світі не боялись. І вміли самі ловити рибу! Ну, так розповідала мама, я не знаю, як це... Бо ніколи не пробувала цього робити. Але думаю, це цікаво.

Матуся дуже схвильована, але я мушу бути сильною. Я дивлюсь на небо і думаю, що Кеглі нас не покине, вона обіцяла, що не дасть мене скривдити… я їй вірю, я чекатиму…

(продовження буде)