Полон як тест на цивілізованість

Волинську громаду останні місяці все більше хвилює проблема суду над військовослужбовцями, що побували в російському полоні на Донбасі. Тема полону і ставлення до полонених з’явилися не вчора. В давні часи у полон не брали взагалі, ще у стародавніх Єгипті та Греції полонених ворожих солдат називали «живими мертвими» і їх банально убивали, так як полонений ворог – все-рівно ворог і уособлював собою загрозу.

У Делійському султанаті та в Могольській Індії на державному рівні було запроваджено викуп полонених. У євреїв ця справа вважалася почесним релігійним обов’язком громади. Так, єврейська громада Олександрії збирала зі своїх членів податок на викуп полонених єдиновірців. Перше літописне згадування у наших джерелах про порядок викупу полонених дається у договорі Київської Русі з Візантією, підписаному у 911 році князем Олегом та імператором Левом VІ.

В Середньовічній Європі викупом захоплених у полон європейців займалися в основному релігійні ордени. Тринітарії з мусульманського полону викупили 30 732 невільника, у тому числі іспанського письменника Сервантеса. Мерседіарії викупили більше 70 000 полонених. Їх приклад наслідували домініканці та францисканці. Практика викупу була узаконена в середньовічних правових кодексах Європи, зокрема у Ярославовій Правді. Між іншим, для викупу з англійського полону французького короля Іоанна ІІ Доброго було вперше викарбувано франк. У часи Катерини ІІ витрати з казни на викуп полонених склали у 1796 році 1 340 000 руб.

До революції військовослужбовцям російської царської армії, взятим у полон, виплачувалось грошове утримання за весь час знаходження там, їх сім’ям – половину грошового утримання, а у випадку смерті – пенсія. Військовополоненим, які вступили на службу до ворога, платня за перебування у полоні не виплачувалась. Час, проведений у полоні, із дійсної служби не виключався, поверненці вносились у кандидатські списки на присвоєння чергових військових звань, полон зараховувався у вислугу років для отримання пенсії, але в календарному обчисленні (тобто рік за рік, а не рік за два, як це було у діючій армії). Командир, винний у здачі ворогу ввірених йому з’єднання, підрозділу, загону, фортеці чи іншого укріпленого пункту, піддавався позбавленню всіх прав стану. Такому ж покаранню піддавались ті з підлеглих йому осіб командного складу, які навмисне сприяли чим-небудь здачі, а також і ті, які, маючи можливість уникнути цієї здачі або відповідно до свого службового становища перешкодити їй, свідомо не вжили заходів для запобігання полону. Полонені офіцери, що прийняли пропозицію ворога про звільнення з полону з умовою не брати участь у подальших бойових діях, піддавалися виключенню зі служби з позбавленням чинів.

У роки Першої світової війни біля 8 000 000 чоловік стали військовополоненими. Але всі країни, що брали участь у війні, у тому числі імперська Росія, взяли на себе зобов’язання дотримуватись статей Гаагської конвенції щодо військовополонених. Сім’ї військовополонених колишньої царської армії отримували грошову допомогу до квітня 1922 року, коли завершився обмін військовополоненими Першої світової війни. Колишнім військовополоненим, що продовжували служити в армії, час перебування у полоні підлягав зарахуванню у строк безперервної служби, якщо було доказано, що вони використали всі засоби уникнення полону чи інтернування.

У період громадянської війни та іноземної інтервенції за здачу у полон, як і за порушення військового обов’язку, військовослужбовці Червоної Армії підлягали суровій відповідальності зі всією суворістю революційних законів. Військовослужбовцям, які втекли з полону, встановлювалась видача одноразової допомоги в 25 рублів; виплата платні за час проведений у полоні не проводилася. Хворі та інваліди, що поверталися з полону, приймались на всі види медичного забезпечення закладами Головначсанупра. Всі військовослужбовці Червоної Армії, що перебували у полоні, за виключенням тих, що добровільно здалися у полон, в разі повернення, отримували одноразову грошову допомогу у розмірі трикратної тарифної ставки. Якщо колишні військовополонені зараховувалися до війська, вони забезпечувалися грошовим та всіма іншими видами забезпечення на загальних підставах. Колишні військовополонені, звільнені від подальшого проходження служби, забезпечувались: інваліди – постійною пенсією на загальних підставах з червоноармійцями, що стали інвалідами під час ведення бойових дій, а особи працездатні – допомогою по безробіттю на загальних підставах зі всіма безробітними. Військовослужбовці, які добровільно здалися у полон чи добровільно виконували у ворога роботи, що відносились до воєнних дій, за виключенням осіб, які працювали у санітарних закладах, у разі повернення з полону одноразової допомоги не отримували. Вказані особи до вирішення їхніх справ відповідними судовими інстанціями, перебували на загальних підставах з особами, які перебували під судом та слідством.

У період ІІ Світової війни відповідальність військовослужбовців за здачу у полон була надзвичайно високою. «Ніщо, у тому числі і загроза смерті, не може примусити бійця Червоної Армії здатися у полон», - було записано у статуті Червоної Армії. У статті 193 Карного Кодексу РСФСР 1926 року передбачалось «за здачу у полон, не викликану бойовою обстановкою – розстріл з конфіскацією майна». Відповідно до Наказу Ставки Верховного Головнокомандування від 16 серпня 1941 року №270 самовільне залишення поля бою, здача у полон, відмова під час бою застосовувати зброю, перехід на бік ворога, каралися найвищою мірою покарання з конфіскацією майна. Командири та політпрацівники, які під час бою зривали з себе знаки розрізнення та дезертирували у тил чи здавалися у полон, підлягали розстрілу на місці як «прєдатєлі родіни». Повнолітні члени сімей військовослужбовців, засуджених до вищої міри покарання (розстрілу) за зраду Вітчизни, підлягали арешту та засланню у віддалені райони СССР строком на 5 років, так само як і сім’ї осіб, заочно засуджених радянськими судовими органами до розстрілу за добровільний ухід з окупаційними військами при звільненні захопленої противником території. Сім’ї військовослужбовців, які здалися у полон, позбавлялися державної допомоги. В СССР була поширена практика заочного засудження військовослужбовців, що опинилися за лінією фронту, як «прєдатєлєй родіни». Для цього достатньо було відомостей, отриманих оперативним шляхом, тобто доносом, про їх ніби-то «антісавєцкую дєятєльнасть». Вирок виносився без перевірки, інколи достатньо було однієї заяви. Сталін неодноразово казав: «Військовополонених у нас немає – є лише зрадники».

У німецькому полоні опинилося 5,7 млн. радянських військовослужбовців, з яких були розстріляні, загинули від ран, хвороб, з голоду – 3,3 млн. Негативну роль у цьому відіграла відмова СССР визнати Гаагську конвенцію 1907 року і підписати та дотримуватись Женевської конвенції 1929 року, хоча цю конвенцію підписали 47 країн світу. Начальник штабу сухопутних військ вермахту Ф.Гальдер на Нюрбергському процесі привів слова Гітлера: «так як росіяни не визнають Гаагської конвенції, то й поводження з їх військовополоненими не повинно відповідати вимогам Гаагської конвенції».

Відповідно ж до Женевської конвенції, військовополоненим гарантувались три права: що вони повинні харчуватись та розміщуватись по тим же стандартам, що й переможці, що вони повинні мати можливість отримувати та відправляти пошту і що їх зобов’язані відвідувати делегації Міжнародного Комітету Червоного хреста. І військовополонені з інших країн мали ці права. Так, у таборі для військовополонених у Прейсіш-Ейлау поблизу Кенігсбергу утримували поляків, бельгійців та французів. Щомісячно кожен з полонених отримував велику посилку від Міжнародного Комітету Червоного хреста: консервовані масло, м’ясо, рибу, а також муку, печиво, сухе молоко, цукор, сигарети, вовняні светри, шкарпетки, інший одяг. Одним словом, конвенція працювала.

У цивілізованому світі до військовополонених існує належне ставлення. Для прикладу, відповідно до статутів армії США правила поведінки військовослужбовців у полоні стосуються всіх, хто перебуває на службі у збройних силах. Ці правила спрямовані перш за все на підвищення бойових можливостей військових частин та підрозділів і зміцнення волі офіцерів та солдат до опору. Кожен військовослужбовець армії США повинен усвідомити наступне: навіть якщо ви станете військовополоненим, то продовжуєте залишатися особою, яка підлягає особливій турботі з боку Сполучених Штатів, про вас не забудуть; всі кошти, наявні в розпорядженні держави, будуть використані для того, щоб встановити з вами контакт, підтримати вас і домогтися звільнення; закони США передбачають турботу про тих осіб, що перебувають на вашому утриманні в той час, коли ви знаходитесь в полоні або проти волі затримані на чужій території; факт полону не є ні ганебним, ні героїчним.

Ми повинні завжди пам’ятати, що це наші громадяни, українці опинилися в полоні, опинилися не з власної волі, а так склалися обставини. Розібратись, чому так сталося безумовно потрібно, але з основною метою, щоб такого більше не повторилося. Суд повинен відмовитись від духовної савєцької спадщини і у кожному військовослужбовцеві, що опинився у полоні, бачити у першу чергу захисника Вітчизни, а не зрадника, як це було прийнято у сталінській державі.