Інструкція з повсякденного використання української мови

Наступ Януковича і Партії регіонів на все українське, а особливо «мовний» законопроект Ківалова-Колісніченка, збурив суспільство, спонукав його найактивнішу частину до протидії антиукраїнській владі.

По всій країні, навіть на півдні та сході, відбуваються різноманітні акції на захист мови, про цю болючу проблему говорять політики, журналісти, громадські діячі. І то є добре.

Але ми, українці, часто програємо свою мову у конкретних побутових ситуаціях, часто навіть не замислюючись над цим. Сотні, тисячі, мільйони таких щоденних дрібненьких побутових поразок по всій країні призводять зрештою до поступового витіснення української мови російською, до звуження сфери вживання «солов’їної».

Тож пропоную, при цьому не претендуючи на вичерпність, власні міркування, своєрідну інструкцію щирого українця з повсякденного побутового використання української мови.

Правило перше, або подолання синдрому меншовартості.

Помітив, що багато українців, в тому числі моїх знайомих, колег при зверненні до них співбесідника російською теж переходять на «вєлікій і магучій рускай язик». Причини, переважно, дві. Частина робить це не замислюючись, майже інстинктивно, адже у них з часів СРСР в підсвідомості закладена російська як основна мова міжнаціонального спілкування, мова титульної нації, а українська – мова побутового спілкування з батьками і родичами, мова фольклору.

Інша частина українців такі свої дії пояснює нібито повагою до співрозмовника. Проте, друзі, мусимо пам’ятати, що Радянська імперія вже давно канула в небуття, ми живемо в незалежній Україні на своїй, Богом даній землі.

Отже на своїй Батьківщині маємо право вимагати поваги до нашої мови, зрештою, її знання. Тож в Україні, навіть з російськомовними співбесідниками, друзями, колегами, партнерами ЗАВЖДИ спілкуймося українською.

Зрештою, частина з них, зрозумівши ваш твердий намір говорити рідною мовою, або теж перейде на українську (нехай навіть і ламану, нічого, і Київ не відразу будувався), інші говоритимуть все рівно російською, при цьому чудово розуміючі ваші відповіді.

Бувають і окремі виключення (які лише підкреслюють загальне правило), коли доводиться інколи говорити російською, наприклад, росіяни з вузькими очима і жовтими лицями десь з Карелії, Сахи-Якутії чи Башкортостану, російськомовні кавказці чи європейці, які ледь знають ту ж російську мову і справді можуть не розуміти української. Проте у переважній більшості випадків на своїй землі мусимо вимагати від співрозмовників знання нашої мови або, як початковий рівень, її розуміння.

Приклад. Років з вісім тому дзвоню з робочих питань на фірму у Дніпропетровську, при цьому всю розмову принципово веду українською. Дівчина, що взяла слухавку, мене не розуміє, а можливо, вдає, що не розуміє, чую її перелякано-здивований вигук: «Єй Пьєтя, тут гаварят па-украінскі, я нічаво не панімаю, падайді пажалуста». Підходить Петро, він непогано говорить українською, з ним і завершуємо обговорення умов договору. Отже, дівчина дізналася про існування принципових українців, які не переходять на російську, Петро мав змогу попрактикуватися у володінні державною мовою.

Правило друге, або поширюймо українську мову в мережі Інтернет.

Як правило, значна частина сайтів в Україні має як україномовну, так і російськомовну версії. Проте при пошуку того чи іншого Інтернет-порталу через пошукові системи спочатку, переважно, дається посилання на російськомовну сторінку. Ми всі розуміємо російську і не замислюючись, можемо не іти далі, отримавши необхідну інформацію. Втім, потратьте кілька секунд, не полінуйтесь, перейдіть на українську сторінку сайту.

Цим ми збільшуємо її відвідуваність і показуємо адміністраторам та власникам порталу, що в Інтернеті є реальний попит на україномовну продукцію. Другий аспект цієї ж проблеми – поширення так званих «розумних висловів», крилатих фраз у соціальних мережах. Ми можемо спілкуватися на своїх сторінках у соцмережах українською, але, лінуючись і економлячи час, вислови розміщуємо російською. Проте, потративши хвилину-другу, крилату фразу можна перекласти і поширити серед друзів рідною мовою.

Приклад. Російська Вікіпедія містить більше інформації, ніж українська. Проте я завжди шукаю потрібні мені дані спочатку на україномовній версії мережевої енциклопедії і лише потім, якщо інформація неповна або взагалі відсутня, переходжу на російськомовну сторінку. Тим не менше, захід в українську Вікіпедію відбувся, статистика її відвідуваності покращилась.

Правило третє, або нас мають обслуговувати українською.

Вимагаймо не території своєї країни від осіб, які зобов’язані за законом або правилами поводження з клієнтами говорити українською, щоб вони таки нею говорили. Державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування, даішники, представники численних контролюючих органів на наше усне чи письмове звернення українською ЗОБОВ’ЯЗАНІ відповідати державною мовою.

За невиконання цього законодавством передбачені конкретні санкції. Не лінуймося звертатися в разі порушення наших мовних прав у прокуратуру, незалежно від того, на Сході, Півдні чи заході України це сталося, і відкритих українофобів серед державних службовців поменшає.

Те саме і в ресторанах, магазинах, готелях. Ніхто ще не відміняв правило «Клієнт завжди правий». В разі хамства звертайтеся до адміністратора чи директора того чи іншого закладу зі скаргою. Більшість поважаючих себе магазинів чи закладів громадського харчування у майбутньому намагатимуться уникнути конфліктних ситуацій, проведуть відповідні роз’яснення серед обслуговуючого персоналу.

Приклад. Класика жанру – одеській даішник, все-таки звільнений за «телячий язик». Після цього його колеги тричі подумають, чи варто ризикувати своїм «хлібним» робочим місцем, відкрито ображаючи українців.

Наведу і власний приклад, можливо, не дуже типовий. Минулого року відпочивали з друзями в Туреччині. Записалися на одну з екскурсій, яка мала бути російською мовою, на що ми погодились, адже англійську знаємо не так добре, а інших варіантів не було. Спочатку дві туристичні групи (англомовну і російськомовну) везли в одному великому автобусі, але через деякій час нас мали відсадити в окремий бус.

Наша екскурсовод, коли автобус зупинився, зі словами «Русскіє, віхадітє і ідітє за мной» пішла до бусу. Ми не змогли знести такої образи і вирішили принципово залишитися з англомовними туристами. Через п’ять хвилин гід повернулася до великого автобусу, здивовано подивилася на нас і сказала: «Пачєму жє ві нє пашлі с намі? Я жє звала за собой всєх рускіх». На це ми відповіли, що є українцями і просимо далі нас так називати.

Надалі протягом нашої екскурсії екскурсовод завжди наголошувала «Русскіє і украінци, ідіте за мной». Це сподобалося далеко не всім росіянам, що були з нами, багато хто кидав на нас косі погляди, деякі невдоволено бурмотіли «Нада біло єтіх украінцев аставіть с нєграмі» (маючі на увазі темношкірих англійців з іншої групи), але нехай. Головне – знахабніла кацапня довідалась, що «Ще не вмерла Україна!» :-)

Правило четверте, або поширюймо, популяризуймо найкращі зразки української продукції.

Щоб подолати власний синдром меншовартості і довести самим собі, власним друзям, колегам, що українці здатні створювати конкурентноспроможну продукцію в багатьох сферах, потрібно обмінюватися нею, поширювати такі зразки. Адже якісному українському продукту дуже часто не вистачає промоції.

Приклад. Свого часу придбав на книжковому ярмарку у Луцьку диск із фільмом Олеся Янчука «Нескорений» про Романа Шухевича. Подивився сам, розповідаю і даю переглянути його багатьом друзям. В свою чергу один із колег, подивившись фільм, щоб віддячити мені, дав почитати чудову, захоплюючу книгу волинського письменника Володимира Лиса «Століття Якова». Інший подарував книгу Василя Шкляра «Залишинець». Отже, розвиваючі інших, розвиваємося самі.

Правило п’яте, або ворог української мови – мій ворог.

Люди або організації, установи, компанії, що ображають національну гідність українців, заважають розвитку української мови, мають понести відповідальність. Моральну, політичну, економічну.

Це маємо зробити ми самі і закликати до цього якомога ширше коло своїх друзів, знайомих.

Приклад. Народні депутати України від Волині, що проголосували у парламенті за ганебний «мовний» законопроект Колісниченка-Ківалова, мають бути піддані бойкоту волинянами. Катерина Ващук, Адам Мартинюк, Ігор Палиця, Анатолій Горбатюк, Григорій Смітюх, як новітні «Павлікі Морозови», що відцуралися своєї мови, Батьківщини, мають понести політичну відповідальність на найближчих виборах до Верховної ради України.

Не дамо їм купити чи обдурити нас!

Правило шосте, або підтримаймо українського виробника.

Звичайно, багато видів продукції не виробляється в Україні і ми мусимо купувати закордонне. Є і неякісні українські товари, чого гріха таїти. Проте якщо вибір буде стояти між українським годинником «Клейнод» чи японським Orient, пивом «Львівське 1715» чи російським «Балтика», українським «Дзеркалом тижня» чи його російськомовною версією «Зеркало недели», справжні українці зроблять правильний вибір.

P. S. ОБЕРЕЖНО!!! ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ДО ВИКОРИСТАННЯ!!! ОСТОРОЖНО!!! ПРОТИВОПОКАЗАНИЯ К ПРИМЕНЕНИЮ!!!

Задля збереження власних нервів, загалом психологічно-емоційного стану ця інструкція не рекомендована до використання наступним категоріям: членам Партії Регіонів, Комуністичної партії України, луцьким комсомольцям, російським шовіністам, колишнім відповідальним партійним і комсомольським працівникам з великим стажем роботи, працівникам передвиборчих штабів Ігоря Палиці та Адама Мартинюка :-)

Інструкцію склав і випробував в умовах реальної мовної ситуації в Україні
Сергій Григоренко, громадський інспектор з захисту навколишнього україномовного середовища