Причина нелюбові українців до росіян криється в … самих росіянах?

В жодному випадку не хочу, аби мої слова хтось сприйняв як заклик до ворожнечі, русофобство, тощо. Але!

Є речі, які спростувати неможливо в принципі.

Я не веду мову про Шевченка, Гоголя, Франка, Лесю Українку – були б вони живі, кожного з них сьогодні тягали по судах за неповагу до «старшого і великого північного брата».

Тут справа інша.

Ні для кого не є секретом, що наша історія досить «підчищена», а місцями грубо сфальсифікована і спотворена як російською імперською історіографією, так і, в подальшому, – радянськими ідеологами. На жаль ця традиція збереглася й по нині. Навіть зараз, на третьому десятку незалежності, в школах вивчають, так би мовити, «канонічну історію УРСР», лише поверхнево забарвлену в подобу національної ідентичності. Це з одного боку.

Інша сторона медалі. Побутує думка про постійну ворожнечу і суперечку між, наприклад, Офіційним Кремлем і офіційним Києвом, які нас, два палаючих один до одного любов’ю народи сварять і розмежовують, а от прості люди – брати навік. Особливо ця теза лунає з уст росіян. Звичайно, хотілося б вірити. Проте…

Будь-хто, відвідавши російські (та й не тільки) форуми чи проблемні обговорювання присвячені тим чи іншим питанням, де фігурантами є Україна і Росія, можуть побачити, що після кількох штампованих закликів до єднання і родичання, починається: і народу українського як такого нема, і історії, і мову нам німці вигадали, і запроданці натовські і облизувачі європейських соромних частин тіла і… одне слово кузькіну мать нам покажуть. Я вже не згадую про Бандеру, Шухевича, інших.

Друзі мої, ці коментарі пишуть не Путін і Мєдвєдєв. Навіть не Жириновський. Це якраз і є думка народу «вєлікава» і «магучєва». Навіть, якщо врахувати, що частина з коментуючих – «тролі» і «працюють», усе ж таки, таке ставлення до палкої любові не заохочує. Більше того.

Послуговуючись історичними документами, можна неозброєним оком побачити, що «старший брат» в усі часи, починаючи від царя і закінчуючи останнім холопом, ставився не лише до українців, а й до інших народів з презирством і злобою.
Відкриваємо «Історію Русів» (ХVІІІ ст..) авторство якої приписується митрополиту Георгію Кониському.

За часів Хмельниччини, першими, хто мав змогу добре познайомитись з характером середньостатистичного московина, були козаки. Це цілком природно. Оскільки, союз між двома державами носив військовий характер. В даній ситуації оцінка, власне, не населення (позаяк, для цивільних будь-які іноземні війська далеко не мед – союзні вони чи ні. І ставлення відповідне), а саме воїнів, які билися пліч опліч і жили в одних таборах, маючи змогу добре вивчити побут, характер і звичаї свої сусідів, є, на мій погляд, найбільш наближена до дійсності.

Отже, читаємо: «…Козаки Запорозькі, прийнявши його (Юрія Хмельницького – авт..) під свою опіку, обіцяли йому всяку поміч при слушній нагоді. Вони дуже невдоволені були із злучення їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміле високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а іноді й «безмозкими хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою…»
Ось вам і «тролі» 17 століття. Зрештою, кількасот років нічого не змінили.

Сьогодні українців росіяни називають і бандерлогами і есесівцями і зрадниками(?). Нічого нового. За часів Юрія Хмельницького нападки були подібними: «…сама поведінка тих урядників і їхніх підлеглих вояків не має нічого дружнього, або союзного, до нього, Гетьмана, і війська Малоросійського; не має навіть і політичних виглядів, що утримують народ бодай у лицемірній злуці і приятельських стосунках, і все у них робиться наперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання «виговцями» та «хохлами» є звичайними для них титулами й назвиськами… »

Відзначилися браття-росіяни і в шануванні релігійних переконань українців: «… віру, народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони, яко обливальщину,» Мало не Гундяєва описують у 17 столітті.
Не так давно російські телеканали транслювали передачу, яка так і називалася «За что не любят русских». По суті, самі ж росіяни на цій передачі повністю підтвердили «Історію Русів». На сучасний лад. Визнали свої власні і неповагу до інших народів, і пихатість і «сірячини і личинні постоли» у вигляді туристів за кордоном.

До речі, подаються в «Історії» приклади добросусідства. Провести паралель з сьогоденням не складно. «…І так похід той увінчаний був найкращими для Росіян успіхами. Все перед ними падало й скорялося, і ніщо супроти них устояти не могло. Але заздрість людська, нерозлучна супутниця полководців і начальників, зробила тому кінець найганебніший на довгий час. Полководці тії, вертаючись у свої границі, завели обопільні претензії за стягнені з ворога контрибуції та здобичі. Боярин Шереметєв з урядниками своїми претендував, щоб набуту користь передати на Царя та його військо, доводячи, що війська Царські вели війну з Поляками в обороні Козаків та їхніх осель, і тому вся здобич належить їм яко нагорода. А Гетьман Хмельницький(Юрій – авт..) заперечував Бояринові, що у Козаків війни з Поляками давно покінчено миром, затвердженим трактатами, і вони завше шукають союзу, а не війни з Козаками. Нинішня ж з ними війна триває на користь Царя та Царства Московського за утримання завойованого у Поляків Смоленська і частини Білорусії і за спадщину Царську в Польському Королівстві, приобіцяну Поляками і ними з ганьбою для Царя скасовану. Переговори тії покінчилися найбрутальнішою сваркою, і Хмельницького випхали зі ставки Боярської із крайнім безчестям п'яні урядники…» Тобто, спробуйте уявити собі ситуацію. П’яна солдатня виштовхує першу особу в Українській державі. Якби сьогодні таке сталося. Наприклад, московські менти копняками ганяють Януковича…

Я останній, кого можна назвати прихильником цього донєцкого пацана, але… Це найвища ступінь неповаги до держави.
Хоча, можливо, що там взяти з неотесаних солдафонів і вічно нетверезих воєвод. Вищі сановники Московського царства, можливо, мали більше поваги до колег – володарів інших держав? Ага – розігнались. Цар дізнався про цю ганебну історію. І ось як він до цього поставився: «…всякий жарт або насмішка суть дурниця й бридня, що не варті алтина і не мають правди; а те вже справедливо, що хто приходить незваний, то й одходить непроводжаний; а святе місце не буває пусте». Знову ж абстрагуємось до сучасності. Приїхав в Україну Путін. А тут йому і по мордасам і в три шиї…
ВВ на усе це з посмішкою – жарт, нічого не поробиш.

Зрештою, оскільки мова зайшла про Юрія Хмельницького, варто відзначити, що в «Історії Русів» він зовсім не виглядає аж такою маріонеткою і безхребетним слиньком, як це подається в царській і радянській історіографії.

По-перше, молодий Хмельницький постійно користується довірою і підтримкою Запорозької Січі: «…змушений був утікати з Малоросії на Січ Запорозьку і там переховуватися. Козаки Запорозькі, прийнявши його під свою опіку, обіцяли йому всяку поміч при слушній нагоді…», «підмовивши з собою охочекомонних Козаків і волонтерів, вирушив з ними на Січ Запорозьку і, тамо перебуваючи, проголосив себе союзником Поляків і Кримських Татар (це на Січі!!! Хоча, його батько з запорожцями також укладав договори з татарами - авт)...», «…Напровесні 1662 року Хмельницький, зібравшись з прихильними до нього Запорожцями й охочекомонними Козаками та волонтерами і найнявши до того дві тисячі п'ятсот Донських Козаків(!!!-авт.), поєднавшись із Кримським Ханом і Татарами, вирушив берегом ріки Дніпра до ріки Стирі і там злучився з Польською армією, що була під командою самого Короля Казимира»…

До речі ця інформація спонукає до роздумів. Сьогодні росіяни, за відсутністю альтернативи, пишаються Донськими і Кубанськими козаками, всіляко підкреслюючи їх «русскость». Однак, якщо вірити «Історії Русів», кількасот років тому Донське козацтво не дуже вже й родичалося з московинами. Принаймні, не бачили ніякого гріха тому, аби за окрему плату поколошматити тих, хто зараз називає їх плоть од плоті, кров од крові і т.д.

Зрештою, за завдану боярином Шереметьєвим образу гетьман Юрій жорстоко відплатив. «…зблизившись, ударив на армію Шереметєва звідусіль і відрізав її від обозів, захопивши їх цілком, а армію змусив боронитися довкола. Після запеклого нападу і сильної оборони мусила армія тая, зазнавши великих втрат, одступати до містечка Чуднова та його Слободища і укріпитися там між окопів садових та городніх. Ворог, оточивши армію Російську, стиснув її своїми окопами та редутами і тримав у міцній облозі. Шереметєв, очікуючи на допомогу собі від Князя Борятинського, що стояв з корпусом своїм біля міста Києва, сильно боронився від нападів ворожих. А як такої допомоги зовсім не було, то він, тримаючись в облозі понад три тижні і не мавши зовсім провіанту та фуражу, зужив на прохарчування всі верхові коні і зрештою, бачивши, що він і вояки його мусять померти з голоду, віддався з усім військом на волю ворогів. Дільбу і грабунок бранців переведено тоді в спосіб найбільш образливий і варварський. Сам Шереметєв з частиною урядників і з усіма рядовими вояками дісталися голими на пай Татарам, які погнали їх у Крим для викупу й на продаж… …Хмельницький, бачивши скривдника свого, Шереметєва, як тягли його Татари в неволю, де він пробув двадцять років…»

Цілком можливо, що, саме за перемоги над московськими військами і постійну антимосковську політику, Юрія Хмельницького історики і зробили таким собі бевзем – безхарактерним і безликим.

Зрештою, щодо антиросійських настроїв. Якщо на початку свого правління син Богдана і міг піддаватися під вплив, хоча б того ж Виговського, то в подальшому свою політику він проводив самостійно. Як можна бачити з вищезазначеного, в антиросійських настроях керувався він не так особистими міркуваннями(хоча й не без цього), як державницькими інтересами і любов’ю до свого народу.