Престидижитатори

Баталії, що розгорнулися навколо прийняття закону Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики» показали, що оскаженілою, тотальною та агресивною брехнею можна паралізувати волю розсудливих та тверезомислячих людей. Ми знаємо як боротися з ворогами, як протистояти опонентам, але ми виявилися безсилими хоч щось протиставити віртуальному утопічному світу брехні Колесніченка і К°. Мовні злочинці нас звинувачують у власних злочинах і ми мусимо ще й виправдовуватися.

Хто ще, крім небажаючих чути та неспроможних зрозуміти, не знає, що українська мова в Україні за часів російської влади послідовно, невпинно, брутально та перманентно знищувалася? Хто ще, крім відвертих провокаторів не розуміє, що після сотень років вбивання української мови їй потрібен час щоб оговтатися? Хто ще, крім авантюристів-маніпуляторів може собі дозволити звинувачувати українців за прагнення врятувати рідну мову?

Це що ми у Вологодській області нав’язували російським селянам українську мову? Це що ми примушували російських дітей у школах Псковської області вчитися виключно українською? Це що ми забороняли друкарням в Рязанській області друкувати книжки російською мовою? Звичайно, що ні. Це навпаки нам забороняли не те що друкувати книжки українською мовою і читати їх, а й розмовляти рідною мовою. Та й мовою вони почали її визнавати відносно недавно, а то все нарєчіє та нарєчіє.

Хіба хоч один тренер по боксу дозволить вийти на ринг проти потужного бійця своєму боксеру, який ще не залікував травми? Звичайно, що ні. А ось заявити, що українська мова, яку ще потрібно реабілітовувати після багатовікових братніх обіймів, повинна змагатися на рівних з мовою російською – це можна. Та хай би вже у рівних умовах, так ні – російській мові створюються додаткові преференції, а українську відверто виживають з більшої частини України. Бо якщо ми думаємо, що цей українофобський закон буде діяти лише на півдні та сході України, то це хибна думка. Він буде діяти навіть у Луцьку.

Для цього відповідно до частини 3 статті 7 закону потрібно зібрати всього лише 10% підписів осіб, які мешкають у Луцьку. Знаючи, що, наприклад, недавно у Сіверськодонецьку Луганської області звільнили з роботи 48-річного «афганця» Юрія Моспанюка за відмову поставити підпис на підтримку російської мови, як другої державної, то можна лише уявити з яким натхненням наш запопадливий «адмінресурс» потягнеться до ручки щоб примусити підлеглих та від себе залежних поставити підпис. А якщо місцева рада почне чинити цьому опір і не прийме протягом 30 днів з моменту надходження підписних листів відповідного рішення, її бездіяльність буде оскаржена в суді в порядку адміністративного судочинства. Ось так, «дарагіє маі лучянє».

На днях прем’єр-міністр України пан Азаров заявив, що в Україні є 20 мільйонів етнічних росіян. І пішло гуляти це, висмоктане з пальця, число по всім усюдам. Але виникає питання: невже прем’єр не знає скільки у нас населення і у тому числі по національному складу? А як же ж тоді він, не володіючи фундаментальними цифровими показниками, керує економікою країни? Може тому й у нас такі плачевні результати, що прем’єр не знає нічого про свою країну. Так ось, відповідно до результатів перепису 2001 року в Україні проживає не 20 мільйонів, а 8 мільйонів 334 тисячі 100 росіян, що складає 17,3%. Так безсоромно бреше прем’єр-міністр.

Той самий Азаров на телепередачі у Володимира Познера, говорячи про ухвалення мовного закону, розповідав про «витіснення російської мови з усіх сфер спілкування» в Україні. Це взагалі несусвітня брехня. Бо при фактично суцільному російськомовному теле та радіоефірах, при майже на 90% російськомовному книжковому ринку та абсолютній перевазі російськомовної преси про яке «витіснення російської» можна вести мову. Чи може пан Азаров не чув як на Донбасі та Луганщині протестували та навіть голодували батьки учнів через закриття україномовних шкіл? І це у той час, коли не була закрита жодна російськомовна школа! І як же це в'яжеться з заявою того ж несамовитого Колесніченка, що «люди мають обов'язкове право навчатися рідною мовою, і держава зобов'язана піклуватися про те, щоб люди навчалися рідною мовою». Чи на українців в Україні це право не розповсюджується?

Ось так закриваючи українські школи, знищуючи українські ЗМІ нечисті на совість маніпулятори волають про «витіснення російської мови з усіх сфер спілкування» в Україні. Брехня повинна бути агресивна, що нам зухвало і демонструють. До речі, телеведучий програми Першого каналу Росії «Воскресное время» Пьотр Толстой, який повторив в ефірі брехню прем’єра про примусове нав’язування в Україні 20 мільйонам росіян української мови, змушений був звільнитися через те, що ніс в ефірі відверту нісенітницю і таким чином кинув тінь на об’єктивність телеканалу. А ось пан Азаров керує урядом як нічого і не сталось.

Той самий Колесніченко менторським тоном заявляє: «Однозначно недозволено сьогодні комусь вказувати, якою мовою йому говорити, а якою не можна». І тут же цей «радєтєль за язик» собі дозволяє хамське: «Я проти львівсько-галицьких діалектів, які засмітили сьогодні засоби масової інформації. Я не вважаю, те, що нам пропонують, українською мовою. Це відрижка тієї частини України, яка колись була постійно під чиїмось гнітом». Тобто виходить, що українців можна не лише повчати якою мовою треба спілкуватися, але й що їх можна принижувати та відверто ображати. Ось такі подвійні стандарти провладних спритників.

Але головне правило ліквідаторів української мови безбожно перебріхувати, оббріхувати та звинувачувати невинних. По Колесникову, якщо ти виступаєш за збереження української мови – значить ти «нацист» і «фашист», а якщо ти нав'язуєш російську мову, то ти захищаєш мови національних меншин. Одну з найпоширеніших мов світу – російську – прирівняли до вимираючих: караїмської та кипчацької мов і кинулись саме її і «захищати», по суті проігнорувавши вимираючі. До речі, чи хоч хтось уявляє, щоб англійську мову визнали вимираючою на території однієї із колишніх британських колоній? А з російською виявляється таке можливо.

Розколюючи цим українофобським законом країну той же Колесніченко, навіть не кліпнувши оком, заявляє: «Ми розуміємо, що це дозволить об'єднати Україну». Партія регіонів вустами своїх «аферолінгвістів» заявляє, що цей закон не обтяжить бюджет. А начальник відділу департаменту фінансів соціальної сфери Міністерства фінансів Валентина Брусило заявляє, що у разі схвалення в цілому законопроекту "Про засади державної мовної політики" видатки на його виконання становитимуть від 12 до 17 мільярдів гривень на рік.

Колесніченко не раз заявляв, що прийняття мовного закону підтримується Верховним комісаром ОБСЄ, Венеціанською комісією Ради Європи, Національною Академією наук України, експертним середовищем. У той же час українські й зарубіжні експерти переконані, що закон викличе гострий конфлікт на мовному ґрунті з непередбачуваними наслідками, які можуть призвести аж до розколу України. Усе це, на прохання Комітету ВР із питань культури й духовності, викладене в експертних висновках, яким, нажаль, не дали розголосу.

У висновках Верховного комісара ОБСЄ в справах національних меншин, які були передані до Комітету Верховної Ради з питань культури й духовності сказано, що прийняття даного закону про мови "може розширити існуючий мовний поділ усередині країни й спровокувати сильну негативну реакцію з боку прихильників зростання ролі державної мови, що призведе до загострення напруженості".

Проти закону про мови виступила й президія Академії наук Вищої школи. У своєму висновку вони охарактеризували законопроект Колесніченка-Ківалова "як черговий антиукраїнський, антидержавний, а фактично антиконституційний акт, який спрямований на дискредитацію Української держави, загрожує національній безпеці та територіальній цілісності України". Не рекомендували до розгляду та визнали його таким, що порушує засади конституційного ладу, і Інститут української мови НАН України та Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН. Указує на суперечності законопроекту з Конституцією й завідувач інституту держави й права імені Корецького НАН України Ігор Усенко. А Колісниченко все розповідає байки, що «закон ухвалено - ми замкнули "скриньку Пандори"».

Представники Партії регіонів дружно брешуть щодо закону, приховуючи його справжню сутність. І не лише колесніченки. Так, народний депутат регіонал Олег Надоша заявив, що " в законі жодного спомину навіть немає про російську мову, є лише про мови національних меншин". Так ось, цитую частину 1 статті 10: «Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин». І не лише у цій статті виокремлюється російська мова. А про мови національних меншин, до речі, я знайшов лише одну згадку у ст.1 у «Визначеннях термінів». І така брехня у всьому.

Взагалі закон дуже неоднозначний і непрофесійний. Так, у статті 1 сказано, що «рідна мова – це перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». Але тут же у ч.1 ст. 3 сказано: «Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною». Як це між собою в’яжеться «перша мова» та сам «визначає»? Загалом існують різні трактування терміна «рідна мова». Серед них виділяють три концепції: етнічна мова, перша мова та мова, засвоєна в дитинстві. Маніпулятори відкинули концепцію рідної мови як мови етнічної, щоби російськомовних українців, які є по суті жертвами політики русифікації, показати як росіян.

У ст.2 говориться, що завданням державної мовної політики є зокрема «виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її мови і культури», але як це в’яжеться із заявами Колесніченка про те, що українська мова – це «атрижка»? Тобто, пишемо одне, а робимо інше.

У ст.4 йдеться, що законодавство України про мови складається у тому числі з «міжнародних договорів, що регулюють використання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Але якщо ці міжнародні договори суперечать інтересам скажемо русифікації України, то застосовуються не міжнародні норми, а ті, «які містять більш сприятливі положення щодо прав людини». Ось такі маніпуляції, там де вигідно – там міжнародні норми, а де ні – там понад усе права людини, і як всі розуміють, що «російськомовної». І хто буде визначати, які норми містять сприятливіші положення щодо прав людини? Колесніченки та ківалови?

Вимогою ж викладеною у ст.5 про «поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод їх розвитку» фактично законодавчо закріплюється мовний розкол України. У цій же статті застерігається, що «недопускаються привілеї чи обмеження за мовними ознаками». Абсурдне положення, бо якщо ти тепер не знатимеш регіональної мови, то відповідно до вимог ч.3 ст.11 тебе не приймуть до тих же органів місцевого самоврядування. Хіба це не привілеї для тих, хто знає регіональну мову і не обмеження для тих, хто її не знає?

І як розуміти те, що тепер відповідно до вимог ч.7 ст.8 розвиток, використання і захист регіональної читай російської мови є обов’язком не лише для органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, але й об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності і навіть фізичних осіб. Тобто, кожен україномовний житель російськомовного регіону як фізична особа тепер зобов’язаний (!) розвивати та використовувати російську мову. І якщо в Луцьку правдами чи не правдами назбирають 10% підписів на підтримку російської мови, то й лучани тепер будуть зобов’язані використовувати російську мову згідно вимог закону.

А як же ж бути з українською мовою? У ст.6 говориться, що «держава сприяє використанню державної мови», але «обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення». Отже, українська мова закінчується там, де починається російська. Тобто, має місце обмеження української мови
такою собі мовно-територіальною резервацією.

Які ж мови визначені у нас як «вимираючі», тобто ті, що потребують підтримки: у першу чергу російська, також кримськотатарська, угорська, румунська, які стануть регіональними відповідно у Криму, Закарпатті і Буковині та ще ряд мов про які якщо й згадають, то десь на рівні декількох сіл і решта мов, які виконують роль антуражу. Одним словом, мова в основному йде про російську мову, яка не набере 10% носіїв хіба що у карпатських лісах. Найцікавіше, що серед мов є невизнана в Україні так звана «русинська мова», яка насправді є діалектом української. Тобто, цим законом надається статус мови діалекту, який до болі нагадує галицький діалект, «толерантно» охрещений Колесніченком, «батьком» україноненависницького закону, як «атрижка».

Але якщо ви дозволите собі хоч натяком спотворити російську мову, то вам буде непереливки, бо ст.8 гласить, що «публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин в офіційних документах і текстах, що веде до створення перешкод і обмежень у користуванні ними, порушення прав людини, а також розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену статтею 161 Кримінального кодексу України». Чому пишу, що дія статті розповсюджується лише на російську мову? Тому що я сумніваюсь, чи притягнуть до відповідальності Азарова за спотворення державної мови? Чи притягнуть авторів законопроекту за розпалювання ворожнечі на мовному грунті? Чи притягнуть до відповідальності Колесніченка за «атрижку»? Отож-бо.

Прикриваючись захистом тієї ж ромської мови, русифікатори України добилися в ч.1 ст.10 права всім промовцям виступати у Верховній Раді будь-якою мовою, а значить і президенту, і прем’єру, і міністрам, і депутатам. Тобто, нібито захищаючи кипчаків чи гагаузів вони добилися для високопосадовців у найвищому законодавчому органі країни права зневажати державну мову, бо не виступають же ж у парламенті пересічні громадяни, яких життя позбавило таланту чи просто елементарної здатності вивчити державну мову.

Дискримінація української мови прихована по суті у кожній статті даного закону. А у ч.5 ст.11 цю дискримінацію навіть не стали приховувати: «У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього закону (автори закону, будучи проффесіоналами, видно що заплутались у власному законі, мова швидше за все у всіх подібних уточненнях йде про ч.3 статті 7 – авт.) поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради такі тексти (офіційних оголошень та повідомлень – авт.) можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами)». Тобто, на території України будуть цілі території, де офіційні документи можуть розповсюджуватися або регіональною, або російською мовами. Тільки при чому тут російська мова до тих же угорськомовних сіл? А де ж державна? І це що, як не відверта дискримінація державної мови?

Зате як тепер зручно буде фальшувати на виборах. Вирішить територіальна виборча комісія на місцевих виборах відповідно до вимог ст.12 оформляти документацію та друкувати виборчі бюлетені регіональною мовою і, носії державної мови, шукайте в себе на Батьківщині перекладача караїмської чи ромської мов. А не знайдете, то тлумачі від Партії регіонів вам наперекладають аж на 101-103%.

З судів, з освіти та науки, із ЗМІ та реклами теж тепер витісняється українська мова. А у нотаріальному діловодстві взагалі допускається незнання громадянином України державної мови: «Якщо особа, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, не володіє державною мовою, за її заявою тексти оформлюваних документів мають бути перекладені нотаріусом або перекладачем на мову, якою вона володіє». А якщо вона володіє лише хінді чи бенгальською мовою? І чому не викласти б умову, що оформлювані документи повинні бути державною мовою і мовою, якою людина володіє? Хто потім буде шукати перекладачів, коли така людина з документом на нікому не відомій мові звернеться до державних органів? Або ще один перл вже із ст.11, де сказано, що «у листуванні місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати регіональну мову (мови)». У нас що у кожний орган державної влади вищого рівня потрібно тепер вводити масу перекладачів? Відповідь на всі ці питання проста: закон писався виключно під російську мову і автори цього опусу інших варіантів навіть не допускали.

Цей недолугий закон є зразком і підтвердженням агресивності адептів «Русскава міра», які заради знищення української мови не зупиняться ні перед чим і ні перед ким. Маніпуляції, брехня, підтасування, безсоромність, нахабство, аморальність – ось їх основна зброя. Ніхто нічого не має проти ножа, але коли ножем убивають, то ніж є засобом злочину. Ніхто нічого не має проти російської мови, але коли, прикриваючись російською мовою убивають українську, то я проти перетворення російської мови у засіб злочину. Престидижитатори від «Русскава міра», спритно маніпулюючи брехнею, хочуть переконати нас всіх, що ліквідація української мови – це благо для регіональних меншин.

Совістність не є властивою аферистам від лінгвістики. Знайомлячись із біографією Колесніченка я зіштовхнувся з дивним фактом. У січні 1982 року 22-річного головного агронома колгоспу «Слава» Володимир-Волинського району Волинської області Вадима Колесніченка обирають першим секретарем Володимир-Волинського міського комітету ЛКСМУ. Це була дуже відповідальна посада для того часу, на яку просто так не обиралися. Але через декілька місяців (!) першого секретаря комсомолу міста призивають в армію. Такого просто не могло бути, бо якби воєнком допустив би такий промах, то на другий день він уже не був би не те що воєнкомом, а й військовим взагалі. Але таке могло статися якби перший секретар скоїв злочин. Або його зловили б, наприклад, на педофілії, гомосексуалізмі чи інших збоченнях, не властивих комуністичним вождям міськрайонного рівня.

Таких комсомольсько-партійних бонз тоді звичайно що не судили, але відправити в армію, чи десь завгоспом у далекий Сибір могли. І те що після армії він не лише не повернувся на комсомольсько-партійну роботу, а взагалі подався у Євпаторію майстром підрядних робіт ремонтно-будівельного управління, що навіть не відповідало його фаху, говорить про таємницю одного з найодіозніших лідерів Партії регіонів. Можливо образа на українців, які викрили його таємницю та зламали партійну кар’єру, яка так блискуче розпочалася, і лежить в основі такої непримиримої українофобії людини, яка за національністю є українцем? Сподіваюсь, що Володимир-Волинські дослідники розгадають причину українофобії Вадима Колесніченка.

P.S. Текст Закону «Про засади державної мовної політики» я взяв на сайті rada.gov.ua

Посилання