«Резонансні» справи і апеляції депутата Андрія Осіпова.

Мені важко писати цей текст: жанр зобов’язує дотримуватись такту і порядності, хоч тут вибирати слова не хочеться. Може тому, що про діяльність депутата Луцької міської ради і адвоката Андрія Осіпова вже написано більше, ніж про його усіх колег по депутатському кріслу, разом взятих, а обсяг його власних публікацій в соціальних мережах перевершує обсяг судових промов відомих юристів царської Росії Федора Плєвако і Анатолія Коні. Але нерідко кількість і якість можуть величинами обернено пропорціональними, про що – нижче.

Останню публікацію автора цих рядків про успіхи депутата («Як захиститись від… адвоката?»), читач може переглянути на сайті видання «Волинь POST» від 25 лютого нинішнього року в рубриці «Колонка автора». Андрій Осіпов успішно продовжує пекти судові позови, як пиріжки, розвиваючи «образ ворога» в особі голови міста Миколи Романюка. На сьогодні юридичний відділ Луцької міської ради знову має п’ять виссаних з пальця його позовів. На цей раз «караючий меч» депутата і адвоката завис над головою міста за як ніби то використання в службових цілях чужого автомобіля. Мова йтиме про те, що, судячи з судового позову Андрія Осіпова, Микола Романюк, використовуючи в якості службового орендований автомобіль Хюндай Соната, який не належить Луцькій міській раді, обвинувачується у порушенні антикорупційного законодавства. За цим позовом 29 травня нинішнього року Луцьким міськрайонним судом було винесене рішення - позов задовольнити частково: «Визнати протиправним бездіяльність відділу з питань запобігання виявлення корупції, зв’язків з правоохоронними органами Луцької міської ради, які полягають у неналежному контролі за укладанням угод позички автомобіля, а також невжиття працівниками цього відділу заходів до припинення порушення закону. У решті позивних вимог відмовлено».

Радощам міського депутата з приводу такого рішення суду не було меж. Коментуючи ситуацію на ресурсі ІА Волинські новини, він зазначив, що «…перемога таки була на боці лучан» і «це рішення є прецедентом на рівні України». Ось так, і ніяк не менше – рядовий, рутинно-маргінальний позов маргінального юриста став надбанням держави Україна. Чи не поквапився з висновками і коментарями так званий народний обранець (за списком ВО «Батьківщина», зрадник колег по партії), адже своє рішення ще повинен був винести суд вищої інстанції?.. І він виніс таке рішення. Безпрецедентне.

Що тут скажеш? Язик мій - ворог мій. «И вырвал грешный мой язык, и празднословный, и лукавый…», писав Олександр Пушкін у вірші «Пророк». Я не хочу, аби виривали язик в депутата міської ради і посереднього юриста. Таке суворе покарання пушкінським Серафимом його ліричного героя сучасному правосуддю недоступне. Та й на вулиці XXI-е століття. Хоча в древності саме так карали лихословів. І вже тим паче ніхто зі смертних не зможе дати грішнику адекватну компенсацію втраченого органу: «И жало мудрыя змеи в уста замершие мои вложил десницею кровавой». В арсеналі української Феміди теж відсутній такий засіб «ефективної терапії». Але повернемось до судів і подальших подій з приводу як ніби то «протизаконного використання» головою міста згаданого злощасного автомобіля.

13 серпня Львівський апеляційний суд, вийшовши за межі апеляційних вимог, скасував попереднє рішення Луцького міськрайонного суду. Мова йде про апеляцію депутата Луцької міської ради щодо звинувачення Луцького міського голови у порушенні антикорупційного законодавства. Cуд виніс постанову, згідно якої позивачу відмовлено не лише в апеляційному позові, а й цілком скасовано рішення Луцького міськрайонного суду від 29-го травня. Натомість винесене нове рішення, яке передбачає повну відмову у задовільнені позову до Луцького міського голови. Це рішення позивач має право оскаржити у касаційному порядку впродовж двадцяти діб. Зважаючи на юридичні «можливості» героя моєї розповіді, на його характер і самовпевненість, цілком природно, що після такого рішення Львівського апеляційного суду «Коні-Плєвако» місцевого розливу мав би підняти багато галасу – ніби синиця море підпалила. Це в його стилі роботи. З цим він не забарився.

Вже наступного дня відвідувачі сайтів, які дуже симпатизують і не симпатизують «борцеві за права пригноблених», який кваліфікував вихід суду за межі апеляційних вимог майже як державний злочин суддів, мали змогу читати заяви скривдженого львівським судом позивача і його чергові звинувачення. Ось пряма мова ребусу депутата-правовика: «… через зміни у Кодексі про адміністративні правопорушення, які відбулись у 2013 році, частина правопорушень антикорупційного закону опинилась поза врегулюванням Кодексу (кодекс доведеться переписувати «під Осіпова», авт.). Так сталось, бо певні правопорушення стосувалися антикорупційного закону, проте не містили в собі складу адміністративного правопорушення». Або «… прокурор повинен був звернутися до нього (голови міста, авт.), з вимогою припинити правопорушення, оскаржити протиправний договір тощо. Прокурор цього не зробив. До слова, представники Львівської прокуратури на сьогоднішнє засідання не з’явились (треба негайно міняти луцьких і львівських прокурорів! авт.». На що начальник юридичного відділу Луцької міської ради Олександр Рачков у відповідь на вимоги Осіпова відповів, що прокуратура дійсно не побачила у правопорушенні, скоєним Луцьким міським головою, ознак адміністративного правопорушення.

Уважно переглядаю Адміністративне право України – Науково-практичний коментар КАС України. Ст. 195. Межі апеляційного перегляду. Суд апеляційної інстанції переглядає справу та судове рішення суду першої інстанції в межах:
а) апеляційної скарги, тобто з'ясовує ті обставини чи порушення закону, у яких, на думку особи, що подала скаргу, суд першої інстанції допустив помилки; однак якщо при такому з'ясуванні буде встановлено порушення закону, що призвели до неправильного вирішення справи поза межами оскарження, суд апеляційної інстанції може вийти за ці межі;
б) позовних вимог, які були заявлені в суді першої інстанції, тобто суд апеляційної інстанції не може розглядати будь-яких нових позовних вимог чи ті самі вимоги, але у зміненому розмірі чи за змінених підстав, водночас відповідно до принципу офіційності, згідно з частиною другою статті 11 КАСУ, він може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Тож чітко визначені (обмежені) можливості суду апеляційної інстанції вийти за межі апеляційної скарги та заявлених у першій інстанції позовних вимог є однією з особливостей адміністративного судочинства.

Тому тут варто зазначити і сповістити адвокату Осіпову, що процесуальні права суду є разом з тим і його обов’язками: суд не лише вправі вчинити певні дії при наявності зазначених в законі умов, але й зобов’язаний це зробити. Тобто невикористання судом наданих йому повноважень є порушенням, оскільки законодавець, наділяючи суд цими повноваженнями, імперативно приписує йому використовувати ці повноваження в повному обсязі. Це означає, що правова норма, яка дає апеляційному суду право вийти за межі доводів апеляційної скарги у разі неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, являючись нормою уповноваженого характеру, передбачає обов’язок суду повною мірою реалізувати ці повноваження при наявності підстав для цього. Реалізація цих повноважень залежить не від суддівського розсуду, а від наявності обставин, які вимагають виходу за межі апеляційної скарги. У деяких випадках закон, по суті, безпосередньо зобов’язує суд вийти за межі апеляційної скарги. Так, згідно зі ст. 310 ЦПК, незалежно від доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду на підставах, визначених статтями 205 і 207 цього ж Кодексу. Наш правознавець робить вигляд, що не читав цей розділ Цивільного процесуального кодексу України.

Чи не тому представник Луцької міської ради Олександр Рачков заперечив позовні вимоги, викладені в адміністративному позові луцького депутата, порахувавши їх такими, які не відповідають вимогам чинного законодавства? В запереченні суду ще першої інстанції він чітко виклав, що застосування Андрієм Осіповим ст.17 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» до відносин цивільно-правового договору позички є неприпустимим. Далі - більше. Стаття 6 КАС України визначає, що «…кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи і інтереси. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб». Статті КАС говорять про те, що в Андрій Осіпов міг звернутись до суду в адміністративному порядку лише за захистом прав або інтересів особи. В даному випадку шкода особі не завдана, її права і свободи не порушені. Олександр Рачков вважає, що інтерес у законності дій органів та службовців не є особистим інтересом особи. Щодо права особи, громадського діяча та депутата в питаннях дотримання закону, то це повноваження перевищене, оскільки в державі функціонує ціла система органів та установ, які здійснюють контроль за дотриманням законодавства.

Між тим, - стверджує юрист Луцької міської ради, - особа, яка звертається до адміністративного суду з позовом, зобов’язана довести наявність порушення оскаржуваними діями суб’єкту владних повноважень її прав та інтересів у сфері публічно-правових відносин, які потребують судового розгляду і захисту. Однак, всупереч зазначеному, позивач не надав суду жодних доказів того, що оскаржуваними діями чи бездіяльністю порушені його суб’єктивні права, свободи та інтереси в публічно-правових відносинах.

Олександр Рачков в суді зауважує, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав встановлюється шестимісячний строк з дня, коли особа дізналася про порушення своїх прав. Спір за договором позички транспортного засобу розпочався 1 лютого 2014 року, перші публікації в ЗМІ про використання автомобіля головою міста з’явились у вересні. Тобто, позивач мав реальну можливість дізнатися про порушення його прав, якщо такі відбулися, задовго до початку перебігу строку позовної давності. Він її не використав і пропустив строки звернення до суду. На основі таких даних Олександр Рачков просив суд першої інстанції в задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі. Суд прохання не виконав, але цю помилку виправив Львівський апеляційний суд.

Після викладеного вище журналіст має право на думку про те, що являє собою Андрій Осіпов як депутат, адвокат, член громади і, просто, людина. Останні два роки у нього надзвичайно важкий політичний сезон - боротьба з мером міста. На цю боротьбу кинуті всі сили. Для нього говорити - ніби стояти на сцені. З допомогою цієї «сцени» він адаптувався до життя, використовуючи різні мовні кліше, які стали йому подушкою безпеки. І так в усьому - в спілкуванні з колегами, в промовах на сесійних засіданнях і в залах судів, в дружбі… Йому увесь час доводиться грати чужі ролі, позаяк своя суть не знайдена або загублена. Криза жанру, криза особистості. Він перетворив суди з мером в персональну «вендету». Деякі судові засідання, які з вини депутата були перетворені в брудні плітки і довгі тяжби – безславно завершені, після яких залишилось відчуття огиди.

Кожен судовий позов супроводжувався в адресу голови міста «викривальними» публікаціями в «жовтій» пресі. Я не буду давати їм оцінку, а лише констатую факти. Скажу, що позови депутата втомили Луцьк. Але схоже, що громаді міста доведеться стати свідками ще не одного судового «раунду», якщо виборці нашого міста знову всадять його в депутатське крісло. І це в той час, коли всім нам необхідно спрямовувати свої зусилля на те, аби допомогти мешканцям міста якомога швидше і впевненіше пройти через складний для держави період.

«Цей позов досяг результатів вже будучи поданим, бо як тільки я звернувся із позовом, то постачання гарячої води відновили. Якщо буде встановлено, що міський голова перевищив повноваження, то будь-який лучанин матиме можливість заявити цивільний позов про відшкодування завданої шкоди. І якщо кожен лучанин хоча б по 200 гривень стягне з міського голови – я думаю, що він не буде одним із найбагатших мерів України», - таку маргінальну мрію висловив депутат Андрій Осіпов в одному з інтернет-видань Луцька після «епопеї» з постачанням мешканцям міста гарячої води. Ну чим не Остап Бендер, який мріяв погуляти в білих штанах по «хрустальной мечте своего детства» - Ріо-де-Жанейро, але так і не погуляв? «Раз в стране бродят денежные знаки, то должны же быть люди, у которых их очень много», - знову ж таки відома фраза великого Комбінатора. Для своєї «позовної» діяльності герой мого опусу відшукав ці «грошові знаки» у «благодійній організації» з якою він активно співпрацює.

Серія позовів депутата проти свого опозиціонера Миколи Романюка, проти колег по депутатському кріслу і проти міста може збагатити як вітчизняне правознавство, так і збірники юридичних колізій і анекдотів. Оговорити людину з допомогою брехні - як вказівним пальцем в небо. Ні честі, ні достоїнства, на дотримання букви закону, ні презумпції невинності, ні моралі… То як же ми можемо жити з таким багажем людської нечистоплотності, сподіваючись створити собі імідж охоронців закону?! Людиною править не закон, а ситуація, при якій дають гроші з тим, щоб з їх допомогою цей закон підім’яти під себе!

Аби автора публікації не мучила совість, мушу сказати, що Осіпов «працює» не сам. В підспівувачах у нього - молода адвокат Наталія Андріяш. Наші шляхи перетиналися: в позові до того, хто пише ці рядки, пані захищала друга і соратника Андрія Осіпова - позивача Романа Бондарука. З цими людьми вона заробляє собі на шматок хліба (іноді – з маслом). Тоді вона (як адвокат і довірена особа позивача), програла суд двох інстанцій. Ось її «норми» права і юридичні піруети з залу суду: «Факт отримання безоплатного майна ми бачимо. Це порушення, певною мірою, зухвале, адже є рішення комітету Луцької міської ради, де Луцькому міському голові пропонували усунути порушення - повернути авто. Втім, дій не прийнято. Я зауважу, що це питання стосується не лише мого довірителя, а й усієї громади». Очевидно, Наталія теж мріє зайняти посаду мера міста і спішно переймає багатий досвід свого колеги.

"Андрій Осіпов, експерт Інституту Політичної Освіти (ІПО)", - так скрізь вказує і підписується мій опонент. Голосно звучить, але для простаків в найгіршому розумінні цього слова. На худій шиї України висить немало таких "інститутів". Паразитують вони (деякі - досить непогано), за рахунок грантів, імітуючи діяльність і профануючи європейські цінності шляхом дезінформації західних донорів. Інші - за рахунок подачок українського олігархату і великого бізнесу, служачи виключно їм. Третя категорія таких «громадських організацій" міцно зрослася з державою і існує за рахунок податків тих громадян України, які забули смак сосисок. Замість сприяння розвитку незалежного інтелектуального середовища і громадянського суспільства вони виступають його гальмом. В підсумку їхньої діяльності - порожні тексти (на кшалт текстів нашого депутата на ресурсах соціальних мереж), які ніде і ніколи не застосуються в реальних справах, а лише (як телесеріали по 350 серій), відволікають суспільство від справжніх проблем. Ці ж тексти (як незапліднені курячі яйця, в народі - бовтуни) перетворюють обговорення важливих для суспільства проблем на обмін самопрезентаціями, самовихваляннями, при цьому жорстко претендуючи на думку в останній інстанції. Перед відвідувачами сайтів місцевих інтернет-ресурсів вельми багато таких «самопрезентацій», без яких він не може жити, як не може жити дурень без моралі.   Без особливих труднощів відшукую в соціальних мережах фундаторів ІПО: Фонд Конрада Аденауера (Німеччина), Фонд Едуардо Фрея (Нідерланди), Вестмінстерська Фундація за Демократію (Велика Британія), Фонд Роберта Шумана (Франція)… Продовжувати їх перелік немає потреби. ІПО належить до першої (згаданої автором), категорії. Сподіваюсь, коментарі будуть тут зайвими.

В Луцьку, як в будь-якому великому місті, багато проблем у міському господарстві, якими повинен займатись депутат міської ради, а не бути «позовним» інтриганом, об’єктивність якого викликає великі сумніви. Але видимість безкомпромісної боротьби Андрія Осіпова проти голови міста буде зберігатись чи, навіть, наростати – попереду вибори до місцевих рад. Ось такий він – Осіпов – місцевий совковий правознавець, який не створив за своє нікчемне життя нічого, крім «стуку», брехні і паскудства.
Наостанок хотілося б порадити моєму опоненту: ворога не треба вигадувати - ворог на Сході нашої держави. Але Осіпов зробив усе, аби віч-на-віч не подивитися йому в очі – лише похизувався з повісткою в соціальних мережах. А в побутовому, суспільному житті розпускання вірусу «ворога» несе небезпеку. Це мінні поля, по яких раніше чи пізніше доведеться прогулятись тому, хто ставить ці «міни». Ці розкидачі каміння розбрату і є нашими головними… ні, не ворогами, але блудними синами України.