День Незалежності – 2015. Початок великого шляху.

Будь-яке свято залишає післясмак. Відчуття, з якими пов'язаний святковий день - особисте це свято, родинне чи державне. Зазвичай в них різний зміст, різні емоції. Але ця – 24-та – річниця Незалежності України залишила унікальне, як на мене, усвідомлення: найвище державне свято перетворилось для більшості українців на цілком особисте і родинне.
Погодьтесь – раніше такого не було. Бо всі усвідомлювали, що від одного Дня Незалежності до наступного держава рухалась по колу. Нічого не змінювалось – країна не позбавлялась жодної з своїх вад: ані від злиднів, ані від корупції, ані від кумівства, ані від економічного падіння. На перший погляд ми і нині маємо невдоволення тим, що справжні реформи підміняються балачками, що корупцію не подолано, що рівень життя скотився у 90-і роки минулого століття… І тим не менше, День Незалежності-2015 українство зустріло із незвичним піднесенням і надією на те, що ми все подолаємо – і чиновницьке свавілля, і війну, і руїну. І сором від того, що ми, гідні люди, за 24 роки так і не змогли побудувати соціальну сучасну європейську державу.
Ми зустріли цей День з відчуттям того, що момент, коли замкнене коло, яким рухалась наша Україна всі ці роки, нарешті вдалося прорвати.
Сподіваюсь, не тільки мені так здається.
Ми всі минулі роки дозволяли владним елітам будувати не Незалежну державу, а вибудовувати власну незалежність від людей. Нарешті це скінчилось. В тому сенсі, що люди більше не прощатимуть будь-якій владі її «помилки». Отже, здається, нині ми – на початку шляху. І в українців є рішучість кожного дня долати перешкоди цього шляху, буквально вигризаючи в Історії право на гідне життя.
Мені цей суспільний стан здається багато в чому унікальним. Бо йому передує суспільна апатія та розчарування. А та такому ґрунті нації зазвичай не єднаються. Ми, українці, все-таки Нація з великої літери! Десятиріччями з нас начебто навмисно вичавлювали патріотизм. Ми лаяли будь-яку владу – кожна на це заслуговувала. Багато хто опускав руки із думкою про те, що з цієї країни нічого доброго не вийде – і цим трагічним думкам було, нажаль, багато підтверджень. Українці здійснили дві Революції, та жодна не принесла реалізації революційних мрій. Але якщо після Помаранчевої революції багато в кого опустились руки, то після Революції Духу, навпаки – суспільство рішуче налаштовано далі виборювати свої права. Суцільне піднесення в цей День Незалежності – підтвердження цієї думки.
Українці ламають стереотипи, демонструючи нині єдність та невірогідний патріотичний дух. І справа не тільки в тому, що люди єднаються у прагненні захистити свою країну перед зовнішньою агресією. Війна, звичайно, один з вагомих чинників у патріотичних почуттях, але не головний. Бо свою гідність, незалежність, рішучу проєвропейську налаштованість та любов до власної землі українці продемонстрували ще до того, як «брат» підійшов до воріт…
Коли я кажу про стереотипи, які ламає українська нація, маю на увазі переконання багатьох філософів та соціальних психологів в тому, що патріотизм є цілком прагматичним почуттям. У цьому розумінні людина є відданим громадянином, готовим на самопожертву заради своєї країни тоді, коли отримує від Держави гідні умови для життя, особистого розвитку, соціальні гарантії, захищеність та впевненість у своєму завтра. Цей перелік «патріотичнихмотивацій» громадянина американського або західноєвропейського зразка можна продовжувати, але неважко не помітити – цього всього українська держава ніколи не давала своїм громадянам. Не дає і зараз.
І відбувається отакий злам стереотипів – українці люблять свою країну і пишаються нею не завдяки ставленню Держави до кожного, а всупереч! Просто за те, що вона – є.
Так, в нас є своя країна, яку ми, попри 24-річну історію Незалежності, тільки починаємо будувати. Ми пестуємо свої мрії про те, що ця справді Велика земля буде давати кожному відчуття захищеності, спокою, щастя. Сьогодні українці демонструють, що вже ніколи не відмовляться від своїх мрій – яка б влада не управляла країною, який би агресор на неї не посягав.
Незалежність де-юре нарешті перетворилася на Незалежність де-факто. Це сталось виключно завдяки унікальним людям, українцям – якої б національності вони не були.
В цей день я вчергове переконувалась у тому, що ми – дійсно по-доброму, по-хорошому особливі.
Чомусь саме в день української Незалежності в Росії вирішили відкрити виставку «доброго атому». І припхали для «ознакомлєнія» витрушену із нафталіну «Царь-бомбу» - велетенську атомну жахівку, якою Хрущов колись лякав Америку. Дивляться – насолоджуються. Плекають власну велич.
А я згадала історію українського воїна, який поранений, стікаючи кров’ю в полі, зателефонував маленькому синові, аби розказати йому казку. Можливо, останню в цьому житті.
Де насправді велич – запитую я себе. Вона – у батьківському голосі, у батьківській казці, вона у тому, про що думає Людина у останню мить свого життя. Ця Людина – Українець.
Чи можна налякати таких Людей «Цар-бомбою»? Ні.
Чи може у цієї нації не бути світлого майбутнього? Ні в якому разі.
Ми переможемо і зовнішнього ворога, і тих, хто гальмує наш рух всередині країни.
Ми на початку шляху.
Будемо жити.
Будемо працювати.
Будемо пам’ятати свіжий, світлий присмак цього Дня Незалежності.