ПРАВО СУДИТИСЬ З ВЛАДОЮ: декларації і реальність

Шкодуючи порушників закону,
завдають шкоду добрим людям
(Сенека)
Если закон один раз подмять, потом другой раз,
потом мы этим законом начнем дырки
в следствии затыкать, как нам будет удобно,
то это уже не закон будет, а кистень!
(Шарапов)


Здійснення державної влади в демократичному суспільстві немислиме без права контролю із боку громадян. Однією з форм контролю і одночасно способом відновлення законності і правопорядку є право громадян на оскарження в суді рішень, актів, дій і бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб.
Ці принципи є загальноприйнятними і не викликають заперечень. Більш того, Конституцією України закріплено безумовні невідчужувані права:
- згідно із ст. 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
- згідно із ч. 1 ст. 38 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами. Однією з форм управління є ініціювання перевірки (в т.ч. судового розгляду) дотримання вимог закону органами влади і місцевого саморядування.
- у відповідності із ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Отже зміст ст. 55 Основного закону вказує на безумовну гарантію оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів влади та їх службовців. Це зумовлене тим, що діяльність органів влади поширюється на усіх, а сама діяльність влади і органів місцевого самоврядування має відповідати вимогам ч. 2 ст. 19 Конституції України. Тобто в ст. 55 Конституції України висловлено правову презумпцію: «будь-які незаконні дії (бездіяльність) та акти органу державної влади, місцевого самоврядування та їх службових осіб порушують вимоги Конституції України і порушують права та охоронювані законом інтереси громадян».
Більш того, громадяними можуть оскаржувати дії органів влади та їх службових осіб не з мотивів порушення конктретного закону (про зімст якого можуть громадяни і не знати), а з мотивів викладених у ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства: обґрунтованості (тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонності (неупередженості); добросовісності; розсудливості; дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційності, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасності, тобто протягом розумного строку.



В теорії усе зрозуміло. Однак практика стверджує, що право на звернення громадян до суду має суттєві обмеження - громадянину потрібно довести, що рішення, дії чи бездіяльність органів влади та їх службових осіб порушують конкретні права та охоронювані законом інтереси саме цього громадянина-позивача. Така вимога, на думку великої кількості суддів, міститься у ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України.
Саме цю правову підставу часто використовують суди в адміністративних справах. При цьому в судових рішеннях міститься лише висновок суду: «позивач не довів, що оскаржуваний акт (рішення, бездіяльність) суб’єкта владних повноважень стосується його прав. Відтак в позові слід відмовити».

Заради справедливості слід вказати, що подібні обмеження на судових захист існують в Цивільному, Господарському, Цивільному процесуальному та Господарсько процесуальному кодексах України. Але одночасно слід відзначити, що цивільне законодавство керується діаметрально протилежними принципами. Зокрема, принцип диспозитивності при визначенні обсягу зобов’язань, принцип стабільності зобов’язань за правочинами, припципи правового порядку визначені ст. 19 Конституцїї України, тощо.

В адміністративному судочинстві протистоять приватні і владні інтереси. Часто позивачі звертаються за захистом абстрактних прав і інтересів, наприклад право на законну діяльність органів влади. Як в такому випадку довести порушення саме прав позивача? В моїй практиці була справа коли я оскаржував незаконні, на мою думку, дії виконкому міської ради щодо прожовження договору оренди частини дитячого садочку під потреби відділення Пенсійного фонду України. Суди усіх трьох інстанцій вказали, що в мене не має права на позов, що мої права і інтереси не порушуються. При цьому не було навіть звернуто уваги, що я є мешканцем міста, моя донька ходить в переповнений садочок, частина якого орендується Пенсійним фондом, що я є депутатом місцевої ради і маю право вимагати припинення порушень законності.

В іншій справі мені я звернувся до суду із проханням визнати незаконними дії міського голови щодо порушенням ним антикорупційного закону - безоплатне одержання і використання майна інших осіб (ст. 17 Закону УКраїни «Про засади запобігання і протидії корупції», ст. 54 Закону України «Про запобігання корупції»). В цій ситуації суд відмовляючи в позові з формальних підстав, вважав що протиправність дій і бездіяльності міського голови не дають самі по собі права мешканцям міста звертатись до суду.

Подібних справ в адміністративному судочинстві безліч. Читач зможе сам переконатись здійснивши нескладний пошук в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Що ж це за така конституційна гарантія, що може бути реалізована лише під умовою, що позивач доведе суду, що його права і інтереси порушені? Коли в закон закралась така похибка? Чому вищі судові інстанції покривають порушення вимог Конституції?

На мою думку, уся проблема в небажанні суддів читати закон і в пошуку підстав для відмови в позові, замість вирішення справ і відновлення режиму законності. Право на позов в цивільному і адміністративному суді принципово різні. Давайте порівняємо:
- частина 1 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право … звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
- частина 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право… звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.


На мою думку, усе просто - переконаність особи у порушенні її прав через незаконнсть діяльності органу влади та її службової особи є достатньою підставою для звернення із адміністративним позовом. Законодавець чітко обумовив лише необхідність внутрішньої переконаності самого позивача. Усі інші обмеження у праві на позов - це самодіяльність та перекручування допущені суддями різних судових інстанцій.
Тут доречним є згадати п. 1 рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997 року у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України.

Отже, для мене цілком зрозуміло, що практика адміністративних судів щодо визначення права на позов грубо суперечить положенням ст. 55 Конституції України та ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Завершити цей допис хотілось би висловлюванням одного знайомого мені судді: «відмовляючи в адмінпозові я захищаю і підтримую державу». Така думка є доволі поширеною серед суддів.
Лише в одному цей суддя є правим - громадянин і держава часто простиставлені одне одному. Але таким суддям варто відповісти, невже «закривання очей» на незаконну діяльність (помилки, навмисні дії, халатність, тощо) органу влади чи його посадової особи є «захистом інтересів держави»? Хіба держава зацікавлена в приховуванні протиправних дій? Хіба не суперечать принципам державного управління протиправні обмеження соціальних виплат чи надмірно стягнені податки?
Як на мене, то інтереси органу влади та інтерсеси держави - це різні поняття.

Тому суддям нарешті варто перестати уявляти себе частиною адміністративно-карального механізму, поєднаного єдиною корпоративною етикою покривання і нерозголошення. Суд має стати самостійною гілкою державної влади, основною функцією якої є здійснення правосуддя, як форми відновлення прав та свобод, а також форми контролю в механізмі стримування і противаг.



В той самой час лише активна позиція громадян, їх звернення до суду із адмінстративними позовами є запорукою розвитку правосуддя та утвердження демократичних принципів управління і режиму законності. Що важливіше – виходити на мітинг чи подавати на чиновника до суду? Чи не зраджуємо ми державу, коли не реагуємо на незаконні дії службовців та органів влади? Оскарження незаконних дій влади в суді – це право чи обов’язок відповідального члена суспільства?

Вам вирішувати як має розвиватись держава. Цей текст я пишу в день Незалежності України. Маю переконання, що тільки спільні зусилля перетворять Україну на уверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу (ст. 1 Конституції України).


Андрій Осіпов
депутат Луцької міської ради