Коли москалі прийдуть сюди - нахрен ти будеш потрібний, сезонник

Я, Богдан Пташник, боєць батальону «Донбас», зараз змушений бути не на передовій, разом з побратимами, а в глибокому тилу – тут, в своєму районі. Через поранення я не можу знову стати в стрій… поки що, принаймні. Я допомагаю нашим місцевим волонтерам. Намагаюсь, хоча б якось, бути корисним Україні. Я не шкодую ні про що! Не шкодую за втраченим здоров’ям і обмеженнями внаслідок цього, з якими я зіштовхуюся щодня. Я знав на що йду і що може статися. І, якби можна було повернути час назад, без роздумів пройшов би цей самий шлях ще раз. Я пробув на Сході не довго, я не здійснив ніяких подвигів, але навряд чи хтось з мої побратимів може сказати, що я погано воював або вчинив безчесну справу… Тому, думаю, маю невелике право висловитись щодо подій в районі, за якими спостерігаю вже більше, ніж два місяці. Зрештою, така ситуація і в області загалом...

Я твердо знаю – те, що ця війна ведеться на сході нашої держави, а не тут, на території Волині – виключно завдяки тисячам і тисячам воїнів-патріотів, котрі зупинили москальську армію і її приспішників-терористів з, так названого, ДНР і ЛНР саме там. І не пускають цю чуму вглиб України! Ціною своїх життів, втраченого здоров'я, загублених кар'єр, бізнесу, нерідко, сімей. Те, що гармати ще не стріляють по наших, волинських хатах – це їх заслуга!!!

Повірте, з нашим ворогом не можна домовитись. Якщо хтось наївно думає, що «братам північним» потрібні Луганська чи Донецька області – помиляєтесь. Не зупинили б ми їх там – москалі дійшли би до польського кордону! Сприйміть це як АКСІОМУ, яка не потребує доведень чи обговорень. Озирніться в нашу історію – ви побачите тисячу підтвердженнь їй.

Але навіть те, що війна йде на нашій луганській і донецькій землі – мені болить. Бо там я зустрів безліч патріотів, які, не роздумуючи, віддавали своє життя за Україну! Не розмежовуючи на східну-західну, бідну-багату, російськомовну-українськомовну, свою-чужу, бо для них там, на Сході, в окопах, чужої України нема!!!

І сьогодні, коли я чую з уст земляків: «а чого я?», «а за кого я маю воювати – за депутатів і олігархів?», «а мені треба той Донбас і Крим?», «нехай спочатку підуть ті, що при владі а потім і я», «спочатку дайте мені мало не космічну зброю, тоді я піду» і таке інше – мені стає соромно. Справді соромно, бо так говорять мої земляки. Їм, виявляється, наплювати на землю і народ. Бо ж «от коли російські танки підійдуть до нас, тоді Я!!!! ПІДУ ВОЮВАТИ!!!». А коли нашу землю плюндрують на донеччині чи луганщині – значить це нормально?! Вдумайтесь: «коли російські танки підійдуть до нас, тоді Я!!!! ПІДУ ВОЮВАТИ!!!»… та нахрен тоді ти потрібен будеш один з другим, коли москалі прийдуть аж сюди!!! Тоді вже пізно буде. Ось відповідь вам усім на такі питання! Та ви й самі знаєте її. Просто такими «відмазками» намагаєтесь, хоч якось, хоч перед самими собою, виправдати власні нікчемність і боягузство.

Краще – мовчати. Не хочеш воювати, волонтерити чи допомагати нашим воїнам – не треба! Якось обійдемось без вас. Але не смій, один з другим, відкривати рота і «нести» таку ахінею. Особливо, коли ховаєшся за жінок і матерів, які оббивають пороги військкоматів, органів влади, лікарень. Їх я зрозуміти можу. Кожна матір хоче щоб її син був живий і неушкоджений. Кожна дружина прагне, щоб чоловік був поряд… Хоча, якби моя жінка додумалась перекривати трасу чи йти сваритись до військового комісара – я не знаю, що б я їй зробив. Якби таке зробила моя мама – вона б мене більше не почула. На щастя, вони цього не робили і не зроблять! Ще раз скажу – жінок, матерів, сестер я можу зрозуміти. Але не здорових бугаїв, які пускають соплі до пупа і канючать про важку долю, вибиваючи собі комісовку чи звільнення від призову, а потім круто «рассєкають» по кафе і барам, хизуються, геройствують… І на своє виправдання «народжують» вищевказані і їм подібні запитання-відмазки.

Але найбільше я не розумію ще одну категорію «мужчин»…

… Хочу поділитися з вами усіма одним спогадом…

… Ми відбили один населений пункт Донецької області. Місцеві мешканці «здали» нам будинок матерого сепаратиста. До будівлі виїхала наша розвідгрупа. І яку картину ми там побачили? Цей небідний чоловік протягом дуже короткого часу встиг відігнати до родичів два своїх шикарних авто, прихопити певні документи, гроші (про ці подробиці ми дізнались значно пізніше). Виставив своїх найманих працівників охороняти обійстя і втік в Донецьк. Однак, при цьому ЗАЛИШИВ СВОЮ ДРУЖИНУ вдома! Чи то місця їй не було в авто чи просто… залишив та й усе… Чесно – я був повністю шокований. Кинути напризволяще близьку людину, знаючи що в місто увійшли «фашисти, які пожирають немовлят і гвалтують навіть бабусь і снігурів»?

Покидьок – скажете ви? Так – покидьок!

Хтось побажає мати такого чоловіка, сина, брата, друга? Ні, в жодному випадку, -- одностайно скажете ви!

… Сьогодні пішла «мода» перед мобілізацією терміново виїжджати на сезонні роботи за кордон. Будь-куди – аби з України…

Давайте на мить припустимо, що щось пішло не так і завтра-післязавтра до нас, на Волинь вторгнуться ворожі війська… Хто захищатиме родини і обійстя цих сезонників? Так чим же, тоді, вони відрізняються від отого ж сєпара, описанного вище?

За словами «треба заробляти, за щось жити» прихований банальний страх. Власну «шкуру» вони цінують більше, ніж життя своїх рідних.

Коли сьогодні я чую «всі «мужики» з нашого села вже давно на сезонах», до того ж мовлене з… гордощами, я мимоволі згадую злякану жінку з донеччини, яку, після, мабуть не менше трьох десятків років подружнього життя, кинув напризволяще, рятуючи свою «шкуру» вгодований здоровань… Як на мене – ситуація аналогічна. Мені хочеться запитати: а раптом «щось» – на кого ви розраховуєте? Життя -- річ непередбачувана. Ми не знаєм, що на нас чекає завтра. Можливо все! Наприклад, ДРГ, які тут влаштують диверсії, вибухи, вбивства.. Або ще щось – гірше? На кого ви розраховуєте? На міліцію? Владу? На мене, чи таких, як я?

Оооо, ви трохи помиляєтесь. Не дай бог що – я в першу чергу намагатимусь убезпечити своїх близьких і родини тих, чиї мужчини зараз воюють…

А ви вже якось самі… В останню чергу…

І так думаю не я один. Така вона – правда життя. Як там мені казав один «відкосивший» бугай – своя сорочка ближче?

… Ще півтори року тому ми навіть уявити собі не могли, що у нас буде війна… Так що, сподіватись в наш час, що тут ніяких заварух не буде, трохи недалекоглядно… Замисліться трохи – хто вас буде захищати, доки ваші «мужики» за копійки терплять насмішки на москальщині і зневагу в інших державах?..

І ті «сезонники» повернуться ж колись додому…

Як вони будуть дивитися у вічі тим, хто воював, тим чиї сини-батьки-брати-чоловіки воюють або загинули?

Хочете знати мою думку? Я б дозволив виїхати усім цим людям… але закрив би їм кордони, коли вони «зволять» повертатися. Вони ж покинули Україну, коли вона була в небезпеці? То навіщо такі Україні? Нехай би спробували бути бездержавними (бо «шо вона мені дала?»), особами без громадянства – адже, щоб отримати інше – потрібно, як мінімум, повернутися в Україну, виписатися і т.п. чи звернутися в наше консульство – формальність, як не як, в усьому світі присутня. До смерті бути нелегалами? Не дуже хочеться, правда ж?

… В нашій історії є один дуже повчальний епізод: В 1675 році кошовий отаман Сірко визволив iз кримського полону 7 тисяч бранців. Чотири тисячі сприйняли це з радістю і охоче поверталися в Україну. Решта ж три тисячі висловили бажання залишитися в Криму, бо там у них залишились майно, будинки... Отаман Сірко вирішив проблему дуже просто: послав козаків і ті порубали зрадників… ...Сірко став на коліна і гірко заплакав, промовляючи: «Пробачте мене, мої земляки, але краще буде, якщо душі ваші спочинуть в ангельських обіймах, ніж ви будете народжувати ворогів землі української на наші козацькі голови».