Не ридать, а здобувать

«Не ридать, а здобувать,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі!».
(Іван Франко)

Декілька разів перечитав резонансну статтю Сергія Наумука «У жіночих бунтах – Кремлівський слід?» надруковану в незалежній громадсько-політичній газеті «Волинь нова» за 31 січня 2015року. Потім ще перечитував деякі факти викладені журналістом. Розум і серце не сприймало події, що розгорталися в мальовничій місцевості всім відомого Шацька, що на Волині. Як автор брошури «Радіація чи радіофобія», виданої ще у 1990 році, хочу нагадати, що радіактивну пилюку після Чорнобильської катастрофи не занесло на Шацькі озера. Смертоносним пилом цезієм і стронцієм засмітило майже всю Україну. Дісталося навіть сусідам. А Шацьк, як і Любомльський район залишився чистим, мов у росі скупаний. Всевишній цей райський куточок захистив.

Радіація не потрапила, екологічний бруд не засмітив озера, а ось московсько-шовіністична пилюка засліпила очі і розум кмітливим поліщукам! Як так могло трапитись, що в такому чарівному куточку країни, де зародилося УПА, де кожна родина потерпіла від радянсько-більшовицької тиранії, тепер, у ХХ1 столітті, в незалежній Україні вчиняють жіночі бунти проти своєї ж держави? Ми уже звикли, що подібні «бабські бунти» здійснювали весною минулого року промосковські сили на Луганщині і Донеччині, перекриваючи шлях моторизованим частинам Збройних сил України, не даючи їм здійснювати бойові завдання. Чим це скінчилося, ми тепер бачимо. Але щоб на Волині, ще й у Шацькому районі?..

Путін від цього радіє, потираючи руки. Його опричники – кисельови, на весь світ показують «картинки», що «местые жители не хотят идти убивать русских». Як могло статися, що за 23 роки незалежної України, колишніх патріотів з національним духом у генах, змогли «перекувати» на манкуртів і яничарів? Що сприяло цьому? Де «бійці ідеологічного фронту», чиновники внутрішної політики обл- і райадміністрацій? А що проповідують святі отці християнських конфесій московського патріархату, які майже у всіх селах мають свої «канонічні» приходи? Які морально-духовні подарунки надав народний депутат України Івахів, балотуючись в тому казковому краї?

Дурний приклад, кажуть, дуже заразний. Користуючись слабким ліберальним урядом, лояльним президентським правлінням, депутатськими безкінечними балачками, прихованим саботажем корумпованих чиновників, підбурені провокаторами, так званого, «русского мира», у наших українських містах вчиняються «бабські бунти».

Чого хочуть ті жінки, які не пускають мобілізованих чоловіків виконати свій священний обов’язок перед Батьківщиною, боронити Вітчизну?

Щоб вони були при хаті, в теплі, біля жінки?

Щоб вони зберегли свою силу для потомства?

Я розумію вас, бо сам є уже батьком і дідом. Не ваша в тому вина, що ви стали ворогами Вітчизни і граєте на стороні окупанта. Бо ще в минулому столітті відомий публіцист і теоретик українських націоналістів Дмитро Донцов сказав, що «за моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації».

Але пам’ять священна, як відблиск високого вогню, що не затухає в наших серцях. Ми, майже всі виросли з «радянської шинелі» і добре пам’ятаємо, як нас із дитячого садка, піонерського галстука навчали любити свою «необятную родину». Надзвичайно престижно було піти в Армію. Особливо, у спец-війська – десантуру, морську піхоту, морфлот. Дівчина не йшла танцювати із хлопцем, коли він не був в армії. Вважалося, що це був неповноцінний хлопак. Тому кожен із юнаків намагався підвищити свою фізичну досконалість, щоб потрапити у військо.

Яскраво пам’ятаю, як мене вісімнадцятирічного юнака призвали в радянську армію і зачислили на флот. А це – три роки «безупречної» служби. На проводах «гуділа» вся вулиця, зібралися всі родичі Середюків з Гайсина. Ніхто не плакав, не ридав і не бився в поклонах, проводжаючи, мов, в останню путь. Бо в родині існувала неписана традиція: відслужити у війську і виховати сина. Мої діди, батьки, дядьки служили і воювали у Першу світову війну, проливали кров і гинули у Другій світовій війні. Два рідних вуйка (брати мого батька, Іван і Володя) загинули під Москвою і в Прибалтиці. Батько пережив страхіття перших днів війни і німецького полону. Учасник бойових дій, а потім інвалід Другої світової війни.

І коли нас, молодих і безвусих юнаків відправляли у військо «советской армии і воєнно-морского флоту», в час розпалу «холодної війни» з капіталістичним світом, в час війни на Даманськом з Китаєм, ніхто не те що сказав, навіть думки не мав такої, щоб зміг висловити, як то краще було б, щоб «відмити» свою дитину від служби у Армії. Батьки і родичі, знайомі і друзі благословляли і дарували гроші та сувеніри, з відвертою радістю обіймали і цілували, щоб повернувся назад, до своєї домівки.

І коли мені доля випала пройти певні випробування, коли нас, команду з Балтфлоту у місті Піонерському Калінінградської області запроторили на місяць під колючий дріт для проходження карантину, (бо один із ста був індифікований на ДЗТ), ніхто із батьків не перекривав дороги і не питав у військоматі: де дитина моя? Адже ми не могли ані спілкуватися, ані перетнути межу колючого дроту. Сто юнаків обдертих і голодних, без зв’язку із зовнішнім світом, без армійського пайка, на голих нарах із матрацами з коркових пробок цілий місяць проходили випробування, мужньо переборювали «все тяготи и лишения воинской служби». Один раз на день нам приносили термос із вареної сухої картоплі, схожою на дитячий понос, і чай без цукру. Під відкритим небом стояла бочка з оселедцями, на яку йшов постійно травневий балтійський дощ.

Батьки не знали: де ми поділися, що з нами сталося, чому не даємо вісточки понад місяць часу? І не тому, що політруки і опери все фільтрували. А просто тому, що так були виховані, в міліарному дусі, що ми воїни і виконуємо священний обов’язок перед батьківщиною, якою була на той час СССР. А потім, служба без відпусків на Тихоокеанському флоті, в бойовій частині морської авіації, яка протистояла 6-му американському Тихоокеанському флоту. Що таке бойове чергування знає кожен, хто проходив строкову службу у збройних силах країни. Навчання у ШМАСі здавалося «відпочинком» в порівненні із службою в бойовій частині.

Не буду розповідати й розписувати, як нам було там, за десять тисяч кілометрів від рідної хати і мами, двадцятилітнім хлопцям із Вінниччини та інших містах, але ми чесно і відверто виконували свій священний обов’язок перед родиною і Батьківщиною. Тільки по карті треба пройти два метри, щоб побачити ту військово-морську базу «дважди краснознамєнового Тихоокеанскоко флота» у Приморському краї. Так, ми не брали участь у бойових діях, на нас не сипались Гради й Тюльпани, як нині на фронті з московським агресором. Але ми стояли на бойовому чергуванні в бойовій частині і в кожну секунду готові були дати відсіч будь-якому агресору, який також дзвенів зброєю біля Даманська і в Японському морі.

А тепер, що я бачу, що чую?

Що наші жінки й матері, бабусі й дідусі виходять на шляхи автотрас і зупиняють колони, експропріюють повістки призовникам і тут же їх спалюють, принижуючи комісарів військкоматів, тим самим сприяють московським агресором! Невже ви забули полум’яні слова поляка і українця за духом В.Липинського, який ще у ХХ столітті закликав, що «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, І ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути!».

Як історик мені зрозуміло, що коли сина віддати на виховання рабові, то отримаєш два раба. А раб, римигаючи проклинає недолю свою і руки не тягнуться до зброї, а благословляє ката свого. Як повідомляє журналіст Сергій Наумук, провівши журналістське розслідування, що у Шацькому районі одна молодиця подала у 9-ть церков (московського патріархату) за «здоровя Владіміра Путіна». Чому?- здивувався журналіст. Бо так пише Біблія: «Моліться за ворогів своїх».

Проте, варто згадати інші настанови наших мудрих предків, які закарбовані у «Велес книзі»: «Друзям не заздри, ворогам не прощай». Наша безсмертна землячка-поетеса Леся Українка хворою рукою викарбовувала: «О сором мовчки гинути й страждати, як маєш у руках хоч заржавілий меч!». А меч і щит у нас за 23 роки правління «баньдюковичів» відібрали, розікрали, порізали на металобрухт. Однак, рік тому молодь голими руками перемогла до зубів озброєного і жорстокого міліцейського «Беркута», скинула владу казнокрадів СІМ’Ї, які ганебно повтікали з країни під крило двоголового орла. Путін, як офіцер вищого пілотажу КГБ, чудово обізнаний про стан наших Збройних сил, бо засилав до нас своїх підлеглих, які ставали міністрами оборони суверенної держави. Він добре пам’ятає ще настанови Лейби Троцького, який восени 1919 року проголошував, що «Без угля, железа, руды, хлеба, Черного моря – Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами".* (http://h.ua/story/392682/#ixzz3RQCnc9gi). Далі ще більш відвертіше:

«Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России».
( http://h.ua/story/392682/#ixzz3RQCb4igq).

Ці слова Троцького настільки нині актуальні, ніби він проголошує їх тепер, для сучасників, зокрема, п’ятої колони, якої розплодилося від Донецька до Волинського краю. Тому часто доводиться чути від пересічних обивателів:

-А за кого воювати?

-За себе, за свою маму, дітей і родину, за Батьківщину!

Прикро, що деякі несвідомі громадяни України піддаються на провокації, ллють воду на млин московського агресора. Зрозуміло, що зараз важко не те що воювати з найсильнішою армією світу, а й виживати в час розрухи та інфляції. Та варто пам’ятати, що все нове народжується в муках. І коли народ не хоче годувати свою армію, то годує чужу, окупаційну. Це ми вже проходили.

Тож не будемо наступати ще раз на ті самі граблі!

Таким чином, держава лише тоді чогось варта, як вміє себе захищати. Президент Порошенко сказав, що не допустить розвитку «п’ятої колони», в любих проявах. Отже, правоохоронним органам потрібно рішуче присікати і безжально карати всіх пособників московського агресора, а тих, хто ухиляється від захисту своєї Батьківщини, застосовувати заходи згідно умов військового часу.
_________________________________
Олександр Середюк,
Ветеран праці, офіцер запасу,
отаман ГО «Школа козацького гарту»