Про напівосвічених

Дедалі частіше ЗМІ (зокрема, телебачення та мережеві) звинувачують у низькопробній інформації, розрахованій на не надто розумного споживача. Та чи справді більшість того, що демонструють з блакитних екранів, суцільний бруд ? Банальна комерція (який попит – така й пропозиція), цілеспрямована деморалізація або, може, й підступний план примітивізації людства?
Якщо говорити про медіа, то справді: вибрати є серед чого, та нема що… Мова навіть не про телеканали, в арсеналі яких різноманітний, хоч і не завжди якісний продукт, а про окремі проекти соціального, просвітницького тощо спрямування. Останніх – на пальцях перелічити! Ефіри заполонили розважальні програми, талант-шоу. Звісно, добре, що обдаровані люди мають нагоду продемонструвати свої вміння й прославитися, та останнім часом зірок з народу стало більше, ніж зірок на небі.
Політичні ток-шоу – в андерграунді , адже фору можновладцям дали звичайні чоловіки й жіночки, життєві сюжети котрих варті винесення на загал й обговорення в студіях в оточенні експертів.
Особисте життя представників шоу-бізнесу відійшло на другий план, бо тепер -масса реаліті-шоу про буття таких же, як ми – простих людей. Набридло споглядати за розкішним існуванням перших (творців подібних програм часто звинувачували в неетичності), тож нате – дивіться, кому ще гірше! В принципі, так звані психологічні проекти можна розглядати як такі, що виховують глядача: словом, не чиніть так і так, а то буде, як в героїв програми. Та прикро, що в основному споживач такого медіа-продукту не вчиться на чужих помилках, а споглядає це все дійство як звичайне шоу, такий собі «славнозвісний» «Дом-2». ..
Може, в когось складеться враження, що я якась мистецтвоненависниця та «простолюдинофоб» (вибачте за незграбне словотворення), це не так. Одначе спадає на думку така мета телевізійників чи радше тих, хто над ними: «народе, танцюй і співай, а не вмієш – споглядай». Словом, відпочивай тілом і душею (мозок – у сплячці).
Рей Бредбері як у воду дивився, більше шістдесяти років тому створивши «451 градус за Фаренгейтом». І ми вже живемо в такій антиутопічній реальності. І хоча книг поки не спалюють в буквальному сенсі, багато з нас це робить символічно.
І нарешті, мережеві ЗМІ. Не хочеться лити водицю про рівень подачі інформації, її якість тощо, проте майже взірцевих всеукраїнських видань – не так багато, окремі – то дубляжі друкованих. Але, безперечно, вони мають право на існування хоча б завдяки своїй очевидній перевазі – оперативності: це, вважаю, перекриває такі часті «грішки» інтернет-журналістів, як кульгава граматика та неповнота висвітлення. Не пробачається лише розповсюдження не правдивої чи не перевіреної інформації.
Не можна оминути соцмережі, хоч поки їх не зараховують до ЗМІ. А вони давно вже заткнули за пояс усі медіа разом взяті. Останні намагаються достукатися до реципієнта, створюючи там офіційні групи . Адже для левової частини суспільства – то не лише місце для проведення дозвілля, спілкування, а й інформаційний ресурс.
Наостанок не можна не згадати про нову для нас та вже звичну для Європи практику створення громадських медіа. Надіюся, що й в нашій державі та області зокрема вдасться налагодити схему фінансування такого телебаченя(не лише за рахунок благодійних внесків – вряди-годи, а на основі звичайної плати глядачів: тих, котрі хочуть споживати не заангажовану інформацію). І, що не менш важливо, довкола цього ресурсу мають об’єднатися справді талановиті журналісти з чіткою громадянською позицією – й тоді все вийде.
P.S. Одне тішить: хай би якою не була наша журналістика, хто б не заправляв медіа-ресурсами – Пінчуки-Коломойські-Фірташі – головне, що не великодержавний монстр, як у Росії. Краще вже бути напівосвіченим «диванником», ніж моральним зомбі.
Ірина ВОРОБЕЙ