Атака манкуртів. Продовження

ПОЧАТОК ТУТ

Перед тим, як перейти до продовження теми хотів би зупинитися на реакції деяких російськомовних громадян на спроби захистити та зберегти українську мову. Сьогодні багато маніпулюють поняттями, термінами, фактами та емоціями. Так, якщо ти виступаєш на захист української мови, то ти неповноцінний «свідоміт», «нацик» і т.д. Якщо ж ти виступаєш проти утвердження української мови і протиставляєш їй російську, то ти чудова людина, інтелектуал та інтернаціоналіст. Ще й ображаються: «нас лукаво називають «русскоязычными»», забуваючи, що цей термін придумали та розповсюдили саме росіяни, щоб таким чином називати не лише росіян, а й українців, білорусів, молдован, латишів, литовців та представників інших національностей, які спілкуються російською мовою. Таким чином збільшуючи коло ніби-то проросійськи орієнтованих людей та виштовхуючи всіх російськомовних у тенета «русскава міра».

Тепер вони вважають всіх російськомовних – «русскімі». І пишуть, що «ні для кого не є таємницею, що українська мова у південно-західних регіонах країни, в крупних промислових центрах не користується популярністю. Причина найбанальніша – у цих регіонах нема українців». Результати першого Всеукраїнського перепису населення 5 грудня 2001 року, де зафіксовано, що українці складають більше половини населення у кожній області, за виключенням Криму, їм не указ. Навіть у Донецькій області у 2001 році проживало 56,9% українців.

Але найбільше їх мов би дивує, «чому Україна боїться російської мови?» Сергій Луньов, автор українофобського блогу, пише: «Мільйони людей в Україні розмовляють російською, вони «русскіє», так невже від цього залежить доля держави? Чому так звані українські патріоти не вірять у свою країну, ставлячи її існування у залежність від розповсюдження російської мови?» Звісно, що ніхто нікого і нічого не боїться. Бо можна і переінакшити питання: «А чому росіяни так бояться української мови? Чому вони не вірять у свій «язик»?»

Тим більше, що мова не йде про внутрішньомовну політику в Росії. Хоча й там, для прикладу, ні татарин, ні якут, ні евенок не зможе по закінченню школи здати єдиний державний екзамен своєю рідною мовою, на якій вони навчались у школі, а лише російською. Ми ж не ставимо питання «чому Росія так боїться якутської мови, якою розмовляють 450 140 чоловік, чи мови евенків, якою розмовляють 38 396 чоловік, чи юкагірської мови, якою володіють лише 310 чоловік?» Кожна країна захищає свою державну мову.

Візьмемо для прикладу Францію. Там за вживання англійських слів, при наявності відповідних французьких, навіть у громадському житті, або ігнорування французької мови накладається штраф у 750 євро. Наприклад, роздавання учасникам конференції матеріалів іноземною мовою без перекладу французькою карається саме таким штрафом. У березні 2006 року американському підприємству Gems було присуджено 570 тис. євро штрафу за не перекладені французькою мовою для французьких працівників документи. А статтею 12 поправок до закону Леотара встановлено: «...пропорція музичних творів, створюваних або виконуваних французькими і франкомовними авторами та артистами, повинна досягти як мінімум 40% пісень французькою мовою, щонайменше половина з яких — нові твори або виконувані новими талантами. Ці твори поширюються в найкращий для слухання час кожним радіомовником». І англійці чи англомовні не галасують, що французи є «свідомітами», «нациками» і що вони бояться англійської мови.

Та, на жаль, в історії є не лише приклади захисту своєї мови, але й приклади відвертого, цинічного та блюзнірського нищення всього українського в Україні. Росія спочатку нищила українську окремішність поступово і не поспішаючи. Лише у 1754 році, через 100 років після Переяславської угоди, скасовується митний кордон між Росією та Україною. А вже у 1764 році Катерина ІІ у таємному документі-настанові генерал-прокурору сенату Алєксандру Вяземському визначає конкретну мету: «Думка, що малороси є нація абсолютно відмінна від нашої – аморальна. Боріться з їхніми фальшивими і непристойними ідеями… треба змусити їх делікатним способом зрусифікуватися».

Українці не мали права бути українцями. Для цього 19 квітня 1775 року імператриця узаконює кріпацький устрій в Україні. І пішло, і поїхало. У хід йшло все, але українці не виводились, хоч як і не старалися співаки українофобії на зразок Віссаріона Белінського. Той вже біснувався як тільки міг. І українці – це «неіснуючий народ», і козацька держава Богдана Хмельницького – це «пародія на республіку» з «безтолковою і темною мужицькою демократією», «карикатурна держава», і козаки мають у житті тільки «дві втіхи: різню і горілку», і що «малороси завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим паче – державою». Він схвалював навіть арешти Шевченка, Куліша та Костомарова, називав Куліша та інших «йому подібних» майже не дурнями, негідниками, «перейнятими дрібним хохляцьким патріотизмом».

Чим же завинив Пантелеймон Куліш, що потрапив до Олексіївського равеліну Петропавлівської фортеці, де, як правило, утримували смертників. У висновку ІІІ відділення щодо діяльності Куліша сказано: «Куліш зізнався, що він… спонукав друзів своїх писати малоросійською мовою, відновлювати українські звичаї, створювати школи для освіти простого народу, міркував про способи звільнення кріпосних людей». Писати рідною мовою – це був справді злочин. У 1911 році з приводу діяльності у Москві товариства «Українська хата» Міністерство внутрішніх справ подало рапорт до сенату, де сказано: «Хоча найближчою метою товариства і є літературна підтримка, але, очевидно, головними є культурні цілі. Між іншим, така мета українського товариства з точки зору російської держаної влади, видається вкрай небажаною та протирічить всім започаткуванням, які уряд проводить по відношенню до колишньої України». Тобто, уряду необхідна русифікація українців, та ще й така, щоб, як сказано у «Русскіх народах» (випуск 3 за 1895 рік, під редакцією професора Н.Ю. Зографа): «нащадки цього населення (українці) зовсім забули про своїх предків-інородців».

Прожекти нищення українців постійно вдосконалювалися. Так, у 1914 році губернатор фон Богговут надсилає міністру внутрішніх справ Російської імперії пропозиції щодо «тотальної» русифікації України, де пише: «Призначати на посади вчителів лише великоросів, кожного вчителя, який виявив прихильність до українства, негайно усувати; усіма способами викорінювати вживання назв «Україна» й «українці», прагнути, щоб євреї не долучались до українського руху, перешкоджати економічному розвитку Малоросії».

Українців в Україні перетворювали в рабів, в обслуговуючий геополітичні інтереси росіян персонал. Володимир Вінниченко у своїй книжці Відродження нації» (частині І) писав: «Пануючі класи на Україні – не українці. Промисловість у руках буржуазії російської, жидівської, французької; торгівельну, а також частину аграрної буржуазії творять поляки, росіяни й українці, що давно називають себе «руськими». Так само всі адміністраційні обов’язки у руках не українців. А сфера експлуатованих – велика частина міського пролетаріату, ремісники, дрібні службовці – українці. Таким чином, нема на Україні буржуазії, що признавала б себе українською».

Щоб легше було нищити українців як націю їх розділяли по регіонам, приєднуючи до суто російських губерній території, де масово проживали українці й створюючи міфи про російські міста в Україні, як, наприклад, Харків. Хоча згідно перепису 1655 року у Харкові мешкало 587 сімей – і всі козацькі. Перепис 1879 року засвідчив, що з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 009 411. У Воронезькій губернії з 1 967 054 жителів українці становили майже половину – 854 093, у Курській – із 1 604 515 українців було 523 277. В Острогожському повіті мешкало 90% українців, Богучарському – 70%, Гайворонському – 60%. За переписом 1891 року було 30 млн. українців і 50 млн. росіян. Через 100 років українців стало на 8 млн. більше, а росіян утричі більше, тобто на 100 млн. А куди ж ділись ті 60 млн. українців, що повинні були з’явитись через 100 років, щоб українців як і росіян стало утричі більше? Це вже окреме питання.

Про нищення українців писав навіть Владімір Лєнін (т. 32, с.342): «Проклятий царизм перетворював великоросів в катів українського народу, всіляко вигодовував в ньому ненависть до тих хто забороняв навіть українським дітям розмовляти і вчитися на рідній мові». У 1861 році Нікалай Чернишевський писав: «Ми, великороси не можемо похвалитися, що завжди були справедливими у своїх літературних відносинах з малоросами. Ще зовсім недавно російська література дивилася на спроби надати літературного значення малоросійській мові іноді із зневажливою посмішкою, іноді прямо з ворожістю».

У 1877 році Федір Достоєвський пророкував, що не буде у Росії ворогів серйозніших, ніж слов’янські країни, так як не було у Росії «повної політичної безкорисливості», а була ідея аж ніяк не благородного «опікунства і нагляду». «Росії надовго дістанеться сум та турбота… напоумлювати їх та, навіть, можливо, оголяти на них меч при випадку». Таких випадків вистачало і навіть коли необхідності у цьому не було ніякої. Коли у 1917 році перший український полк ім. Богдана Хмельницького виїжджав з Києва на фронт, у момент рушання поїзда «богданівні» зробили салют у небо. На що кірасири та донські казаки відповіли лютим розстрілом ешелону. «Богданівні» ошелешені такою несподіванкою, спинили поїзд, хотіли вияснити причину цього обстрілу. Донці й кірасири зараз же налетіли на поїзд й обеззброїли ешелон. Обеззброюючи, у сліпій люті били, знущались і кричали: «Ми вам покажемо автономію, хахлацькія морди!» Убитих «богданівців» було 16, поранених кілька десятків. Назначене слідство звичайно нічим не скінчилось і за вбивство десятків людей, що їхали на фронт боронити Росію (!), ніхто ніякої відповідальності не поніс. Так описав цей трагічний випадок Володимир Вінниченко. Цей випадок не найкривавіший, але дуже символічний: навіть захищаючи Росію від смертельної небезпеки, українці за прагнення бути при цьому українцями, гинули від імперсько-російських пострілів у спину. А варто було українцям заявити про свою незалежність, то гинуча у передсмертних спазмах імперія, направляла на українців всю свою лють. Під час громадянської війни Уїнстон Черчілль, у ті роки військовий міністр Великобританії, щиро радив генералу царської армії Антону Денікіну «йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистським прагненням». Та Денікін, облишивши більшовиків, накинувся на українські військові формування.

Одним з найефективніших способів нищення національного є позбавлення нації її символів. Коли у 1775 році царські війська зруйнували козацьку столицю, вони не пошкодували навіть січову святиню – храм Божий Святої Покрови. І це – одновірці… Козацькі клейноди разом з військовим скарбом, майном і цінностями січової церкви, іконостасом і бібліотекою Межигірського монастиря, парафією якого була Запорізька Січ, відправили за наказом Григорія Потьомкіна з України в Петербург. Вантаж загальною вагою 115 пудів (1840 кг) везли на чотирьох підводах. Ці скарби у кінцевому результаті опинилися в Олександро-Невській лаврі та Ермітажі. Запорізькі клейноди, окрім того, знаходяться в Москві головним чином у Палаті зброї Московського Кремля. У Державному артилерійському музеї у Санкт-Петербурзі зберігається частина клейнодів Кирила Розумовського. А скільки у Москві знаходиться інших цінних знахідок з України. Взяти хоча б скіфське золото, що знайдено на нашій території. Ще до Пересопницького, Четвертинського, Струмилівського, Любанського Євангелій, написаних українською мовою у місті Дубно отець Арсеній протягом 29 років перекладав сербське, болгарське та грецьке Євангелія українською мовою і завершив свій переклад приблизно у 1425-1430 роках. Зараз це Євангеліє зберігається у Румянцевському музеї Москви. Москва примушувала «добровільно» передавати визначні українські пам’ятки столичним музеям, архівам, бібліотекам. Частина речей вивозилася до Москви на «тимчасове» експонування і вже не поверталась.

На Першому військовому з’їзді на початку травня 1917 року в окремій резолюції проголошувалося, що «всі старовинні українські прапори, які знаходяться по різних державних сховах Москви, Петрограда та інших міст, повинні негайно повернути у Київ до Українського національного музею». Центральний Виконавчий Комітет Рад Росії 24 листопада 1917 року за доповіддю Луначарського, ухвалив постанову про передачу Україні її реліквій. Але втрутився Сталін і передачу заблокував. Разом з реліквіями передбачалося передати спеціально підготовлену грамоту. Якби передача реліквій і особливо грамоти відбулася, то це стало б, напевно, найяскравішою подією в українсько-російських стосунках, тому що це був би вчинок дійсно братів. Хоч ця грамота не дійшла до нас як офіційний документ, але все ж текст її приведемо повністю, як зразок того, як же ж повинні складатися українсько-російські стосунки і як потрібно виправляти помилки історії: «Брати-українці! У сховищах Петербурга ваші знамена, гармати і булава, свідчать про ваше гноблення – іменем великоросійського народу – гнобителями цього народу. Нині немає більше пригноблених народів у великій Росії. Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів повертає вам трофеї, як пам'ять про вашу славну боротьбу за свободу. Народ великоросійський і революційний Петербург з привітом посилає вільному Києву священний дар на знак братерства народів. Хай славиться і міцніє братерський союз вільних народів Росії і всього світу, хай зникне ворожнеча і навіть тінь пригноблення однієї нації іншою».

Прикро, що цей документ так і залишився нереалізованим. Такі документи вносять у відношення між народами довіру, без якої в українсько-російських стосунках не буде світлого майбутнього, а лишиться тільки жахливе минуле. Минуле, про яке ми повинні знати та пам’ятати. Хоч би й так, як це зробили 26 травня 1976 року в Емсі, відкривши табличку з написом німецькою мовою: «На цьому місті підписав російський цар Олександр ІІ 1876 року «Емський указ», яким заборонено вживання української мови, погрожуючи покаранням. На знак живучості своєї культури українська спільнота встановлює цей символ перестороги. Бад Емс, 1976, Світовий Конгрес Вільних Українців».

А завершити я хотів би словами того ж українонетерпимого Сергія Луньова: «Втім, вистачить лірики. Треба визнати раз і назавжди, що українізація України провалилася, і, не дивлячись на всі потуги українізаторов, російська мова домінує в більшості сфер життя. Окремо треба визнати, що не російська мова потребує захисту, а саме українська, яка не в змозі конкурувати з російською мовою. То хіба це для когось таємниця? Не російській мові необхідно надавати статус регіональної мови і надавати відповідну підтримку, а саме українській мові. У свою чергу, російські громадяни України повинні знайти законне право користуватися рідною для себе мовою. Їх не повинні стосуватися проблеми мови і її розвитку. Піднімати мову і національну культуру повинні представники титульної нації, а не росіяни, євреї або поляки...». І дійсно, піднімати українську мову та національну культуру повинні представники титульної нації, хоча б тому щоб з нас не глузували різноманітні манкурти.